Локальна історія

““Як ти думаєш, можна зняти бандаж?” — запитую я свою тренерку Айлін. Це моя перша церемонія вручення золотих медалей, і фотографії з неї нагадуватимуть мені про цю мить аж до скону. Я не хочу бачити на фото бандаж. Я взагалі не хочу згадувати про травму. “Ні, не можна. Ти перемогла зі зламаним ліктем. Пишайся цим”. Пізно ввечері ми виходимо на п’єдестал: російська спортсменка — на третьому місці, німецька — на другому, і ось вона я. Перша. Офіційна представниця вішає мені на шию золоту медаль. Потім вручає плюшевого чорного ведмедика — символ Олімпійських ігор у Пхенчхані 2018 року. Він символізує сміливість і сильну волю до перемоги. Я розглядаю ведмедика. І згадую момент, коли відмовила спина, померла мрія про воду, але на снігу розгорілося вогнище іншої мрії. Іноді життя веде непередбачуваними, хаотичними шляхами. Воно привело мене сюди, але щоб дістатися цього місця, мені довелося розплутати чимало заплутаних клубків. Здіймається американський прапор. Лунає гімн, і я кладу руку на серце. Поруч із серцем пульсує татуювання ключа. Дивлюся на моїх тренерів, що злилися з юрбою — на Джона, на Айлін. Там же стоїть Ембер і більшість моїх товаришів по команді: Енді, Кендалл, Аарон. Ось заради кого я тут. Завжди хтось сумніватиметься у вас — на моєму шляху таких людей було чимало. Але є й ті, хто вірить у вас. Я хотіла би, щоби на п’єдесталі зі мною стояли вони усі — ті, хто тут, і ті, кого зараз немає поруч, як-от Ренді та Боббі. І зненацька розумію, що саме цього прагнула: стояти на п’єдесталі, дивлячись в очі людям, які допомогли мені зійти на нього. Потім відшуковую поглядом маму. Її обличчям струменять сльози. І я вже не стримуюсь. Ті, хто дивиться на мене зараз, бачать мене в переможний момент переможних змагань у найпереможнішу мить мого життя. Соціальні медіа, репортери, мої спонсори негайно відреагували, відзначаючи мій успіх. Їм здається, що мій шлях був прямим. Засоби масової інформації люблять показувати відфільтровані, відретушовані версії людей, що стоять на п’єдесталах. І часто нехтують згадки про важкий шлях, всіяний невдачами — важкі часи, що спонукають волю до успіху. Гімн закінчується, і я торкаюся губами золотої медалі”.Про найпереможнішу мить життя, здобуту через біль, сумніви й віру, дізнавайтесь у мемуарах Оксани Мастерс → https://bit.ly/40oOWT5

У ніч на 18 травня 1944 року в усіх населених пунктах Криму радянська влада розпочали примусове виселення кримськотатарського населення. З усіх-усюд до вузлових залізничних станцій прямували вантажівки з нещасними людьми, яких силоміць заганяли до товарних вагонів. Куди їх вивозили – ніхто не знав.Уже 20 травня місцеві партійні функціонери рапортували у Кримський обком про успішно проведену акцію з виселення та доповідали про залишене майно кримських татар. Будинки депортованих перейшли “у житловий фонд виконкомів місцевих рад”. Їх займали “нові колгоспники” – переселенці, які приїхали переважно з різних областей Росії, менше – з України.Дорогу в невідоме запам’ятали усі кримськотатарські переселенці, хто зміг вижити. Переважно це були жінки, люди поважного віку і діти, яких розмістили в товарні вагони, обладнані нарами. У дорозі багато людей захворіло та померло. Трупи без жодного оформлення документів конвоїри просто викидали з поїзда.https://localhistory.org.ua/texts/statti/krim-bez-oblichchia/

