Imara Notia

#херсонські_штудіїОстаннім часом я почав читати більше новин по Херсону, ну і вони вочевидь виявилися не найяскравішого характеру. Цілком очікувано, що епопея з дронами продовжується, а поранених все більше. Утім, чи мертвий сам Херсон? Як я вже відзначав трохи раніше, життя можливе і на руїнах, тож відповідь однозначно ні. Вчора навіть удосужився посидіти та підрахувати в голові, які в мене є варіанти для відпочинку на досугу в місті. Переключатися за можливістю завжди треба. Вийшло так, що в мене варіантів навіть більше, аніж в Одесі та Львові разом узятих! Я можу піти до багатьох людей брати інтерв'ю, або ж на майстершеф перед берегом Дніпра, дегустуючи їжу з місцевими. Можу піти в театр на вистави чи показ фільму, або ж до кав'ярні друга, куди теж часто заходять цікаві особистості. Зрештою, можу просто піти на вечірку до знайомих з ночівлею, або ж піти пограти у настолки до молодіжного простору. В Херсоні навіть за бойових дій більше можливостей, ніж може здатися на перший погляд. Та й пречудових закладів зі смачною їжею вистачає. Взяти в приклад ту ж піцу; відтепер вважаю, що фінальний босс всіх піцерій саме в цьому місті. Будь це Шуменський, Корабельний або Дніпровський район — життя кипить всюди, незважаючи на всі труднощі. З роками я тільки більше переконуюсь, що Херсон воістину дивне та своєрідне місто, з яким я не проти пов'язати своє життя.

#радикальна_етнографіяУ кацапів вийшли нові переклади книг Девіда Ґребера ("Бесприютные", що базується на його польових дослідженнях на Мадагаскарі) і Едуарду Вівейруша ді Кастру ("Мрамор и мирт", це той самий ді Кастру, що блискуче описав канібальську метафізику аравете). Ще й "антропологічні акції" проводять, розігрують передрук хрестоматійного есе Кліфорда Гірца про півнячі бої на Балі (до речі, сьогодні просковзнула новина під заголовком "пєтух убіл мужчіну" - там-таки, в Індонезії). Знаєте, що видається тим часом у нас (окрім деяких нішевих видавництв), чисто у порівнянні? Це йобаний сором, пані та панове. Так, звісно, імперський центр століттями накопичував інтелектуальні ресурси і формував відповідне середовище. Але менше з тим... Або живіть, як аравете, у самобутньому світі власного Звичаю, шануйте очеретяних духів, кладіть треби упирям і берегиням, або, будьте ласкаві, давайте обговорювати японську середньовічну поезію, протиріччя веданти й вайшешики, перекладати Прокла Діадоха та Пополь-Вух.

#вирізки#херсонські_штудії Анна Льовенгаупт Цзин. Гриб наприкінці світу. Про можливість життя на руїнах капіталізму. Пер. з англ. Ярослава Стріха. Харків: ist publishing, 2025 — 484 с. Анна Цзин — достатньо відома антропологиня на заході та її роботи є вельми зайнятими. Почав читати це дослідження про глобальні ланцюги постачання грибів, вона вже з передмови мене дійсно надихнула історією мацутаке. Гриба, що руйнує наше уявлення про нескінченний розвиток, як єдину ідею для життя світу. Мацутаке — рідкий та коштовний гриб, який ще багато століть тому вважали делікатесом та підносили в рамках подарунка різним людям. Водночас він вважається першим живим створінням, що пробилося у понівеченому ландшафті після того, як атомна бомба знищила Хірошіму 1945 року. Цзин вперше почула цю історію від китайських торговців мацутаке й вирішила, що це така міська легенда, однак науковець, який вчився в Японії, підтвердив існування таких повідомлень у японських газетах у 1990-х. Посилання на цю статтю вона не лишала, оскільки поки не знайшла. Утім, серпневе бомбардування таки збігалося в часі з початком сезону мацутаке. Скільки в тих грибах було радіації — залишається загадкою. Одне лишається незмінним — символізм грибу, як доказу того, що життя можливе і на руїнах. Власне, на мою думку, фраза «мацутаке проростають» ідеально пасує для понівеченого Херсону. Навіть на периферії світу, у світі війни й руйнувань — завжди квітнутиме життя. Ви можете й самі це побачити, звернув увагу на фотографію вище. Одна зі звичайних зупинок неподалеку від берега Дніпра, де регулярно літають дрони та підари тероризують ними людей, які ходять на ту ж Нову Пошту за посилками. Та водночас з цим, природа бере своє. Хай то мішок з піском, цементний блок або звичайний асфальт — всюди буріє життя й рослинність. Вона ніби нагадує, що життя нікуди не зникає. Як і люди, Херсон житиме навіть у такі скрутні часи. Чи можливе життя на руїнах? Думається, цілком і повністю так. Зрештою, я теж ужився серед цих руїн.

