Локальна історія

Проти ночі 18 травня 1944 року десятки тисяч оперативників, офіцерів та бійців НКВС-НКДБ розпочали процес вигнання татар в усіх населених пунктах Криму. З усіх-усюд до вузлових залізничних станцій прямували вантажівки з нещасними людьми, яких силоміць заганяли до товарних вагонів. Куди їх вивозили – ніхто не знав.Уже 20 травня місцеві партійні функціонери рапортували у Кримський обком про успішно проведену акцію з виселення та доповідали про залишене майно кримських татар. Будинки депортованих перейшли “у житловий фонд виконкомів місцевих рад”. Їх займали “нові колгоспники” – переселенці, які приїхали переважно з різних областей Росії. Уже до 1 грудня 1944 року Крим прийняв 64 000 переселенців, серед яких – 30 444 працездатних.Зовсім іншим був шлях кримськотатарських спецпереселенців. Дорогу в невідоме запам’ятали усі, хто її пережив. У дорозі багато людей захворіло та померло. Трупи без жодного оформлення документів конвоїри просто викидали з поїзда. На нових місцях кримських татар ніхто не чекав. Люди, які пережили депортацію, особливо запам’ятали момент прибуття та перші враження від нових місць.“Нас вивантажили у степу. Повезли в колгосп Ворошилова-2, дали будинок, як зараз пам’ятаю, без даху. Чотири стіни. Очерету накидали, поряд ріс очерет. Приходили шакали, вили поряд. Нас було четверо дітей, без батька. Братів забрали до колгоспу”.Депортація стала не лише трагедією кримськотатарського народу й національних меншин, вигнаних із території півострова. Внаслідок неї був зруйнований Крим, у якому мирно існуючи, але фактично не асимілюючись, жили представники різних етнічних та релігійних груп, співтовариство, у якому кожен хоч і належав до конкретної етноконфесійної групі, але відчував себе частиною більшого утворення – кримцем.https://localhistory.org.ua/texts/statti/krim-bez-oblichchia/

🔥Відкриваємо передпродаж книги «Бридке слово на «к». Оповідь про колабораціонізм» Пйотра М.Маєвського!✍🏻Що таке колабораціонізм — і чи завжди він означає зраду? Де закінчується прагнення вижити та починається свідома співпраця з ворогом? Чому те, що для одних було ганьбою, для інших ставало звитягою і справою національного порятунку?Історик Пйотр М. Маєвський, знаний українському читачеві за книжкою «Коли спалахне війна», простежує історію колабораціонізму від античности до Другої світової та сягає сучасної російсько-української війни. Спираючись на широкий компаративний матеріал, він аналізує мотиви й логіку вибору, що підштовхували окупованих до співпраці з окупантами: від режимів Петена і Квіслінґа та формування національних підрозділів у німецькій армії до функціонування юденратів і трагедії Голокосту. Особливе місце в книжці посідає досвід націй Центрально-Східної Європи, зокрема поляків, чехів та українців у часи нацистської та радянської окупацій. Автор свідомо уникає ролі прокурора чи адвоката, показуючи, що одні й ті самі дії могли сприймати як зраду або як патріотизм залежно від того, хто і з якої перспективи на них дивився.«Бридке слово на “к”» дає змогу поглянути на колабораціонізм не лише як на історичне явище, а й як на проблему морального вибору, що постає перед людиною у часи війни та окупації.Книжка Пйотра Маєвського Brzydkie słowo na “K”. Rzecz o kolaboracji стала лауреаткою премії Ambasador Nowej Europy 2024, яку присуджують Європейський центр солідарності в Ґданську та Колегіум Східної Європи за найкращу польськомовну книжку, що по-новому осмислює історію та сучасний європейський досвід. У 2025 році вона також отримала відзнаку конкурсу Academia за одну з найкращих академічних і наукових книжок року та увійшла до короткого списку Міжнародної премії імені Вітольда Пілецького в категорії «Наукова історична книжка».👉🏼Поки видання друкують, можете замовити його за зниженою ціною – 510 грн замість 580 грн → https://publishing.localhistory.org.ua/product/brydke-slovo-na-k-opovid-pro-kolaboraczionizm/ ❗️Очікуємо впродовж липня 2026 року року. Дата може змінюватися.