Багатьом відомий такий шолом, популярний у XIV — першій половині XV століття, як бацинет. Якщо вірити низці дослідників, він спочатку слугував допоміжним шоломом, який надягали під топгельм, однак з часом став основним типом лицарського шолому у XIV столітті. Чому це сталося?Про це розповів гість подкасту «Ген війни» Володимир Гуцул, кандидат історичних наук, зброєзнавець, фахівець з військової історії ранньомодерної України, викладач Ужгородського національного університету.«Причин кілька. По-перше, це пов’язано з розвитком анатомічних знань і технологій металообробки. Топгельм — це так званий «великий шолом» або «відро» — масивний шолом, що повністю закривав голову і плечі, опираючись своїми краями на обладунок. Його форма нагадує відро з отворами для зору та дихання. Хоча це порівняння звучить жартівливо, воно досить точно передає враження від носіння такого шолома.Бацинет, натомість, був анатомічно підігнаний до форми голови, краще прилягаючи до неї. Завдяки цьому він був зручніший у носінні, забезпечував ширший огляд і кращий розподіл ваги на тіло воїна. Це було технологічно більш досконале й оптимальне рішення порівняно з топгельмом».Додатково зацитуємо фрагмент зі статті Володимира Гуцала «Битва Тридцяти (26 березня 1351 року): бойові практики і знаряддя рицарського договірного зіткнення та його рецепції у текстах і зображеннях другої половини XIV–XV століття». «Бацинет на середину XIV століття остаточно витіснив великий горщикоподібний шолом — і невипадково. Купол у формі високого вигнутого конуса і рухоме забрало, витягнуте вперед, убезпечувало найвразливіші ділянки голови від прямого контакту зі зброєю під час удару. Добре збережений зразок бацинета із забралом типу «псячий писок», у комплекті з бармицею, так званий «бацинет Лайла», зберігається зараз у Королівському арсеналі в Лідсі (Велика Британія). Він датований близько 1366 року, його вага — 7 кг 120 г, з бармицею — 9 кг 980 г».Більше про рицарську культуру розповів кандидат історичних наук, зброєзнавець Володимир Гуцул у подкасті “Ген війни” → https://bit.ly/454PWxO Над випуском працювали: Олексій Уманський, Яніна Шпачинська, Павло Нечитайло. Візуальне оформлення – Максим Паленко.

📚Відкриваємо передпродаж книги «Світло і пломінь. Річ Посполита, 1733–1795» автора Річарда Баттервіка! У книжці британський історик реконструював останні десятиліття існування Речі Посполитої — європейської багатонаціональної держави, яку тривалий час вважали слабкою та хворою. Після першого поділу між сусідами вона намагалася вийти з-під російського впливу та продемонструвала здатність до політичного оновлення і подолання соціальних та релігійних обмежень. Проте правильні, хоч і запізнілі прагнення Речі Посполитої до модернізації та відновлення суверенітету суперечили інтересам Російської імперії, Пруссії та Австрії, які врешті-решт розшматували її. Після анексії найродючіших земель і нового спалаху опору Катерина II наказала остаточно ліквідувати державу, заявивши, що імперія лише «повертає собі російську спадщину».«Світло і пломінь» розповідає про малознаний з української перспективи період нашої історії — від міжкоролів’я 1733-го до третього поділу Речі Посполитої 1795 року, який часто залишається у тіні Гетьманщини та націєтворення ХІХ століття. Особливу увагу Баттервік приділяє Правобережній Україні, яка у XVIII столітті стала ареною реформ, демографічного зростання та соціальних і релігійних трансформацій. Для українського читача ця книжка — спонука переосмислити Річ Посполиту як частину власної історії. А врешті жодна чесна відповідь на запитання «Чому українці не росіяни?» не може оминути нашого місця у цій державі.👉 Поки видання друкують, можете замовити його за зниженою ціною – 590 грн замість 690 грн → https://publishing.localhistory.org.ua/product/svitlo-i-plomin-rich-pospolyta-1733-1795?utm_source=Facebook&utm_medium=instorg ❗️Очікуємо з друку після 20 червня 2025 року.

