Локальна історія

“Вже тринадцять днів тягнеться в великій салі опери в Харкові небувалий політичний монстр-процес проти 45 українських національних діячів. З акту обвинувачення як і з дотеперішніх зізнань самих обвинувачених видно, що всі вони належали до нелегальної, законспірованої протибільшовицької організації, яка мала за завдання відреставрувати українську національну державу над Дніпром. Майже всі обвинувачені — це загально відомі в українському національному житті, в історії українських визвольних змагань, в українській науці, літературі і взагалі в українській культурній праці постаті. Це люди не тільки поважні та зрілі, але й богаті життвєвим досвідом, словом найгідніші українські громадяни, що бажали рятувати свою Батьківщину, що прагнули добра для неї і в імя цього добра працювали серед важких обставин більшовицької дійсности цілими літами. Об’єднувала їх велика віра у здійснення найвищого національного ідеалу, а кріпила гармонійна праця”.У квітні 1930-го в Харкові завершився великий судовий процес над “антирадянською організацією” — так званою Спілкою визволення України. Це більшовицьке судилище, фактично, було спрямоване проти національно-свідомої інтелігенції. На території УРСР судовий процес над СВУ в залі Харківської опери транслювався по радіо. Галичани вважали, що жоден свідомий українець не міг без остраху слухати це знущання над підсудними. Справа СВУ завдала неабиякого удару по радянофільських настроях серед західноукраїнської громадськості. Сьогодні пропонуємо ознайомитися з думками уродженця Волині, члена Центральної Ради та НТШ Валентина Садовського щодо процесу над СВУ. Публікація дає змогу зрозуміти як західні українці трактували ці доленосні події, що відбувалися за Збручем на Наддніпрянщині ↓https://localhistory.org.ua/texts/chitanka/monstr-protses-valentin-sadovskii-pro-spravu-svu/ 

«Проза Галини Пагутяк існує на межі реального і потойбічного. «Локальна історія» пропонує перевидання роману 2009 року, який виріс із народної демонології та етнографічних записів Івана Франка.Прикарпатське село Уріж, ХІХ століття. Місцевий парох отець Антоній занотовує розповіді селян про дедалі тривожніші події. Поява чужинців — нового дідича з химерними звичками, мандрівного фотографа, агента з обіцянками про Америку — порушує крихку рівновагу. На цьому тлі розгортається історія Петра — людини з тінню родинного минулого, що марно шукає внутрішнього примирення. Коли за загадкових обставин гинуть кілька мешканців, прибулі слідчі намагаються знайти раціональне пояснення. Але для селян відповідь очевидна: опирі.Пагутяк не розвінчує і не підтверджує народного світосприйняття — вона будує світ, де вірування — єдино можлива мова для опису того, що відбувається».👉🏼Придбати видання за ціною 350 грн замість 400 грн можна на сайті «Локальної історії»: https://publishing.localhistory.org.ua/pro.../urizka-gotyka/

“Думаючи про різне в полоні, я зрозумів, як багато чим я завдячую іншим людям. Згадував людей, які мені зустрілися в житті, різні люди за дуже різних обставин, і думав, що мені дуже пощастило, що стільки прекрасних людей мені зустрілося. І це якось мене підживлювало, дуже допомагало. Я просто вірив у те, що вони про мене не забувають, що вони про мене говорять. Люди – це насправді найважливіше”.Максим Буткевич — журналіст, один із голосів українського правозахисного руху, багаторічний координатор проєктів допомоги біженцям. За правозахисну діяльність був відзначений премією “Світло Справедливості”.З початком повномасштабної війни Максим долучився до лав Збройних сил України. У 2022 році потрапив у російський полон, де провів понад два роки. Навіть у неволі він не втрачав внутрішньої опори: читав Біблію, багато розмірковував, молився і підтримував інших полонених. Віра та відчуття невидимого зв’язку з людьми допомогли йому вистояти. Після звільнення він повернувся до громадської діяльності. Продовжує працювати з темами прав людини й намагається донести світові, що Росія знищує все людське. Максим як вірянин-християнин не запитує себе, де Бог у цьому всьому злі, чому він допускає це зло? У його Космосі за все, що відбувається, відповідальні люди: одні — за вбивства, другі — за порятунок. Залежно від вибору. Він за свої вибори впродовж всього польоту спокійний. Вони запалюють у ньому Світло, урухомлюють його ракету, попри всі закони фізики. Це Світло ніхто не зміг погасити навіть у найтемніших камерах. І він несе його світові. З надією хоч трохи розсіяти темряву.[ Проєкт втілено спільно з Інститутом лідерства та управління УКУ]https://svitlo.localhistory.org.ua/butkevych.html 