“Людському розумові властиво шукати спадковість там, де її немає. Сучасний світ не буде повторенням Холодної війни. Така думка — це історична помилка. Я переконаний, що наше сьогодення у дипломатичному контексті більше нагадує кінець XIX століття. Це надзвичайно важливе усвідомлення, адже досвід кінця XIX століття не був надто втішним, тому нам слід засвоїти його уроки вже сьогодні”, – розповідає Одд Арне Вестад, норвезький історик, автор книги “Насувається буря”, яка зовсім скоро вийде друком у видавництві “Локальна історія”.Раніше він викладав у Гарварді й Лондонській школі економіки, а тепер очолює катедру історії та глобальних відносин у Єльському університеті. Норвезький вчений, фахівець із сучасної міжнародної та світової історії, що спеціалізується на історії Східної Азії з XVIII століття, є лавреатом престижних премій. Його книжка “Насувається буря. Влада, конфлікт та попередження з історії” увійшла до переліку найочікуваніших видань року у сфері зовнішньої політики за версією журналу Foreign Policy. Пропонуємо ознайомитися із текстом інтерв’ю професора Вестада для Yale's Undergraduate Global Affairs Journal ↓ https://localhistory.org.ua/texts/interviu/suchasnii-svit-ne-bude-povtorenniam-chasiv-kholodnoyi-viini-odd-arne-vestad-pro-evoliutsiiu-geopolitiki/

13 травня, сонячного недільного ранку 1933 року, Микола Хвильовий вирішив зіграти останній акт життєвої драми за власним, а не енкаведистським, сценарієм. Запросив у гості друзів, зокрема Миколу Куліша, Олеся Досвітнього. Чаювали, господар співав, узявши до рук гітару. Хвалився, що написав новий твір.Пішов до кабінету взяти рукопис і прочитати. Почувся глухий постріл, першим кинувся до зачинених дверей Куліш. Хвильовий сидів у кріслі з простреленою скронею. Друзі ще встигли прочитати його передсмертні записки – невдовзі, з появою міліції, вони зникли. Хвильовий писав, що вважає себе відповідальним за долю свого покоління. Називав переслідування Ялового непорозумінням: "Арешт Ялового – це розстріл цілої ґенерації".На похороні Миколи Хвильового провладні літератори знічено щось харамаркали про його помилки й переступи. Твори заборонили. Могилу на першому міському цвинтарі зарівняли і влаштували там парк розваг. Утім все це стало хіба що ще одним доказом того, що позбавити пам'яті дуже складно, ймовірно, неможливо, так само, як і прищепити, вживити чужі спогади й чужу пам’ять. І на рівні індивіда, і на рівні усієї культури. Хвильового затаврували й викреслили з історії, його соратників і друзів винищили в соловецьких, карагандинських, колимських таборах і тюрмах.Але вже на початку 1960-х памфлети Хвильового почали вилучати як "вещдоки" при арештах бунтівних дисидентів. А коли радянські заборони втратили чинність, виявилося, що в кількох харківських родинах із покоління у покоління передавали плани місця поховання письменника. Реабілітація Хвильового стала якраз вимовним символом нового українського ренесансу. 13 травня 1933 року стало трагічним фіналом нашого культурного спротиву, принаймні на українськотеренних землях. Битву вони програли, але не війну. Енергії 1917 року, наснаги державотворення вистачило більш ніж на десятиліття. Що формувало світогляд українського письменника Миколи Хвильового? Які події визначали його шлях і чому 13 стало символом? Розповідаємо у матеріалі на нашому сайті → https://localhistory.org.ua/texts/statti/13-simvolichne-v-zhitti-mikoli-khvilovogo/