#рецензія_на_книгуТак, одразу на гарячу голову пишу чергову невеличку рецензію: утопія правил — прекрасна.Ця книга Девіда Ґребера є збірником есе, в яких він ґрунтовно проходиться по феномену бюрократії. Бюрократії, яка вочевидь часто отупляє обидві сторони дійових осіб, а спроби її зменшити призводять до парадоксального збільшення паперової роботи. "Замінимо паперові журнали на електронні!", — кричали бюрократи, а потім викладачі та діловоди в армії почали заповнювати вдвічі більше тих самих документів. Як людина, що часто має справу з бюрократією в міжнародній організації цілком підтверджую, що все описане має місце та дійсно дуже круто роз'яснене. Чому ж так стається? Це одна з тем, на яку Ґребер намагається дати відповідь.Одним з найбільш болісних моментів є те, що часто думають, мовляв, бюрократія не заангажована (чим вона часто може і приваблювати), однак варто не забувати, що цією справою займаємося ми, люди. Заангажованість тою чи іншою мірою існувати завжди, та це є нормально й очікувано. Варто лише подивитися на те, як сприймають реальність з заповненням паперів бюрократи в тилу, та, наприклад, соц. працівники в зоні бойових дій. Ми не бездушні машини. Раціональність же, яка приписується нам та бюрократичній сутності, судячи з усього, щось нереальне та з розряду казок. Ніхто не може точно пояснити, що це насправді таке, та чи справді ця риса виокремлює нас від тварин; за деякими визначеннями виходить, що вона присутня і їм. Будь-яка бюрократія утопічна в тому сенсі, що вона пропонує нам абстрактний ідеал, якого люди ніколи не досягнуть.Ґребер прекрасно приходиться по темі грантів, міжнародних фондів та самих джерел походження бюрократії, яка в деякому роді для нас достатньо нова. Зрештою, вся робота зав'язана на питанні того, наскільки сильно змінився наш світогляд через повальну бюрократію, чому її варто характеризувати як пряме фізичне насилля щодо людей, як благі помисли часто перетворюються на нісенітницю, та як нам варто спробувати переосмислити своє ставлення до її існування. Або ж, якщо висловлюватися точніше, чому бюрократична утопія не врятує світ.Єдині питання, які виникали протягом читання, є достатньо дивні визначення лівих/правих, а також їхнє відповідне ставлення до бюрократії (бо ж це виглядає більше як калька на відомі приколи "я такий-сякий гут, а вони такі-сякі погані"), ну і достатньо дивний дроч на совок, з головною ідеєю "не дивлячись на всі недоліки, в ньому зберігалася ліва ідея креативності"; пофіг, якщо ми розмовляємо навіть за абсолютно абсурдні проекти на кшталт палацу рад. Нормальна така авторитарна творчість агаг. Власне, не дивлячись на все це, «Утопію правил» наполегливо раджу до прочитання. Прекрасна робота на злобу дня та сучасності.

