«Сталін, мастак політичних маніпуляцій, представив український голод через призму особистих мотивів та звинувачень. Першим його імпульсом і тривкою тенденцією було розглядати голод українських селян як зраду українських комуністичних партійців. Він не визнавав, що до цього призвела його політика колективізації; проблема полягала в її виконанні, у місцевому керівництві, у чому завгодно, але не в самій концепції. Навесні-влітку 1932 року Сталін, схоже, міркував, що якщо не визнавати голоду, то проблема зникне сама собою. Можливо, він вважав, що Україна і так перенаселена, а смерть кількох сотень тисяч людей у довготерміновій перспективі не матиме великого значення. Він наполягав, щоб місцеві українські партійні активісти, попри низькі врожаї, все-таки виконували плани хлібозаготівлі. Довкола місцевих партійних активістів панувала смерть, а над ними її заперечували. Від якогось моменту голодний селянин більше не міг ефективно працювати, і жодні ідеологічні вказівки чи особиста відданість не могли цього змінити. Однак коли цю інформацію переказували нагору, вищому керівництву, в неї не вірили. Правдиві звіти про голод від місцевих партійців зіткнулися з політичним тиском вищого керівництва на пленумі центрального комітету української партії 6–9 липня 1932 року в Харкові. Українські промовці скаржилися на неможливість виконати річний план щодо реквізицій зерна.Однак Лазар Каганович і В’ячеслав Молотов, члени політбюро та посланці Сталіна з Москви, їх не слухали. Сталін велів їм угамувати «українських панікерів». Молотов і Каганович служили Сталіну та служили революції, вони ототожнювали ці поняття. Каганович уже називав Сталіна «нашим батьком». У липні 1932 року в Харкові вони обидва заявили українським товаришам, що розмови про голод — це тільки виправдання ледачих селян і партійців, які не хочуть примушувати селян працювати й виконувати плани заготівлі зерна.На той час Сталін перебував у відпустці, подорожував поїздом (у якому подавали вишукані наїдки) на південь — з Москви через голодну Україну до чудового чорноморського курортного містечка Сочі. Сталін і Каганович регулярно листувалися, у листах погоджувалися, що голод був частиною змови, спрямованої проти них особисто. Сталін вдало перевернув ситуацію з ніг на голову, визнаючи, що це селяни, а не він, використовують голод як зброю. І Сталін, і Каганович погодилися, що єдине раціональне рішення — це продовжити політику реквізицій та якнайшвидше експортувати зерно. На той момент Сталін, схоже, зрозумів, принаймні для себе самого, зв’язок між голодом і нелояльністю українських комуністів: голод був результатом саботажу, місцеві партійні активісти — саботажники, а зрадливе партійне керівництво прикривало своїх підлеглих — і все це на користь польської розвідки».Про те, як Сталін свідомо заперечував Голодомор читайте у книзі Тімоті Снайдера «Криваві землі. Європа між Гітлером і Сталіним» → https://publishing.localhistory.org.ua/product/kryvavi-zemli-yevropa-mizh-gitlerom-i-stalinym/ [ «Криваві землі» Тімоті Снайдера виходять друком українською у співпраці видавництва «Човен» та видавництва «Локальна історія» за ексклюзивної підтримки книгарні Сенс]
Вчора минуло сорок днів після відходу у вічність професора медицини, літератора і громадського діяча Олександра Кіцери. Символічно, що в цей день відбулася перша презентація його книжки спогадів під назвою "Мандрівка під лелечим крилом". На жаль, автор не встиг побачити її, але ця праця стала продовженням голосу прикметного представника покоління львівської інтелігенції. Велич особистості, досвід та непересічний літературний талант професора Кіцери роблять книжку не лише унікальним документом доби, а й захопливою історією Людини на тлі часу.Олесь Кіцера був найстаршим автором журналу "Локальна історія". І майже до кожної теми номера у нього знаходився матеріал: Пласт, Січові стрільці, Андрей Шептицький чи Леся Українка. Останній його спогад — про Великдень ми встигли помістити в журналі, який невдовзі вийде з друку. Він ніколи не говорив про когось зле. І це не була зовнішня стриманість чи "добрий тон", це була глибока внутрішня позиція. У його спогадах — десятки імен, десятки постатей: художники, композитори, літератори, музиканти, вчені, релігійні діячі. Але там немає осуду. Є уважність. Є спроба зрозуміти і показати світлу сторону Людини. Це дуже рідкісна форма культури — культура неосудження.Світ, про який він говорив, відходить разом із такими людьми. Але поки звучить його голос — у спогадах, текстах, нашій пам’яті, цей світ ще присутній. І це, мабуть, найважливіше.
