“Я підковзнулася і впала на спину, хоча все відбувалося занадто швидко, щоб я збагнула, що діється. Цього разу я впала жахливо. Витягнула праву руку, щоб пом’якшити падіння на закрижанілий асфальт із плямами бензину. Але не втрималася, і руку прошив гострий, гарячий біль. Дорогою до лікарні Айлін намагається мене заспокоїти: «Ми ж іще не знаємо, що це. Просто дочекаймось, що скажуть лікарі». Гадаю, Айлін теж не хоче вірити в те, що сталося. Наша команда привезла з Сочі аж три медалі, і я на шляху до золота під час змагань з лижних перегонів по пересічній місцевості у Пхенчхані, і, як мінімум, до призового місяця у біатлоні. Наша команда — це сила. Але зараз я, можливо, просто підводжу їх усіх. Зокрема й Айлін. Нас одразу ж скеровують на рентген, і очікуючи в приймальні невідкладної допомоги на результати, не припиняю подумки картати себе. Якою ж дурепою треба бути, щоб повірити в те, що я отримаю золоту медаль. Життя спокушає мене чимось, а потім відбирає. Я увійшла в смак, здобувши бронзу з веслування, але веслування у мене забрали. Мені обіцяли, що я збережу коліно. Мій перший у житті рідний дім у Буффало. Танці. Усе це забрали. Нарешті до приймальні заходить лікар, схиливши голову над рентгенівськими знімками і озвучив найгірший сценарій. Ми з Айлін йдемо моторошно безлюдним коридором клініки Стедмана у Вейлі, штат Колорадо. Тут лікують спортсменів збірної США. Учора Айлін, мабуть, надіслала сотню листів, щоб мене прийняв хірург, і зі швидкістю світла надіслала йому мої рентгенівські знімки. Насамперед я просто хочу зрозуміти таке: ти хочеш змагатися через два тижні і взяти участь у шести змаганнях? “Так, — рішуче відповідаю йому. — Якщо я поїду, то не збираюся брати участь лише в одному або двох змаганнях. Хочу брати участь у всіх перегонах, до участи в яких мене кваліфікували”. “Гаразд, — він киває. — Тобі доведеться багацько попрацювати й виконувати всі приписи. Не-у-хиль-но. І якщо ти робитимеш так, сподіваюся, зможеш принаймні взяти участь у змаганнях, — він бачить вираз мого обличчя і піднімає руку. — Я не обіцяю, що ти переможеш чи отримаєш медаль. Тільки кажу, що є шанс, що ти зможеш їздити на лижах”. Це все, що мені потрібно було почути. Я знову киваю. “Ти маєш розуміти: якщо вирішиш змагатися, це ставить під загрозу справність ліктя у майбутньому”. Він починає розповідати про усі ризики. Про те, як це навантажить суглоб. І що це означає для мене, зважаючи на те, що мені потрібні дві справні руки, щоб надіти протези або навіть крутити колеса крісла колісного, якщо до цього дійде. Він розповідає усе необхідне, щоб я самостійно прийняла рішення. Не вагаюся: “Якщо ви кажете, що це можливо, то я це зроблю. Лікар Віола дістає з кишені ручку, клацає нею і починає розписувати план дій”.Про травми спортсменки та її боротьбу з ними читайте у мемуарах Оксани Мастерс → https://bit.ly/40oOWT5