Злість як реакція на злість.Я хочу підняти тему, про яку зараз не на часі говорити. Це злість українців на українців.Я живу в бульбашці, де всі мене розуміють. Багато в чому це моя заслуга (і психотерапії). Рік за роком я оточувала себе людьми, які розділяють мої цінності та не дозволяють собі відкриту критику при зустрічі - просто тому, що ти здаєшся їм "не такою".Але ніхто не застрахований від людей, які часом потрапляють у твоє поле з інтернету чи знайомих знайомих, які випадково потрапляють у твоє коло зі своєю думкою. І від українців починається такий зашквар, що зносить все навколо.І так, я рефлексую. Живучи за кордоном майже рік я почала сприймати всіх українців, як своїх. Банально, нас тут менше. Тому коли бачу наш прапор на вікні чи синьо-жовту стрічку на рюкзаку незнайомої людини - я вже налаштована добре. Я вперше бачу цих людей, але можу підійти, привітатися. Я радію, коли до мене підходять дітки зі словами "Слава Україні!", бо впізнали мене за такою ж стрічкою на рюкзаку.Тобто, в іншій країні я почала цінувати своїх співвітчизників ще більше.Можливо, саме тому мене так ранить гризня серед українців. Коли обидві сторони вважають себе патріотами, але одна з цих сторін "правильніша".Коли обидві сторони донатять, допомагають як можуть, але одна з цих сторін вважає за потрібне поставити іншу на місце. Чому?Чому українці не цінують один одного? Чому вихід - це направляти злість один на одного, замість того, щоб направляти злість на ворога?Українці за кордоном - не вороги.Українці, що ще говорять російською - не вороги.Українці, що донатять менше, ніж ви - не вороги.Нас і так менше, ніж росіян, то чому ми гриземося між собою через переконання навіть у часи війни? Чому хтось має відчувати сором чи вину, а інші мають право накладати цю вину на них?Питань у мене більше ніж відповідей.І як реакція на злість від своїх - злість у відповідь.Просто я знаю, що так не має бути. Принаймні у час війни, коли ми всі є уразливішими. #хроніки_війни