Художниця Олена Кульчицька перетворила святкову листівку на інструмент популяризації українства. Вона створювала авторські поштівки до Різдва та Великодня і співпрацювала з видавництвами Львова, Коломиї, Станіславова та Відня. У її великодніх листівках бачимо, як правило, сцени біля сільської церкви. Освячення кошиків давало можливість показати передовсім строї, великою знавчинею і поціновувачкою яких була художниця. Українців Кульчицька показувала як людей із власною культурою вбрання, кераміки, зокрема миски, куманці, глеки, лозоплетіння та писанкарства.Чимало листівок з авторським орнаментом з вербових гілочок і писанок Кульчицька створила для львівського видавництва «Русалка». Ймовірно, знаючи можливості друкарень, з якими співпрацювали видавці, вона гармонізувала зображення через зближені, а не контрастні кольори. Художниця завжди ставила свій підпис, щоб його можна було прочитати не лише на звороті листівки. Цим вона підтверджувала, що і сам орнаментальний принцип, і власне писанкові овоїди були не копією створеного кимось у селах, де вона робила замальовки писанок, а її оригінальною творчістю.Кульчицька послідовно відстоювала власний тип святкової поштівки, де через образ Великодня можна нагадати світу, що українці живуть, гуртуються, зберігають традиції і усвідомлюють свою спільність.👉🏼Про творчість Кульчицької та особливості її великодніх листівок читайте більше у матеріалі Діани Клочко, який увійшов до номера «Великдень». Придбати журнал можна у видавництві «Локальна історія»: https://publishing.localhistory.org.ua/product/velykden-2-2026/
28 березня 1933 року народився Юрій Шухевич, син Головнокомандувача УПА, герой України, який провів у радянських тюрмах і таборах понад 30 років.У 1946 у 12-ть Юрія-Богдана розлучили із матір’ю і влаштували в дитбудинок для дітей “ворогів народу” на Донбасі. У 14-ть – заарештували. У 16-ть – виголосили перший серйозний вирок: десять років за “связь с подпольем ОУН – УПА, за антисоветскую деятельность и пропаганду”. 1988-го 55-річний Юрій Шухевич нарешті вийшов на волю, цілковито незрячим. Він повернувся додому, де продовжив виконувати батьків заповіт: боротися за Україну, нехай вона уже й стала формально незалежною.“Юрку, ми приречені, але то є наш національний обов’язок”. Цю фразу Роман Шухевич промовив, коли його 14-річний син попросився у підпілля. “А хто ж через 15–20 років буде піднімати цей народ знову на боротьбу, якщо такі, як ти, загинуть?”, — додав. Юрій Шухевич сприйняв напутні слова як святий заповіт, який має виконати.У жовтні 2022 року ”Локальна історія”записала інтервʼю з Юрієм Шухевичем. А 22 листопада він відійшов у засвіти.https://localhistory.org.ua/texts/interviu/ostannie-interviu-iuriia-shukhevicha-in-memoriam/
“Майструєш — а лялька починає дивитися на тебе. Кліпає, роззявляє рота у твоїх руках. Це як народження дитини. Створюю її, відпускаю — бачу результат на сцені. Недавно так працював, а поблизу хтось посадовив у крісло Вовка з “Сімох козенят”. Я обертаюся — аж сполохався. Іграшковий вовк, 180 сантиметрів заввишки, з суглобами, що згинаються, правдоподібними лапами — мов живий. Голову похилив — дивлюся — що ж він думає?”, – розповідав Євген Невинський, який був майстром театральних ляльок у Київському академічному театрі ляльок та актором-ляльководом у Театрі ляльок на лівому березі Дніпра. Ще другокласником він виготовив першу маріонетку — гусінь із синтепонових кульок, обшитих зеленим трикотажем і зв’язаних між собою. Уже тоді вмів шити, малювати. Коли подорослішав, освоїв складніші інструменти — як-то лобзик чи дриль. “Театр ляльок — перший театр, який відвідує дитина. Саме з її вражень формується подальша любов. Маленький глядач вірить, що лялька існує сама собою. Вона жива, навіть якщо за нею стоїть якийсь дядько чи тітка. Щось йому говорить, доносить свої думки. Саме тут важливо не зіпсувати глядача”.