Локальна історія

“Добре це чи погано, але мало хто з католиків у Речі Посполитій інтерналізував свою релігію інтелектуально; вони переживали її через почуття, емоції та ритми календаря. Велике значення надавали обрядам хрестин, шлюбів та похоронів. Помпезні похоронні церемонії під час погребіння померлих шляхтичів і шляхтянок були одним із найвидовищніших аспектів барокової польсько-литовської культури. Пишномовні панегірики реальним чи уявним чеснотам і заслугам покійного та його роду виголошували на нескінченній пиятиці, грандіозному бенкеті та при височенній тимчасовій споруді castrum doloris — замку скорботи — зведеній над катафалком. Не таких масштабних, проте все ще вишуканих обрядів очікували від Церкви не лише бідніші шляхетські, а й міщанські та навіть часом селянські родини. Деякі селяни погоджувались на вкрай обтяжливі витрати, щоб достойно відправити померлих родичів до Бога. Для багатіїв, яким жилося добре — либонь, навіть занадто добре — у цьому світі, щедрі заповіти Церкві слугували засобом заспокоєння затаєних страхів про те, як їх приймуть у потойбічному світі. Деякі заможні шляхтичі також відписували свої статки шпиталям, недужим співгромадянам. Ту саму заспокійливу функцію виконували й домашні капелани, яких зазвичай наймали з жебрачих чернечих орденів, особливо із францисканців — конвентуальних, реформованих та обсервантів. Останніх заснував святий Бернард Сієнський. У Польщі й Литві їх знали як бернардинів. Освічені й висококультурні єзуїти часто виконували цю роль при дворах магнатів. Для значно численнішої бідноти захистом від неврожаїв і хвороб слугували молитви до відповідних святих, вотивні жертвоприношення, дотримання постів і релігійних свят та паломництва до святинь із чудотворними образами та іконами. “Забобони” були поширені навіть серед заможних і начитаних шляхтичів. За місце на сторінках альманахів, що їх видавали релігійні ордени, конкурували астрологічні прогнози, медичні й сільськогосподарські поради, історії для легковірних, а також стандартні агіографічні оповідання. У середині XVIII століття багато освічених поляків навіть все ще вірили у птолемеївський всесвіт”. ▶️ Про барокову релігійність, шляхетські похорони, забобони й прагнення до спасіння читайте у книжці “Світло і пломінь. Річ Посполита, 1733–1795” автора Річарда Баттервіка → https://bit.ly/44ADvbj

Подорожі галичан до Північної Європи у міжвоєнний період виділяються з-поміж інших, наприклад до Кракова, Відня, Праги чи Варшави. Тогочасні політичні реалії, транспортне сполучення, культурна та історична спорідненість, знання мов (польської та німецької) сприяли частішим та комфортнішим мандрівкам галичан до цих міст. Північ Європи була далекою екзотикою, яку в ті часи активно рекламували та “відкривали” для галичан різноманітні туристичні бюро. Наприклад, у Львові існувала філія відомого польського бюро “Лінія Ґданськ Америка”, яка у 20-30-ті роки займалася перевезенням емігрантів із Галичини до Північної Америки та організацією різноманітних турів європейськими містами. На сторінках газети “Діло” можна натрапити на оголошення про "виїзд за границю без пашпортів та віз", які містили описи маршрутів. Серед них трапляються тури і до Скандинавії. Можемо припустити, що саме завдяки турам цього бюро чимало галицьких туристів могли подорожувати Балтійським і Північним морями та скандинавськими країнами.У міжвоєнний період на сторінках газети “Діло” часто публікували статті, в яких описували “вражіння” галичан про їхні закордонні мандрівки. Вони добре ілюструють цікавість жителів Галичини до різних країн Європи, які були тогочасним еталоном добробуту і стабільності, а також їхнє прагнення запозичувати успішні європейські реформи та нововведення на батьківщині.На сторінках газети “Діло” натрапляємо на два цікаві тревелоги про поїздку до Швеції та відвідини Стокгольма. У них однакові назви — “З подорожі до Швеції”. Перший тревелог був написаний Василем Мудрим, який працював у газеті “Діло” з 1923 року, а у 1927—1935 роках був головним редактором часопису. Його поїздка до Швеції відбулася у 1934-му, тому можна припустити, що завдяки посаді його дуже розлогі подорожні враження були опубліковані на сторінках аж дев'яти номерів цієї газети.Інший тревелог належить львівському адвокату Євгену Жизневському, який у 1937 році відвідав декілька міст у Швеції і також певний час перебував у Стокгольмі. Пропонуємо ознайомитися із вибраними фрагментами цих “вражінь” про столицю Швеції ↓https://localhistory.org.ua/texts/chitanka/progulki-ta-vrazhinnia-galichan-pro-pivnichnu-ievropu-stokgolm-ochima-dvokh-lvivian/ 

