Telegram statistics channel - @ukrainian_about_ukrainian

Привіт.Ми дуже давно не чулися. Підозрюю, звідси відписалися купа людей.Але для тих, хто тут, я маю повідомлення — я створила новий канал. Ось посилання на нього - https://t.me/not_serious_lettersХочу трохи розказати про канал і таке рішення.За останні два роки зі мною сталося так багато трансформацій, що я поступово почала писати все менше і менше тут. Колись я створила канал “Українка про українське” на емоційному підйомі, бо хотіла мати власну трибуну для висловлення думки. Я не очікувала і 100 підписників! І сталося неймовірне — мій запит потрапив в десятку. Тисячі інших людей, україномовних і тих, хто розділяє мої погляди, підписалися на канал. І створили унікальне місце, де всі свої.Але час минає. Я впевнена, що всі наші дії дають результат тільки тоді, коли ми вкладаємо в них енергію. Робимо це не тому, що треба. Атому, що не можемо не робити. І я відчула згасання. Бо наразі я змінилась (хочеться вірити — подорослішала). Я живу за кордоном, і наївно думати, що я можу розказувати вам, як бути хорошим українцем чи українкою. За останні два роки я відвідала шість країн. Ні, це не з розряду “дивіться, я подорожую!”. Це про те, що моя свідомість сильно змінилася. Сталася війна, корона, я 2 роки жила в Туреччині, змінила кілька робіт, пережила купу складнощів і радостей. Я вже не самовпевнена дівчинка, що жила в Києві, хизувалася своєю українською мовою і мала на все свою думку. Я і досі маю на все свою думку, але тепер не хочу її нікому нав’язувати.Нова я створила новий канал. Бо я так відчуваю. Смішний факт - дата створення каналу грудень 2020 року. Тоді я придумала назву, але не відчувала, що час. Зараз відчуваю.На каналі все буде інакше. Я там не борюсь за фемінітиви, не критикую політиків (ну може інколи), не кажу, як правильно жити правильним українцям. Друзі, я поважаю вашу думку. Знаю, що колись ви прийшли сюди й за цим в тому числі. Але в цьому каналі такого не буде.Я писатиму листи. Про складність і радість цього життя, себе, цей світ. Це старі добрі листи, які попередні покоління писали друзям, однодумцям. Я хочу оживити цей жанр.Тут не буде шаблонів. Але буде дуже чесно. Якщо сумуєте за щирістю, маю надію, вам сподобається.Ви спитаєте — чого не писати все тут? Бо я не хочу плутати свої життєві етапи, підписників з їх інтересами. Я не женюсь за цифрами, рекламою чи ще чимось.Так само як я колись створила “Українка про українське” я створила новий канал лише тому, що не можу не писати. Не ділитися. Останні роки я здебільшого мовчала (такий був стан). А зараз хочу ділитися.Останній день зими — чудовий день для анонсу.Дякую вам. Я була щаслива тут. Але час іти далі.І наостанок — говорімо українською! Будьмо завжди собою.

Немає чужих світів - є світи нові.Ваша авторка трошки випала з життя на каналі, бо цей час гостила у подруги у Франції.Найголовніший інсайт цієї подорожі - як же важливо вміти мріяти.Я з моєю доброю подругою (з тою самою, з якою ми колись орендували квартиру на Лівому березі) минулої п'ятниці сиділи на лавці в Каннах і дивилися, як спільнота літніх французьких собачників вигулюють своїх чад у візочках (так, є візочки для собак!).Ми говорили про мрії та про те, що такої в нас точно не було. Я ніколи не мріяла відвідати далекі країни. Говорити англійською з іноземцями. Купувати собі речі, які раніше здавалися космічної вартості! І коли ми зайшли в Otel de Paris в Монако (щоб випити каву - на номер там ваша авторка ще не заробила😀) я подумала "вау!" Здається, це життя, якого я ніколи не бачила. І навіть... не мріяла.Але хто забороняв мені мріяти? Що поганого в тому, щоб мріяти стати заможною? Або відвідати інший континент? Або стати кращим у професії? Це ж просто думка, фантазія, афірмація, якщо хочете. Але в цій же митті я подумки себе зупиняла. Бо "навіщо мріяти про те, чого не станеться?".Сумно, правда? Просто моя уява була не настільки "розтягнута". Я мріяла в масштабах області, потім - країни. І з недавніх пір - світу. Як виявилось, часом з нами стаються неймовірні речі.Я б дуже хотіла, щоб ми всі позбавилися цього моменту "стоп" - хоча б у власній уяві.Будь ласка, будьте сміливими. Навіть наївними. Руйнуйте кордони своїх думок. Будуйте світи у своїй голові, наближайте це до реальності.Нехай вам ніколи не буде соромно/лячно за свої мрії. Не дозволяйте собі думати, що ваші фантазії нереалістичні. Можливо все. І не тільки в нашій уяві.

