Локальна історія

Запрошуємо на презентацію книжки Мар’яни Буджерин “Бомба у спадок. Розпад СРСР і ядерне роззброєння України”! Зустріч відбудеться в п'ятницю, 10 жовтня о 18:30 у книгарні Сенс на Хрещатику (вул. Хрещатик, 34).✍🏻Після розпаду Радянського Союзу Україна успадкувала третій за потужністю ядерний арсенал у світі. Але разом з цією військовою потугою українська влада опинилася перед складною дилемою: чи варто відмовитися від зброї масового знищення в обмін на міжнародні гарантії, чи, попри загрозу міжнародної ізоляції, шукати шлях до утвердження себе як ядерної держави. Книжка “Бомба у спадок” Мар’яни Буджерин — це глибоке аналітичне дослідження цього вибору, сформованого на перетині внутрішньополітичної невизначености, економічної кризи та зовнішнього тиску з боку ядерних держав, зокрема США й Росії.Авторка, спираючись на архівні матеріали, спогади учасників подій та міжнародні документи, реконструювала багаторівневий переговорний процес довкола української ядерної спадщини й відновила логіку ухвалення рішення про денуклеаризацію України та безпекові обіцянки, закріплені в Будапештському меморандумі. Після 2014 року на тлі російської агресії цей документ знову опинився в центрі уваги політиків, дослідників, громадськости. Чи справді в 1990-х Україна мала вибір, яким не скористалася? Що саме їй було обіцяно в обмін на роззброєння? Чи могла вона втримати ядерний статус? Якщо так, то чи зважилась би Росія на таку зухвалу агресію?“Бомба у спадок” критично осмислює ці запитання й застерігає від спрощених сценаріїв, що не враховують, у яких умовах і на яких засадах постала незалежна Україна.Учасники події:👉Марʼяна Буджерин, авторка книги.👉Віталій Михайловський, доктор історичних наук, професор.👉Юрій Костенко, політик, автор книги “Історія ядерного роззброєння України”.👉Модераторка події: Ольга Кацан, журналістка.▶️Коли: 10 жовтня (п'ятниця) о 18:30.📍Місце зустрічі: Книгарня Сенс на Хрещатику (вул. Хрещатик, 34).

“Третього березня 1911 року в одному з белградських помешкань було засновано організацію “Єдність або смерть!”, у народі відому також як “Чорна рука” (Црна рука). Серед сімох її засновників (п’яти офіцерів-заколотників і двох цивільних), присутніх на установчій зустрічі, був і Апіс — тоді викладач тактики у військовій академії. Статут організації “Єдність або смерть” розпочинався закономірним формулюванням, що мета нової організації — “об’єднати Сербію”. У подальших пунктах було зазначено, що члени організації повинні вплинути на уряд, щоби він прийняв ідею, що Сербія — “П’ємонт” сербів і загалом південнослов’янських народів. Часопис, заснований щоб поширювати ідеали організації “Єдність або смерть!”, звісно ж, теж називався “П’ємонт” (Пијемонт). Новий рух пропагував всеохопне й гегемонне тлумачення сербськости: пропаганда “Чорної руки” не визнавала окремішности боснійських мусульман і категорично заперечувала існування хорватів. Щоб підготувати всіх сербів до жорстокої боротьби за єдність, яка, безсумнівно, буде насильницькою, організація має проводити революційну роботу на всіх територіях, де проживають серби. За межами Сербської держави вона повинна всіма доступними засобами боротися із ворогами сербської ідеї. У середовищі організації “Єдність або смерть!” існувала давня ненависть сербських військових до Радикальної партії. Була також спорідненість із протофашистською ідеологією: метою стала не тільки зміна керівництва країни (його змінено 1903 року, але це