“Розпочавши своє сходження до влади як чотирирічний княжич-сирота, Данило став одним із найпотужніших Рюриковичів свого часу. Цей шлях — чотири десятиліття важкої та складної боротьби, яка подекуди набувала то збройних, то дипломатичних форм. У цьому протистоянні йому вдалося подолати численних внутрішніх та зовнішніх ворогів. Данило став політичною фігурою не тільки в масштабах Руси, а й ширше — всієї Центральної Європи. Потрібно пам’ятати, що галицько-волинському князеві доводилося діяти в дуже складних обставинах. Адже це на його очах через монгольську навалу завалився старий світ, передусім світопорядок старої Руси. Крім того, тоді ж відбувалися революційні зміни в Балтійському регіоні. Йдеться і про раптове зростання потуги Литви, і про одночасне формування Орденської держави у Пруссії. Спробуймо визначити чинники, які зумовили великі успіхи Данила. Їх було багато, але серед них на особливу увагу заслуговують такі: надзвичайно віддана та обдарована дипломатичними здібностями матір, яка, без сумніву, врятувала своїх синів від політичного небуття і навчила основ політичної діяльности; зразкова лояльність молодшого брата, а згодом — аналогічна постава Данилових синів, які зберігали вірність батькові аж до останніх років його життя (особлива роль у цьому належить Левові, який майже два десятиліття підтримував старшого з Романовичів у різноманітних дипломатичних і військових кроках); самовіддана підтримка з боку дружини Романа Мстиславовича, який загинув у 1205 році, що дала можливість вдові та її синам пережити найскладніші часи тривалих воєн за Волинь та Галич. Наявність загартованого та досвідченого війська давала Данилові перевагу над багатьма його конкурентами. Є підстави вважати, що саме з її середовища вийшла більшість із найближчих радників князя перших років його панування (Мирослав, Вячеслав Товстий, Дем’ян); безсумнівні політичні та воєнні таланти Данила; такі риси характеру, як терплячість, витривалість у змаганні до цілі, вміння зосередити увагу на обраних завданнях. Усе це стало основою успіху, якого досягнув Данило. Насамкінець варто згадати про ще одне. Неможливо зовсім оминути такого чинника, як талан. Цілком очевидно, що королеві Руси щастило в житті. Одним із доказів цього є те, що в Даниловому оточенні з’явилася Галицько-Волинська хроніка — джерело, завдяки якому пил історичного забуття не вкрив діянь цього видатного державця”.▶️ Читайте більше у книзі Даріуша Домбровського ”Король Руси Данило Романович (прибл. 1201–1264). Політична біографія”→ bit.ly/4l4DZxT