#вирізкиDavid Graeber. The Utopia of Rules: On Technology, Stupidity, and the Secret Joys of Bureaucracy — H: Mellvile House Publishing, 2015. — 261 pages.Розмовляючи за рабство в минулому, мені неодноразово доводилося чути, мовляв, господарьі так і піклувалися про своїх рабів. Он, бачте, вони можуть навіть викупити себе одного дня! Утім, важко знайти якісь вагомі докази на користь того, що хтось взагалі знаходив рабовласницькі взаємовідносини моральними. Ґребер наводить слушний приклад, згадуючи Мадагаскар, на якому провів достатньо багато часу, пояснюючи, що зазвичай все в будь-якому разі будувалося на перевазі грубої сили, а не абстрактної моральності та благодійності. Казки про прекрасне життя в рабстві варто було б лишити десь в тому минулому, як не на помийці історії. Чи міг раб непогано харчуватися з родиною? Так, ймовірно міг. Так само, як і рабовласник міг ґвалтувати його дружину, коли заманеться. Це лише відносини простої довільної сили: господар може наказати рабові робити все, що забажає, і раб нічого не може з цим поробити. Коли в 1895 році французи знищили Королівство Імеріна та встановили контроль над Мадагаскаром, вони одночасно поклали кінець рабству [яке в тій чи іншій формі існувало в королівстві] і створили уряд, який навіть не намагався вдавати, що його основою є суспільний договір або воля керованих, а ґрунтувався на перевазі вогневої потужності. Не дивно, що більшість малагасійців дійшли висновку, що їх усіх фактично навернули до рабства. Це вплинуло на те, як люди почали спілкуватися один з одним. Незабаром будь-які відносини панування, тобто будь-які тривалі відносини між дорослими людьми, в яких один бачить придушення своєї волі, стали вважатися поганими з точки зору моральності, оскільки в них вбачали різновиди рабства або держави. Справжні малагасійці так не чинили. Тому, хоча малагасійський уряд було далеко, його тінь присутня всюди.Це правда, що рабству часто надають форму моральних відносин (господар по-батьківському подбає про духовне благополуччя рабів — щось у цьому роді), але, як багато хто відзначав, в подібний обман насправді не вірять ні господарі, ні раби; здатність змусити рабів підігрувати такої явно фальшивої ідеології сама є засобом встановлення суто довільної влади господаря. Без посилань, Ґребер вочевидь згадує в останньому випадку і Джеймса Скотта, який притримується схожої думки по відношенню до рабства та сприйняття реальності.Коли спільнота розділена на лордів та слуг, панів та рабів, високі касти і недоторканних, обидві сторони, як правило, діють так, ніби змовилися з метою фальсифікації історичних записів. Тобто завжди буде “офіційна версія” реальності – скажімо, що власники плантацій є доброзичливими батьківськими постатями, які сердечно дбають лише про інтереси своїх рабів – у що, звісно, ані господарі, ані раби насправді не вірять, і що вони, ймовірно, сприймають як дещо самоочевидне смішне, коли “за лаштунками” говорять один з одним, але домінуюча група наполягає на тому, щоб підлеглі підігравали їй, особливо під час публічних заходів. У певному сенсі, це найчистіший вияв влади: здатність змусити домінованих фактично вдавати, що два плюс два — це п’ять. Або що фараон — бог.

#вирізкиDavid Graeber. The Utopia of Rules: On Technology, Stupidity, and the Secret Joys of Bureaucracy — H: Mellvile House Publishing, 2015. — 261 pages.В мене виникають змішані відчуття щодо спрощень в рамках історії. Достатньо часто вони видаються дотепними чи навіть шкідливими, однак є й інша сторона монети. Той же Леві-Стросс та його спрощення в рамках структурного аналізу не настільки застаріли, наскільки може здаватися. Структурний аналіз був не теорією, а прийомом, та викидати його к вікно, як багато хто робив, значить лишати себе одного з наших найбільш оригінальних інструментів. Власне, як відзначає Ґребер, Леві-Стросс мав інтелектуальну сміливість та слідував декільком простим принципам до кінця, незалежно від того, що вони іноді призводили до абсурдних чи скудних результатів (історія Едипу насправді розповідає про очі та ноги; будь-яка організація суспільства — це всього-навсього система обміну жінками), іноді насильно викривлюючи реальність. Однак, попри все, таке насилля — продуктивне. Воно не несе нікому шкоди. Так само як і етнографічні дослідження антропологів (які останні люблять називати «товстими описами»), що можуть описати лише 2% взаємовідносин нуерів з іншими спільнотами — викидати у вікно за спрощення не варто. Подібна теоретична редукція не є неправильною. Ба більше, цей процес необхідний, якщо ми хочемо сказати щось нове про світ. Натомість бюрократія є протилежністю подібної ефективності. Бюрократичні процедури неминуче ігнорують всі тонкощі реального соціального життя та зводять все до заздалегідь пропрацьованих механізмів чи статистичних формул, викривлюючи саму реальність й всеможливі соціальні зв'язки. Чи йдеться про господарів і слуг, чоловіків і жінок, роботодавців і найманих робітників, багатих і бідних — структурна нерівність, яку я назвав структурним насильством, неминуче створює сильно спотворені структури уяви. Оскільки, на мій погляд, Сміт правильно зазначав, що уява породжує співчуття, жертви структурного насильства в результаті піклуються набагато більше про тих, хто отримує з нього зиск, і ніяк не навпаки. Поряд із самим насильством, це, можливо, єдина могутня сила, що зберігає подібні відносини.Бюрократії є не стільки проявами дурості, скільки виступають у ролі організаторів дурості, тобто вибудовування відносин, які характеризуються вкрай нерівними структурами уяви, що існують завдяки структурному насильству. Саме тому, навіть якщо бюрократія створюється з добрих намірів, вона породжує абсурд.Один з головних доводів цього нарису полягає в тому, що структурне насильство створює викривлені структури уяви. Ті, хто знаходяться внизу [наприклад, офісні планктони по відношенню до керівництва], повинні витрачати чимало енергії, щоб зрозуміти соціальну динаміку того, що їх оточує, у тому числі й погляд тих, хто стоїть нагорі, тоді як останні можуть особливо не перейматися тим, що відбувається навколо них. Тобто безправні виконують не тільки більшу частину фізичної роботи, необхідної для підтримки життєдіяльності суспільства, але й більшу частину інтерпретативної роботи.

