Telegram statistics channel - @ukrainian_about_ukrainian

У вирі подій останніх років хочу, щоб ми не забували з якою метою створювався цей канал.Ваша авторка тоді шукала підтримку, адже тільки но перейшла на українську. Тому я багато писала тут про мої складнощі, відчуття, роздуми на цю тему. З часом на каналі з'явилися історії людей, що повернулися до української. Рубрика #мій_перехід - досі моя улюблена♥️Знаю, що з початком Повномасштабного вторгнення бажання бути україномовними у багатьох підсилилось. Хтось перейшов на українську, хтось - думає про це зараз.Одна з підписниць мого каналу (філологиня за освітою та майстриня енергопрактик за своїм призначенням) створила цікаву ініціативу у себе на каналі - УКРАЇНОмовний клуб.📌Для кого він?Для всіх без винятку українців, які хочуть покращити мову, знайти цікавих співбесідників, обговорити разом актуальні теми.📌Які умови проведення?Клубні зустрічі проводяться раз на тиждень, четвер або неділя о 19:00. Поки клуб у тестовому режимі, умови участі - це донат (сума залежить тільки від вас).Кожна клубна зустріч передбачає:🔱Тему, на яку спікери висловлюються експромтом. Адже тему дізнаються лише під час зустрічі.🔱Можливість висловитись КОЖНОМУ. Адже мета зустрічей - практика.🔱Різноманітні вправи, які теж сприяють мовленню: для свідомості, підсвідомості, мовного апарату, дихання, дикції, голосу тощо. Адже ще одна наша мета - розвиток. Для запису на курс переходьте в групу⬇️

Інколи наш фільтр, через який ми бачимо життя, важливіший за все, що з нами відбувається.Я не перестаю дякувати Всесвіту і Богу за те, що маю. За місто, країну, умови. Я жила в різних умовах, але мені було добре в моменті "тут і зараз". Мені було кайфово в дніпровському гуртожитку з купою людей. А потім здавалося справжнім щастям переїхати в хрущовку у спальнику на краю міста. Однушку у чорта на рогах, але без постійного шуму і коменданта!Мені було круто (хоч і трохи страшно) починати все спочатку в Києві. У арендованій кімнаті (не квартирі) на Позняках. А потім вдвох із подругою переїхати в інший спальник (центр чи щось біля центру ми не могли собі дозволити). Це була квартира навпроти торгового центру. Лівий берег, Харківський масив (кияни, ви мене розумієте?). Але ми мали традицію пити каву (а на свята вино) в грузинському ресторані неподалечку. Ходити за круасанами та свіжим хлібом в "Сільпо", який з'їдали дорогою додому.І хтось би сказав, що це не найкраще місце, але я мала інший фільтр. Я не дивилась на життя через рожеві окуляри, я просто не драматизувала. Я знаходила хороше. Я ніколи не вчилася цьому, мені здається я просто завжди це мала.Потім війна. Переїзд. Я опинилася в Стрию на Львівщині. У кімнати в міні готелі зі спільним туалетом і кухнею на весь готель, повним тимчасових переселенців. Проте мені дуже сподобалося це місто. Одна  місцева пані, коли я хвалила їй Стрий, щиро сказала: "Це провінція, це ж не Львів..." Пам'ятаю, як тоді здивувалась. Чому провінція не може бути прекрасним містом? Невже всім потрібен Львів або Київ?Попри всі нещастя, які звалилися тоді на нас, я була щаслива в тому місті. Знайшла улюблені кав'ярні. Багато гуляла - роздивлялася архітектуру. Почала ходити в греко-католицький собор. Я була в моменті "тут і зараз". Хто зна, може, якби не війна, я б ніколи не дізналася про це місто?Потім я переїхала в Туреччину. Тут у мене було кілька джоб інтерв'ю, де мене традиційно запитували - де я зараз. І коли ейчари дізнавалися, що я живу в місті на березі Егейського моря, не змовляючись казали "як вам пощастило".Так, я вважаю себе щасливою. Але знаєте що? Я зустрічала тут українців, які жаліються на турецьку спеку та "турків, які не дають проходу та дурять приїжджих". Яким тут не смачно/брудно/нудно/дорого - потрібне підкреслити. І так, ми з цими людьми живемо в одному й тому самому місті - у зеленій гавані в оточені гір і пальм, де фрукти увесь рік і ніколи не буває снігу.Таких людей я бачила й раніше. В Дніпрі це були ті, хто ненавидів радянський спальник, в якому жив (і нічого, бляха, з тим не робив!). А в Києві люди, які жалілися на Лівий берег чи Академмістечко, бо це "жопа світу". І зараз тут, в Туреччині, вони продовжують жалітися на життя. Але чи буде добре закордоном, коли їм ніде не добре?Я не маю співчуття до тих, кому завжди погано. У кого винні держава, родичі, колишні, погана погода. Я знаю, що людина завжди має вибір. Піти з аб'юзивних стосунків, переїхати в інше місто, знайти іншу роботу, врешті - піти на психотерапію. Все наше життя - це низка наших виборів. Є купа зовнішніх факторів: війна, сімейні обставини, випадковості. Але є ми. І якщо ми ставимо себе в центр, виходимо з позиції жертви та беремо відповідальність за своє життя - зміни не змусять себе чекати.І, звісно, ваш суб'єктивний фільтр на життя. Він вирішує.Але це дуже залежить від нас самих.

