Локальна історія

“Надворі вітер знявся, щось гримало, стукало, а я думав про своїх слуг. Вчора вони всі прийшли до мене, я ще не спав, гортав молитовник Ісаака, ніби намагався його дух прикликати. Перечитував ті молитви, що він червоним олівцем позначив. Фірман був за старшого. Він не жив на плебанії, мав свою хату і там ночував. Я здивувався, чого вони прийшли, бо в моїй голові було щось иншого. Фірман не спитав, а сказав, що вони завтра не підуть до церкви, а як підуть, то тілько зі мною. Так вони рішили. “А ви підете, отче?” Чи я піду? А хто мене там хоче видіти? Чи Ясеницький мене кликав? Як би мало бути по-людськи? А так. Я би прийшов до церкви завтра, мовив слово й віддав ключі новому священнику. То було би по-людськи. Бо інквізиція то таке, мене послали на емеритуру, а не позбавили сану. Прецінь не було за що. Я маю тяжку хоробу і через те не міг правити службу. Кількоро пар очей втупилися у мене. “Тяжко мені йти вже не до своєї церкви”, — став говорити я лагідно. “А ви, діти, йдіть, потім мені розкажете, як то буде”. Кобіти захлипали. “Нефайно з нашим отцем обійшлися”, — сказав Голик. “Ціле село збурене, що ключі забрали. Най би сам той новий ксьондз прийшов по них”. Фірман штурхнув його під бік. Видно, йому не сподобалось, що той поперед старших пхається. Але Голик мав рацію. Я міг сказати дякові, що віддам тільки ксьондзу в руки. Ну, що з воза впало — то пропало. Я заснув, будився ще пару разів, ніч була така темна, що здавалося, сонце пішло так далеко, що вже не вернеться. Олива в лампадці висхла, огонь погас, і се видалося мені кривдою. Збудився я від дзвонів і, ще не прийшовши до тями, подумав, що треба йти на службу. У церкві далі дзвонили. Певно, не всі знають, що нині буде правити новий ксьондз. А старий буде сидіти у своїм покою коло стола й чекати, поки хтось зі слуг над ним змилується і прийде подивитися, чи він ще дихає. Нараз дзвін стих. Почалася служба. Я заплющив очи й ніби опинився у церкві, але чомусь у тій першій, волошиновській, де мене хрестили і звідки я ховав свою жінку і свого вітця. Я не був там відтоді, як забрав маму з донькою та Ісааком. Ми пішли останній раз до нашої церкви, священник, що прийшов туди парохом, відслужив дві служби за здоров’я, а на другий день за наших померших. Я його попросив, бо не хотів, аби обидві служби були в один день. А ми після служби, на якій була хіба що наша родина, пішли на могили. Я тримав на руках Кароліну, а Ісаак з Каролем підтримували попід руки нашу маму. І ми всі плакали. Священник обіцяв дбати за гроби, де вже стояли кам’яні хрести. То було по-людськи. А не так, як зараз”. Про важкі переживання священника перед останньою ніччю перед приходом нового настоятеля читайте у книзі “Тісні люде” Галини Пагутяк → https://publishing.localhistory.org.ua/product/tisni-lyude/

📚Відкриваємо передпродаж книги «Різдво на Покутті (традиційні зимові звичаї та обряди)» автора Михайла Романіва!✍🏻«Різдво на Покутті» — перше комплексне дослідження традиційних зимових звичаїв та обрядів українців Покуття, написане на основі багаторічних польових етнографічних матеріалів. Етнолог Михайло Романів відтворює живу та багатошарову мозаїку різдвяно-новорічних свят, густо пронизану архаїчними пластами традиції. У книжці послідовно описано весь зимовий цикл: від передріздвяних практик Пилипівського посту та Введення до святкування Святого вечора, обходів колядників, маланкування й завершального Йордансько-стрітенського періоду. Виокремлено локальні особливості колядування, щедрування, засівання з конем, ворожіння з «бичками» та інших обрядодій, що формують виразну етнокультурну специфіку Покуття.Особливу увагу приділено символіці свят, функціям обрядових атрибутів та світоглядним уявленням, які лежать в основі народного календаря. Порівнюючи покутський матеріал із ширшим українським обрядовим тлом, автор окреслює спільні риси та локальні варіації зимового циклу й демонструє стійкість народної культури, що змогла витримати тиск радянської антирелігійної політики та зберегти тяглість традиції у XXI столітті.👉Поки видання друкують, можете замовити його за зниженою ціною – 550 грн замість 600 грн → https://publishing.localhistory.org.ua/product/rizdvo-na-pokutti-tradyczijni-zymovi-zvychayi-ta-obryady/ ❗️Очікуємо з друку на початку січня 2026-го року.