Євген створив багато персонажів: хижих звірів, граційних лебедів, проворних чортів, зуби й гігантський бургер для вистави про похід до стоматолога. Не завжди мав час дивитися готові спектаклі. Але на генеральному прогоні завжди спостерігав, як оживають іграшки, які він створив. Інтерв'ю з Євгеном Невинським “Локальна історія” записала у 2022-му році. Після початку повномасштабного вторгнення актор пішов добровольцем на фронт. У липні 2023 року він пропав безвісти на Запорізькому напрямку. А в травні генетична експертиза підтвердила його загибель.https://localhistory.org.ua/texts/reportazhi/cholovik-za-shirmoiu/
📚П’ять причин прочитати “Насувається буря” Одда Арне Вестада:👉🏼Світ знову нагадує 1914 рікВестад показує, як піднесення нових держав, конкуренція великих потуг і зміна балансу сил створюють міжнародну систему, дивовижно подібну до тієї, що існувала напередодні Великої війни.👉🏼Темний бік модерностиТехнологічний прорив, глобалізація і швидкість комунікацій можуть бути не лише двигунами прогресу, а й джерелами нових конфліктів.👉🏼Політика страхуВзаємна підозра між державами, гонка озброєнь і логіка стримування часто створюють спіраль ескалації, у якій страх війни сам стає причиною війни.👉🏼Україна як вузол світової політикиВійна в Україні стала випробуванням принципів міжнародного порядку і показує, чи здатний світ стримати агресію великої держави.👉🏼Чи неминуча Третя світова війна?Книжка ставить головне питання нашої епохи: чи здатні великі держави засвоїти уроки ХХ століття і уникнути нової глобальної катастрофи.❗️Українське видання книжки «Насувається буря» виходить одночасно зі світовою прем’єрою — очікуємо наприкінці квітня 2026 року.Придбати книгу за ціною 450 грн замість 520 грн можна в онлайн-крамниці видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/nasuvayetsya-burya-vlada-konflikt-ta-poperedzhennya-z-istoriyi/
“В Італії нещодавно завершилися зимові Параолімпійські ігри, і всі ми, звісно, уважно спостерігали за українськими атлетами. Але була на цій Параолімпіаді ще одна українка — громадянка США Оксана Мастерс, яка народилася в Хмельницькому.Історія Оксани настільки неймовірна й драматична, що про неї можна було б зняти гостросюжетну біографічну драму. Дитинство в сиротинці, численні вроджені вади та складні випробування і шлях, який привів її до нової родини за океаном та зробив легендою світового параспорту.Попри все пережите в Україні, Оксана не втрачає зв’язку з батьківщиною. У 2015 році вона вперше після адопції повернулася додому та відвідала українських ветеранів АТО. З початком повномасштабної війни у 2022 році спортсменка активно волонтерить у США, збираючи кошти на підтримку ЗСУ. А під час Параолімпійських ігор-2024 у Парижі на її шоломі з’явився символічний знак — наліпка з прапором України у формі серця.Свою історію Оксана розповіла у мемуарах Долаючи біль, що вийшли у видавництві “Локальна історія”. Книгу вона присвятила своїй мамі — “любов якої врятувала її”. А для читачів зауважила: “Я сподіваюсь, ця книга буде нагадуванням усім, що попри те, що деякі частини вашої історії написані за вас, у вас є сила обрати, які сторінки перегорнути й що відбудеться далі”.Неймовірну історію параолімпійської чемпіонки читайте у матеріалі ТиКиїв ↓https://tykyiv.com/istoriyi/ukrayinska-popeliushka-na-protezakh-neimovirna-istoriia-paralimpiiskoyi-chempionki-oksani-masters/?fbclid=IwY2xjawQs3etleHRuA2FlbQIxMABicmlkETFsTGtUeEJsZ3VGclpaWnFHc3J0YwZhcHBfaWQQMjIyMDM5MTc4ODIwMDg5MgABHkwBEmhaPzxIA7k6GzP-4aAeaHFtfgwHOCau7HPdanLbKC0lWEfuCY2pwQMs_aem_zwZ5a-Y_XIZYwRmAWeyZkA