Нещодавно розмовляла з колегою із Києва в Zoom. Знаючи, що я в Туреччині, він багато розпитував мене про життя тут, кількість росіян і таке інше. Зловила себе на думці, що те, що для мене здається очевидним (бо я живу тут і всі все знають) для когось є питанням. То ж подумала трохи розказати про найбільш актуальні запитання, що мені ставив колега про життя в Туреччині.Чи допомагає Туреччина українцям, що переїхали сюди через війну?Ні. Туреччина не надає ніяких пільг чи виплат від держави. З економічної точки зору, мабуть, це не найвигідніша країна для експатів (особливо, якщо зважати на коливання ліри та ріст цін зараз). Проте тут досить легко можна отримати туристичну візу українцю. На додачу море, сонце, гори (в моєму регіоні Муґла), всього 2 сезони (літо та осінь), відсутність холодів як таких - додатові плюси.Чи багато тут росіян?Рік тому було значно більше. Фактично, Туреччина роздавала їм посвідку на проживання так сама легко, як і нам. Зараз умови для них ускладнилися. Треба доводити наявність доходу на картку (зарплату), а це не завжди можуть зробити в парі обидві сторони (коли чоловік має постійний дохід, а жінка, наприклад, в декреті і не працює). Тому росіян (на щастя) поменшало.Як росіяни ставляться до українців тут?Я б сказала, вони намагаються бути приязними. Щиро чи ні - я не знаю. Жодного разу за життя тут не стикалася з агресією з їх боку. Часом можуть заговорити (коли чують українську), щось спитати. Та далеко не всі українці хочуть говорити з ними. Росіяни є росіяни, ви розумієте.Більш того, за бійку між іноземцями тут передбачена депортація, тому їм не дуже хочеться повертатися додому, і вони поводять себе як мишки.Чи можна жити в Туреччині без знання турецької?Так, якщо ми говоримо про курортні міста (Стамбул я б теж в цей список віднесла, як найбільше туристичне місто). Якщо ми говоримо про нетуристичні міста - там лише турецька. Що логічно:)Жити в Туреччині дорого?Припускаю, що в світлі чергової економічної кризи в Туреччині - так. У порівнянні навіть із минулим роком ціни значно піднялися. Проте все залежить від вашого рівня життя та витрат. Думаю, якщо порівнювати з рядом європейських країн - тут досить економно.P.S. Раптом у вас є додаткові питання про життя тут - пишіть у коментарі, по можливості відповідатиму.#турецькі_нотатки

