Estadísticas de telegram channel - @Pavlo_Klimkin

Сьогодні Файненшл Таймс надрукувала статтю про намір Адміністрації США зробити запит на постачання зброї Тайваню як частини запиту напостачання зброї Україні. Це вже певний час обговорювалося у Вашингтоні, але для багатьох в Україні стало сенсацією. Для когось - приводом для розмов про "зраду" і про те, що Тайвань отримає зброю за рахунок України. Що, звісно, маячня, оскільки кожен отримає "своє". Але зовнішньополітичні наслідки цього кроку будуть дуже і дуже серйозними і їх варто обговорити. Тайвань вперше отримає зброю за рахунок американської допомоги, а не шляхом її купівлі - тобто на той самий кшталт, як отримуємо її ми. В Конгресі США забезпечити підтримку такого "спільного" запиту буде легше - буде менше дискусій серед республіканців і двопартійний консенсус простіше побудувати. Але в Кремлі прочитають це як вияв слабкості і правильності своєї тактики "перечекати і виснажити Захід".Цю загрозу непогано було б зустріти рішенням про надання Україні нової зброї, наприклад, ракет з довшим радіусом дії. Китаю це точно не сподобається, від слова зовсім. Раніше Тайвань купував зброю, вона часто не надходила вчасно, не в останню чергу з політичних міркувань. Наразі ставки зростають, у січні наступного року на Тайвані відбудуться президентські вибори, які стануть рубіконом для китайської стратегії та тактики. Простір для гри для Китаю дуже широкий - в них братимуть участь кандидати від трьох, не двох партій, як раніше. Китайці добре розуміють американську внутрішню політику і навряд "поведуться" на відповідь через поставки зброї РФ - вони не зацікавлені у санкціях з боку Заходу. Але чи будуть вони реально тиснути на РФ з метою отримати більш швидкий та кращий для нас результат - велике питання. А підвищення ставок з військовою допомогою перед виборами на Тайвані може все більше переносити фокус уваги з України на Тайвань, що нам цієї осени геть зовсім не потрібно. Цей аналіз можна продовжувати майже нескінченно, але один висновок є очевидним - те, що відбуватиметься навколо Тайваню, впливатиме на фокус уваги до нас, України. І "змагання" за цю увагу не в наших інтересах.

Зустріч Африка - РФ на саміт не тягне. Багато країн знизили рівень, наші союзники попрацювали, а головне - африканські країни вичікують і хочуть отримати свої зиски. Найцікавіше - багато країн, які "з'їхали" з рівня глав держав або урядів, прямо залежать від Китаю. Пекін міг би дуже просто і переконливо просити їх підняти рівень, але цього не зробив. Коли керівники центральноазійських країн приїхали до Москви на 9 травня, мені важко уявити, що це було зроблено без відома і згоди Пекіна. Тепер китайці, які мають товарообіг з африканськими країнами у майже 270 млрд. доларів, вирішили не ділитися впливом в Африці і неробити послуг РФ - це багато говорить про ставлення Китаю до російського режима. Але РФ має і свої традиційні зв"язки з Африкою - ще з часів СРСР. Багато африканських країн не любить Захід, одночасно зневажає його та боїться - ще з колоніальних часів. Парадоксальним чином це збігається із ставленням Кремля до Заходу. РФ намагатиметься побудувати з частиною Африки своєрідний антизахідний альянс, адже це пасує і Китаю. Більшості африканських країн не подобається наша війна з РФ, вони вважають, що це відволікає увагу, ресурси і допомогу від них. Вони хочуть зерно, добрива та інші товари за мінімальними цінами, а головне - отримати максимальні зиски із всіх. Те, що ми можемо їм запропонувати, непорівняне з іншими гравцями, нам немає чим конкурувати - наразі, але у майбутньому в нас є унікальна "пропозиція" - здатність боротися з російським впливом приватних військових компаній, а це не тільки Вагнер. Люди, досвід, знання - все це користуватиметься шаленим попитом. А поки що Кремль може радіти, що путч Пригожина не вдався, а в Нігері пару днів тому - вдався. Пригожинський путч дуже дорого коштуватиме РФ у співпраці з Африкою, адже ставить їх "на одну дошку". Відносин за моделлю "бос - підлеглий" з Африкою вже не буде. Можна вважати, що Пригожин "успішно" зіпсував зустріч РФ - Африка. Непоганий результат).