Поки СРСР 1960-х хизувався ядерною могутністю та польотами в космос, всередині бідного та обмеженого у свободах суспільства назрівала криза. Молодь, знаходячи платівки Beatles і Rolling Stones, налаштовуючи радіохвилі "ворожих голосів", дедалі більше віддалялася від держави. І не маючи змоги запропонувати новому поколінню привабливе майбутнє, влада Брежнєва вирішила розвернути країну обличчям до минулого. Головним "гачком" цієї політики став сором — почуття боргу перед загиблими у Другій світовій війні. Культ "Великої Вітчизняної" Кремль фактично перетворив на світську релігію, а меморіали почали виконувати роль "храмів", навколо яких формувалися нові обряди. Сьогодні ці "храми" на тлі повномасштабної війни Росії проти України, здається, переживають свою вирішальну трансформацію. До Дня пам’яті та примирення ми поїхали в три українські села: Грузевицю Хмельницької області, Петриківку на Дніпропетровщині Лисичово на Закарпатті, аби побачити, як радянська "монументальна експансія" виживає та змінюється в умовах російсько-української війни.https://localhistory.org.ua/texts/reportazhi/betonni-idoli-srsr-iak-memoriali-chervonii-armiyi-staiut-svidkami-viini-za-nezalezhnist/

Від Острозьких і хасидських цадиків до УПА, “Луцького процесу” і культових автівок. Про це та інше читайте у новому номері, присвяченому Волині. 👉🏼Чому “справжні” межі Волині шукати марно і чи можна її вважати фронтиром – розповідає історик Петро Кралюк.👉🏼Як прадід волинянина Віталія Зварича був у лавах УПА, а сам він через 70 років продовжує цю боротьбу вже проти російських окупантів – офіцер Національної гвардії України про свій шлях і спадкову пам’ять роду.👉🏼Чому Костянтин Острозький залишається однією з найзагадковіших постатей волинської історії XVI–XVII століть – інтерв’ю з професором Томашем Кемпою.👉🏼Як династія Белзьких ребе від кінця XVII століття організовувала газети, запрошувала репортерів і модерністів, та як місцевий хасидський рух пережив війни і спустошення.👉🏼Ким насправді був волинський воєвода Генрик Юзевський і чи міг він запобігти трагедії 1943 року.👉🏼Бій під Гурбами у квітні 1944 року: як загони УПА вирвалися з оточення, попри значну чисельну перевагу НКВС і чому радянські звіти про”перемогу” розходяться з реальними втратами.👉🏼Як Луцький завод створив культову автівку ЛуАЗ, яку обожнювали й проклинали одночасно.❗️Відправляємо номер з 19 травня!Придбати журнал можна в онлайн-крамниці видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/volyn-3-2026/

Пантелеймон Куліш був одним із тих, хто створював нову культуру епістолярного спілкування в українському середовищі. Його листування вкрай різноманітне: він писав про життя української громади, про культуру загалом, не кажучи вже про власні справи і проєкти. Для сучасних суперечок щодо чистоти «справжньої» мови актуальні Кулішеві вимоги, щоб ми не позбавлялися слів, які схожі на російські, адже часто це лексика давньоруська чи церковнослов’янська. На його думку, треба розвивати свою мову, а не творити, за ядучим висловом автора, лише «антимосковську». Ця інтелектуальна позиція чітко простежується у листуванні з Олександром Барвінським, який звернувся до Куліша по консультацію щодо шкільної читанки. У відповідь той надав список того, що ми назвали би каноном української літератури: імена й тексти із вкрай жорсткими й суб’єктивними оцінками. Куліш і в публіцистиці, і в листах зафіксував децентралізованість української культури як противагу Москві й Петербургу, що, як пилосмоки, все тягнули до себе. Він доводив, що в Україні кожен хутір чи містечко, де живе активна людина, стає культурним центром.Кулішева філософія життя відобразилась і в його ставленні до жіноцтва, про що свідчить листування з Параскою Глібовою чи Олександрою Милорадович. У своїй свідомості він створював образ жінки освіченої, розумної та інтегрованої у питому українську спільноту. Саме тому свого часу він обрав Олександру Білозерську замість Ольги Плетньової, оскільки остання не сприймала його українські зацікавлення. Для Куліша було важливо, що з Олександрою вони разом читали вірші Шевченка і співали пісень, а згодом, вже в пізніх листах (після численних подружніх зрад Панька й нервових зривів Олександри) він вкрай високо оцінив її як письменницю. Саме з Кулішевих листів ми дізнаємось, як він вигадав для дружини псевдонім Ганна Барвінок. Це, виявляється, потрійна алюзія: на рядки Гомера, Дікенса та на вічнозелений барвінок. Більше про листування творця нової епістолярної культури читайте у журналі “Локальна історія”. Придбати можна на сайті: https://publishing.localhistory.org.ua/product/lysty-1-2026/

