Telegram statistics channel - @ukrainian_about_ukrainian

Вчора сіла писати допис про мої 4 місяці в Туреччині.Довго збиралася і врешті нічого не вийшло. Що казати?Ця країна закохує і водночас розвінчує 100500 міфів про себе. Якими наївними є ті, хто думає, що знає Туреччину після тижня в all inclusive!Вона на перехресті Азії та Європи. Це закриті жінки у супроводі чоловіків та жінки в настільки коротких спідницях, на які б я ніколи не наважилася. Це чоловіки, яким точно не треба пояснювати, що таке “свідоме батьківство”. Які гуляють з візочками, бавляться з дітьми на дитмайданчику, годують їх і розважають цікавими історіями. Татусі, дідусі — і так всюди.Це однаковість у продуктах і меблях в будинках, до якої тут ставляться спокійно.Це звичка у будь-якій незрозумілій ситуації пити гарячий чорний чай (у спеку!), а ввечері проводжати сонце на набережній в оточенні сім’ї та друзів, попиваючи той самий чорний чай.Це не тільки море, сонце та смачне морозиво.Це традиції, культ сім’ї, значна роль релігії та ставлення до всього, яке б ми, європейці, оцінили як “не надто серйозне”.Але хто сказав, що це погано?Ну от —"майже нічого" не сказати не вийшло.З кожної подорожі ми повертаємось новими версіями себе. Нас минулих — не існує.Туреччина мене м'яко, але щоденно змінює, і я дякую їй за це.#турецькі_нотатки

На Wonderzine вийшов класний матеріал про українок, які розірвали стосунки з близькими людьми через війну.Якщо ви самі зіштовхнулися з такою ситуацією, цей текст стане для вас заспокійливим. Або остаточним затвердженням думки “я все зробив/зробила правильно”.Справа в тому, що і в мене він викликав певну рефлексію. Війна змінила мої стосунки з близькою людиною (фактично припинила їх). Здалося — от вона межа. Це так схоже на мій характер (я жартую, що він український-традиційний): терпиті дуууже довго, але коли вже край терпінню — я спалюю мости. Багато хто з нас робив цю помилку — терпів. Бо нас виховували як хороших дівчаток і хлопчиків, яким не варто огризатися старшим. Я з часом ми ще й понабиралися віянь щодо поваги до думки інших. Власне, це хороші концепції, та лише за двох умов:Коли старші не дебіли і коли інші — не росіяни.Іноді слова у важливих розмовах вирішують все. Дають другий шанс стосункам, переконують приймати важливі рішення, навіть впливають на відносини між країнами на геополітичному рівні.А іноді слова не вирішують нічого. Так, таке буває. Просто тому, що там, в такій близькій територіально та такій далекій ідеологічно країні, вас не хочуть чути. За стіл переговорів треба сідати тільки тоді, коли в обох сторін є бажання порозумітися. Якщо вам кажуть “це все політика”, “у росії не було іншого виходу”, “вб’ють фашистів і все у вас налагодиться” подумайте добре і спитайте собі — з ким я говорю? А головне — навіщо?

Кілька поколінь українців жили в концепті “майнового” успіху.Успішність вимірювалася наявністю власної нерухомості, авто. Якщо є ще дача за містом — вважай, що ти реалізувався на повну.Ставши дорослою, я теж несвідомо почала приміряти на себе цей концепт. “Було б непогано мати власну квартиру”, — думала я. Але думала про це лише в контексті “тоді не треба було б платити оренду”.Про машину я взагалі мовчу — досі не з’явилося такого бажання (хіба що хочу вєлік).Одночасно із міркуваннями про власне (читай — куплене) житло я думала про подорожі.“Було б непогано пожити десь на Заході України. Можливо, Франківськ?”Або, якщо бути більш сміливою, “було б непогано якийсь час пожити за кордоном. Заодно й англійську підтягну”.Коли на нас напала росія, я зібрала всі необхідні речі в рюкзак і пакети з-під сміття за 20 хвилин. Навіть таксі в той страшний день я чекала довше.У мене не було власної квартири у місті, навіть кота чи собаку я не встигла завести.Ні, я не полишила місто з легким серцем. Але з часом я зрозуміла, що мій концепт успіху був правильний. Я не прив’язалась до матеріального (і досі не прив’язана). За ці майже пів року я встигла змінити 7 помешкань. У кожному з цих тимчасових домів я намагалась влаштувати прототип мого ідеального дому. Десь — купувала декоративні свічки, десь — форму для запікання в духовці. І всюди я подовгу медитувала над туркою з кавою. Як вдома, де б цей дім не був.Мені важко передбачити, що буде завтра, через рік. Але я точно знаю, що відчуття дому зі мною завжди. Просто тому, що мій дім всередині мене.