Які типи луків використовувалися на території України у XIII–XV століттях і наскільки далеко вони стріляли? Про це розповів гість подкасту “Ген війни” Віталій Калініченко, асистент кафедри всесвітньої історії факультету історії політології та міжнародних відносин Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича:“У XIII–XV століттях на території України були поширені два основні типи луків: простий і складний.Ще з X століття складні луки активно використовувалися як у давньоруському війську, так і серед монголо-татарських воїнів. Ці луки відзначалися високою ефективністю, особливо у пробиванні захисного спорядження. Вони були здатні пробити навіть ранні пластинчасті панцирі та, звісно, кольчугу — найпоширеніший тип захисного обладунку того часу.Складний лук міг стріляти на дуже великі відстані — існують різні оцінки, але загалом дальність пострілу могла сягати до 400 метрів. Водночас ефективність такого пострілу залежала від кількох факторів: конструкції лука, форми та матеріалу наконечника стріли, а також майстерності самого лучника”.Більше про про видозмінення зброї впродовж різних епох: від прадавніх наконечників до потужних середньовічних знарядь війни розповів Віталій Калініченко у подкасті “Ген війни” → https://bit.ly/3GrQp2N Над випуском працювали: Тарас Піц, Яніна Шпачинська, Павло Нечитайло. Візуальне оформлення – Максим Паленко.

“Коли ми опублікували перші 20 томів студій "Київського християнства", Москва дуже гостро відреагувала. Нас звинуватили в тому, що "уніати хочуть переписати історію". А йшлося лише про дослідження замовчуваних чи навмисно приховуваних історичних фактів”.Нині Глава Української греко-католицької церкви Блаженіший Святослав відзначає своє 55-річчя!Під його патронатом в Українському католицькому університеті у Львові створено програму "Київське християнство" та однойменну наукову видавничу серію. І хоч це поняття повноправно увійшло в науковий обіг і викликає жваве зацікавлення, для частини сучасних Церков-спадкоємиць київської традиції запрошення до діалогу та співпраці досі є викликом. “Ідеї Київської Церкви бояться ті, хто заперечує або не хоче допустити відродження Києва як потужного центру сучасного християнства. Тому нашою відповіддю на страхи, упередження, несприйняття самої ідеї київського християнства є наукова праця з джерелами”.Ексклюзивне інтерв’ю з Блаженнішим Святославом (Шевчуком) про парадигму “Київського християнства”, місце у ньому різних конфесій та важливість оновлення сучасної церкви читайте у матеріалі → https://bit.ly/44owTOL

Розмови, спільні розваги або вживання алкоголю в різностатевих компаніях ставали приводом для пліток та недоречного інтересу до інтимного життя селян в 1600-1700 роках в Речі Посполитій. Репутація заміжніх жінок і одружених чоловіків у сільській спільноті значною мірою залежала від громадської думки щодо їхнього сексуального життя. Інструментом творення такої думки були плітки, які варто вважати одним із найефективніших способів групового контролю за життям індивіда в селянському середовищі. Каталог таких підозрілих дій був досить великим: починаючи від досить очевидного візиту «з горілкою ночувати за відсутности чоловіка», через «ходіння по ярмарках і відпустах», аж до частування випивкою в корчмі, взаємного вичісування та «надмірного спілкування».Сільська підозрілість щодо моральної поведінки одружених чоловіків та заміжніх жінок нерідко означала просто настирливо пхати носа до чужих справ. У місті Хелмно 1757 року Катажина, служниця коваля Вавженця Рудзіцького, пораючись після полудня біля будинку за відсутності господині почула, що з кімнати лунає голос її господаря, який з кимось розмовляв і хихотів. Те, що сталося далі, Катажина описала в деталях: «Я заглянула в дірку крізь двері, аж побачила Марціанну [Ваврощонку] з господарем, який, на ліжку поперек на перині поклавши [її], цілував у губи, а потім, нахиливши її й обнаживши, нахилився до ніг і там також цілував, а потім вставши, коли сподні з себе спустив, Марціанна встала і спідницю спустила, а він її знову на ліжко поклав і повторно нахилив, вона почала трохи пручатися, але він влігся на неї, вона його напів обійняла, а він так лежачи на ній свою сорочку також підійняв». Звісно, у жодному разі тут не йдеться про випадкове спостереження чи приховану констатацію факту подружньої зради. Підглядання було настільки тривалим і ретельним, що схоже на вуаєристичну практику. Однак на цьому не закінчилося. Катажина відірвалася від підглядання і покликала Павлову Маршенську, яка проходила повз халупу, гукаючи їй: «Погляньте туди, моя Павлова, і ще побачите». Про пліткування селян читайте у книзі Томаша Вісліча “Любощі. Шлюб та сексуальне життя селян Речі Посполитої XVII–XVIII століть” → https://bit.ly/3V8yO4I

