Андрій Матвієнко - крайовий провідник СБ (ОУН) Карпатського краю родом з Харківщини.Народився у селі Минківка Валківського району Харківської області. Батька та заможного діда вивезли на Сибір, мати передчасно померла.Закінчив військове училище, молодший лейтенант РСЧА. У 1939 році Андрій Матвієнко був направлений на Галичину. Тут познайомився із місцевою дівчиною Ганною, почав висловлювати антирадянськіі погляди і був ув'язнений у львівській в'язниці. Військовим трибуналом засуджений до розстрілу.Із початком німецько-радянської війни втікає з тюрми і встановлює контакти із українськими націоналістами. На 1944 рік — в підрозділі УПА, курені «Скажені» Василя Андрусяка («Різуна»). Брав участь у розробці військових операцій проти НКВС в Карпатському краї, зокрема завдяки Андрію Матвієнку були розбиті підрозділи ВВ НКВД між селами Ясінка та Ластівки, біля річки Стрий, поблизу села Головецького біля гори Магура та у селі Вовчому, де повстанці знищили чекістську заставу та захопили кількох старшин.
6-а Равська бригада (І Корпус УГА)Бригада сформована в кінці січня 1919 р. з групи "Рава Руська", до якої належали: партизанська група отамана Клєя, яка боролася на південнім сході від Любачева над Сяном, відділи організовані поручником Юліяном Головінським для оборони Любачева і т. зв. "Яворівська Група".Щоби скріпити групу отамана Клєя і не пропустити ворога залізничим шляхом Ярослав — Рава Руська, Головінський прилучився зі своїми відділами до групи Клєя. В цій збільшеній групі командантом став сотник Володимир Стафіняк, а поручник Головінський шефом штабу. З важливих боїв цієї групи — оборона Любачева, дворазовий наступ на станцію Горинець і бій під Башнею.В половині січня 1919. р., під час реорганізації УГА, ця група увійшла в склад І-го Корпусу як 6-та Равська бригада. Поручник Головінський займав в ній пост шефа штабу, а потім був призначений командантом бригади. На чолі її обороняв район Рава Руська — Немирів — Магерів і Яворів. Бригада брала участь в героїчній обороні Магерова.
Хуст. Карпатська Україна. Колона українських добровольців. Березень 1939р.Вранці 15 березня штаб НОКУ оголосив мобілізацію. Відділи "Карпатської Січі" в околицях Хусту отримали наказ прибути до столиці Карпатської України. У результаті паралельно із Соймом (парламентом) – обраним напередодні, який ухвалював основні закони новопосталої держави, на сусідніх вулицях формувались бойові підрозділи добровольців. Регулярна угорська армія сформувала для наступу на Закарпаття три бойові групи. Головна мадярська колона, силою двох батальйонів в авангарді, рухалась до Хусту. Першими в бій із цією колоною вступили січовики Севлюшської округи "Карпатської Січі". Створеної нещодавно – додатково до вже наявних, шляхом виділення із Хустської січової округи.На території цієї округи, в Королево, був сильний січовий осередок. Тут ще в січні 1939 року створено перший – поза Хустом – Кіш "Карпатської Січі". Цей вишкільний осередок діяв як регулярний підрозділ, перебуваючи на казарменному положенні. Січовим комендантом.
3 січня 1921 р. загинув чорноліський отаман Микола „Кібець“ БОНДАРЕНКО — отаман українських повстанців на території теперішніх Знам'янської міської громади та Дмитрівської сільської громади Кропивницького району (Кіровоградська обл.) у 1920 р. «Тієї нещасливої хвилини ворожа куля вирвала з повстанських лав найхоробрішого і найсміливішого лицаря — Миколу Степановича Бондаренка-Кібця. Упав із коня мертвим, але шаблі із своїх міцних та відважних рук не випустив. ...У сосновій домовині, серед просторої шкільної зали, лежав він гарно убраний, готовий в далеку останню дорогу. Тяжко відходити на вічний спочинок, не здобувши волі України… По обіді заграла сурма і на дзвіниці жалібно залунав самотній дзвін. До школи зібралось повстанське товариство і багато місцевих людей, щоб віддати останню пошану безстрашному воїнові. Козаки пройшли біля труни і віддали воєнний салют побратимові…», — згадував колишній повстанець Михайло Дорошенко.Перша згадка про нього як про повстанського ватажка припадає на початок серпня.
Зв`язкова, розвідниця і медсестра УПА Ольга Пелипейко «Скала» з Косова на Гуцульщині.світлина з архіву ОУН в УІС (Українська Інформаційна Служба) - Лондон В’язень совєтських концтаборів.«Членом ОУН і розвідницею УПА з псевдо «Скала» була моя старша сестра Ольга (Люся). Закінчила Коломийську гімназію, працювала в косівській аптеці Мазуркевича. Багато читала, гарно співала (була учасницею хору А.Когут), малювала. Незалежність України — це була її мрія. Пам’ятаю як вона навіть мадярських офіцерів (вона вільно розмовляла німецькою) намагалася переконати, що тут — українська земля і українці мають право боротися проти будь-якого загарбника. «Відсиділа» на Півночі в Унті 12 років. Здійснення своєї мрії — нехай і спотвореної — не дочекалась…",- з книги "Містечко над Рибницею" Ігоря Аполлоновича Пелипейко.Ольга Пелипейко «Скала» – член ОУН, розвідниця УПА. Фармацевт. Заарештована 27.03.1946. Звинувачення: член ОУН, розвідниця УПА. Засуджена 13.05.1946 на 10 років позбавлення волі та 5 років пораження в правах.