не принесло нічого доброго для сербської нації), а й наскрізне оновлення сербської політики й суспільства — “регенерація нашого виродженого племені”. Увесь цей рух тримався на культі таємности. “Чорна рука” швидко проникла в офіційні структури Сербії; військові, які туди входили, інфільтрувалися в ряди сербських прикордонників і митників — особливо на сербсько-боснійському кордоні. Таємність “Чорної руки” була парадоксально публічною. Уряд і преса вже незабаром дізналися з чуток про її існування — хтось навіть казав, ніби принца Олександра, який мав зійти на престол після викрадення його старшого брата Георгія, заздалегідь поінформували про нову організацію, і він підтримав її діяльність. (Принц належав до вузького кола спонсорів, які допомагали фінансувати “П’ємонт”). Процес вербування був неформальним і часто напівпублічним; вербувальникам варто було лише згадати про патріотичну діяльність організації і багато офіцерів приєднувалося без вагань. Приголомшлива таємничість “Чорної руки”, мабуть, закривала ще й емоційну потребу її членів: адже який сенс вступати в таємну організацію, якщо ніхто не знає, що ти до неї належиш? Бути поміченим за звичайним столом з іншими змовниками додавало відчуття важливости; це також створювало захопливе відчуття причетности до змови серед тих, хто формально був поза мережею, але знав про неї, а це було дуже важливо для руху, який претендував на те, щоби стати представником мовчазної більшости сербської нації. І хоч про існування організації знали всі, хто хотів, її цілі огортав ореол непевности. Як і багато лідерів Радикальної партії, Пашич розглядав “Чорну руку” як рух передусім спрямований на повалення Сербської держави зсередини, здається, вважав її ультранаціоналізм лише прикриттям внутрішньої підривної діяльности. Цю хибну інтерпретацію повторювали численні дипломатичні звіти. Завжди добре поінформований австрійський посол у Белграді, до прикладу, у листопаді 1911 року звітував, що заява “Чорної руки” про те, що вона є патріотичним об’єднанням, яка діє за межами Сербії і має на меті об’єднати всіх сербів, “насправді є лише прикриттям; її справжня мета — втручатися у внутрішні справи””. Про таємну сербську організацію “Чорна рука" та її роль у підготовці до великих європейських подій читайте у книзі “Сновиди. Як Європа ввійшла у війну 1914 року” Крістофера Кларка → https://publishing.localhistory.org.ua/product/snovydy-yak-yevropa-vvijshla-u-vijnu-1914-roku/

Запрошуємо на дискусію істориків в межах Lviv Book Forum! Подія відбудеться в суботу, 4 жовтня о 18:00 на локації “Наукова бібліотека, ЛНУ ім. І. Франка” (вулиця Драгоманова, 5).Від деколонізації до субʼєктності. Яка історія потрібна сучасній Україні? Як говорити про українську історію в умовах деколонізації? Як формувати власний історичний наратив, що не відтворює імперські схеми, а ґрунтується на власному досвіді та оптиці?Яким має бути сучасне видавництво історичної літератури – у виборі тем та форматів? Учасники події:👉Радомир Мокрик, історик, культуролог, письменник.👉Віталій Михайловський, історик, публіцист.👉Віталій Ляска, кандидат історичних наук, головний редактор журналу та видавництва “Локальна історія”.👉Юрко Пуківський, кандидат історичних наук, заступник головного редактора журналу “Локальна історія”.👉Модеруватиме подію Ярема Дух.▶️Коли: 4 жовтня (субота) о 18:00.📍Місце зустрічі: Львів. Lviv Book Forum. Локація “Наукова бібліотека, ЛНУ ім. І. Франка” (вулиця Драгоманова, 5).