#вирізкиDavid Graeber. The Utopia of Rules: On Technology, Stupidity, and the Secret Joys of Bureaucracy — H: Mellvile House Publishing, 2015. — 261 pages.Чим є правоохоронні органи? Посилаючись на Волкова, я якось вже згадував ситуацію з зародженням самого інституту, яка витікала буквально з корупційної схеми. Водночас, чим конкретно займається поліція? Як ми вводимо себе в оману думаючи, що йде боротьба зі злочинністю?Посилаючись на покоління соціологів, Ґребер відзначає, що лише невелика доля того, чим займаються поліцейські, пов'язано з правоохоронною діяльністю та взагалі з будь-якими карними справами. Те, що вони роблять, в основному пов'язане з врегулюванням або, якщо висловитися трохи суворіше, з науковим використанням фізичної сили; або з погрозою використання фізичної сили, щоб спонукати вирішенню адміністративних проблем. Іншими словами, поліцейські витрачають більшу частину часу на примус до виконання нескінченних правил та розпоряджень відносно того, хто може купляти, продавати, будувати, палити, пити або їсти щоб то не було в місцях, на кшталт маленьких містечок чи селищ Мадагаскару. Поліція — бюрократи зі зброєю.Це дуже хитромудра штука, якщо задуматися. Адже коли більшість із нас думає про поліцейських, ми не розмірковуємо про те, що вони змушують до виконання правил. Ми вважаємо, що вони борються зі злочинами, а коли ми думаємо про «злочини», то на думку спадає насамперед злочини насильницькі. Хоча, по суті, поліція робить переважно протилежне: вона використовує загрозу застосування сили в ситуаціях, які спочатку не мають з цією загрозою нічого спільного. Я постійно виявляю це у громадських дискусіях. Коли люди намагаються навести приклад гіпотетичну ситуацію, в яку виявляється залучена поліція, вони майже завжди наводять в приклад якийсь акт міжособистісного насильства: пограбування або напад. Але достатньо лише на секунду задуматися, щоб зрозуміти, що коли фізичні напади справді відбуваються навіть у великих містах на кшталт Марселя, Монтевідео чи Міннеаполіса, чи то домашнє насильство, зіткнення між бандами чи п'яні бійки, поліція до них не має відношення. Поліцію можуть викликати лише тоді, коли хтось помирає або отримує настільки тяжкі поранення, що його потрібно відвезти до лікарні. І те, лише тому, що коли справа доходить до виклику «швидкої», потрібно заповнювати папери; якщо когось кладуть до лікарні, має бути зазначено причину отримання поранення, стають важливими обставини, поліція зобов'язана складати звіти. А якщо хтось помирає, є ціла купа формулярів, включаючи муніципальну статистику. Отже, єдина боротьба, в яку поліція точно виявляється залученою, це та, що породжує паперову роботу того чи іншого роду. Переважна більшість випадків пограбування або крадіжок зі зломом навіть не реєструється, якщо тільки не потрібно заповнювати документи про страхування або замінювати втрачені папери, які можна замінити, тільки якщо є складений поліцейський звіт. Тому до більшості злочинів із застосуванням насильства поліція не має відношення.З іншого боку, спробуйте проїхати вулицями одного з цих міст машиною без номерів. Ми всі знаємо, що станеться. Практично миттєво з'являться офіцери в уніформах, озброєні палицями, пістолетами та/або електрошокерами, і, якщо ви просто відмовитеся дотримуватися їх вказівок, вони майже напевно застосують насильство.Чому в нас така плутанина щодо того, що поліція робить насправді? Очевидна [одна з] причина полягає в тому, що останні п'ятдесят років або близько того в популярній культурі поліція стала нав'язливим предметом уявної ідентифікації. Дійшло до того, що в сучасній промисловій демократії громадянин нерідко проводить кілька годин на день за читанням книг, переглядом фільмів і телепрограм, які пропонують їм поглянути на світ з погляду поліції і опосередковано брати участь у її подвигах. І ця уявна поліція справді витрачає більшу частину часу на боротьбу з кримінальною злочинністю чи усунення наслідків її діяльності.