Життя закордоном дозволяє по-новому подивитися на речі, про які вже склав враження.Наприклад, є таке поняття як gap year. Воно не так поширене у нас, проте багато європейських чи американських випускників ним користується. Це коли ти береш "рік на пошуки" себе/професії після закінчення школи та перед вступом у коледж. Як правило, в цей час вчорашні школярі подорожують, придивляються до сфер, в яких хотіли б працювати, й проживають (як заведено вважати) найкращий час свого життя.Я завжди вважала gap year унікальною можливістю, яку й нам треба перейняти. Багато моїх знайомих у 17 років (а хтось і в 16) були занадто молоді задля того, щоб вирішувати своє майбутнє. Я знаю випадки, коли за фактично ще дітей вирішують батьки (і ті потім 5 років ненавидять навчання і батьків). Була в мене знайома, яка вступила на факультет з вивчення географії, бо там була найменша черга серед абітурієнтів. Отже, рік на роздуми - це круто і правильно.Проте нещодавно я мала розмову зі своєю репетиторкою англійської (вона з Нідерландів), яка заявила, що рік на пошук себе - це круто, тільки не коли тобі 17. Бо фактично, ти шукаєш себе цілий рік за кошти батьків (мало хто заробляє в цьому віці нормальні гроші). І з її досвіду, багато вчорашніх випускників так захоплюються цим роком, що вже не хочуть повертатися до навчання довжиною у вічність.Gap year затягується на роки.Я замислилась: почати рано - це точно погано? Точніше - чи завжди це погано?Тут у Туреччині, мені пощастило знайти жіноче комьюніті, де майже всі приблизно мого віку. Це класний досвід, побачити, як живуть свої 30 жінки з США, Канади, Британії. І ось цікавий факт - багато хто з них взагалі не роблять ставку на успіх. Успіх, який є таким у моєму розумінні. Тобто, не мають довгострокової мети.Раніше я подумала б "і це круто!", а зараз зовсім у цьому не впевнена.Наприклад, одна моя знайома американка у свої 28 вирішила, що більше не хоче працювати. Маючи певні заощадження вона приїхала в Туреччину, де живе своє краще життя - спить до обіду, розважає себе коктейлями та пошуками пригод. Чи думає вона про кар'єру, планування сім'ї та старості - не дуже. Чи ок їй з цим? Абсолютно.Інша знайома британка (їй 32) подорожує по світу із чоловіком і котами. Їй не хочеться відкладати гроші, працювати та вдосконалювати свої хард скілс. І їй також це ок.Ці приклади я навела не для засудження їх способу життя. Я поважаю чужі вибори. Річ у тім, що порівнюючи їх із собою, я розумію - це не для мене. Ніби я з  іншого світу, де час цінний. Де у гедонізму є межа.Ніхто не наказує мені як жити, проте я не можу дозволити собі погладшати (серйозно так погладшати, не на 5 кг). Або не працювати. Або не вдосконалювати англійську в надії, що мого рівня і так вистачить. Або їсти все підряд, не думаючи про наслідки такого харчування для організму. Я не можу собі дозволити не думати про майбутнє. Так, зараз все розпливчасто, але я все одно планую. Не знаю чи здійсниться, але планую. Часом у мене виникає відчуття, що деякі дорослі люди застрягли в цьому gap year. Ніби все попереду, не треба поспішати.Так, але у нас у всіх невідворотно буде старість - як ми житимемо в ній?Можливо, я гіперболізую, але мені ближче моє бачення. Мені дивно сприймати людей, які все життя себе шукають і так і не знаходять.Є такий жарт у стендап комікеси Наталі Гаріпової про тип хлопців, які в 35 починають пошуки себе, а потім чомусь усі стають баристами (баристи - без образ!😀).Моя головна думка - можливо, ми переоцінили процес довгого пошуку себе? Що, як світ простіший і часом треба просто робити. Не розмірковувати, не тікати від реальності, не "давати собі ще трохи часу" - а робити?Ви що думаєте?

Друзі, тут підписник каналу заснував петицію про присвоєння звання Героя України (посмертно) його рідному старшому брату Лейтенанту ЗСУ. До необхідної кількості для розгляду петиції залишилось менше 2000 голосів. Давайте допоможемо!Нижче залишаю оригінальний текст від підписника🔽🔽🔽🙏 Друзі, дуже просимо вашої допомогиБудь ласка, проголосуйте за надання почесного звання «Герой України» (посмертно)https://petition.president.gov.ua/petition/190172Також будемо дуже вдячні за репост та поширення інформації!Заєць Антон Павлович, старший лейтенант ЗСУ, заступник командира батальйона. Боронив Батьківщину з 2015 року, Ветеран АТО. Після повномасштабного вторгнення орків приймав участь у багатьох складаних операціях: пройшов Лисичанськ, Сєверодонецьк, Рубіжне, Попасну, Кремінну,Ізюм, приймав участь у звільненні Херсонщини🇺🇦 У березні 2023 року загинув під Бахмутом під час виконання бойового завдання.За свій військовий шлях здобув 12 медалей.Звання «Герой України» Він заслужив при житті! Він був впертим патріотом України🇺🇦, боровся за незалежність і свободу, стояв до кінця, доки його не зупинила ворожа куля.Залишилась маленька донечка, дружина, батьки та нестерпний біль втрати…Електронна петиція 190172, просимо Вас проголосувати🙏вся родина полеглого Героя буде Вам дуже вдячна 🙏