В Китаї відбуваються безпрецедентні події. У буквальному сенсі. Ван І знову став міністром закордонних справ Китаю, такого ще не було ніколи. Більше того, Ван І відомий своєю обережністю та стратегічним мисленням. Обережністю в тому числі по відношенню до РФ і в той же час прагматичним ставленням до США. На відміну від попереднього міністра, який має ярлик антиамериканіста. А його фото із заступником міністра закордонних справ РФ в Пекіні з посмішкою до вух було, як на мене, запопадливим до Кремля. Детективна історія зі зникненням попереднього міністра майже на місяць, коли його ніхто не бачив, думаю більше пов'язана з політикою, ніж з романтичними відносинами, як про це пише багато ЗМІ. Але ще цікавішим є призначення нового голови Центробанку Китаю Пан Гуншена, який є зрозумілим світу і щокрема США і має їхню повагу. Очевидно, що партнерство Китаю з РФ не припиниться, остання банально потрібна Китаю в його "іграх" із Заходом. Але Пекін однозначно і символічно показав дистанцію між собою та РФ. Американські візити не пройшли дарма, а Кіссінджер, Кому вже 100 років, просто так нікуди точно не їздить. Путіну є над чим ламати голову і це добре. Але і нам є, над чим замислитися, адже наближення позицій США та Китаю щодо нас також реальне. Китай може рухатися у бік США або вони можуть рухатися назустріч один одному. Для нас це два дуже різні варіанти майбутнього.

Путін та Лукашенко знову продовжили співати пісню про начебто бажання Польщі отримати частину українських територій. Це не новий "куплет", але і не останній вихід дуетом. Путіну важливо згуртувати внутрішню аудиторію, яка, як відомо, вважає Польщу і поляків ворогами. Він також розуміє, що Україна та Польша будуть ядром нової стратегії стримування РФ - за будь-яких обставин. Заради спроби вкинути ще одну "чорну кішку" між нашими країнами він буде повторювати це знову і знову. Тим більше напередодні виборів у Польщі і тим більше на фоні рішень щодо українського зерна. Ну і в російській історії вже всі для нього злодії- Ленін створив Україну, а Сталін віддав частину білоруських територій Польщі і так далі. В цьому він парадоксально має рацію - російська історія це історія злодіїв при владі. З Лукашенком цікавіше, він бореться за збереження влади і гарантії для себе, тактична ядерна зброя і Вагнер на території Білорусі на думку багатьох навіть значно зміцнили його позиції. Хоча ззовні Білорусь має все більше російських атрибутів, адже ядерна зброя та Вагнер ніколи не стануть білоруськими, вони завжди залишатимуться російськими. Лояльність багатьох білорусів особисто Лукашенку теж під питанням. Вякийсь момент буде достатньо лише змінити прапор на флагштоку на російський і Білорусь може стати новим федеральним округом РФ. Що нам звісно аж ніяк не пасує. І не просто так Лукашенко почав розмову про важливість територіальної цілісності України. Очевидно, що він не про нас турбується, а говорить про себе. А війська наших союзників на території України це хоч і не є гарантіями нашої безпеки, алекардинально її зміцнять на період до вступу в НАТО. Це як переключити «безпекову швидкість». Кремлю це зовсім не подобається, тому і новий куплет цієї пісні. А що не подобається там, має бути гарної ідеєю для нас і власне не тільки ідеєю.

Зернова домовленість важлива для Путіна. Більш того, вона йому потрібна. Це можливість торгуватися із Заходом та Туреччиною щодопитань, які до агросфери не належать. І взагалі можливість торгуватися. А от будь-яка працююча конструкція без Росії для Путінавиглядає як жах, адже це покаже, що в Чорному морі його помножили на нуль і геополітичний вплив РФ в частині Чорного моря прагне до нуля. Це вже не просто про слабкість, це про геополітичний занепад у критичному для РФ регіоні. Тому Кремль завдаватиме ударів, щобзапобігти зерновому чи іншому експорту без його згоди. Зростання загроз призведе до зростання страхових премій та компенсацій, це добре розуміють у Москві. Путін дуже хотів би "продати" продовження зернової домовленості Ердогану. В нього є, про що з ним говорити. Він також розуміє, що китайцям припинення зовсім не подобається. Тому він намагатиметься домовитися. Крім того, він вміє читати геополітику - Захід багато разів засудив припинення, але реальних дій немає, а значить, як думає Путін, Захід не має волі діяти жорстко та/або хоче домовитися. Адже Захід розумів, що Путін не продовжить зернову конструкцію, оскільки він хоче показати себе не слабаком всередині РФ і отримати хоч щось в сенсі послаблення санкцій - вони діють повільно, але їх дія почала кусатися. Тому відповідь на його дії мала б бути готовою заздалегідь, але її немає і це створює для Путіна простір для геополітичного маневру - зацікавлених у продовженні багато. Але Кремльперейшов, можливо, сам не до кінця це розуміючи, нову важливу лінію, тепер це його війна проти всіх, адже страждає весь світ і Кремль цього свідомий. "Хай всім буде гірше"- тепер це один з принципів російської війни - хтось зрозуміє це сам, іншим ми маємо пояснити.

