Вероніка Феншуй. Це все, що треба знати про перемогу, про цілі у війні, про якісне воєначальство, про державний менеджмент, про провідництво нації в найчорніший її час. По довіреності царя Україною 5 років правив діяч, який при прийнятті державних рішень консультувався з Веронікою Феншуй. Схоже, народ так і не потрафить усвідомити глибини дна й ширини безодні, куди Зеленський опустив Державу. Кожен, кого він за руку привів на Олімп, є ходячим діягнозом. Зевс притягував до себе лише таких – наполовину чокнутих, відбитих на всю голову, хворобливо амбітних, тотально непрофесійних, деінтелектуалізованих невігласів, які повноту влади реалізовували з повнотою нерозуміння, чим є Держава, державна політика, кадровий кастинг, експертна думка, фахове прийняття рішень. Той треш і крінж, яким виявився царський двір, треба запивати чимось високоградусним або занюхувати чимось вставляльним. Нормальна людина не здатна на свою голову натягнути весь цей сором, у який перетворено зеленське правління.Усі ці хворі люди, наділені клейнодами абсолютної влади, приватизували нещасну Україну й стали нею. Від того вдвічі болючішим є усвідомлення: який це жах.
Біганина обурених від інтерв’ю Мендель – це біганина психів у палаті №6.Чого бігати, як у лихоманці? Та навпаки!! Нам треба чимпобільше таких одкровень! Нам позаріз необхідно, аби всі колишні поплічники голограми вийшли під прожектори й розповіли правду про весь той морок і мотлох, який уособлює узурпатор.Нам треба – щоб Андрій Богдан вийшов на 2-годинне інтерв’ю з детальними відвертощами про всі нюанси передвиборчої кампанії голобородька: у кого брали гроші, з ким домовлялися, що й кому обіцяли в разі перемоги, за яким принципом підбирали «зіркову команду», до чиїх рекомендацій прислухалися, чиї прохання виконували, як і кого кинули?Нам треба – аби Коломойський вийшов на люди й детально розповів про специфіку співпраці своєї імперії з вечірнім кварталом, про кіпрські офшори, про перерахунки десятків мільйонів доларів. Нам треба – щоб Арестович, знавець нейролінгвального програмування, живописно описав психологічний портрет царя, його внутрішню конституцію й хід думок, його патології й комплекси, його слабкі місця, його болючі тригери для маніпулювання.Нам треба - аби у Франції заговорив Руслан Рябошапка й розповів про те, як кліка починала брати під контроль увесь репресивний апарат, які завдання ставила, кого призначала смотрящими над прокурорами. Нам треба – аби у Швейцарії Венедіктова вийшла з тіні й доповнила розповідь Рябошапки своїм фактажем.Нам треба – аби Олександр Данилюк не воєнні стартапи розвивав, Мустафа не приватним виробництвом зброї займався, Лещенко не ховався в Укрзалізниці – а щоб усі вони розумно змалювали конструкт і природу дуумвірату Єрмак-Зеленський.Нам треба – щоб нарешті ЗАГОВОРИЛИ всі, хто впритул бачив зелену потвору.