Запрошуємо на презентацію книжки Мар’яни Буджерин “Бомба у спадок. Розпад СРСР і ядерне роззброєння України” в межах Форуму видавців! Зустріч відбудеться в суботу, 4 жовтня о 16:00 на локації Готель “Жорж” (площа Міцкевича, 1).За книжку “Бомба у спадок” дослідниця Центру науки та міжнародних відносин Белфера Гарвардської школи Кеннеді Марʼяна Буджерин отримала Премію Вільяма Колбі з військової історії, і стала першою жінкою-лавреаткою. Разом з директором Інституту фронтиру Євгеном Глібовицьким авторка спробує відповісти на питання чи справді Україна мала вибір, яким не скористалася та що саме нам було обіцяно за роззброєння? Чи могла ми втримати ядерний статус? Якщо так, то чи зважилась би Росія на вторгення?✍🏻 Після розпаду Радянського Союзу Україна успадкувала третій за потужністю ядерний арсенал у світі. Але разом з цією військовою потугою українська влада опинилася перед складною дилемою: чи варто відмовитися від зброї масового знищення в обмін на міжнародні гарантії, чи, попри загрозу міжнародної ізоляції, шукати шлях до утвердження себе як ядерної держави. Книжка “Бомба у спадок” Мар’яни Буджерин — це глибоке аналітичне дослідження цього вибору, сформованого на перетині внутрішньополітичної невизначености, економічної кризи та зовнішнього тиску з боку ядерних держав, зокрема США й Росії.Авторка, спираючись на архівні матеріали, спогади учасників подій та міжнародні документи, реконструювала багаторівневий переговорний процес довкола української ядерної спадщини й відновила логіку ухвалення рішення про денуклеаризацію України та безпекові обіцянки, закріплені в Будапештському меморандумі. Після 2014 року на тлі російської агресії цей документ знову опинився в центрі уваги політиків, дослідників, громадськости. Чи справді в 1990-х Україна мала вибір, яким не скористалася? Що саме їй було обіцяно в обмін на роззброєння? Чи могла вона втримати ядерний статус? Якщо так, то чи зважилась би Росія на таку зухвалу агресію?“Бомба у спадок” критично осмислює ці запитання й застерігає від спрощених сценаріїв, що не враховують, у яких умовах і на яких засадах постала незалежна Україна.Учасники події:👉Марʼяна Буджерин, авторка книги.👉Євген Глібовицький, директор Інституту фронтиру. ▶️Коли: 4 жовтня (субота) о 16:00.📍Місце зустрічі: Львів. Lviv Book Forum. Локація Готель “Жорж” (площа Міцкевича, 1).А 4 жовтня о 15:00 відбудеться автограф-сесія Мар'яни Буджерин на стенді видавництва “Локальна історія” (3 поверх, стенд № 316). Запрошуємо!✨

Друзі, Локальна історія буде на Lviv Book Forum!✨Ми вже готуємо наші новенькі видання, а також книги та журнали, які вже стали улюбленими для наших читачів. Фестиваль відбудеться з 3 по 5 жовтня. Книжковий ярмарок працюватиме у Палаці Мистецтв. Шукайте нас на стенді № 316 (3 поверх)📚А ще організовуємо аж цілих 3 події та 2 автограф-сесії! Занотовуйте: 📌 Презентація книжки Галини Пагутяк “Тісні Люде”! Зустріч відбудеться у п'ятницю, 3 жовтня о 18:00 на локації Готель “Жорж” (площа Міцкевича, 1). 📌 Презентація книжки Мар’яни Буджерин “Бомба у спадок. Розпад СРСР і ядерне роззброєння України”! Зустріч відбудеться в суботу, 4 жовтня о 16:00 на локації Готель “Жорж” (площа Міцкевича, 1).📌 Дискусія істориків за участю Радомира Мокрика, Віталія Михайловського, Віталія Ляски та Юрка Пуківського. Модеруватиме подію Ярема Дух. Зустріч відбудеться в суботу, 4 жовтня о 18:00 на локації “Наукова бібліотека, ЛНУ ім. І. Франка” (вулиця Драгоманова, 5).Автограф-сесії відбудуться в суботу 4 жовтня на стенді видавництва “Локальна історія” (3 поверх, стенд № 316): 👉🏻О 14:00 – Галина Пагутяк, авторка книги “Тісні люде”👉🏻О 15:00 – Мар'яна Буджерин, авторка книги “Бомба у спадок”.До зустрічі!🫂