Зі мною минулого тижня сталася справжня осінь в Туреччині.Я їхала в суботу на водному таксі із центру міста до набережної спального району, аж раптом побачила блискавку. І грім! Раптом почався дощ, і все це виглядало в рази епічніше, бо я була в цей час на воді. Коли я добралася до набережної, то дощ переріс у справжню зливу. Я бігла під дощем до найближчого магазинчика, щоб купити парасолю.  А далі вже з новою парасолею гордо йшла у мокрих сандалях у найближче кафе, щоб замовити щось гаряче аби… зігрітися.Чому все це викликає у мене такий захват?Бо дощу в моєму турецькому місті не було з весни. Була традиційна спека з початку травня (+33 +35), яка в середині літа переросла в рекордні навіть для місцевих +45 +47. Коли у всього світу (ок, у всіх в моїй стрічці Інстаграм) почалася осінь, я все ще вдягала капелюх та окуляри від сонця, бо вийти на вулицю без них було все ще не-мож-ли-во. І мені хотілося хоча б на один день/кілька годин поринути в осінній вайб. Натомість я отримала цілих два дні з дощем (і навіть з веселкою😀).Все у цьому світі відносно. Комусь остогид дощ, а я знову на нього чекатиму. Людину, яка виросла в чотирьох сезонах, важко переробити😌#турецькі_нотатки

Війна стала приводом для розлучень.Я часто чую це твердження, але не можу погодитися з ним на 100%. Так, кількість розлучень виросла, але чи знали ви, що у нас і до війни розлучалася кожна друга пара?Війна стає лиш додатковим фактором для пари, де вже була проблема. Це моя особиста думка.У письменника та журналіста Остапа Дроздова ще до повномасштабної війни вийшла книжка, де він описує досить цікаву ситуацію. Він на запрошення української діаспори їде виступати з лекцією до Італії. Їде великим автобусом Неоплан, що відбуває зі Львова. І саме біля автобуса він спостерігає картину, як приходять проводжати українських жінок заробітчан їхні чоловіки/діти та усі інші родичі. Багато хто з сіл Заходу України. Атмосфера за словами письменника сіра. Чоловіки цілують своїх заробітчанок в щоку "як водиться", жінки завантажують клітчасті сумки в багажне відділення і рушають врешті до Італії - "заробляти на сім'ю".У такому автобусі він знайомиться з однією жінкою та описує її трансформацію на цьому шляху. Бо у Львові біля Неоплану та чоловіка з родичами вона була сіра побита життям заробітчанка. Вдома все господарство було на ній. Треба було радіти вже з того факту, що "є вдома чоловік і неп'ющій", то ж можна зрозуміти гендерний розподіл ролей та увагу до дружини.Та ось на під'їзді до Італії ця "стара заробітчанка" дістає пудреницю і підфарбовує губи. Настрій, як у неї, так і у всього автобусу, стає більш жвавий. Ніби перетин кордону знімає з них якісь рамки, дає дозвіл на життя, яке вдома, в релігійному селі на Галичині, вони собі дозволити не могли.І вже на автобусній зупинці в Італії нашу героїню зустрічає інший мужчина - красивий і трохи молодший за неї італієць з букетом квітів. І в цього італійця немає питань до неї щодо її неідеальних форм, не виконаної хатньої роботи, її віку чи ще чогось, що вважають за необхідно підкреслювати чоловіки в її країні. Для нього вона красива, доросла жінка, яка знає чого хоче, і з якою йому добре. Інший варіант - вже не з книги, а з реального життя у воєнний час. Моя подруга-масажистка живе на Лазурному березі, і серед її клієнток багато далеко не бідних українок, які з дітьми переїхали на час війни. З чоловіками вони бачаться раз на кілька місяців, коли приїздять в Україну. І от цікаво. Одна з них знайшла вдома білий волос (хоч сама брюнетка). Інша - упаковку презервативів в бардачку автівки чоловіка (хоч ними пара ніколи не користувалася, оскільки у неї алергія на латекс).І в мене питання до обох ситуацій - чи причиною була війна?Мені здається, першочерговою причиною була неувага до свого партнера, бажання новизни (непроговорене в парі). Я знаю пари, в яких війна загострила їхню різність, їхнє бажання жити життя так, як хочуть вони. Ніхто не знає, скільки часу в нас ще є, тому не хочеться гаяти час на "не свою" людину. Все стало швидше, гостріше, важливіше.Як каже історик Ярослав Грицак, війна (попри весь свій жах) є великим рушієм. Вона пришвидшує процеси, на які б раніше потрібно було 20-30 років. А зараз це робиться за рік-два.А щодо розлучень - люди мають право бути щасливими.Зараз щастя відчувається набагато гостріше. Коли як не зараз жити?