За день до вручення підозри Єрмаку я саме про це й казав в інтерв’ю: пора би вже від медія-шуму переходити до процесуальної конкретики. Єрмак – це Зеленський. Єрмак діяв на правах особистого представника царя. Йому було делеговано всі повноваження іменем царя. Ближчої до Зеленського фігури не існує в природі. Звідси основна інтрига: затримання чи навіть арешт Єрмака не має ніякого значення – допоки він мовчатиме, як риба, про нєкого Вову. Котеджі за 2 млн доларів – це добре, але країну цікавлять не котеджі. Країну цікавить фактаж значно крупнішого калібру.Єрмака треба не пресувати – а навпаки, зацікавлювати стати основним джерелом компромату на царя. Інакше цар вийде сухим із води, та ще й попіариться на тому, як він героїчно усунув корумповане за його кремезною спиною оточення.Єрмакові треба раціонально пояснити: якщо він увесь удар візьме на себе, то мафія зітхне з полегшенням і радо запроторить його на найдальші нари, ще й самоствердиться на цьому. Якщо узурпатор кине свого найнайнайближчого друга – то найнайнайближчий друг мав би тричі подумати, чи варто зі собою ховати весь масив компромату на узурпатора. Або мафія дасть тріщину – або вожак мафії всіх пережере й переживе. 👇https://www.youtube.com/watch?v=IEYxypxyM1g
Усі вчора згадували 4-річчя зі смерті Кравчука, а я би хотів сказати, що в нас ніколи не було й не буде ПЕРШОГО президента. В нас був просто-напросто керівник перейменованої УРСР. З усіма найважчими наслідками, які з цього випливають по сьогодні.Це не стільки про Кравчука, скільки про феномен перших президентів. Ті країни, де першими всенародно обраними лідерами не були комуняки з числа партноменклатури, втерли носа всім. А країни, які так і зосталися радянськими, досі плентаються в хвості світу. А наша ще й має війну з тим, від кого не відірвалася в 1991 році. Як інші.Литва. Перший глава держави – Бразаускас. Підписав кордони з росією і почав шлях в ЄС і НАТО. Латвія. Перший глава держави – Улманіс. Вивів усі рос.війська і підірвав Скрундський локатор (елемент протиракетної системи СССР). Естонія. Перший глава держави – Леннарт Мері. Лідер руху за незалежність. У 1994 році в Гамбурзі виголосив промову про загрозу імперської експансії росії, через що тодішній віце-мер Петербурга в.в.путін демонстративно вийшов із зали. Створив європейську Естонію. А в нас ніколи не було й не буде отого першого президента-зачинателя. Натомість буде символ програного, саботованого, боязкого, промосковського старту державності, яка вже ніколи не вернеться в 1991 рік ні кордонами, ні шансами почати все заново. Розплата за просраний старт триває прямо зараз.
Аби такий-перетакий Трамп не був правий, кажучи «Україна вже фактично перебуває в поразці» - треба перестати мислити перемогу категоріями територій. Бо якраз у категоріях територій Трамп, безсумнівно, правий: ми міцно сидимо в поразці, маючи мінус 20% територій, утрачених назавжди. Якщо цим узялися оцінювати – то так, Трамп убивчо правий.Саме тому перемогу й НЕ МОЖНА міряти територіями – бо в цьому питанні наша війна однозначно безпереможна. Навіщо самих себе заганяти в поразковість – якщо поняття перемоги насправді-то полягає в абсолютно інших критеріях.Ми вистояли, ми збереглися як держава, ми ніколи не будемо окуповані чи поглинуті, ми все одно рухаємося до членства в ЄС, ми на 5 років заштупорили путіна в донбаському місиві, ми втримали південно-східні міста-мільйонники, ми прогриміли на весь світ як героїчна нація, ми утвердили українську національну ідентичність, ми очистилися від радянсько-російської топоніміки й спадку, ми даємо тягла ядерній державі, ми палимо її флот і техніку, ми б’ємо на 1000 км углиб ворога – у нас СТІЛЬКИ ПЕРЕМОГ, що пора перестати оцінювати її територіяльно.Аби не заганятися в відчуття поразки – треба всього-навсього змінити оптику поглядів на те, чим насправді є цивілізаційно-екзистенційна перемога – тим паче, коли у нас є стільки всього, що, власне, й є перемогою.Щоби Трамп не був правий – треба міряти перемогу не каменююччям і глиноземом, а здобутками значно важливішими й вищими. 👇https://www.youtube.com/watch?v=jlHr5HVKjmY