“19 серпня 1991 року президент Буш прокинувся у своїй резиденції в Кеннебанкпорті, де відпочивав, від новини про державний переворот у Москві. “Щоразу, як я приїжджаю в Мен, починається пекло”, — поскаржився Буш того ранку, розмовляючи телефоном із канадським прем’єр-міністром Браяном Малруні. (У серпні 1990-го відпочинок в Мені Бушові зіпсувало вторгнення Саддама Хусейна до Кувейту). Під час поспішно скликаної пресконференції Буш виступив із заявою на підтримку Горбачова, Єльцина й конституційного ладу в Радянському Союзі, проте не спромігся дати задовільної відповіді на запитання журналіста, чи знає президент, хто наразі контролює радянський ядерний арсенал. Невдовзі після провалу путчу новий радянський міністр оборони маршал Євген Шапошников поквапився запевнити світ, що радянська ядерна зброя перебуває в безпеці та під контролем центру. Державному секретарю США Джеймсові Бейкеру під час візиту до Москви у вересні 1991 року Горбачов повідомив, що ланцюг ядерного командування і контролю відновлений та проходить через нього, інакше кажучи, що він повернув собі президентську валізку чегет. А хто ж контролював ядерну зброю під час ув’язнення Горбачова? Коли туман путчу розсіявся, відповіді, що з’ясувалися, не тішили. Генерал Моїсеєв, звільнений із посади начальника Генерального штабу за підтримку перевороту, в інтерв’ю італійській газеті Correire della Sera стверджував, що він був єдиною людиною, здатною контролювати ядерні сили під час путчу: “Президент був відрізаний, [міністр оборони] Язов теж. Я гарантував безпеку й робив це належно. Ніщо не загрожувало світові… Коли перервався зв’язок із дачею Горбачова в Криму, ми від’єднали всі засоби зв’язку [ядерного командування і контролю], а ядерну валізку [Горбачова] помістили в безпечне місце. Я маю на увазі коди запуску, які були анульовані. Ніхто не міг ними скористатися”.З’явилися й інші повідомлення про те, що змовники віддали наказ про підготовку до ракетних випробувань на полігоні Плесецьк на півночі Росії, щоб продемонструвати світові свою силу. Хоча це могло бути просто пропагандою, та американська розвідка виявила деякі “аномальні показники”, пов’язані з РВСП, під час путчу. Американський сенатор Сем Нанн, який знав Горбачова особисто, мав нагоду зустрітися з ним невдовзі після його повернення з Криму до Москви. Нанн прямо запитав радянського президента, чи мав той повний контроль над ядерним арсеналом під час свого ув’язнення. “Уперше за час моїх численних зустрічей з ним він не відповів на запитання”, — згадував Нанн. Хай хто контролював радянську ядерну зброю під час перевороту, але це був не Горбачов. Той факт, що радянського верховного головнокомандувача могли так легко відсторонити від ядерного командування і контролю та що величезний ядерний арсенал Радянського Союзу впродовж 73 годин перебував тільки в руках військових без жодного цивільного нагляду, спричинив неабияку тривогу. Провал путчу і повернення Горбачова до Москви ні на йоту не зменшили занепокоєння щодо радянської ядерної зброї: так, її повернули під “контроль центру”, але що було “центром” у Радянському Союзі — щодень ставало дедалі невизначенішим”.Чому серпневий путч 1991 року поставив під загрозу світову безпеку читайте у книзі Мар’яни Буджерин “Бомба у спадок” → https://publishing.localhistory.org.ua/product/bomba-u-spadok-rozpad-srsr-ta-yaderne-rozzbroyennya-ukrayiny/