«Сталін зміцнив свою владу в другій половині 1920-х років великою мірою завдяки кадрам, які він призначав і на які міг покластися. Гітлер здобував підтримку завдяки особистій харизмі й очікував, що його послідовники та прихильники формуватимуть політику й мову, співзвучну з його риторикою та баченням.Сталін використовував марксистські ідеї, щоб вибратися на верхівку влади й для захисту своєї політики, але принаймні до 1933 року він ніколи не інтерпретував марксизму на власний розсуд. Гітлер, навпаки, надихав інших шукати практичні рішення замість нього. Перебуваючи у в’язниці, він написав перший том автобіографічного маніфесту «Моя боротьба» (Mein Kampf). У цьому та інших його текстах він чітко виклав свої плани, однак вони не стали для нього офіційною доктриною. Сталін був змушений спочатку враховувати дії своїх послідовників, а згодом переймався тим, що вони можуть сказати. Гітлер ніколи не мусив підтримувати навіть видимість діалогу чи послідовної позиції. Вийшовши з в’язниці, Гітлер пішов на певний компроміс із німецькою республікою. Як лідер націонал-соціалістичної партії він практикував парламентську політику, хоча й використовував її як засіб поширення пропаганди, виявлення ворогів та наближення до інститутів влади. Він намагався уникати в’язниці, навіть коли нацистські парамілітаристи вступали в сутички з опонентами лівого крила. У 1928 році, після того як німецька економіка зростала кілька років поспіль, нацисти отримали лише 12 місць у парламенті, 2,6 % від загальної кількості голосів. Потім настала Велика депресія, яка була більш виграшною для Гітлера, ніж для Сталіна. Крах німецької економіки викликав примару комуністичної революції; і перше, і друге допомогло Гітлерові прийти до влади. У вересні 1930 року нацисти отримали 18 % голосів і 107 місць у парламенті, а згодом у липні 1932 року перемогли на виборах, здобувши понад 37 % голосів. Гітлера призначили канцлером у січні 1933-го за підтримки консерваторів і націоналістів, які сподівалися з його допомогою не допустити до влади німецькі ліві сили. Всупереч їхнім сподіванням Гітлер оголосив передчасні вибори й використав свої нові повноваження, щоб утвердити гегемонію нацистів у німецькому суспільстві. П’ятого березня 1933 року оголосили результати й нацисти здобули драматичну перемогу над соціал-демократами та комуністами: із 43,9 % голосів і 288-ма із 647 місць у Райхстазі. Навесні 1933 року Гітлер змінював політичну систему в Німеччині — тоді ж Сталін утверджував свою владу в Радянському Союзі».▶️ Про шляхи приходу до влади Сталіна та Гітлера та їх політичні стратегії читайте у книзі Тімоті Снайдера «Криваві землі. Європа між Гітлером і Сталіним» → https://publishing.localhistory.org.ua/product/kryvavi-zemli-yevropa-mizh-gitlerom-i-stalinym/ [ «Криваві землі» Тімоті Снайдера виходять друком українською у співпраці видавництва «Човен» та видавництва «Локальна історія» за ексклюзивної підтримки книгарні Сенс ]

“Нетрадиційне особисте життя Піхна не завадило його суспільному просуванню. Редактор видання “Кіевлянинъ” був однією з найвпливовіших постатей у Києві. Він став професором Київського університету і перетворив “Кіевлянинъ” на одну з найпопулярніших провінційних газет Російської імперії, серйозне видання з економічним та зовнішньополітичним спрямуванням. Попри проурядову політику газети, ліберальна інтелігенція цінувала її серйозний тон, незалежне оцінювання та докладне висвітлення місцевих новин. Редакційний офіс на розі Кузнечної та Караваєвської, а також прилеглий до нього будинок сім’ї, стали місцем зустрічей ”і приїжджих петербурзьких високопоставлених сановників та державних службовців, місцевих вищих чиновників, духовенства, професорів, громадських діячів, місцевих поміщиків і комерсантів”.