“Я падаю. Й інстинктивно спираюся на праву руку. Біль пронизує блискавично. Я цілковито втрачаю контроль і перекочуюся на снігу, не тямлячись від болю. Піднімаюся, спираючись лівою рукою і вимушено починаю підйом із нульової швидкости. Мій лікоть рухається. Кістки не тримаються купи. Я в’їжджаю на стрільбище й готуюся до стрільби. Але не можу спертися на лікоть. Біль неземний. Я ніяк не можу прицілитися, щоб вистрілити. Промахуюся чотири рази. Чотири штрафні кола. Тренерка Айлін спостерігає за перебігом змагань з іншого боку штрафного кола. Вона зривається з місця і мчить до мене. “Зупинися, зупинися, — кричить вона. — Подумай про наступні перегони!”. Я не зупиняюся і проїжджаю повз неї. Айлін мчить за мною. Вона обганяє мене і наїжджає на мої лижі. Я зриваюся і починаю схлипувати. “Усе має бути добре. Усе має бути добре. Залазь на мою спину”. Допомагаючи собі однією рукою, я намагаюся вилізти з сидячих лиж. Айлін витягує руку, щоб допомогти мені, і каже: "Просто надягни сонцезахисні окуляри й поклади голову мені на плече". Вона знає, що я не хочу, щоб хтось бачив, як я плачу. І біжить зі мною на спині до лікаря команди. Найдовша поїздка в моєму житті. “Мені прикро казати, — каже безіменний лікар, — але, на жаль, змаганням кінець”. “Я хочу змагатися у спринті, — Ембер й інший лікар переглядаються”. “Ви не розумієте, — каже лікар. — Ви повинні подумати про те, що станеться з вашим ліктем після двох тижнів змагань. Вам уже зараз потрібне хірургічне втручання. Імовірно, у вас уже стале пошкодження нервів. Зважаючи на те, що у вас ампутовані обидві ноги, ви не можете ризикувати ще й ліктем”. “Авжеж. Мені уже потрібна операція. Лікоть уже зламаний. То як ми можемо підтримати його для спринту? Що можливо зробити?””.Про боротьбу із фізичним болем, незламну волю до перемоги та зворушливу підтримку читайте в мемуарах Оксани Мастерс → https://bit.ly/40oOWT5