“Я падаю. Й інстинктивно спираюся на праву руку. Біль пронизує блискавично. Я цілковито втрачаю контроль і перекочуюся на снігу, не тямлячись від болю. Піднімаюся, спираючись лівою рукою і вимушено починаю підйом із нульової швидкости. Мій лікоть рухається. Кістки не тримаються купи. Я в’їжджаю на стрільбище й готуюся до стрільби. Але не можу спертися на лікоть. Біль неземний. Я ніяк не можу прицілитися, щоб вистрілити. Промахуюся чотири рази. Чотири штрафні кола. Тренерка Айлін спостерігає за перебігом змагань з іншого боку штрафного кола. Вона зривається з місця і мчить до мене. “Зупинися, зупинися, — кричить вона. — Подумай про наступні перегони!”. Я не зупиняюся і проїжджаю повз неї. Айлін мчить за мною. Вона обганяє мене і наїжджає на мої лижі. Я зриваюся і починаю схлипувати. “Усе має бути добре. Усе має бути добре. Залазь на мою спину”. Допомагаючи собі однією рукою, я намагаюся вилізти з сидячих лиж. Айлін витягує руку, щоб допомогти мені, і каже: "Просто надягни сонцезахисні окуляри й поклади голову мені на плече". Вона знає, що я не хочу, щоб хтось бачив, як я плачу. І біжить зі мною на спині до лікаря команди. Найдовша поїздка в моєму житті. “Мені прикро казати, — каже безіменний лікар, — але, на жаль, змаганням кінець”. “Я хочу змагатися у спринті, — Ембер й інший лікар переглядаються”. “Ви не розумієте, — каже лікар. — Ви повинні подумати про те, що станеться з вашим ліктем після двох тижнів змагань. Вам уже зараз потрібне хірургічне втручання. Імовірно, у вас уже стале пошкодження нервів. Зважаючи на те, що у вас ампутовані обидві ноги, ви не можете ризикувати ще й ліктем”. “Авжеж. Мені уже потрібна операція. Лікоть уже зламаний. То як ми можемо підтримати його для спринту? Що можливо зробити?””.Про боротьбу із фізичним болем, незламну волю до перемоги та зворушливу підтримку читайте в мемуарах Оксани Мастерс → https://bit.ly/40oOWT5