«В Україні, на відміну багатьох інших європейських країн, відьми не асоціювалися з дияволом», — розповідає історикиня Катерина Диса, авторка книги «Історія з відьмами», яка базована на цілком реальних історіях зі судових справ.У виданні судові процеси про чари представлено не лише як прояв забобонів. А й як відображення глибших соціальних напружень, страхів і уявлень про справедливість. Авторка відтворює розгляд справ, розповідає про роль тортур, чуток і репутацій у винесенні вироків. Спираючись на майже 200 справ, показує, як діяли правові механізми. Як церковні та народні уявлення про демонічне впливали на судову практику. Й ким були люди, яких підозрювали у відьомстві.«Історія з відьмами» – це дослідження, яке допомагає зазирнути в будні ранньомодерного суспільства. У його страхи, конфлікти і способи їх розв’язати. Український матеріал подано в ширшому європейському контексті. Це дає змогу побачити спільне й відмінне між локальними судовими процесами та відомими з історіографії «полюваннями на відьом».Друге видання книги доповнене новим вступом і висновками, які враховують зміни в дослідженнях історії відьомських процесів за останні майже двадцять років.Чому книгу перевидають через 18 років? Чим українські відьми відрізнялися від європейських і яке покарання загрожувало за відьомство? Про це читайте в розмові з Катериною Дисою, яку опублікували Медіа «Львівська Пошта» ↓https://www.lvivpost.net/littred/vidmam-prygotuvatys-istoriya-z-vidmamy-kateryny-dysy-povertayetsya/

“Червоний князь” Тімоті Снайдера знову з’явиться на книжкових полицях!🔥Видавництва нон-фікшну “Човен” та “Локальна історія” продовжують співпрацю. Нині презентуємо читачам книжку “Червоний князь: таємні життя габзбурзького ерцгерцоґа”. Доповнити свою колекцію праць американського історика Тімоті Снайдера новим виданням український читач зможе вже наприкінці квітня. ✍🏼Вільгельм фон Габсбурґ — ерцгерцоґ, родич австрійського цісаря, що обрав українську ідентичність і став легендарним полковником Василем Вишиваним, Червоним князем, який боровся за незалежність України в часи Першої і Другої світових воєн. Його вабили героїчні сторінки української історії, змагання українців за державність. Аж до своєї смерті за стінами Лук’янівської тюрми Києва влітку 1948 року він не втрачав надії посісти монарший престол у відновленій Українській Державі. Для України постать Вільгельма фон Габсбурґа, який став Василем Вишиваним, актуальна і важлива, адже це історія про інклюзивність нашої політичної нації. Йдеться про внесок у становлення країни багатьох тих, хто були українцями не від народження, а з вибору.У цій праці все, за що читачі цінують Снайдера: і ретельна робота з джерелами, і широкий погляд на історичні процеси, який показує глобальну картину взаємопов’язаних подій, і легка, насичена цікавими деталями манера оповіді.“Червоний князь” — глобальна панорама часу через біографію окремої людини, а її перевидання — це враховані уточнення від автора, переклад Галини Герасим, новий стиль та контекст. ❗️Передпродаж стартує 20 квітня, а наприкінці місяця очікуємо “Червоного князя” з друку. Повна вартість книжки — 700, ціна за передпродажем 580 гривень. [ “Червоний Князь” Тімоті Снайдера виходить друком українською у співпраці Видавництво “Човен” та видавництва “Локальна історія” ]