Днями подивилася відео українки, яка через війну переїхала до Нью-Йорка. Так як вона публічна особа (блогерка), то зіштовхнулася із хейтом від українців.До всіх складнощів життя в іншій країні додалася ще потреба відбиватися від своїх же.Я дивилася і думала (увага: це може прозвучати пафосно) - нахіба комусь щось доказувати? Легше інколи послати куди подалі тих, хто знає як жити правильно і все життя є невинним безгрішним дитятком.У багатьох зараз загострилося відчуття патріотизму, і це абсолютно нормально (і логічно). Проте в цього є і зворотня сторона: помилково вважати ВСІХ українців хорошими просто через приналежність до нації та наявності однакового паспорту.На початку свого життя в Туреччині я теж була в цих рожевих окулярах. Шукала свого оточення. Вірила, що свій не обмане, не скривдить - він просто на це не здатен!Але більш ніж за рік мого життя тут моя ілюзія розвіялася. І виявилось, що хороших українців дійсно багато. Але разом з тим, є українські ріелтори, які своїх розводять на гроші.Є українські знайомі, які просять видалитися зі спільного чату (бо я там не проявляю активність - WTF?!).Мій меседж у тому, що українці (як і всі нації на цій планеті) - вони різні. Розчарування в українцях є наслідком лише того, що ми героїзуємо всіх і кожного.Коли раптом у мені прокидається великий ментор, в якої язик чешеться когось навчити життя, я роблю паузу. Вдих-видих. Секунду, а я хіба свята? Ні. То може мені закрити ротика і жити своє життя? Мабуть, це ідеальне рішення!Ось інструкція для всіх хейтерів-українців, які раптом знайшли в собі сили висловити «підтримку» своїм співвітчизникам. Користуйтеся.А всім іншим - будьте тверезими в оцінках. Зараз так легко узагальнювати. Проста підтримка замість ненависті - це те, чого ми зараз потребуємо найбільше. І що інстинктивно продовжуємо шукати серед своїх.Всіх обіймаю♥️

Вирішила завести рубрику, де ділитимуся рекомендаціями з власного досвіду за останній час (або не за останній). Те, що підіймає мені настрій/допомагає/надихає.Сьогодні поділюся ТОП 3 знахідками, які покращують мій настрій.✔️Серіал "The Office" (американська версія). Дуже специфічний серіал від перегляду якого я завжди регочу. Настільки трушні офісні будні (всі, хто працював колись в офісі впізнають деталі) і так багато абсурду, що часом відчуваєш іспанський сором. Але, боже мій, це завжди так смішно!✔️Курс "Секрети кави". Був час, коли я дня не могла прожити без чашки кави. Тому на рівні любителя хотіла вивчити максимум про цей напій. І ось мені трапився курс від відомого кавового експерта Сергія Ремінного. Він досить цікавого і не нудно розповідає, як кава заполонила серця людей по всьому світу: від першого споживання в Ефіопії до кави третьої і четвертої хвилі. Кавоманам точно зайде! Курс коштує 500 грн. Сергій Ремінний, до речі, зараз тимчасово полишив роботу в кавовій індустрії та служить в ЗСУ. І це не реклама🙂✔️Десь два роки тому я прочитала книжку Мішель Обами "Becoming" і мені дуже сподобалось. І ось у неї вже вийшла друга книга - "The Light We Carry: Overcoming in Uncertain Times". Здається, це не найсвіжіша новина (і я не впевнена, що вже є український переклад), але ось натрапила на її інтерв'ю про книгу, шлюб, виховання дітей і життя в цей нестабільний час - можливо, вам зайде. Мені сподобалось :)Якщо згадаю ще щось, допишу. І буду рада, якщо ви поділитеся своїми знахідками👌

Думка, яку я підслухала - У нас багато злості через те, що ми живемо не в тому світі, який нам обіцяли в дитинстві.Нам казали - не переходь вулицю на червоний. Але самі дорослі часто порушували це правило, ніби "інколи можна". Нам казали - не можна брехати, зло повертається, погані люди завжди отримують заслужене покарання. Але виявилося, що часом брехати можна, зло так ніколи й не повертається, а погані люди продовжують робити свої темні справи. І ніякого покарання не несуть.І моє улюблене - дорослі знають, що роблять. У світі, де я і сама тепер доросла, немає ніяких "дорослих". Є просто діти, які виросли, але так і не вирішили десятки своїх проблем. Яким болить від отриманих травм протягом життя - ось це і є дорослі.У нашому реальному світі дорослі розв'язують війну, беруть хабарі, б'ють власних дітей, коли відчувають безпомічність і брак слів. Хіба це дорослі?Можливо, в нас усіх так багато злості саме через те, що дітьми ми уявляли цей світ справедливим. І ті ж "дорослі" хотіли як краще для нас, і казали, як жити правильно. Без уточнення, як житиметься насправді.Без висновків, просто думки на ранок.