Пацифізм чи “народ під зброєю”?У книзі “Діти у Визвольній війні. 1914 – 1920-х” ми з Юрієм Юзичем запланували публікацію спогаду історика Лева Шанковського “Проблема пацифістичної ментальності”.Роздуми історика (до слова, і підхорунжого Галицької армії та Армії УНР) пояснюють одну з причин, чому українці програли війну полякам у 1919 році. Якщо коротко: у нас за Галичину боролося військо, а у поляків – народ. Поляки змогли сформувати народну армію – за найактивнішою участю дітей, юнаків, юначок і жінок.Лев Шанковський пише: “Вояк Пробойової (штурмової. – Ред.) сотні УСС під Львовом, майбутній в’язень польських тюрем за приналежність до УВО Франьо Штик був у Львові 22 листопада [1918 р.], коли польські війська займали Львів. Він згадує: вулицями проходили відділи війська... маса старшин... бачив і жінок-фронтовичок, і хлопчиків – 13 – 14-літніх фронтовиків. Бачив і студентські сотні, в них усіх моїх товаришів із шкільних лав. Вулицями переїжджали батареї, стежі уланів, переходили діти з крісами.
Український голос Криму: Керч, Сімферополь, Феодосія, Ялта 1917-1920 р.Про організоване суспільно-політичне життя українства Криму до І світової війни навряд чи доводиться говорити. Лише після буремних подій 1917 року кримські українці, яких до того в переписах обертали на «русских», заговорили на повний голос. Так, наприклад, на початку травня 1917 р. у 1-му Всеукраїнському військовому з’їзді в в Києві взяли участь делегати від українців Чорноморського флоту та сухопутних частин Криму. Про ці та інші події розповідаємо далі. КерчЗбережені відомості про те, що у травні 1917 р. в Керчі було організоване українське об’єднання «Громада» під керівництвом старшого лікаря місцевого лазарету, доктора медицини Єлисея (Олисія) Волянського; станом на липень 1917 р. вона складалася з понад півтисячі людей – переважно військовослужбовців, працівників металургійного заводу, крамарів і службовців. Зазначалося, що члени «Громади» друкували статті на тему історії України та національно-визвольного руху.
Командарм Армії УНР Михайло Омелянович-Павленко про Чорних запорожців: «...багато писалося та оповідалося про них недоброго, а чимало й гарного. Де стався який бешкет — Чорні; славне військове діло — вони ж. Багато вони приносили клопоту всьому командному складові, включно до Командарма. Наколи б це була звичайна бандитська група, що їх у свій час блукало по Україні чимало під високими назвиськами — Куренів Ґонти, Залізняка, Трясила, Наливайка і т.і., то напевно Чорних спіткала б така ж доля, як і тих, себто роззброєння. Рідко яка частина в армії могла похвалитися такими бойовими трофеями, як Чорні — десятки великих і малих гармат, сотні кулеметів, тисячі бранців, про обози й згадувати не приходиться. Ніде не було більше забитих та поранених у боях, як серед Чорних. Полковник Дяченко сам не раз був поранений. Усі памятають святочний вїзд раненого полковника Дяченка з трьома одночасно з ним раненими козаками до Станиславова; все місто милувалося тоді цим почесним походом: гарно виглядали ранені, що з люльками.
23 грудня 1917 р. була укладена таємна англо-французька угода про розподіл сфер впливу в росії, яка розвалювалась.Україна (і Польща, тобто фактично у т.ч. Галичина), призначалась зоною впливу Франції. Французи і британці у 1917 р. намагались схилити УНР до військово-політичного союзу проти австро-німецьких сил, але не хотіли визнавати на дипломатичному рівні Україну як державу.Будь-яких коштів від Франції та її союзників, через вагання їхніх урядів, Україна так і не отримала, на відміну від російського генерала Алексєєва, для потреб якого французький уряд виділив кредит на 100 млн франків.Таємний документ про розгортання й координацію акцій, спрямованих на протидію німцям і "відновлення порядку" в стратегічно важливих регіонах колишньої російської імперії, де Париж і Лондон мали серйозні економічнеюі і геополітичні інтереси. Угоду прискорили "жовтнева революція" 1917 р. і радянсько-німецьке перемир'я 15 грудня 1917 р. З пропозицією "розмежування Півдня росії на англійську й французьку сфери впливу"
12 грудня 1921 р. загинув Федір БОЖКО – підполковник Армії УНР, творець легендарного кінного полку Чорних запорожців. Кінний полк Чорних Запорожців — найбільш легендарна частина Армії Української Народної Республіки. Його командир полковник Петро Дяченко з «трохи бандитським», як писали очевидці, обличчям, був завзятою людиною. На фронт Першої світової війни він пішов рядовим добровольцем, дістав кілька георгіївських нагород та поранень, а у 1917 році був уже штабс-капітаном та командиром так званого батальйону Смерті. У той час Дяченку було всього 23 роки. Петро Гаврилович був піхотинцем і кінного ладу не знав, тож для створення нормальної кавалерійської частини йому був потрібен досвідчений фахівець. Таким був його помічник та заступник Федір Євгенович Божко. 3 Дяченком сотник Божко був майже земляком він народився 7 червня 1893 року у родині залізничника у с. Піски Лохвицького повіту Полтавської губернії. Закінчив Роменське реальне училище, навчався у Петроградському політехнічному інституті.
TGLIST.COM.UA