“Українська повстанська армія - це армія безіменних, - писав історик Петро Мірчук, - адже кожен боєць УПА, від Головного Командира до звичайного рядовика закритий для сторонніх і навіть для своїх приятелів псевдом, прибраним іменем”. Псевдонім або псевдо був просто необхідним в умовах підпільної боротьби проти комуністичного і нацистського режимів, адже учасники Руху опору перебували під пильним наглядом каральних органів. Використання псевда допомагало зберегти конспірацію навіть у випадку, якщо підпільника чи підпільницю впіймали. Не маючи точних імен особу затриманого чи затриманої складно було ідентифікувати, довести її причетність до певних справ, з'ясувати міру “винуватості”, а отже і засудити. Одна особа часто виконувала одночасно різні доручення чи належала до різних підпільних організацій та відділів і відповідно потребувала різних псевдонімів для кожної з них. Для прикладу головний командир УПА Роман Шухевич мав чимало підпільних кличок - “Мирон”, Тур”, “Роман Лозовський”, “Сотник Щука”, “Чернець”, “Туч”, “Степан”, “Дзвін”. Найвідоміше своє псевдо “Тарас Чупринка” головнокомандувач взяв на честь улюблених українських поетів - Тараса Шевченка та Григорія Чупринки. Окрім звичної словесної клички, учасники Руху опору могли мати псевдо у вигляді шифру. Зокрема окружний провідник Калуської та Дрогобицької округи ОУН Володимир Фрайт серед численних псевдо (“Батько”, “Жар”, “Вир”, “Владан”, “Владко”, “інж. К. Владан”, “Карб”, “Роман”), мав і зашифровані цифрові імена (“Ст-5”, “16”, “016”, “82”, “082”, “96”, “98”). Особистий охоронець Романа Шухевича Любомир Полюга пригадував про свої допити у в’язниці та очну ставку з Катериною Зарицькою: “Друге питання питають “А яке псевдо мав Шухевич?”, я називаю псевдо, тоді в моді були цифрові псевда, я називаю одне цифрове псевдо, звичайно видумане, неправдиве, а вона зовсім інакше називає. А тоді він каже як же ж то так ви говорите одне, а ви говорити друге. Катруся каже: “Ну тут цілком зрозуміло, тому шо для мене Шухевич для мене мав таке псевдо, а для нього мав таке псевдо”. Живих носіїв повстанських псевд залишилося вкрай мало, а дехто з них навіть нині не хоче видавати свою “військову назву”. Сьогодні українцям доводиться знову воювати під новими псевдами - позивними. Одначе, і колишній “Пімста”, і теперішній “Помста” борються за ту саму ідею - вільну і незалежну Україну.https://localhistory.org.ua/texts/statti/iak-partizani-psevda-vibirali/ 

“В українському політикумі існувала стійка більшість тих, хто вважав, що в умовах глибокої економічної кризи Україна не мала коштів на утримання існуючої та на розвиток нових типів ядерної зброї. Водночас неприєднання до Договору 1968 року як неядерної держави прирікало би країну на статус вигнанки у світовому товаристві, без перспектив залучення до світових політичних та економічних інститутів, і на можливий економічний колапс. Знову, як і у 1991 році, постало питання: або ядерна зброя, або державність і незалежність. Вибір, як і кілька років тому, був на користь державности. Зброю віддавали, точніше, вимінювали, на кошти та паливо для ядерних станцій. Багаторазові спроби отримати гарантії безпеки натикалися на відмову у Вашинґтоні, інколи дуже різку. Усе, що вдалося отримати українським дипломатам (їхні білоруські та казахські колеги щодо цього були абсолютно пасивними), то це Будапештський меморандум, який у грудні 1994 року підписали президенти Клінтон, Єльцин і Кучма, а також прем’єр міністр Мейджор. Будапештський меморандум — це набір запевнень про суверенітет і недоторканність кордонів у разі загрози нападу або власне нападу ядерної держави. Це повторення загальних положень, які містилися у базових документах ООН та договорах, до яких Україна вже долучилася. США відмовилися брати на себе будь-які додаткові зобов’язання. Хоча українці наполягали на гарантіях безпеки, вони отримали тільки запевнення (assurances), які подані в українському варіанті договору як гарантії. Зокрема у документі були обіцяні консультації та заходи в рамках паралізованої правом вето Ради Безпеки ООН. Це, звичайно, краще ніж нічого. Справді, ці мінімальні обіцянки таки виконали з початком російсько-української війни у 2014 році, але вони не змогли ані зупинити російської анексії Криму, ані завадити великій війні у 2022 році. Книжка Мар’яни Буджерин майже не залишає сумнівів, що, враховуючи надзвичайно складну економічну, політичну та військову ситуацію початку 1990-х років, українські політики та дипломати зробили все, або майже все, можливе, щоб отримати гарантії безпеки в обмін на ядерну зброю, над якою Україна мала фізичний, але не оперативний контроль”. ▶️ Про те, як Україна обирала між ядерною зброєю й незалежністю, і чому Будапештський меморандум став максимумом, якого вдалося досягти в обмін на ядерне роззброєння читайте у книзі Мар’яни Буджерин “Бомба у спадок” → https://bit.ly/4nSVTEX