До початку книжкового фестивального сезону, який стартує 23–26 квітня, коли відбудеться п’ятий фестиваль «Книжкова країна» на території ВДНГ у Києві, Divoche.media зібрали 22 українські та перекладні книжкові новинки.Серед видань — праця історикині та перекладачки Катерини Диси «Історія з відьмами. Суди про чари в українських воєводствах Речі Посполитої XVII–XVIII століття». Її дослідницьке зацікавлення — історія XVIII–XIX століть, зокрема відьомство, сексуальність, медицина та подорожі.Авторка аналізує майже 200 судових справ, пов’язаних із відьомством, яке розглядає не лише як прояв забобонів. Дослідниця показує, як на переслідування відьом у цьому регіоні повпливали соціальні напруження та страхи, правові механізми та релігійні догми. І вписує цей феномен української історії у ширший — сумнозвісне «полювання на відьом» у ранньомодерній Європі XVI–XVIII століть.Придбати видання можна на сайті «Локальної історії»: https://publishing.localhistory.org.ua/product/istoriya-z-vidmamy-sudy-pro-chary-v-ukrayinskyh-voyevodstvah-rechi-pospolytoyi-xvii-xviii-stolittya/

Книжка «Історія з відьмами. Суди про чари в українських воєводствах Речі Посполитої XVII–XVIII століття» історикині, доцентки Києво-Могилянської академії Катерини Диси — дослідження судових процесів у справах про чари та відьомство.Аналізуючи майже 200 справ, авторка показує, як діяли правові механізми, якою була роль тортур, чуток і репутацій в ухваленні вироків, як церковні та народні уявлення про демонічне впливали на судову практику й ким були люди, яких підозрювали у відьомстві.Катерина Диса висвітлює судові процеси не лише як прояв забобонів, а й як відображення глибших соціальних напружень, страхів і уявлень про справедливість, адже у XVII—XVIII століттях звинувачення у чарах були частиною повсякденного життя на українських землях. Люди з’ясовували стосунки через неврожаї, зачаровану худобу, раптові хвороби, знеславлення чи конфлікти поміж сусідами.Divoche.media опублікували уривок із книги Катерини Диси про суди за чаклунство в Україні XVII–XVIII століть ↓https://divoche.media/2026/03/27/istoriia-z-vidmamy-uryvok-iz-knyzhky-kateryny-dysy-pro-sudy-za-chaklunstvo-v-ukraini-xvii-xviii-stolit/ 

“Основним аргументом цієї книжки є те, що нині ми живемо у світі, який дедалі більше стає багатополюсним і разюче подібний до часів, що передували Першій світовій війні. Тоді, як і сьогодні, численні провідні держави боролися за першість у межах своїх регіонів та на світовій арені. Тоді, як і сьогодні, вільну торгівлю витісняли протекціонізм та економічний націоналізм. Тоді, як і сьогодні, страхи та давні образи між державами посилювалися, підживлені націоналістичними течіями та популістською політикою. Тоді, як і сьогодні, лідери в усьому світі готувалися до конфлікту так, що це тільки підвищило ймовірність війни, хоч як вони боялися її наслідків. Той минулий світ закінчився катастрофічною війною, яка розпочалась 1914 року. Сьогодні ж війна між великими державами призвела б до значно більших спустошень, аніж жахливі конфлікти ХХ століття”.👉🏼Читайте більше у книзі “Насувається буря. Влада, конфлікт та попередження з історії” Одда Арне Вестада: https://publishing.localhistory.org.ua/product/nasuvayetsya-burya-vlada-konflikt-ta-poperedzhennya-z-istoriyi/