Вчора в Сенсі на Хрещатику, ми зустрілися, щоб обговорити книгу Фабіана Бауманна «Розділена династія. Родинна історія російських та українських націоналізмів». Особливо раді, що до зустрічі долучився сам автор книги📖✍🏼 У виданні Бауманн пропонує несподіваний погляд на націоналізм: не як історичну неминучість, а як усвідомлений політичний вибір. Використовуючи мікроісторичний підхід, він досліджує долю київської родини Шульгиних, яка менш ніж за півстоліття розділилася на дві протилежні національні гілки — російську та українську.На події науковець Фабіан Бауманн розповідав про роботу з архівними джерелами, поділився цікавими деталями про родинні зв’язки Шульгиних, роль жінок у формуванні світогляду майбутніх поколінь, а також про вплив культурного середовища Києва XIX–початку XX століття на розвиток національної ідентичності. Розповів, як побут, освіта та суспільні настрої того часу впливали на вибори та політичні орієнтири членів родини.Дякуємо Віталію Михайловському за модерацію зустрічі та всім, хто долучився до живої дискусії.До нових зустрічей!🫂

«У середині ХХ століття в серці Європи нацистський та радянський режими вбили приблизно 14 мільйонів людей. Криваві землі — терен масових убивств — простягаються від Центральної Польщі до Західної Росії через Україну, Білорусь та Балтію. Під час зміцнення націонал-соціалізму та сталінізму (1933– 1938), німецько-радянської окупації Польщі (1939–1941), а згодом німецько-радянської війни (1941–1945), жителі цього регіону зазнали масового насильства, якого ще не було в історії. Його жертвами здебільшого стали національності, що проживали на цих землях: євреї, білоруси, українці, поляки, росіяни та балти. Чотирнадцять мільйонів убито упродовж якихось 12 років, між 1933-м і 1945 роком, поки при владі були Гітлер і Сталін. Хоча в ті роки їхні землі перемінилися на поля битв, усі ці люди стали жертвами вбивчої політики, а не воєнних дій. Друга світова війна — найсмертоносніший конфлікт в історії: саме у цьому регіоні, на кривавих землях, полягла половина солдатів із тих, які загинули на бойовищах у всьому світі. Однак серед 14 мільйонів убитих не було жодного військового, який служив. Здебільшого жертвами стали жінки, діти та старші люди; ніхто з них не мав зброї; багатьох позбавили їхнього майна й навіть одягу. Аyшвіц — це найвідоміше місце вбивств на кривавих землях. Сьогодні Аyшвіц символізує Голокост, а Голокост — найбільше зло століття. Однак в’язні — робітники концтабору — мали шанс вижити: назва концтабору дійшла до нас зі спогадів і мемуарів уцілілих. Набагато більше євреїв, зазвичай родом із Польщі, убито газом на інших німецьких фабриках смерті, де загинули майже всі й назви яких згадують рідше: Треблінка, Хелмно, Собібор, Белжець. Ще більше євреїв — польських, радянських і балтійських — розстріляно над ровами та ямами. Переважно їх убивали неподалік їхніх осель, в окупованих нацистами регіонах: Польщі, Литві, Латвії, радянській Україні та радянській Білорусі. Німці звозили євреїв звідусіль, щоб убити їх на кривавих землях. Якби німецька війна проти СРСР пішла за планом, то першої зими від голоду померло би 30 мільйонів цивільних, а десятки мільйонів згодом були би вигнані, вбиті, асимільовані або поневолені. Хоча ці плани ніколи не були втілені в життя, вони слугували моральним підґрунтям німецької окупаційної політики у Східній Європі. Під час війни німці вбили приблизно таку саму кількість неєвреїв, як і євреїв, здебільшого заморюючи голодом радянських військовополонених (понад три мільйони) та жителів окупованих міст (понад мільйон) або розстрілюючи цивільних під час каральних заходів (понад мільйон, переважно білорусів і поляків). Перемога Радянського Союзу над нацистською Німеччиною на Східному фронті Другої світової війни принесла Сталіну визнання мільйонів і головну роль у формуванні ладу повоєнної Європи. Однак масові вбивства, що скоїв Сталін, були такими ж разючими, як і Гітлерові, особливо в мирні часи. У 1930-х роках Сталін влаштував голодну смерть мільйонів і розстріли 750 тисяч людей, виправдовуючи свої дії потребою захистити та модернізувати Радянський Союз. Він убивав власне населення так ефективно, як Гітлер — іноземців. Із 14 мільйонів людей, навмисно вбитих на кривавих землях між 1933-м і 1945 роком, третина на сумлінні керівництва Радянського Союзу».Про територію, яка стала сценою найбільших масових убивств ХХ століття читайте у книзі Тімоті Снайдера «Криваві землі. Європа між Гітлером і Сталіним» → https://bit.ly/3V6hLja [ «Криваві землі» Тімоті Снайдера виходять друком українською у співпраці видавництв «Човен» та видавництва «Локальна історія» за ексклюзивної підтримки книгарні Сенс]

Відкриваємо передпродаж книги “Роздуми про XX століття” Тоні Джадта та Тімоті Снайдера![ Роздуми про ХХ століття Тоні Джадта та Тімоті Снайдера виходять друком українською у співпраці видавництв «Човен» та «Локальна історія» ]✍🏼 Це історія сучасних політичних ідей у Європі та Сполучених Штатах. Її теми — влада і справедливість у розумінні ліберальних, соціалістичних, комуністичних, націоналістичних і фашистських інтелектуалів від кінця XIX до початку XXI століть.Також це біографія історика й есеїста Тоні Джадта, який народився в Лондоні в середині ХХ століття, після катаклізмів Другої світової війни та Голокосту, саме в час, коли комуністи утверджували владу у Східній Європі. Нарешті, це роздуми про обмеження і здатність до відродження політичних ідей, а також про моральні поразки і обов’язки інтелектуалів у політиці.❗️З 15 до 21 вересня книгу Тоні Джадта та Тімоті Снайдера можна передзамовити лише на сайтах видавництва “Човен” та “Локальна історія”.👉🏻 Книгу можна придбати у передпродажі за 580 грн замість 700 грн. У продажу з 22 вересня.▶️ Замовляйте видання “Роздуми про XX століття” на сайті → https://bit.ly/463eXts

Ну що, встигли послухати перший епізод подкасту «Іван Франко: кохання без міфів»? Бо ми вже готові презентувати другий🥳💞У новому епізоді «Франко та його епоха. Конфлікт поколінь, ідеальний шлюб та “деморалізатор” жінок» ми поговоримо про контекст епохи зламу ХІХ-XX століть. 🔎Якими були взаємини між чоловіками та жінками періоду Івана Франка та як підходили до вибору майбутнього обранця чи обраниці? Чому Франко відмовляється від пошуку нареченої серед галичанок? Як з’являється фемінізм у Галичині та хто такі радикали? Як Франко уявляє собі ідеальний шлюб і хто така жінка-соратниця? 🎧Відповіді на ці питання шукайте в другому епізоді подкасту на зручних платформах за посиланням у коментарях.Будемо вдячні за ваші прослуховування, поширення і відгуки, щоб робити наступні епізоди кращими!🤝Подкаст «Іван Франко: кохання без міфів» записаний у межах проєкту «Реставрація сенсів (до 100-ліття ідеї Дому Франка)» громадської організації «Асоціація Музеїв Івана Франка» на базі Дому Франка у співпраці з видавництвом Локальна історія за підтримки ЗМІN Фундація у межах сталого партнерства.#ДімФранка #ЛокальнаІсторія #ФундаціяЗМІN #запідтримкиЗМІN #подкаст #ІванФранко #КоханняБезМіфів #КоханняІванаФранка