📖Відкриваємо передпродаж книги “Культурна колонізація. Cтрах, приниження та опір України в радянській імперії” автора Радомира Мокрика!✍🏼 Ця книжка – розповідь про те, як культура стала полем бою. Упродовж століть російсько-радянська імперія намагалася сформувати в українців комплекс меншовартости, фальсифікувала нашу історію й нав’язувала свою мову. Ці стратегії культурної колонізації були для неї інструментом експансії та окупації, а також способом прокласти шлях до військового вторгнення.Водночас це історія боротьби шістдесятників, дисидентів і правозахисників, які розуміли, що відстоювати національну ідентичність у часи радянського панування – це боротися за майбутнє. Навіть після розпаду 1991-го радянська імперія залишила по собі не лише назви вулиць і російську мову в містах, а й міти про ”братні народи” та звичку озиратися на Москву, глибоко вкорінені у свідомості мільйонів українців.Книжка Радомира Мокрика – спроба осмислити роль культури в російсько-українському протистоянні та нагадування про те, до яких наслідків може призвести нехтування нею.▶️ Поки видання друкують, можете замовити його за зниженою ціною – 535 грн замість 625 грн → https://publishing.localhistory.org.ua/product/kulturna-kolonizacziya-strah-prynyzhennya-ta-opir-ukrayiny-v-radyanskij-imperiyi/❗️Очікуємо з друку після 25 вересня 2025 року.

“Образи, що його бачимо на копії, зробленій нашим апаратом, це ще далеко не те, чого вимагаємо від доброго світливця. Добрий світливець — так як і всякий інший плястик — мав дати нам не сиру знимку, зроблену автоматично апаратом, але образ, який би нам подобався. Не хочемо бачити на знимці хаосу всяких предметів, одного на другім і до того рівно гострого; хочемо дістати образ, в яким був би якийсь один мотив, а все інше тільки б служило для кращого підчеркнення тої годноти. Словом — хочемо від доброго фото-образу, щоби в ньому була єдність у многости — краса”.У міжвоєнний період Ярослав Савка був активним популяризатором художньої фотографії та важливою постаттю в організації українського фотоаматорського руху в міжвоєнній Галичині. Творчий дебют він зробив у 1926 році на "Виставці українського краєвиду", де представив пейзажні знімки. Савка був одним із перших галицьких фотографів, хто почав використовувати панорамну зйомку! Його роботи вирізнялися високим технічним рівнем, художньою виразністю та оригінальністю композицій.У матеріалі читайте поради, які на сторінках часопису "Світло й тінь" давав Ярослав Савка своїм учням ↓https://localhistory.org.ua/texts/chitanka/adi-shche-odin-fotograf-poradi-dlia-fotoliubiteliv-1930-kh-rokiv/ 

Як картопля змогла захопити Європу?“Їй допомагали. Існували трактати про користь певного продукту. Був трактат про користь морозива, був і не один трактат про користь картоплі. У Франції це було особливо поширено. Можливо, саме вони й дали поштовх до того, щоб картоплю почали пробувати, адже ще у 80-х роках XVII століття страв з неї було небагато.У кулінарних манускриптах картоплю найчастіше можна побачити в пирогах. Вони цікавіші за опубліковані книжки, адже це безпосередня домашня кухня. Навіть якщо господарство було заможним, різниця між друкованою літературою й внутрішніми домашніми записами величезна. У англійській кулінарній книзі є potato pie, але картопля подана ще не в тому вигляді, до якого ми звикли: з прянощами, сухофруктами. Тобто у XVII столітті споживання картоплі вже було більш-менш звичним, але ще не в сучасному розумінні. Її не сприймали як гарнір і не варили окремо, а радше додавали до страв, переважно пирогів. Це була дуже поступова адаптація.Свою роль відіграла й технологія вирощування, яка в деяких кліматах була простішою, ніж вирощування зерна. Це сприяло додатковій популярності, як і висока поживна цінність картоплі. В одному трактаті автор описує, як брав різні сорти картоплі, батату, варив, смажив і робив буквально емпіричні дослідження ранньомодерного типу, щоби довести, наскільки це корисно.Сама наявність таких трактатів свідчить про неоднозначну реакцію, спочатку картоплю сприймали обережно, але практика поступово переконала”.▶️ Про середньовічну кухню та її еволюцію, що змінила світові гастрономічні традиції розповіла Стефанія Демчук, кандидатка історичних наук, доцентка кафедри історії мистецтв КНУ імені Тараса Шевченка у новому випуску “Без брому” → https://bit.ly/3Hjg66B