Серпень мій улюблений місяць літа.Це час, коли ти спостерігаєш, як закінчується найтепліша і для багатьох найвеселіша пора року... І ти вдячний за це.Всьому свій час. Є час, щоб кайфувати від холодного морозива, носити в сумці купальник (на випадок раптової потреби моря), танцювати з друзями під треки діджея, вечірку якого ви знайшли випадково.А є час повернення до улюбленої рутини. Початок осені (бо його я чомусь завжди відчуваю саме в серпні) - це для мене час дорослішання. Як у шкільні часи, ти повертаєшся у вересні до класу зовсім інша. Здається, нічого не змінилося відтоді. Щороку у серпні я шукаю професійні курси та репетитора з іноземної мови. Для себе (не для когось!) я хочу доказів - дивись, ти стала доросліша і разом з тим трохи мудріша.Колись я почула фразу, яка мені дуже зрезонувала."Легкі рішення ведуть до складного життя. Складні рішення ведуть до легкого життя".Коли я обираю урок англійської замість рандомного інтерв'ю на Youtube, яким вбиваю час - я роблю маленьке зусилля над собою.Коли проходжу сесію з професійним ментором чи хвалю себе за те, що подужала ще один урок з лекції по кар'єрному зростанню - я маленькими кроками наближаю своє легше життя. Серпень для мене - це повернення з канікул до дорослого життя. Все це тільки в моїй голові. Але в цьому магія кінця літа.Де б я не жила, скільки б мені не було років.

Завела дискусію зі своїм американським другом, який вчить українську, де краще працювати (ми обидва працюємо віддалено). Йому 62, і він каже, що раніше не міг працювати вдома - весь час щось відволікало: домашні справи, члени родини... Тому йому будь-що треба було вийти з дому і працювати в коворкінгу чи кафе, адже це створювало якусь систему. Типу, я прийшов з конкретною ціллю, тому працюю як годинник. А от зараз все змінилося, і дім для роботи йому підходить ідеально. А коворкінги та кафе тільки відволікають.У мене ж - все навпаки. Дім мене зараз розслабляє (навіть, коли я там сама). Треба закинути прання, щось нашвидкуруч зробити на обід, погладити кота, "о, цікаве інтерв'ю знайшла на Youtube" - ну ви зрозуміли.Пишу цей допис з кав'ярні, де моя продуктивність пришвидшується🚀І ще зрозуміла таку цікаву річ. Я люблю людей і мені подобається бути серед них. Те, що англійською називається people-watching. Кав'ярні та коворкінги чудово закривають цю потребу.Хоча офіси (в часи, коли там працювала) наводили на мене нудьгу, бажання бунтувати проти правил. Ось там серед колег я весь час відволікалася, хотілося простору і втекти кудись у те ж кафе:)Ви у якому таборі - поділіться🔽