Всі вже розібрали "по кісточках" результати саміту НАТО у Вільнюсі. Звісно, стосовно нас - України. Є ще одна тема, яка матиме визначальний вплив на нас - розблокування приєднання Швеції. Само собою через посилення північного флангу НАТО. Але ще більше через гру Президента Туреччини Ердогана. Очевидно, що йдеться не просто про розблокування поставок американцями F-16 для Туреччини. У майбутньому наявність цих літаків в нас і Туреччини із здатністю їх модернізації зроблять контроль НАТО над Чорним морем значно більш ефективним. Але Ердоган не випадково почав говорити про поновлення переговорів з Євросоюзом про вступ - як своєрідну компенсацію на згоду на членство Швеції в НАТО.. ЄС не може собі уявити приєднання Туреччини - великої мусульманської країни. Щонайменше сьогодні. Ердоган це добре знає і хоче отримати особливе, у буквальному сенсі "привілейоване"ставлення з боку ЄС і стати унікальною країною, що є "своєю" і для Заходу і для неЗаходу.. Так само, як він наразі намагається стати унікальним посередником між Заходом та путінським режимом. Ми маємо не просто звикнути до Туреччини, яка і прагматично і стратегічно не буде однозначно вибирати між РФ та Заходом або наприклад Китаєм та Заходом. Ми маємо навчитися це використовувати, коли це для нас вигідно, і впливати, коли це підсилює РФ. І навіть більше - тиск Туреччини на ЄС викличе нову хвилю дискусій, чим є і чим не є Європа. І цю дискусію ми обов"язково маємо використати для прискорення нашого вступу в ЄС. Бути одночасно авангардом і фронтиром Європи складно і небезпечно, але Європа в цьому зацікавлена. Цей шанс не можна змарнувати.

Якщо перекладати генсека НАТО Єнсу Столтенберга з дипломатичної на нормальну мову, то головний результат саміту для України відбиває баланс всередині Альянсу. Для нас буде окремий план, він не повторюватиме План дій щодо членства, буде менш формалізований і бюрократизований. Тобто більш політичний. І це очевидно, адже наше членство в першу чергу не про питання досягнення стандартів НАТО, а про докорінну зміну геополітики. Вперше за багато і багато років країна, що не вважалася частиною Заходу, нею стане, та й ще така, що досі вважається в РФ "неправильною Росією", а українці відповідно "неправильними росіянами". Тобто статус-кво після Другої світової і після падіння Берлінського муру обидва змінюються. Політичний характер цього нового плану, який ще потрібно створити, це великий плюс порівняно з ПДЧ, але й великий ризик. Адже його тривалість та оцінка виконання залежатиме не тільки від наших зусиль, а й від геополітичних розкладів та їхньої оцінки нашими союзниками. До них звісно належатимуть оцінки загрози з боку російського режиму, але й міркування, що і як з ним взагалі у майбутньому робити. Ну і з досягненням критеріїв членства маємо бути "відмінниками", адже знайдеться хтось, хто скаже, що ми ще "не доросли" до НАТО. Результат саміту, звісно, не той, якого б нам хотілося, несподіванок поки немає. Але цей результат дозволяє нам працювати над рухом вперед, а не ходити по колу. І це плюс. До того ж Альянс не показав слабкості стосовно РФ, а продовжує грати в "кішки-мишки". І коготки Заходу все ближчі до мишки. Стратегія "тисячі порізів" продовжується. На більше лідерства і солідарності в Заходу поки не вистачає. Саміт у Вільнюсі не став проривом і не став геть зовсім провалом. Так його в історії і запам"ятають.

Висилка грузинського посла - цілком логічний крок. У Саакашвілі в Україні є свої фанати і свої недоброзичливці, але він громадянин України і ми маємо його захищати. Принцип "ми своїх не кидаємо" має працювати для всіх, на те він і принцип. Немає нічого важливішого за людське життя, але з Грузією в нас є значно ширший контекст. Наприклад, санкції до грузинської авіакомпанії, яка тепер літає в РФ на регулярній основі. Тобто крім недружніх дій до громадянина України маємо недружні дії стосовно нас, причому Грузія під час війни не просто уникає санкцій, вона пожвавлює відносини в ключових сферах з РФ. Більше того, в Грузію іде потік російських грошей і є підстави вважати, що через неї намагаються обійти санкції - від автівок до нафтопродуктів. Все це ставить для Грузії одне, але фундаментальне питання - частиною чого вона є або точніше прагне стати: Заходу чи "і нашим, і вашим". Я завжди дуже хотів побачити грузинський прапор поряд з нашим перед штаб-квартирами ЄС та НАТО у Брюсселі. В мене є велика симпатія до грузинського народу, але сьогоднішня Грузія на це не заслуговує. Вона навіть не декларує інші, відмінні від наших цінності - вона їх не має. І це дуже сумно. Колись Грузія неодмінно потребуватиме друзів і союзників і озирнувшись їх не знайде - не знаю, чи буде це трагедією для сьогоднішнього грузинського керівництва, а для Грузії 100%.