16 червня 1929 року в козацькій, тобто православній, Свято-Покровській церкві в Каліші пластуни урочисто посвятили власний прапор.Полотно розміром 90×100 см: праворуч — пластова відзнака, гасло «СКОБ!» і напис: «Пластова організація при ґім. ім. Т. Шевченка, заложена 10 березня 1928 р.»; ліворуч — зображення святих рівноапостольних Кирила та Методія. Чин освячення здійснив протоєрей Іларіон Бриндзан, колишній настоятель церкви в гуцульському селі Мариничі, капелан австрійської армії та Армії УНР.Із цим прапором пластуни й пластунки брали участь у ключових подіях української громади в Каліші. Після заборони «Пласту» на Галичині 1930 року курінь ще деякий час продовжував діяльність. Гімназія імені Тараса Шевченка існувала до 1937 року.Через 70 років після посвяти реліквію передав осередкові «Пласту» в Чикаґо архієпископ Української православної церкви у США Всеволод Майданський, уродженець Каліша. Він заповів повернути прапор в Україну за першої нагоди. Це вдалося здійснити у 2002 році. Сьогодні стяг зберігається у Пластовому музеї-архіві у Львові й вважається найдавнішим повністю збереженим пластовим прапором.До чергової річниці складення першої Пластової присяги пропонуємо прочитати матеріал історика Юрія Юзича ⬇️https://localhistory.org.ua/rubrics/artifact/naidavnishii-zberezhenii-prapor-plastu/

Великдень — головне свято року, яке протягом століть зберігає українські традиції та єднає людей навіть у найскладніші часи. У новому випуску “Локальної історії” ми показуємо його від архаїчних обрядів до сучасних святкувань у часи Великої війни.✍🏼 У святковому номері читайте про Великдень на війні як крихку оболонку життя, що тримається на вірі та зв’язку з домом. Про найцікавіші традиції різних регіонів, від риндзювання до “спалювання смерті”, розповідаємо про паперовий декор, зокрема витинанки, якими прикрашали українське житло, і найдавніші писанки, знайдені на території України. Про історії святкового столу митрополита у Софії Київській 1737 року та козацької старшини, великодні враження Тараса Шевченка і роздуми Тараса Прохаська про сенс Воскресіння.У подарунок — вкладка з великодньою витинанкою від Тараса Крамаренка та проєкту Витоки, яку можна вирізати власноруч✨👉🏼 Номер “Великдень” можна придбати в онлайн-крамниці видавництва за 350 грн: https://publishing.localhistory.org.ua/.../velykden-2-2026/

З наближенням Великодня в українських хатах пекли паски, прибирали оселю та готувалися до свята, зокрема створювали прикраси, серед яких особливе місце посідала витинанка.Вирізані з паперу кольорові прикраси прикріплювали на божнику, сволоку, печі, між вікнами. Найпоширенішими були хрестики, зірки, квітки і птахи, насамперед півні. Також робили витинанки з дівчатами та козаками. І, звісно ж, — мотив вазона або дерева життя. Суто великодніми мотивами витинанок були церкви. А також витинанка-хрест над дверима — там, де на одвірку малювали хрестика димом від страсної свічки, прийшовши з церкви у Чистий четвер.Перед покуттю зазвичай вивішували великоднього голуба. Він символізував Святого Духа. Його виготовляли із писанки, тіста або воску та кольорового паперу. Папір складали смужками у вигляді «віяла», згинали удвоє і склеювали — так створювали гофровані крила та хвіст. Крила прикріплювали до боків писанки, хвіст — знизу, використовуючи тісто. Із тіста або воску формували шию з голівкою і закріплювали зверху. Готового голуба підвішували на нитці до стелі, зазвичай поблизу образів. Українська витинанка вирізняється серед подібних паперових оздоб інших народів, хоча має помітні регіональні особливості. На сході вона зазвичай монолітніша й масивніша, тоді як у західних регіонах — дрібніша та ажурніша. Окремо вирізняються подільські витинанки, найбагатші й найдосконаліші, що, ймовірно, пов’язано з сусідством із традицією подільського настінного розпису.Як зазначає витинанкар Василь Корчинський, українські витинанки увібрали в себе ту знакову систему, що мали й мають інші види нашого народного мистецтва. І після цього самі стали народним мистецтвом. [ Матеріал створено у партнерстві з Витоки від Zagoriy Foundation ]https://localhistory.org.ua/texts/statti/vitinanii-velikden/