“Трохи розвиднілось, дощ перестав. Та ж нині середа, а в середу хоч на хвилю мусить визирнути сонце, бо се день, коли Господь сотворив небесні світила. Так казав мені отець, коли я був ще малий і не вмів читати. Добре, аби він стояв коло мене — такий невисокий, із сивими добрими очима, сухонькими руками, що все були теплі. Як би він утішав мене, коли вмерла моя дружина Тереза, плакав би зо мною, дивлячись на її біле личко в гробі, а як вмерла донька Францішка, носив би на руках Каролінку, боявся би її випустити, аби смерть не забрала мою тепер єдину дітину… Але вмер перший. Я зараз вчинив би так, як він скаже, але вже 10 літ як тато спочиває на волошиновському цвинтарі, і ми з мамою та братами їздимо туди щороку, вліті. Але сього літа не вийшло, бо почалася холера, всюди стояли кордони.Пити щодень я зачав як лишився сам, а далі у 1847 році заслаб на горячку нервову, себто тифус. То не таке страшне, як холера, було, але нападало на людей взимі. З єдного боку, може й добре, що я заслаб, хоч гріх таке думати. Бо мені донесли, що урізькі люди межи собою говорили, ніби я опир, бо мене і моїх домочадців холера минула, хоч я ховав людей і в 1831 році, і потім, бо біла пані приходила щоліта, але вже так сильно не потинала, як перший раз. А тепер маєш! Лежав я три тижні в горячці, донька вже давно жила далеко. Брат Кароль навіть не знав, що я слабий, а я, як приходив до пам’яті, то казав, аби брата не кликали, бо в нього діти малі, можуть сиротами стати. Була при мені Оленка, господиня, і челядь. Прив’язали мене до ліжка, бо я все рвався кудись. Ніц не пам’ятаю. Потім Оленка казала, що я кликав Терезу, свою жінку. Дивно, відколи моя Карольця віддалася за священника Лопачинського, я мало згадував свою їмость, що нас так рано покинула. Видно, на тамтому світі вона якось взнала, що я можу скоро з нею стрітися. І хоч перше я молився за неї разом з донькою, а як вона поїхала, то перестав. Хіба на упокій подавав разом із донькою Францішкою, мамою Маріанною, татом Андреєм і братом Ісааком. Чим вона ліпша за них? Чужа кров чужого роду. Тесть мій, парох коблянський Автономій Ревакович, віддалився від мене, потім умер. Брали вони Карольку до себе, як вмерла моя мама, рік вона була зі своїми цьотками, що більше годились у сестри — вчилась із ними того, що потрібно знати паннам-попівнам, а потім тестьова почала плакатися, що наука потребує видатків, хоч я немало їм давав. І на вчительку також, польку. Далі Текля, Каролева їмость, почала брати мою доньку, вчити її господарці, я був за неї спокійний. Їздив часто, хрестив Каролевих синів. Може, мені просто так здавалося, що тестьова фальшива до своєї внучки, а надто коли вона стала на порі. Боялися, що може перебігти дорогу її донькам, бо як-не-як, але Кароліна була єдиначкою”. Читайте більше в книжці Галини Пагутяк “Тісні люде” → https://bit.ly/4lPxKOc

“Наче в тих картинах змальоване його власне життя, наче у вислові обличчя його жінки відбивається етап його власного пережиття, зафіксований у кольористичній парафразі. З огляду на це найзамітнішою є картина “Моя муза” 1910 року”, — так охарактеризував образ дружини, зображений на полотнах Олекси Новаківського мистецтвознавець Володимир Сас-Залозецький. У цій картині художник гармонійно поєднав жіночу постать Анни-Марії Пальмовської в українському національному одязі з готичною архітектурою коридору Краківської академії мистецтв та з класичною скульптурою Афродити Милоської. Доля портрета із символічною назвою "Моя муза" сьогодні достеменно невідома. Вона зникла після виставки "Образотворчого мистецтва Західних областей України і народної творчості гуцулів", яку у 1940 році до річниці приєднання західноукраїнських земель до СРСР організували в Державному музеї нового західного мистецтва у Москві. Дружині Олекса присвятив низку психологічних портретів і символіко-алегоричних полотен, а також сотні рисункових начерків. “Я не знала більш гармонійного подружжя…Вмів злучити в собі батьківську любов і найніжніші почування коханого чоловіка. Вмів зійти до уровеня духа своєї вихованки-дружини і двигав її на крилах мистецтва у свої світи. Вона вірила в нього безмежно, був для неї всім і була дуже щаслива… Була йому натхненням, музою, розрадою … Чим була для нього, це висказав у своїх образах…”, — зауважувала культурно-освітня діячка Ольга Дучимінська.Про музу Олекси Новаківського читайте у матеріалі на нашому сайті → https://bit.ly/4oiXofZ