Estadísticas de telegram channel - @Pavlo_Klimkin

Вчорашні заяви Путіна про ядерну зброю зрежисовані і заздалегідь підготовлені. Вони мають дві аудиторії. По-перше, російське населення. Путін ще раз хотів нагадати росіянам, що вони мають пишатися найбільшим у світі арсеналом ядерної зброї, адже чимось іншим пишатися вже не залишилося. І, звісно, заспокоїти, що він цю зброю не збирається використовувати.По-друге, основна аудиторія - це Захід. І тут Путін має три цілі. Перша - продовжувати лякати частину західних політиків і, особливо, західне суспільство. Намагаючись в тому числі вбити клин між ними, розраховуючи, що підтримка суспільств у постачанні нам зброї зменшиться. Саме на це розраховані заяви про можливість ударів по західних аеродромах, де начебто базуватимуться F-16. В реальності це означатиме ядерний удар по НАТО і суперечить навіть російським доктринам застосування ядерної зброї. Але розрахунок Путіна простий - а хто це взагалі зрозуміє. Друга мета - якнайдорожче "продати" початок розмов зі США щодо обмежень і контролю за ядерною зброєю. Путін призупинив договоір про скорочення стратегічних наступальних озброєнь, але Росія дотримується передбачених у ньому обмежень, хоча обміну інформацією та інспекціями між США та РФ немає. Договір завершується у 2026 році і радник Байдена з нацбезпеки Джек Салліван нещодавно запропонував розпочати розмову на тему, що далі. Путін розуміє, що ця тема цікавить й американців, й світ і буде продавати її максимально дорого. Звісно, при цьому граючи у допомогу китайцям в цій сфері. Саме з цим пов"язана заява Путіна, що РФ не збирається скорочувати ядерну зброю. І третя - показати, що Росія збільшує свій контроль над Білоруссю і тепер має ще "висунутий в напрямку Європи" додатковий арсенал.В цілому та сама пісня: "домовляйтеся зі мною, оскільки в мене найбільше ядерної зброї і так буде і надалі". Американці розуміють виклики, пов'язані з контролем над стратегічною зброєю, але також добре розуміють слабкі сторони Росії, адже витримати гонку озброєнь під санкціями РФ не зможе. СРСР загнувся і без санкцій. А от пояснювати західним суспільствам, що більше зброї для нас не означає більше ядерної загрози для них стає викликом для нас і наших союзників. Страх серйозна зброя, проти нас цю зброю Кремль втратив, а не допустити падіння військової підтримки через залякування РФ стає все більш важливим.

Сьогодні важливий день для дискусій стосовно моделі безпеки для України. У Парижі зустрічаються лідери Франції, Німеччини та Польщі, а генсек НАТО зустрічається у Вашингтоні з Президентом США. Якраз рік тому далеко не всі готові були сприйняти ідею нашого кандидатського статусу в Євросоюзі. Тоді перемогло розуміння, що ЄС, який нездатний протягнути руку Україні, нікому у 21 столітті не потрібний, а публічна демонстрація його слабкості Євросоюз просто добила б. Він занепадав би повільно і довго, або навіть, як хочуть у Кремлі, сколапсував би. Ті, хто тоді сумнівалися, зрозуміли, що вони опиняються на звалищі історії і саме такі слова, за моїми даними, і були використані в одній з дискусій.Тепер ми підходимо до такого ж моменту, але для всього Заходу. Очевидно, що значна частина його відчуває, що залишити сіру безпекову зону означатиме перманентну війну. Вузол необхідно розрубати, питання лише, яким шляхом і стосовно нього консенсус на Заході поки що відсутній. Путіну дуже подобається порівняння з Петром першим, йому, як і Китаю, дуже хотілося б мати справу не з колективним Заходом, а з його частинами. Наразі Росія повертається, точніше ми разом із Заходом її повертаємо до допетрівських часів. Це буде зроблено, але за умов нового Західного консенсусу про цілі 21 століття. Ми будемо важливою, хоча і не єдиною частиною цього консенсусу. Відкласти питання України "на потім" має означати для всіх так само опинитися на смітнику історії, адже за відсутності будь-якої довіри фігури на шахівниці можуть бути або свої або чужі, все інше зіпсує гру. Тому хочеться, щоб новий генсек НАТО, кандидатуру якого намагаються зараз погодити, залишився в пам"яті як "генсек розширення Альянсу". І саме для цього її або його потрібно обирати.

