На

Wonderzine вийшов класний матеріал про українок, які розірвали стосунки з близькими людьми через війну.

Якщо ви самі зіштовхнулися з такою ситуацією, цей текст стане для вас заспокійливим. Або остаточним затвердженням думки “я все зробив/зробила правильно”. Справа в тому, що і в мене він викликав певну рефлексію. Війна змінила мої стосунки з близькою людиною (фактично припинила їх). Здалося — от вона межа. Це так схоже на мій характер (я жартую, що він український-традиційний): терпиті дуууже довго, але коли вже край терпінню — я спалюю мости. Багато хто з нас робив цю помилку — терпів. Бо нас виховували як хороших дівчаток і хлопчиків, яким не варто огризатися старшим. Я з часом ми ще й понабиралися віянь щодо поваги до думки інших. Власне, це хороші концепції, та лише за двох умов:Коли старші не дебіли і коли інші — не росіяни. Іноді слова у важливих розмовах вирішують все. Дають другий шанс стосункам, переконують приймати важливі рішення, навіть впливають на відносини між країнами на геополітичному рівні. А іноді слова не вирішують нічого. Так, таке буває. Просто тому, що там, в такій близькій територіально та такій далекій ідеологічно країні, вас не хочуть чути. За стіл переговорів треба сідати тільки тоді, коли в обох сторін є бажання порозумітися. Якщо вам кажуть “це все політика”, “у росії не було іншого виходу”, “вб’ють фашистів і все у вас налагодиться” подумайте добре і спитайте собі — з ким я говорю? А головне — навіщо?