Хоча його погляди часто збігалися із політикою уряду, це не означає, що вони не були щирими. Навпаки, Піхно був глибоко переконаний, що тільки автократія може правити Росією і покращити становище селян.На тлі біографії Якова Шульгина життя Піхна доводить, що в Російській імперії була можливою велика соціальна мобільність за умови необхідного поєднання таланту, удачі й відповідних політичних поглядів. Яків Шульгин, дворянин, народжений в освіченій родині, втратив своє стабільне соціальне становище, свободу і здоров’я через підтримку соціалістичних та українофільських ідей. Піхно, навпаки, народився в бідній і неосвіченій родині, але розбагатів і став впливовим під час реакційного правління Олександра III. Це відбулося завдяки поважним покровителям і його рішенню підтримувати наявну систему правління. Відстоюючи автократичну державу, Піхно також захищав російську національність”. ▶️ Більше про шлях Дмитра Піхна до суспільного впливу – у книзі ”Розділена династія. Родинна історія російського й українського націоналізмів” → https://publishing.localhistory.org.ua/product/rozdilena-dynastiya/

«Вони прийшли в третій годині ночі, зачитали фамілії, чи ми є всі. Наймолодшому брату було п’ять років, мені було вісім, іншому - 12, от таких партизанів вони вивозили в Сибір…», — згадує Володимир Гос події ночі 21–22 жовтня 1947 року.Саме тоді радянські органи держбезпеки провели одну з наймасштабніших депортацій у повоєнній історії Західної України — каральну операція "Захід". Її метою був злам опору місцевого населення через демонстративне покарання невинних, переважно найбільш вразливих категорій населення.«(В вагоні) страшно вмирали, а такі діти, то майже всі повимирали. То клімат змінили, ми їхали, то ще ні снігу не було, а тут вже такі сніги, страшні морози. А ті москалі кажуть: ми до них молоко ходили брати, бо в мене була мала сестричка. Каже: «Ой к вам бандітів везуть, бандітів везуть». Ми пасматрєлі, а там десь старікі та діти. А нас за бандітів тримали, що то бандітів везуть», — пригадує Ксенія Дудич дорогу у виселення.У матеріалі ми зібрали усні свідчення жертв депортації, які втратили дім та пережили спроби знищення їхньої ідентичності ↓https://localhistory.org.ua/texts/statti/pamiat-vignannia-golosi-ochevidtsiv-operatsiyi-zakhid-1947-roku/

«Ця книжка зосереджена на відносно короткому проміжку часу — від 1956-го до 1991 року, коли радянська політика, попри певні «хитання», усе ж таки дотримувалася певного, відносно стабільного курсу в питанні національної політики. Однак історію неможливо нарізати скибками й навряд чи варто це робити. Тому в цьому дослідженні є і розділ про культурну колонізацію України в період Російської імперії, так само, як і про наслідок радянської політики — прикінцеві розділи, які є радше спостереженнями й роздумами про інерцію колонізації, через яку ми як українська спільнота пройшли і, у певному сенсі, все ще проходимо. Ця історична тяглість вкрай важлива, оскільки, як я намагаюсь довести в цій книжці, радянська колонізаторська політика засновувалась на російській традиції культурного колоніалізму та яку Росія продовжила й після розпаду СРСР. Фактично готуючи ґрунт для жорстокої війни. Ця книжка покликана показати певну логіку російсько-радянської культури, яка фактично готувала ґрунт для російсько-української війни 2014-го й повномасштабного вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року. Культурна колонізація у широкому сенсі, так, як я її розумію у цій книжці, — це насаджування культури однієї спільноти другій силоміць, застосовуючи