Колись давно (коли ще була російськомовна, простигосподи) я опублікувала в Facebook допис на основі свого дитячого спогаду.Якщо коротко, він був такий.Я, 14-річна, приїхала з мамою в Генічеськ на базар. Це було літо і в місті було повно туристів, які в іншу пору року тут ніколи б не з'явились. Я підліток, яка не впевнена у своїй зовнішності (а хто у 14 взагалі у собі впевнений?) і для якої Генічеськ - це в першу чергу великий ринок, який замінював у той час всі шопінг моли та масмаркет. Навколо якийсь лютий двіж: купа народу, місцеві "міняли" на вході до ринку кричать "рублі, долари, євро", а нам у цю задуху та спеку ще треба встигнути на найближчий автобус до мого селища.І тут серед колоритів провінційного Генічеська, задухи та здебільшого зайнятих торгівлею місцевих я бачу ЇЇ. Красиву жінку (зуб даю, приїжджу) з довжелезними ногами та босоніжках з синіми стрічками бантиком на щиколотках. У неї широчезний літній капелюх з такими ж синіми стрічками (як стильно!). Вона нікуди не поспішає і купає сигарети в місцевому кіоску. Така собі італійська Моніка Белуччі, яка дивним чином завітала на Азовське море.Думаю, я дивилась на неї від сили хвилини три, а відчуття, що всі сорок. Вона здалася мені прибульцем, гостем з іншої планети (такими мені тоді були всі міста, що більші за Запоріжжя та Дніпро).Її манери та стиль так контрастували з усім, що мене оточувало. Я не бачила таких жінок на ринку, в школі, взагалі - у селищі. Я могла тільки фантазувати про її міське "богемне" життя тоді. А фантазія в мене завжди була добра)).Дуже багато часу пройшло відтоді. Смішно, бо минулого року я теж купила собі такий капелюх із широкими полями. Не ношу його, але розумію, що цим закрила свій "гештальт".Бо в дитинстві здавалося, що я ніколи так не зможу. Ніколи не стану красивою. Ніколи в мене не буде коштів на цю шляпу з босоніжками. Ніколи я так елегантно не куритиму сигарети (слава Богу). Тоді навіть мріяти я не могла. Але...Ось я живу на березі Егейського моря в Туреччині. І часом мені хочеться так само вдягтися, "бути курортніцею", як кажуть у мене вдома. Не для того, щоб когось спокусити чи отримати компліменти. Щоб відчути той невловимий вайб, який я так прагнула відчути 14-літньою. І в мене виходить. Цікаво, ким була та жінка? Чи була вона дійсно красива? (бо я так і не розгледіла за полями капелюха). З якого вона міста? Як склалося її життя?Чи знає вона, що назавжди залишилась у спогадах маленької дівчини з південного смт?Чи казав їй хтось, що вона красива? Якщо побачите її - ви могли б їй це передати?

Телеграм цікавий тим, що не має всіх цих інста та ФБ алгоритмів, які ховають нові дописи. Але в чому великий мінус - це те, що люди постійно відписуються🤷🏼‍♀️ Я - новий допис, Телеграм мені - відписку, так і живемо.У всіх у нас бувають не найкращі дні в емоційному плані. У вашої авторки сьогодні саме такий.Тому, якщо хочете підтримати мене словами в коментах або віртуальною кавою на карту (наберуся сміливості, та закину її врешті-решт), зробіть це.Якщо ви також емоційно зараз десь у глибокій ямі, поділюсь історією з подкасту, яку нещодавно почула. Можливо, це те, що саме зараз вам варто почути.Отже, в цій розмові у подкасті психолог навів цитату: "У часи великих випробувань нам не потрібні філософські трактати, нам потрібні короткі мантри". Треба обрати речення чи фразу, яку можна повторювати у моменти відчаю.Психолог розповів історію парамедикині, яка під час сильного обстрілу на передовій повторювала десятки разів: "Скільки б небес на нас не впало, нам належить жити".І звісно, вона живе. І ми житимемо♥️P.S. Моя карта:4441114469628596