У відео доктор історичних наук Віталій Михайловський розповідає про книгу Мирослава Шкандрія “Український націоналізм: Політика, ідеологія та література, 1920–1956”.✍🏻Спираючись на архіви України, Польщі, Канади і США, мемуари й літературу доби та застосовуючи модерний науковий інструментарій, автор показує нам, як український націоналізм пройшов шлях від інтегрального руху до демократичної трансформації у частині повоєнної еміграції. Автор послідовно розглядає три виміри цього явища: політику через відносини з Польщею, нацистською Німеччиною та Радянським Союзом, ідеологію через постаті основних теоретиків та внутрішні злами, а також літературу, яка стала важливим чинником формування міту націоналістичного покоління. Мирослав Шкандрій не уникає навіть дуже контраверсійних тем і пропонує багатовимірний аналіз руху, який поєднав визвольний імпульс, модернізаційні прагнення, радикалізм, амбівалентність і внутрішні суперечності. ▶️Замовляйте книгу “Український націоналізм: Політика, ідеологія та література, 1920–1956” в онлайн-крамниці видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/ukrayinskyj-naczionalizm-polityka-ideologiya-ta-literatura-1920-1956/

У ХІХ столітті гаївки біля церкви на Великдень водили лише дівчата. Хлопці мали свої забави: будували «Вежу» чи бавилися у «Кота». Однак на початку ХХ століття у гаївках брали участь вже всі охочі. Їх вивчали у захоронках (дитсадках) і школах, розучували до свят. Цьому сприяла поява добірок гаївок із нотами та сценаріями ігор. Року 1910 «Гагілки для школи» видав у Львові український педагог Іван Ющишин. А 1922-го з’явився популярний збірник «Ягілки: 51 українських народних пісень і забав на Великдень» від упорядника Михайла Миханька. У роки Першої світової війни до великодніх забавах долучалися і січові стрільці. Адже якщо через село не пролягала лінія фронту (на Великдень зазвичай було перемир’я), то місцеві селяни старалися відзначати всі релігійні свята та супроводжували їх традиційною народною обрядовістю.У радянський час почався процес нищення українських народних традицій. Фактично неможливо стало проводити великодні гаївкові ігри. Було заборонено й досліджувати ці твори. Усі напрацювання, опубліковані до 1939 року, були вилучені та замкнені у спецфондах наукових бібліотек. Попри такі заборони, як згадують старожили, після смерти Сталіна у Львові на площі перед Собором святого Юра та поблизу у сквері молодь таки збиралася на гаївки. Хоча міліція особливо ретельно охороняла порядок.У селах традиції оберігали старші жінки. Часто вони з онуками водили «Подоляночку» чи «Голубку». А молодь збиралася на гаївки, коли стемніло. Уперше після десятиліть заборон гаївки знову водили на Великдень 1988 року у Львові. Дійство організувало молодіжне «Товариство Лева» у Шевченківському гаю. 👉🏼Дізнавайтеся більше про давні традиції та обряди гаївок у матеріалі Орисі Голубець. Стаття увійшла до нашого нового Великоднього номера, який вже доступний в онлайн-крамниці: https://publishing.localhistory.org.ua/.../velykden-2-2026/