Усяка війна – це ітерація попередніх і таких самих воєн. Війна в принципі й є перманентною ітерацією – постійним повторенням того самого. Ця сама земля 100-200-300 років тому переживала ту саму бійню, просто кінське копито змінилося на танкову гусеницю чи шину бронетранспортера. Незмінно стабільним було лише ошелешення місцевої людинки, якій не пощастило замешкати на самому шві, на фронтирі, на згині, на стику, на пограниччі, на порубіжжі, на сполуці двох цивілізацій: прекрасної й жахливої. Оцей буферний перехід імперії зла в простір свободи забезпечує регулярну ітерацію одного й того самого лихоліття, щедро розмазаного доленькою-недоленькою вдовж віків. Ну не могла доленька-недоленька вивалити заготовану порцію лиха одним махом – їй треба було вдатися до підступно невирішуваної ітерації одних і тих самих викликів-вимог: не слухати, блін, вдудя, не вмикати, блін, ворожу музику, не вивергати зі своїх жертовних морд ворожу мову – а навідхрест упиратися, сахатися, противитися, пручатися всьому насадженому імперією зла, яка має тонкий нюх на своїх. Ненавидіти – легше, відрізнятися – важче. Низькочастотними мікрогерцами лунає канонада ітерації однієї й тієї самої вимоги: може, пора би вже нарешті відрізнятися від ворога, чи йдем на повторне коло? І ось гусарські полки, що 200 років тому прийшли на цю ліниву й невимогливу до себе земельку, зміняються на кадетські корпуси, а ті на кінно-гренадерські колони, а ті на кавалерійські ескадрони, а ті на царсько-жандармські роти, а ті на більшовицькі дивізії, а ті на денікінців, а ті на муравйовців, а ті на комуністів, а ті на чекістів, а ті на освободителів, а ті на осілу партноменклатуру, а та на русского солдата, а той на вагнерівця, а той на кадирівця, а той на бурята-чмобіка – ітерація, ітерація, ітерація колошматить цей рубіж цивілізацій, їх кордон, злам, поріг, най би він провалився в карстові печери покинутих шахт, най би учинив самопогребеніє під брунатними териконами й затопленими копанками, най би скрутив собі шию той буфер кількаголовий, той вічно дезорієнтований лімітроф, той недосхід-недозахід, той флюгер із хронічною протрузією шиї, той недобитий гермафродит-совок, який не випалити навіть килимовим бомбардуванням.
Стосовно «режиму тиші, перемир’їв» тощо.Жертва ніколи не оголошує перемир’я чи режиму тиші. Це – прерогатива лише нападника, агресора, інтервента, наступальної сторони. Так гласить діялектика асиметричних воєн: ВОРОГ (якщо хоче) оголошує режим тиші – а не жертва.Оголошення Зеленським режиму тиші опівночі 6 травня – це не просто неоковирний пустодзвін. Це – системна помилка в трактуванні себе рівнозначною стороною війни. Таке позиціонування нам не тільки невигідне – воно катастрофічне за евентуальними наслідками. Європа саме тому нам помагає грішми і зброєю – бо ми СЛАБША ЖЕРТВА. Руйнувати цю диспозицію й уявляти себе могутніми повелителями кремлівських парадів – це солодко, самопишально, самоствердно, компенсаційно, мотиваційно. І водночас – нерелевантно, самодурно й самообманно.Набагато вигіднішою й багатоваріянтнішою є поза слабшої жертви – бо вона дає набагато більше люфту дій. Коли ти слабша жертва – тобі можна все й тобі за це нічого не буде. Та тільки-но ти починаєш претендувати на рівнозначимість і паритетність у війні – ти втрачаєш поблажку до себе, а твої успіхи мають бути співмірні з успіхами ворога, а не як у нас. Дуже немудро перебільшуватися. Мудріше применшуватися – й мати гандикап, фору, пільгу, перевагу в неочікуваності. І жодної відповідальності за "рівнозначимість", яка може хіба наснитися.