Емоційне цунамі навколо руйнування РФ Каховської ГЕС не має затінити для нас довгострокові наслідки. Страждання людей і тварин, екологічна катастрофа домінують у наших емоціях. Але вплив на продовольчу безпеку у світі теж буде вагомим. Відсутність зрошення та весь комплекс проблем впливатиме на світові ціни, а Кремль це на повну використовуватиме, особливо у незахідному світі. Росія робитиме все, щоб виштовхнути нас з позиції ключового гравця на ринку аграрної продукції. Руйнування греблі в цьому сенсі для РФ це довгострокова інвестиція. Наступного тижня, коли група африканських лідерів відвідає Україну та РФ, ми говоритимемо про наш суверенітет та цінності, а Росія спекулюватиме на цінах на зерно. Та й для африканців зерно та добрива це питання номер один. РФ отримала ще один привід "качати" вигідні для себе умови "зернової домовленості" - через пом'якшення санкцій на свій експорт. І бажаючих підтримати її буде, на жаль, більш, ніж достатньо - під соусом "гуманітарної турботи про тих, хто не може дозволити собі купити хліб". Дискусії будуть дуже непростими, адже відштовхнути незахідний світ ми не хочемо і не можемо. Заходу і нам потрібна спільна стратегія, як не дати РФ розігрувати "продовольчу" зброю як свій козир. Гранична ціна на нафту та нафтопродукти, експортовані з Росії, стала запізнілим, але достатньо ефективним важелем впливу на РФ. Логіка ринків зерна та добрив інша, але потрібно, щоб санкції\ щодо аграрної сфери РФ залишалися. Якщо критично потрібно, то можна обговорювати тимчасові виключення для окремих країн, але ні в якому разі не відміняти, навіть тимчасово, оскільки запровадити їх знову буде політично суперскладно, а злочинець замість покарання отримає ще й нагороду. І, звісно, РФ має нам потім компенсувати також втрачені чи недоотримані врожаї, а не тільки пряму шкоду. Це звісно справа майбутнього, але починати про це говорити слід саме зараз.

Сьогоднішній саміт Європейської політичної спільноти раніше мав би стати нудним клубом для дискусій. Даниною амбіціям Макрона, якому цю ідею хтось підсунув - звісно для дискусій, а як "залучити Росію". Наша війна з РФ все змінила - тепер саміт став європейським форумом, власне визначенням, хто є Європою, а хто нею не є.Ідея Макрона, над якою багато кепкували як над зайвою, тепер точно не зможе стати для нас пасткою і замінником на шляху до Євросоюзу. Процес європейської інтеграції перетворився для багатьох європейців з того, що "заважає" їм жити і виводить із зони комфорту, на власне необхідність, адже інакше не буде ані безпеки, ані комфорту. А от форумом для спільного обговорення спільних загроз цей саміт може стати. Та й Молдові дозволить краще відбиватися від російських спроб її повернути. І врешті-решт це ще один ляпас РФ, яка хотіла повернутися до статус-кво 1997 року і зараз виключена з дискусій про майбутнє Європи. Якщо результатом цього саміту буде єдина позиція щодо протидії РФ - хоча б з принципових питань, то свою роль він виконав.