«Для багатьох язичницьких вождів, які стали першими християнськими королями Східної Європи, навернення було прагматичним рішенням, але воно насправді мало духовні наслідки. Наскільки складним був перехід в іншу віру демонструє лист від болгарського хана Бориса до Папи Римського Миколая I у 866 році. На той час болгари вже жили в Європі понад двісті років. Упродовж цього часу вони поступово злилися зі слов’янами, їхніми сусідами-землеробами, проте надалі вперто дотримувалися старих степових звичаїв, зокрема, язичництва. Коли хан Борис обмірковував, яку церкву обрати — православну чи римо-католицьку — він хотів розібратися в деталях. Хан склав список питань до Папи Римського. Чи зможуть хрещені чоловіки й надалі носити штани? А жінки? Скільки дружин може мати чоловік? Чи можна займатися коханням після вагітності або під час Великого посту? Чи клятви на мечах залишаються обов’язковими? Чи можна митися в п’ятницю? Чи треба носити тюрбани у церкві? Чи буде й надалі дозволено зцілювати рани магічним камінням? Папа відповів хану Борису по пунктах. Штани, тюрбани й купання дозволені, магічне каміння і багатоженство — не дуже. Ці відповіді, здається, задовольнити хана більше, ніж ті, які надав на ті самі запити Патріарх Константинопольський. Втім, Борис все ж обрав бік греків. Це рішення було стратегічним. Візантійські імператори були ближчими й краще озброєними, ніж латиняни. Такі самі розрахунки визначили християнізацію всього регіону. У IX столітті серби слідом за болгарами потрапили у візантійську орбіту. У 987 році до них приєдналися київські князі. Для цих воєначальників, напіввікінгів-напівслов’ян, привабливість візантійського християнства була як естетичною, так і політичною. Отримавши дозвіл увійти в константинопольські храми, руські князі оніміли від подиву. Пізніше, літописець повідомляв, що увійшовши в Софійський собор, вони не знали, де були, «на небесах чи на землі», але знали напевно, що «там живе Бог». Руські князі, отже, обрали бік краси, хоч сприяло й те, що Константинополь заразом був їхнім найголовнішим торговельним партнером. В інших країнах переважали більш приземлені інтереси. Для чехів, хорватів, поляків найбільша загроза йшла з заходу у вигляді Франкської імперії та її — Священної Римської імперії з німецьким домінуванням. Обидві держави сповідували католицизм. Для слов’янських королівств звернення безпосередньо до Святого Престолу було оборонною стратегією. Вони могли розвинути власні християнські інституції, а не користуватися нав’язаними згори німецьким імператором. Ці вибори віри, зумовлені конкретними політичними обставинами IX та X століть, мали далекосяжні наслідки. Через них Східна Європа стала кордоном між двома суперницькими християнськими світами Риму та Візантії. Лінія розмежування між православними та католиками проходила всередині багатьох держав, призводячи до століть розбрату. Навіть у XX столітті напруга, створювана схизмою, спричиняла розпад і згорання націй. Однак для перших християнських правителів Східної Європи все це було неосяжним майбутнім. Їхньою нагальною турботою було впровадження християнства у повсякденне життя їхніх піддатих. Щоб християнство утрималося, воно мало спершу закріпитися на місцевому рівні. Для цього найлегше було знайти місцевих святих та побудувати культ довкола них». Придбати книгу Якуба Мікановського «Прощавай, Східна Європо: особиста історія розділених земель» можна в онлайн-крамниці видавництва → https://publishing.localhistory.org.ua/product/proshhavaj-shidna-yevropo-osobysta-istoriya-rozdilenyh-zemel/