У зарубі між США-Ізраїлем та Іраном кому симпатизують українці? Точкове дослідження КМІС.65% ні за кого22% за США-Ізраїль7% за Іран7% ніц не чули Хто за Іран:11% Півдня10% прифронтового Подніпров’я Підтримка США залежить від освіти: 11% зі середньою освітою 28% з вищоюВисновки в перерахунку на кількість населення:1. 2 млн українців підтримують вірного союзника росії – Іран, чиї шахеди палять українську землю, а аятола обіцяє ракетний удар по Україні.2. Найвища підтримка іранських терористів – у регіонах, що найбільше страждають від війни, в якій Іран помагає росії.3. Тотальна більшість (65%) займають позицію «моя хата скраю».4. Тотальній більшості вкраїнців глибоко начхати на те, що радикальні ісламісти-путіністи за крок до набуття ядерної зброї.5. Народу тотально байдуже, на якій війні торгова марка збирається заробляти грубі гроші, експортуючи зброю. 6. Маючи пофігістично-нейтральне ставлення до чужих воєн, насєлєніє жагуче вимагає, аби весь світ помагав нам і фінансував наш свідомо обраний тупик.
Тігіпко в радниках у Буданова – це чиста органіка. Це і є одне середовище, одне тіло, один тулуб. Було й буде. Інфантильно-наївний народ заслуговує саме на таких кумирів: із позитивним піяром, який ллється платною джинсою з усіх медія-помийок – а за всім цим ховається оскал усього старого: кришувати тіньовий бізнес, контролювати відмивні конвертаційні центри, корєшатися з януковицькими олігархами, в ручному режимі керувати всіма незалежними інституціями й далі подобатися людям через загадковість посмішки.«Пока Вова на месте, ми будем жить», - це не Фурсенко з фламінгової фірми на плівках каже Цукерману. Це система пограбунку так каже українському народові. І вона, ця система, віртуозно вміє знаходити симпатичні мордочки, які прикриватимуть мародерство, олігархічне хижацтво й перетворення країни у власність кооперативу Династія.Династія – це завжди спадок, рід, генеалогія, право успадкування. Мафія насправді придумала влучну назву для самої себе: в монаршій традиції (а це наша модель, далека від виборної демократії) династія – це правлячий рід. Завдяки успадкуванню устрою й інструментарію старого олігархату теперішня зелена кліка розрослася до масштабів біблійського Левіафана – чудовиська крупних розмірів і могутності, гібрида зміюки й дракона. Династія старого олігархату, успадкованого новою зеленсько-міндічною гідрою, не лише процвітає, самовідновлюється й примножується - вона готується станцювати запальний канкан на могилах незламних українців, які занадто зайняті героїчною загибеллю, аби у повен зріст уздріти доморощеного Левіафана.
Типовий політичний богомол, канібал, копрофаг. Про це виразно свідчить список осіб, на кого без суду й слідства цар односібно наклав іменні санкції, які є синонімом особистої помсти. Від карального жезла самодержця постраждали всі найближчі - всі, хто привів до влади голограму, всі члени «зіркової команди», всі топ-речники кандидата голобородька, все його найнаближеніше оточення офіційно оголошене державними зрадниками. Через що в повен зріст постає питання: а як так сталося, що вся найтісніша команда такого видатного патріота-переродженця виявилася ворогами України, крім нього самого – діяча, який особисто за руку привів зрадників на найвищі посади з доступом до всіх надчутливих даних.Для європейської політики це абсолютний феномен – коли правитель зжер усю свиту до останньої кісточки. В тяглих традиціях європейських істеблішментів такого прецеденту нема – щоб чинний президент у позасудовий спосіб розправився з найближчим колом, театрально вдаючи «я до них ніяким боком». Подібні приклади можливі лише в недорозвинутих африканських утвореннях трайбалістсько-племінного типу.