важелі держави й репресивного апарату, тобто використовуючи ресурс держави, щоб просувати мову, розуміння історії, культурні практики колонізаторської спільноти, — може охоплювати безліч стратегій, які мають ознаки колонізації. Оскільки радянська політика часто просувала не класовий «безнаціональний» підхід, а культивувала саме елементи російської культури, видається цілком легітимним говорити про радянсько-російську імперію і, відповідно, про радянсько-російську колонізацію. Поняття і розуміння культури є дуже різноманітними й містять безліч феноменів. Так само й культурну колонізацію можна розглядати з дуже багатьох кутів зору. У цій книжці я зосереджуюсь на трьох основних площинах радянсько-російської колонізації: насадженні мови колонізатора; переписуванні історії для утвердження і легітимізації влади колонізатора та використання культури (літератури й мистецтва), щоб створити колоніальну ієрархічну спільноту й маргіналізувати українську культуру. Ця книжка передусім про історію, пам’ять і український досвід російсько-радянської колонізаторської політики та спротиву їй. Оскільки ця праця написана тепер, вона мала метою не розкрити всі нюанси культурної колонізації України у ХХ столітті, а радше пунктиром позначити стратегії, за допомогою яких це відбувалось, і показати, наскільки важливою є площина культури, як нею можуть зловживати й до чого може призвести нехтування її».Про тяглість російсько-радянської культурної колонізації, що формувала політику імперії та підготувала ґрунт для війни проти України читайте у книжці Радомира Мокрика «Культурна колонізація. Страх, приниження та опір України в радянській імперії» → https://publishing.localhistory.org.ua/product/kulturna-kolonizacziya-strah-prynyzhennya-ta-opir-ukrayiny-v-radyanskij-imperiyi/

“Реконструювати подробиці плану вбивства в Сараєві ерцгерцога Франца Фердинанда непросто. Убивці зробили все можливе, щоб замести сліди, які вели до Белграда. Головна роль у розробленні плану належала Апісові, але ідея замаху, мабуть, належить його колезі Раде Малобабичу, сербові, народженому в Австро-Угорщині, який кілька років шпигував для “Народної оборони”, збирав інформацію про австрійські укріплення та переміщення військ і передавав її сербським прикордонникам (оперативникам “Чорної руки”), а через них — сербській військовій розвідці. Ймовірно, саме Малобабич першим поінформував Апіса про те, що в червні 1914 року до Сараєва планує приїхати спадкоємець австрійського престолу Франц Фердинанд. Варто наголосити, що ерцгерцог став мішенню змовників не через якусь вигадану ворожість до слов’янських меншин в Австро-Угорській імперії, — навпаки, за словами його вбивці Гаврила Принципа, “як майбутній суверен, він міг би завадити нашому об’єднанню, провівши певні реформи”. Принцип натякав на загальновідому ерцгерцогову підтримку структурних реформ у монархії, після яких слов’янські землі одержали би більшу автономію. Багато кому з-поміж сербських іредентних кіл ця ідея видавалася потенційно катастрофічною для їхнього об’єднавчого проєкту. Якби Габсбурзька монархія успішно перетворилася на тристороннє утворення, якою б керували з Відня, а Загреб став би столицею на рівні з Будапештом, то Сербія ризикувала би втратити свій передовий статус південнослов’янського П’ємонту. Отже, замах на ерцгерцога ілюструє один з основних принципів логіки терористичних рухів: реформаторів і поміркованих треба боятися більше, ніж відвертих ворогів та непримиренних прихильників жорсткої лінії. Трьох молодих боснійських сербів, які стали ядром відправленого до Сараєва загону вбивць, найняв колишній комітаджі Воя Танкосич. Трифкові Ґрабежу, Неделькові