Проте, геї та лесбійки в Україні досі не можуть одружуватися - і це неприйнятно. Вічно хтось підіймає ці релігійні теми та "про шкідливий вплив на дітей". До речі, моя особиста думка (не хочу нікого образити), але християнство тут тільки шкодить. Забороняючи все від дошлюбних стосунків (ви серйозно?) до гомосексуальних стосунків воно тільки відрізає від себе гіпотетичну частину парафіян. Дуже поганий спосіб комунікації (кажу, як піарниця).Нещодавно я подивилася кілька документалок про ЛГБТ пари, які емігрували до інших країн з ціллю одружитися та створити сім'ю. Як результат, вони залишилися жити в Аргентині та Нідерландах просто тому, що там вони можуть бути собою  і мати майбутнє (юридичне також). Хто б що не казав про наш рівень сприйняття і низький рівень негативу до представників ЛГБТК+ спільноти в Україні, поки вони не мають рівних прав із гетеросексуальними парами - це все пусті слова."Так, ми вас сприймаємо, але одружуватися вам - зась!"Днями я мала розмову з голландською знайомою, яка вже багато років живе в Туреччині. Вона розповіла про її інакшу знайому українку, яка переїхала до Нідерландів і там одружилася зі своєю дівчиною."А в Україні це неможливо, виходить?" - запитала вона.І я, посьорбуючи свою каву, кивнула.Дуже хочеться, щоб рівність існувала у всьому. Ми часто порушуємо це питання сьогодні щодо жінок і чоловіків. А як щодо пар чоловік-чоловік або жінка-жінка?Вірю, що на моєму віку вийде закон про дозвіл на одностатеві шлюби. Точніше, хочу вірити.

Днями прийшла до необхідного (для когось очевидного) усвідомлення щодо чесності із собою. Зараз, коли ми всі у війні, це ще більш актуально.На початку повномасштабної ми часто запитували один одного "як ти?". Та як часто ми ставили це питання собі? Як я? Як я можу про себе сьогодні потурбуватися? Чим я можу себе порадувати?Війна оголила сліпі зони. У багатьох людей з мого оточення сталося переосмислення свого життя. "Я те роблю в житті? Я з тим/тою, з ким хочу бути все життя? Я серед своїх людей?"Вчора дивилася відео про емігрантів, які закордоном почали все з нуля у новій для себе сфері. Креатори, режисери, лікарі та соціологи стали пекарями, зварювальниками, гідами та кухарями. Десь - це про справу, якою хотілося займатися попри соціальний тиск "престижності" професії або настанови батьків про "правильну" роботу та власний тиск "мені потрібно підтримувати свій спосіб життя". Десь - необхідність і один із перших кроків адаптації.Але в цьому відео точно не було сорому або жалю. І я подумала - яка чесність. І як багато сміття у моїй картинці про "ідеальне" життя.Пам'ятаєте в "Атлант розправив плечі" Айн Ренд теж була ця думка: люди, які працюють руками, мають отримувати більшу зарплатню. Але в нашому світі люди вирішили інакше.Ще я згадала одну свою колишню колегу, яка поза очі сміялася над своєю одногрупницею. Вони обидві вивчилися на щось "велике" (якийсь чи то математичний, чи то фізико-технічний факультет). А потім моя колега дізналася, що її одногрупниця займається шугарінгом, і довго сміялася з того, як "низько" та скотилася. Я ще тоді подумала - а що в цьому поганого?На певному етапі житті так важливо зізнатися собі - для кого я все це роблю? Я тут працюю для чого? Я з цією людиною живу для щастя чи для зручності? Я з цими друзями спілкуюся, бо вони мої рідні люди, чи ті, з ким можна вбити час?Такі прості й водночас складні запитання.Я думаю, що в часи, коли так гостро постає питання життя і смерті - саме час поставити їх собі. Коли як не зараз? Ідеальний час для чесності.#хроніки_війни