“Я підковзнулася і впала на спину, хоча все відбувалося занадто швидко, щоб я збагнула, що діється. Цього разу я впала жахливо. Витягнула праву руку, щоб пом’якшити падіння на закрижанілий асфальт із плямами бензину. Але не втрималася, і руку прошив гострий, гарячий біль. Дорогою до лікарні Айлін намагається мене заспокоїти: «Ми ж іще не знаємо, що це. Просто дочекаймось, що скажуть лікарі». Гадаю, Айлін теж не хоче вірити в те, що сталося. Наша команда привезла з Сочі аж три медалі, і я на шляху до золота під час змагань з лижних перегонів по пересічній місцевості у Пхенчхані, і, як мінімум, до призового місяця у біатлоні. Наша команда — це сила. Але зараз я, можливо, просто підводжу їх усіх. Зокрема й Айлін. Нас одразу ж скеровують на рентген, і очікуючи в приймальні невідкладної допомоги на результати, не припиняю подумки картати себе. Якою ж дурепою треба бути, щоб повірити в те, що я отримаю золоту медаль. Життя спокушає мене чимось, а потім відбирає. Я увійшла в смак, здобувши бронзу з веслування, але веслування у мене забрали. Мені обіцяли, що я збережу коліно. Мій перший у житті рідний дім у Буффало. Танці. Усе це забрали. Нарешті до приймальні заходить лікар, схиливши голову над рентгенівськими знімками і озвучив найгірший сценарій. Ми з Айлін йдемо моторошно безлюдним коридором клініки Стедмана у Вейлі, штат Колорадо. Тут лікують спортсменів збірної США. Учора Айлін, мабуть, надіслала сотню листів, щоб мене прийняв хірург, і зі швидкістю світла надіслала йому мої рентгенівські знімки. Насамперед я просто хочу зрозуміти таке: ти хочеш змагатися через два тижні і взяти участь у шести змаганнях? “Так, — рішуче відповідаю йому. — Якщо я поїду, то не збираюся брати участь лише в одному або двох змаганнях. Хочу брати участь у всіх перегонах, до участи в яких мене кваліфікували”. “Гаразд, — він киває. — Тобі доведеться багацько попрацювати й виконувати всі приписи. Не-у-хиль-но. І якщо ти робитимеш так, сподіваюся, зможеш принаймні взяти участь у змаганнях, — він бачить вираз мого обличчя і піднімає руку. — Я не обіцяю, що ти переможеш чи отримаєш медаль. Тільки кажу, що є шанс, що ти зможеш їздити на лижах”. Це все, що мені потрібно було почути. Я знову киваю. “Ти маєш розуміти: якщо вирішиш змагатися, це ставить під загрозу справність ліктя у майбутньому”. Він починає розповідати про усі ризики. Про те, як це навантажить суглоб. І що це означає для мене, зважаючи на те, що мені потрібні дві справні руки, щоб надіти протези або навіть крутити колеса крісла колісного, якщо до цього дійде. Він розповідає усе необхідне, щоб я самостійно прийняла рішення. Не вагаюся: “Якщо ви кажете, що це можливо, то я це зроблю. Лікар Віола дістає з кишені ручку, клацає нею і починає розписувати план дій”.Про травми спортсменки та її боротьбу з ними читайте у мемуарах Оксани Мастерс → https://bit.ly/40oOWT5

Зв'язкова ОУН Софія Легендзевич народилася 17 січня 1927 року в селі Шоломия в родині Романа Калиновича та Ірини Гриневецької. Була єдиною дочкою в сім'ї. Батько працював суддею в містечку Залізці, а згодом перейшов на посаду адвоката і працював в місті Бібрка. Через репресії, які загрожували після приходу "перших совітів", виїхав до міста Перемишля. Там, зі спогадів пані Софії батька вбили радянські військові.Софія була чотовою спортивного товариства "Січ". У 1943 році разом з 12 місцевими дівчатами долучилася до осередку ОУН. В підпіллі передавала інформацію та переводила групи повстанців. Завдяки вдалій конспірації уникла репресій.У домі Софії Легендзевич проживала певний період зв'язкова Романа Шухевича Галина Дидик: “На самого Петра за рік приходить до мене участковий наш такий Король на прізвище приходи і ми обидві сидимо під хатою. "Добрий день", - "Добрий день", - "Ви Галина Дидик?", - "Так", - "Ходіт сюда". Взяв її закликав за хату вивів її, шось там з нею поговорив, я звідки знала. Але я вже боялася, бо я вже знала хто вона є, вона вже мені сі признала як пожила в мене той рік то я вже знала хто вона є. І вона приходи бліда як труп і сіла як труп на лавці, каже: "Всьо до 24 години я маю від вас сі вибрати, вже мене знайшли". Ну і вже всьо”.Про життя в селі в міжвоєнний час, випадки полонізації та пацифікації, міжетнічні відносини, події Другої світової війни та епізоди національно-визвольного руху на Бібреччині у другій половині 1940-х років читайте у матеріалі → https://bit.ly/4hUiwVs[ Проєкт "Жіночі голоси Другої світової війни" підтримує Європейський Союз за програмою House of Europe ("Дім Європи") ]