Чабриновичу й Гаврилові Принципу було по дев’ятнадцять років. Усі походили з бідних родин та неблагополучних домівок. Хлопці довго розмірковували про страждання сербського народу, у яких звинувачували кого завгодно, окрім самих сербів, і всі образи та приниження співвітчизників переживали як власні. Постійною темою розмов була економічна деградація їхніх боснійських співвітчизників під австрійською владою (при цьому не враховували того факту, що Боснія насправді була більш індустріалізованою і процвітаючою, зважаючи на дохід на душу населення, ніж більша частина центральної частини Сербії). Головною ідеєю, майже фетишем, була самопожертва. Принцип навіть знайшов час і вивчив напам’ять «Гірський вінок» — величний епос Петровича-Неґоша, присвячений самовідданому тираноборцю Мілошеві Обиличу. На суді Принцип розповів, що незадовго до вбивства мав за звичку ходити на могилу вбивці-самогубці Богдана Жераїча: “Я часто проводив там цілі ночі, думаючи про нашу ситуацію, про наші жалюгідні умови та про [Жераїча], і так сталося, що вирішив скоїти це вбивство”. Чабринович теж розказав, що коли прибув до Сараєва, одразу пішов на могилу Жераїча. Заставши її недоглянутою, поклав туди квіти. За словами Чабриновича, саме після таких зустрічей на могилі Жераїча в ньому визрів намір померти подібно. Для всіх убивць Белград став середохрестям, що радикалізувало їхні політичні погляди й навернуло до возз’єднання Сербії”. ▶️ Про підготовку та мотиви вбивства ерцгерцога Франца Фердинанда і роль молодих боснійських сербів читайте у книзі “Сновиди. Як Європа ввійшла у війну 1914 року” Крістофера Кларка → https://publishing.localhistory.org.ua/product/snovydy-yak-yevropa-vvijshla-u-vijnu-1914-roku/

Термін "шлафрок" запозичений із німецького "schlafrock", що буквально означає "халат для спання". Укорочений його варіант мав назву "напівшлафрок". Такий домашній одяг почали використовувати у Західній Європі наприкінці XVIІ століття, а у Гетьманщині — не пізніше 1720-х років. Так, у 1728 році підскарбій Яків Маркович "купив атласу блакитного китайського 8 аршин на напівшлафрок, по 30 алтин за аршин". Зазвичай шлафроки мали застібку на ґудзики з накидними петлями (шлафроки без застібки носили, підперезавши поясом-шарфом). Комір у такому виробі зазвичай був нешироким стоячим або шалеподібним.Шлафроки були літніми та зимовими. У зимових варіантах шалевий комір робили з хутра. Інколи такі домашні халати повністю підбивали хутром, або утепляли ватою. Обидва варіанти шили на підкладці з тафти, байбарека чи камки.Мода на шлафроки тривала до початку XX століття. В англомовній літературі такий одяг отримав назву "чайний халат".https://localhistory.org.ua/rubrics/word/shlafrok-domashnii-odiag-ukrayinskoyi-eliti-xviii-stolittia/ 

“У Боснії і Герцеговині мережі організацій “Єдність або смерть!” і “Народна оборона” перепліталися з місцевими осередками пансербських активістів, найголовнішим з яких можна вважати “Молоду Боснію” (Млада Босна). Це була не централізована організація, а радше об’єднання груп та осередків революційно налаштованої молоді, що діяли у провінції від 1904 року, і її діяльність була менш сербоцентричною, ніж “Чорної руки” чи “Народної оборони”. Діючи під наглядом австрійської поліції, молодобоснійці утворили децентралізовану гнучку структуру на основі малих “гуртків”, поєднаних заздалегідь обраними посередниками. Зоряна мить молодобоснійців настала 1910 року: саме тоді один із їхніх членів скоїв самогубчий напад на австрійського губернатора Боснії. Третього червня 1910 року на церемонії відкриття боснійського парламенту сербський студент із Герцеговини Богдан Жераїч випустив п’ять куль