Вчорашні виступи Путіна та Пригожина створюють відчуття шизофренії. Перший продовжує говорити про "зраду", про те, що путч все одно "був би придушений, а вагнерівців використали", другий про "ефективність Вагнера" та "марш справедливості". Кожен про своє, якими б не були понятійні домовленості, причому Пригожин почав говорити першим. В російській пропаганді все має бути однозначно, а тут росіяни можуть поставити перед собою питання, а хто власне патріоти і хто зрадники і саме так починаються всі внутрішні конфлікти. Більше того, очевидно, що і російські клани мають різне бачення Росії, як і свого місця в ній і готові за нього боротися. Єдиний шанс для Путіна зараз це знову максимально підняти ставки і показати свої "силу та лідерство", і він це зробить. Водночас питання, що очевидне зараз для всіх - якщо Путін пішов на компроміс з Вагнером, то чому він не може піти компроміс в питанні свого балотування на президентських виборах наступного року і не "передати" владу? І якщо так, то перед виборами чи після? Це відкриває ящик пандори для нових стратегічних дискусій, адже наші союзники хочуть позбутися Путіна, але контрольованим шляхом, а хаос в РФ, яка має ядерну зброю, їх жахає. Ці дискусії матимуть прямий вплив і на питання, що є критичними для нас - гарантії безпеки, членство в НАТО і багато інших. Так само, як і можливість розміщення підрозділів НАТО на нашій території і більше того - застосування їх на території РФ в разі анархії або колапсу і відповідно загрози втрати контролю над ядерною зброєю. Якщо російські клани починають боротьбу за майбутнє, то найкращі гарантії їх безпеки - це мати ядерну зброю та інформацію. З другим в них і так все добре, адже це країна спецслужб, а ядерна зброя може стати чинником у наступних торгах. Аналіз ризиків та можливостей можна продовжувати майже нескінченно, але очевидно, що пригожинський путч багато що змінить у стратегічних розкладах.

Останні події в Росії навколо Пригожина це "африканізація" РФ. Для багатьох, хто не цікавиться зовнішньою чи взагалі політикою, чим фундаментально це відрізняється від недавніх подій в Судані? Звісно, з поправкою на те, що Росія має найбільший у світі ядерний арсенал. Зараз буде робитися корекція стратегії щодо Росії - не тільки на Заході, але й в Китаї та інших країнах. Виклик Пригожина - це, звісно, виклик системі російської автократії, свідчення, що баланси всередині не працюють. Але це і виклик особисто Путіну - причому не банальний ляпас, а удару завдано під дих. Адже це ставить під питання не тільки авторитет Путіна, а й його легітимність, як стовпа цього режиму, як того, хто гарантує його стабільність і всі понятійні домовленості. Тепер це все під питанням - не тільки для російських еліт, а й для середнього класу, який поки що є в Росії. Очевидно, що Пригожин грає не особисто, його "грають" і доволі майстерно. Але те, що Путін це допустив, розглядатиметься всередині Росії як "Акела схибив". І в Китаї або Індії так само. І навіть в Ірані. Я не очікую, що Пригожину вдасться розіграти свою карту зараз і відповіддю стане закручування гайок. Але тоді на Росію очікує варіант Північної Кореї, на що багато хто в РФ явно не готовий. Більше того, боїться за себе і свої активи. На фоні "ядерної риторики" в Росії останнім часом щодо прийнятності першого ядерного удару події в РФ набувають зловісних обертів. Для нас дуже важливо, щоб Захід і неЗахід спільно зрозуміли, що така Росія не може бути частиною світу, оскільки є загрозою для себе і всіх інших. Ані стабільних внутрішніх балансів, ані прийнятних для світу цивілізаційних цінностей там немає. Якщо статус-кво всередині Росії під питанням, то й статус-кво Росії також має бути під питанням. Варіант зовнішнього керованого управління тепер не має сдаватися таким вже фантастичним. Адже повторення подій сторічної давнини "в ядерному виконанні" ніхто не хоче.