Злість як реакція на злість.Я хочу підняти тему, про яку зараз не на часі говорити. Це злість українців на українців.Я живу в бульбашці, де всі мене розуміють. Багато в чому це моя заслуга (і психотерапії). Рік за роком я оточувала себе людьми, які розділяють мої цінності та не дозволяють собі відкриту критику при зустрічі - просто тому, що ти здаєшся їм "не такою".Але ніхто не застрахований від людей, які часом потрапляють у твоє поле з інтернету чи знайомих знайомих, які випадково потрапляють у твоє коло зі своєю думкою. І від українців починається такий зашквар, що зносить все навколо.І так, я рефлексую. Живучи за кордоном майже рік я почала сприймати всіх українців, як своїх. Банально, нас тут менше. Тому коли бачу наш прапор на вікні чи синьо-жовту стрічку на рюкзаку незнайомої людини - я вже налаштована добре. Я вперше бачу цих людей, але можу підійти, привітатися. Я радію, коли до мене підходять дітки зі словами "Слава Україні!", бо впізнали мене за такою ж стрічкою на рюкзаку.Тобто, в іншій країні я почала цінувати своїх співвітчизників ще більше.Можливо, саме тому мене так ранить гризня серед українців. Коли обидві сторони вважають себе патріотами, але одна з цих сторін "правильніша".Коли обидві сторони донатять, допомагають як можуть, але одна з цих сторін вважає за потрібне поставити іншу на місце. Чому?Чому українці не цінують один одного? Чому вихід - це направляти злість один на одного, замість того, щоб направляти злість на ворога?Українці за кордоном - не вороги.Українці, що ще говорять російською - не вороги.Українці, що донатять менше, ніж ви - не вороги.Нас і так менше, ніж росіян, то чому ми гриземося між собою через переконання навіть у часи війни? Чому хтось має відчувати сором чи вину, а інші мають право накладати цю вину на них?Питань у мене більше ніж відповідей.І як реакція на злість від своїх - злість у відповідь.Просто я знаю, що так не має бути. Принаймні у час війни, коли ми всі є уразливішими. #хроніки_війни

Ми зараз проживаємо унікальний досвід - ми набагато швидше дорослішаємо.І це ніби дає нам моральне право швидше приймати рішення та й загалом - жити сміливіше.Навіть коли реальної небезпеки війни немає (наприклад, в іншій країні), ми все одно відчуваємо - цей механізм запущено. Де б ви не проживали цю війну, щоб не пережили.Я від 24 лютого заблокувала кількох людей. І не тільки через позицію. Якщо бути до кінця чесною із собою - проблеми в спілкуванні з ними були й до того. Але я чомусь давала цим відносинам другий, п'ятий, сто двадцять п'ятий шанс. І коли сталося повномасштабне вторгнення я так чітко усвідомила, що хочу бути щасливою без ось цих "але". Без провини та сорому, без настанов і стереотипів, які більше не мають наді мною влади. Я так само чітко усвідомила (нарешті!), що не можу ні на кого повпливати, а отже - легше залишити цих людей. І я не маю пояснювати чому, достатньо того, що це мій вибір і я у ньому впевнена.Раніше саме усвідомлення (навіть не дія) зайняло б у мене значно більше часу. А зараз я як хірург - ріжу все, що псує і псуватиме надалі моє життя.До речі, в Анталії у мене було ще одне цікаве усвідомлення. Я знайшла квартиру, яку півтора року тому орендувала у відпустці. Біля неї є ресторан з неймовірним краєвидом на морське узбережжя.Колись я любила ходити сюди. Я пила тут турецьку каву і роздивлялася туристів. Тоді я була зовсім інша. Я мріяла пожити тут довше і мати роботу, яка дозволить мені подорожувати. Я не знала, як досягти цього і трохи сумувала, що скоро в мене літак до Києва...Зараз, коли я сиділа за тим самим столиком та дивилась на ці величні гори та море, я б навіть не впізнала себе ту. Скільки всього змінилося за цей час. Війна, зміни робіт, переїзд, психотерапія, зовсім інший погляд на світ. Цей ресторан і краєвид той самий - я зовсім інша.Я подорослішала за цей рік так, як не дорослішають і за десять. І  я щаслива мати це право на сміливі (часто болючі) рішення без відчуття провини чи сорому. Навіть попри війну. Я зараз дуже жива - у всіх значеннях цього слова.#турецькі_нотатки #хроніки_війни