В медіа та серед експертів все більше дискусій про Україну як "новий європейський Ізраїль". В цієї країни варто і навіть необхідно навчатися і не тільки нам. Але важливо чітко розставити акценти, чому цю модель неможливо скопіювати, адже інакше порівняння України та Ізраїлю починає жити своїм життям, а головне ускладнює реальну дискусію про безпеку для України.По-перше, в Ізраїля є ядерна зброя, хоча і приховано, а в його ворогів немає. Щонайменше поки що. В нашому випадку все з точністю до навпаки: в нас ядерної зброї немає, а в російського режиму є. По-друге, американська допомога Ізраїлю побудована на моделі "якісної військової переваги", що можливо досягти по відношенню до країн, що виступали або виступають проти Ізраїлю. Ми також можемо досягти цього по відношенню до РФ, але лише як невід"ємна частина колективного Заходу.По-третє, сучасний Іран виступає проти Ізраїлю, але не заперечує його ідентичності і не вважає його частиною "іранського миру". В Росії заперечення нашої ідентичності намагаються перетворити на частину своєї.І нарешті по-четверте, вибір наприклад Трампа буде позитивом для Ізраїлю, а для нас може створити нові виклики. І взагалі здатність американської єврейської громади утримувати Ізраїль у фокусі уваги та допомоги є безпрецедентною. Є звісно багато й інших відмінностей, але ці роблять для нас копіювання ізраїльської моделі стримування неможливим. Це дуже важливо пояснити всім тим нашим партнерам, які знову і знову шукають альтернативу нашому членству в НАТО. Її немає і її неможливо знайти через відтворення "ізраїльської моделі". Краще не гаяти часу і зробити Україну здатною стримувати будь-яку Росію всередині НАТО. Поза не вийде.

Цей тиждень є для Росії явно невдалим. Велика сімка почала реалізовувати стратегію "стратегічної ізоляції" РФ. Сімка робить це занадто повільно та занадато селективно, як для нас, але послідовно. Наступними етапами будуть запобігання обходу санкцій та зниження залежності в атомній сфері. В своїй заяві Сімка фактично сказала, що не буде працювати з такою Росією.Одночасно США сказали, шо навчатимуть наших пілотів на F16. Важливо, як саме прийняте це рішення. Вперше в історії нашої війни з РФ ініціативу, хоча б зовнішньо, взяли на себе європейці. Вони добре розуміють, що ключові рішення слід прийняти до активної фази президентської кампанії в США. Крім того, я майже впевнений, що американці обговорювали питання літаків з Китаєм під час нещодавньої зустрічі у Відні. Звісно, не в сенсі отримали дозвіл, але думаю, що китайці не була "за", але й не були категорично "проти".І врешті-решт саміт Китай-Центральна Азія фактично є точкою неповернення для припинення домінування Росії в цьому регіоні. Китайці пропонують не просто масштабну програму інвестицій, вони пропонують "оборонну підтримку". Росія в цій конфігурації все більше стає зайвою і має приймати те, що і як робить Китай, як даність. Так само відсутність Росії на саміті Ліги арабських держав вже нікого не дивує. Арабські країни не стануть нашими друзями завтра, вони все більше "гратимуть" з Китаєм і на Китай, але це означає, що Росії буде менше, а України більше.На Кремль менше зважають і його менше побоюються - це саме те, що було відчутно цього тижня.

Наступного тижня Кіссінджеру буде 100. Напередодні ювілею він дав інтерв'ю Економісту - дуже довге, але все одно його варто прочитати. Там є речі, з якими я згоден "двома руками". Є такі, що зовсім не підтримую. Зверну увагу лише на одну тезу, коли він говорить про зміну своєї думки про наше членство в НАТО, яке Кіссінджер не підтримував багато років, натомість відстоюючи фінську модель належності до західного світу за умов нейтральності. Тепер він каже, що це була помилка - з його сторони і з боку європейських членів НАТО. Це ми і самі знаємо. Але найцікавіше - його аргументація, чому Україна має бути в Альянсі. Власне, він каже, що так буде краще як для Європи, так і для Путіна. Останнє я не поділяю, адже думку Путіна ніщо і ніколи не змінить. Але Кіссінджер має свою рацію в іншому - і для Європи, частиною якої ми стаємо, і для Росії, що для багатьох звучить парадоксально, є сенс, щоб Україна була частиною НАТО та інтегрованою в систему прийняття рішень в рамках Альянсу - це робить майбутню європейську систему безпеки передбачуваною і стабільною. Не факт, що цей аргумент матиме багато прихильників, але те, що Кіссінджер почав його просувати, багато про що говорить.