"Локальна історія" вперше анонсує книжку одночасно зі світовим релізом! Йдеться про працю "Насувається буря" норвезького історика Одда Арне Вестада.Це книжка-попередження. Вона проводить паралелі між сучасним світом та епохою, що передувала Першій світовій війні, не для того, щоб стверджувати неминучість повторення історії, а щоб нагадати про уроки, ігнорування яких може призвести до серйозних наслідків. Написана в доступному й зрозумілому стилі, вона буде цікава не лише історикам, а й широкому колу читачів."Можливо, деякі висновки Вестада застануть українського читача зненацька. Але книжка змальовує світове багатоголосся, яке ми не можемо ігнорувати. Історія демонструє нам чимало прикладів того, як розпочинаються і як можуть завершуватися війни. "Насувається буря" — погляд одного із провідних світових істориків на наше сьогодення та спроба осмислити, як запобігти новій великій війні", — розповідає професор Віталій Михайловський, науковий редактор українського видання.Книжка ввійшла до переліку найочікуваніших видань року у сфері зовнішньої політики за версією журналу Foreign Policy. Видання вийде друком наприкінці квітня!https://localhistory.org.ua/texts/statti/chi-neminucha-tretia-svitova-viina-vlada-konflikt-ta-poperedzhennia-z-istoriyi/
Коли ми говоримо про Першу світову війну та її український вимір, то часто зводимо розмову лише до Січових стрільців. Водночас забуваємо про тисячі українців, які воювали, зокрема, у складі австро-угорської армії в Альпах. Постає питання: наскільки ця війна стала для колишніх селян каталізатором формування їхньої свідомості та поштовхом до подальшої боротьби після 1918 року?“Війна справді стала одним із чинників формування національної ідентичності. Адже йдеться про селян, які жили у традиційному світі, де важливішими були соціальні ролі, ніж національна належність. Але Перша світова війна була чимось значно більшим — це було небувале вторгнення модерності в традиційний селянський світ. Літаки, телеграф, військові формування, люди з інших регіонів і культур — усе це різко розширювало горизонт досвіду. Я б сказав, що Перша світова лише почала цей процес, а Друга світова війна разом із радянською індустріалізацією та колективізацією остаточно зруйнували традиційний селянський світ. Ми вже його не застали, але для людей XIX — початку XX століття це була фундаментальна зміна картини світу.Ця війна змінила не лише ментальність людей, а й сам ландшафт. Часто ми згадуємо Верден і знищені вибухами поля Західного фронту, але на Східному фронті відбувалося подібне. У Карпатах і сьогодні можна знайти залишки траншей або колючого дроту. Мільйонні армії пересувалися гужовим транспортом, масово використовували ліс і тварин, що також змінювало екосистеми. Додаймо до цього й екологічні наслідки відступів. Наприклад, під час відходу російської армії з Галичини підривали нафтові промисли, і нафта потрапляла в довкілля. Подібне відбувалося і в Румунії, де відступаючі війська нищили нафтову інфраструктуру.Усе це ще раз показує, що Східний фронт Першої світової війни є важливим не лише у військовому сенсі. Він глибоко змінив суспільство, середовище й досвід людей цієї частини Європи”.👉🏼Про те, як Велика війна змінила традиційний світ селян і стала каталізатором формування модерних націй у Центрально-Східній Європі розповів Микола Глібіщук — кандидат історичних наук, викладач кафедри всесвітньої історії Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, провідний науковий співробітник Чернівецького обласного краєзнавчого музею у новому випуску “Без брому” ⟶ https://youtu.be/9tkcYfIfP1Y?si=vQQ3z_pYrM6OjKo_
TGLIST.COM.UA