у губернатора Мар’яна Варешанина. Побачивши, що всі п’ять пролетіли повз, шосту він випустив собі в голову. Поховали його в непозначеній могилі, у тому кутку сараєвського цвинтаря, де хоронили злочинців і самогубців, але невдовзі могила стала місцем паломництва сербських підпільників, а покійному белградська націоналістична преса почала співати оди. Найбільше до увіковічення Жераїча доклався його товариш-молодобоснієць Володимир Ґачинович. Року 1911 він приєднався і до “Чорної руки”, і до “Народної оборони”; повернувшись до Сараєва, розгорнув у місті мережу активістських осередків. Але найбільше Ґачиновича знали завдяки трактату, написаному на пошану пам’яті Жераїча. У “Смерті героя” стрілець-самогубець поставав “людиною дієвою, сильною, життєлюбною і доблесною — відкривачем нової епохи”. Наприкінці лунав заклик до дії: “Молоді серби, чи народяться серед вас йому подібні?” Текст Ґачиновича широко розповсюджували в Боснії як контрабанду, і він став одним з основних текстів пансербських терористів, у якому теми вбивства та самопожертви тісно перепліталися, що нагадувало косовські епоси. Замах Жераїча ознаменував початок систематичного використання політичного тероризму проти політичних еліт Габсбурзької імперії; упродовж 3 років, що відокремлювали загибель Жераїча від фатальних пострілів 28 червня 1914 року в Сараєві, у південнослов’янських провінціях імперії сталося ще сім подібних інцидентів і понад десяток інших невдалих замахів”.▶️ Про діяльність “Молодої Боснії” та її революційно налаштовану молодь дізнавайтеся у книзі “Сновиди. Як Європа ввійшла у війну 1914 року” Крістофера Кларка → https://publishing.localhistory.org.ua/product/snovydy-yak-yevropa-vvijshla-u-vijnu-1914-roku/

Подорожі галичан до Північної Європи у міжвоєнний період виділяються з-поміж інших, наприклад до Кракова, Відня, Праги чи Варшави. Тогочасні політичні реалії, транспортне сполучення, культурна та історична спорідненість, знання мов (польської та німецької) сприяли частішим та комфортнішим мандрівкам галичан до цих міст. Північ Європи була далекою екзотикою, яку в ті часи активно рекламували та "відкривали" для галичан різноманітні туристичні бюро. Наприклад, у Львові існувала філія відомого польського бюро "Лінія Ґданськ Америка", яка у 20-30-ті роки займалася перевезенням емігрантів із Галичини до Північної Америки та організацією різноманітних турів європейськими містами. На сторінках газети "Діло" можна натрапити на оголошення про "виїзд за границю без пашпортів та віз", які містили описи маршрутів. Серед них трапляються тури і до Скандинавії. Можемо припустити, що саме завдяки турам цього бюро чимало галицьких туристів могли подорожувати Балтійським і Північним морями та скандинавськими країнами.У міжвоєнний період на сторінках газети "Діло" часто публікували статті, в яких описували "вражіння" галичан про їхні закордонні мандрівки. Вони добре ілюструють цікавість жителів Галичини до різних країн Європи, які були тогочасним еталоном добробуту і стабільності, а також їхнє прагнення запозичувати успішні європейські реформи та нововведення на батьківщині.Старшина УГА і Армії УНР, журналіст, активний діяч Українського Національно-Демократичного Об'єднання (УНДО) Роман Голіян майже щороку, до початку Другої світової війни, їздив до різних держав, звідки надсилав цікаві репортажі. Їх публікували на сторінках "Неділі", "Діла" та "Нового часу". Публікуємо вражіння Романа Голіяна про Фінляндію, які вийшли у 1936 році у газеті "Діло" ↓https://localhistory.org.ua/texts/chitanka/progulki-ta-vrazhinnia-galichan-pro-pivnichnu-ievropu-v-dalekii-krayini-bilikh-nochei-finski-vrazhinnia-romana-goliiana/