Хто з нас читає угоду користувача? Тих угод не просто багато, їх масса. Власне, як і самого тексту, який роблять попросту нечитабельним. Класична бюрократія. Її історію та суть ми і спробуємо збагнути за наступної серії постів, які будуть засновані безпосередньо на роботі Девіда Ґребера "Утопія правил".Ніхто не наважиться читати пів сотні сторінок юридичної камасутри, яка дозволяє забирати у вас всі конфіденційні дані, створюючи лише ілюзію безпеки (в яку ми і самі то не сильно віримо). Принаймні я таких відчайдухів поки не зустрічав в житті.На одній з виставок, Дима Яровинський взяв різні користувацькі угоди (як-от в фейсбуху, твіттера, інстаграму тощо) та помістив їх на стіну, додав кількість слів та приблизний час на читання. Величезні свитки звисають до самої підлоги, допомагаючи зрозуміти, наскільки беззмістовними та жахаючими є ті угоди. Головною метою було показати, наскільки ми малі та безпомічні перед цими гігантськими корпораціями. Більше фото можете побачити за цим посиланням.

#окупаціяЩодо виїзду з окупації я вже неодноразово писав в своєму дослідженні. Існує неймовірна кількість шляхів, які регулярно змінюються та ускладнюються, однак як виглядає шлях в саму окупацію? Як туди взагалі можливо зараз потрапити? Відверто кажучи, я задавався цим питанням достатньо довго, оскільки через ті чи інші причини люди вимушені туди їхати. Власне, відповідь схоже теж існує. Наразі левова частка всього зав'язана на аеропорту Шереметьево.Схема приблизно наступна (це не враховуючи нововведення в рф з 30 червня, щодо віз): спочатку ти проїжджаєш автобусом до Білорусі (не літаком, оскільки потім по якимось домовленостям потім тебе не пускають в рф), а далі пересідаєш на спец. рейс Мінськ-Москва. Найскладніше починається в Шереметьево, оскільки там тебе годин 5 шарпають ФСБ, відновлюють переписки в месенджерах тощо. (Звісно, якщо в тебе паспорт рф, все набагато простіше; вищеописане стосується українського громадянства). Далі, якщо ФСБ дозволило проїзд, ти вже можеш пересуватися куди завгодно. Навіть виїхати з країни можеш через будь-який пункт пропуску. В'їзд же тільки через Шереметьево. Якщо ж перевірку ти по якимось чином не пройшов, ФСБ відпускають тебе назад; авіакомпанія оплачує переліт назад до Мінську, ну і далі роби що хош. Історій щодо підвалів, коли тебе забирали з Шереметьева, поки не зустрічав.Власне, до чого це я. Розібратися з виїздом з окупації надскладна задача, а тут ще й спробуй знайти відповідь на в'їзд. Жахає, що хтось дійсно вимушений туди повертатися. Навіть якщо це шлях в один кінець та соціальна смерть. Людина, не бажана в нас, не бажана в рф.Зустрічаються свідчення щодо проїзду на окуповану територію і без згадки про Шереметьево, однак подібне може бути попросту замилюванням очей. Як неодноразово вже відзначалося на практиці, шлях можуть змінювати прямо в дорозі.

#вирізки #херсонські_штудії Лесь Белей. Його називали морем. Балада на дев'ять голосів. Дніпро: Kovyla Publishing, 2025 — 216 с.Повертаючись до теми ГЕС, в деяких відкритих інтерв'ю (як-от в цій книзі) трапляються достатньо дивні узагальнення. Власне, наприклад, кажуть, що на другий день після підриву ГЕС (7 червня), коли окупанти відійшли на інші позиції — стріляли куди завгодно, аби нашкодити. Однак, як на мене, все не так просто, враховуючи що вони стріляли не "аби хай було, щоб нашкодити", а цілеспрямовано по різним колонам з волонтерами та евакуації. Через купу смертей влада 8 червня (якщо не змінює пам'ять) заборонила рушати в сторону того ж острову (мікрорайон Корабел) без їхнього дозволу.Особисто ми отримали цей дозвіл, через що чимало волонтерів змогли покататися туди (я так і не плавав, оскільки займався цілодобово гуманітаркою в гуртожитку), та водночас все одно чимало людей продовжувало гинути, плаваючи як на острів без дозволу, так і навіть в сторону Олешок, повертаючись як мінімум пораненими.