Другий тур виборів в Туреччині є дуже і дуже символічним. Є дві Туреччини - "ісламська" та "кемалістська", чинний президент напередодні виборів молився в мечеті Айя-Софія, а лідер опозиції завітав на могилу Ататюрка. Одна не змогла виграти в іншої під час першого туру, а значить незалежно від результатів другого вони і далі зважатимуть одна на одну. Для Путіна Ердоган, звісно, комфортніший, з ним простіше домовлятися і в нього є недовіра до Заходу. Не така, як в Путіна, але є. Туреччина 16 разів воювала з Росією, але вигравала тільки двічі: у Кримській війні та у Холодній війні. Обидва рази вона воювала разом із Заходом і виграла. Історичні паралелі невдячні, але щось в них є. Нам потрібна Туреччина як партнер і союзник. Це може бути, коли Туреччина належить до Заходу із всією своєю ідентичністю та самобутністю: ісламською та тюркською. Туреччина, яка зневажає Захід і з підозрою до нього ставиться, буде завжди дивитися на Путіна як на партнера. Якщо покласти на шальки терезів Байрактар і шалене збільшення торгівлі Туреччини та Росії, то перше завдало російському режиму шкоди, а друге його врятувало від ізоляції і частково санкцій. Баланс очевидний. Я не знаю, кого вибере Туреччина у другому турі, але головне, щоб вона вибрала менше Росії. Для нас це головна ставка цих виборів.

Коли якийсь внутрішній лист зливають в ЗМІ, значить це комусь потрібно. Лист глави європейської дипломатії Борреля злили у газету Файненшл Таймс саме за таким принципом. Лист насправді про Китай і адресований міністрам закордонних справ Євросоюзу. З деякими висновками листа я згоден, але з деякими маю посперечатися. Причому серйозно.Боррель пише, що поразка Росії не змусить Китай змінити курс на домінування світової системи. Більш того, він каже, що Китай буде здатний отримати геополітичні переваги від поразки Росії. І те, й інше прямо веде до хибних і навіть небезпечних висновків. Виходить, що поразка Росії підсилює Китай і створює більше геополітичних проблем, ніж вирішує, а якщо так, то чому б Європі разом з Китаєм не зіграти "на нічию"? Звісно, я спрощую, але логіка викладення дуже небезпечна. Російська поразка стане нашою перемогою, але також перемогою Заходу і, що ми, на жаль, не спромоглися пояснити, неЗаходу. А Китай буде враховувати всі уроки цієї війни, як стратегічно, так і тактично. Причому поразка Росії не може бути тільки мілітарною, вона має бути комплексною. Включаючи модель безпеки для України на основі НАТО, адже інакше це не поразка Росії. І ніяких інших надійних і стабільних моделей наразі не існує. Нашою відповіддю на лист Борреля має бути дуже аргументована теза, що "нічия" з РФ призведе до її тактичного союзу з Китаєм проти Заходу, з яким буде складно розмовляти і ще складніше впоратися. А в разі поразки Росії Китай сто разів поміркує, що і як робити далі. А може і ще більше.

На відміну від багатьох європейців, День Європи сьогодні багато для нас значить. Для них це рутина, для нас - запорука нашого існування та майбутнього. І, звісно, мова не про те, щоб "виштовхнути" радянське та російське святкування 9 травня. Ми маємо поставити собі не тільки питання, чи це була "наша перемога", але й чи це була "наша війна". Друга світова почалася після змови двох режимів: пакту Молотова-Ріббентропа. Їй передували Голодомор, колективізація та 1937 рік. А після війни вибір українців був: або сталінські табори, або радянська резервація. Для нас трагедією став передвоєнний час, сама війна і так само час після війни. І мова зовсім не про те, як ми маємо пам'ятати українців, що страждали та загинули. Їм вічна шана та вічна пам"ять. Але режими та імперії весь час використовували українців та України в їхніх війнах, ще й нав"язуючи сенс "жертовності та гордості" за чужі війни. Ця війна з Росією - за те, щоб ми самі визначали, хто ми українці, хто для нас свій, а хто чужий. Подивіться на парад, організований у Москві, це не свято, а поминки із сумними, позбавленими жодних позитивних емоцій обличчями. Це не наша вистава,бо ми справжні. Ми не хочемо і не будемо брати участь у чужих війнах і не дамо нав'язати міфологію перемоги там, де це насправді була трагедія. А День Європи це не свято. Це день єдності з тими, до кого ми належимо. Дискусія "свій-чужий" остаточно завершена.