Українка про українське | Життя закордоном дозволяє по-новому подивитися на речі, про які вже ск...

Життя закордоном дозволяє по-новому подивитися на речі, про які вже склав враження.Наприклад, є таке поняття як gap year. Воно не так поширене у нас, проте багато європейських чи американських випускників ним користується. Це коли ти береш "рік на пошуки" себе/професії після закінчення школи та перед вступом у коледж. Як правило, в цей час вчорашні школярі подорожують, придивляються до сфер, в яких хотіли б працювати, й проживають (як заведено вважати) найкращий час свого життя.Я завжди вважала gap year унікальною можливістю, яку й нам треба перейняти. Багато моїх знайомих у 17 років (а хтось і в 16) були занадто молоді задля того, щоб вирішувати своє майбутнє. Я знаю випадки, коли за фактично ще дітей вирішують батьки (і ті потім 5 років ненавидять навчання і батьків). Була в мене знайома, яка вступила на факультет з вивчення географії, бо там була найменша черга серед абітурієнтів. Отже, рік на роздуми - це круто і правильно.Проте нещодавно я мала розмову зі своєю репетиторкою англійської (вона з Нідерландів), яка заявила, що рік на пошук себе - це круто, тільки не коли тобі 17. Бо фактично, ти шукаєш себе цілий рік за кошти батьків (мало хто заробляє в цьому віці нормальні гроші). І з її досвіду, багато вчорашніх випускників так захоплюються цим роком, що вже не хочуть повертатися до навчання довжиною у вічність.Gap year затягується на роки.Я замислилась: почати рано - це точно погано? Точніше - чи завжди це погано?Тут у Туреччині, мені пощастило знайти жіноче комьюніті, де майже всі приблизно мого віку. Це класний досвід, побачити, як живуть свої 30 жінки з США, Канади, Британії. І ось цікавий факт - багато хто з них взагалі не роблять ставку на успіх. Успіх, який є таким у моєму розумінні. Тобто, не мають довгострокової мети.Раніше я подумала б "і це круто!", а зараз зовсім у цьому не впевнена.Наприклад, одна моя знайома американка у свої 28 вирішила, що більше не хоче працювати. Маючи певні заощадження вона приїхала в Туреччину, де живе своє краще життя - спить до обіду, розважає себе коктейлями та пошуками пригод. Чи думає вона про кар'єру, планування сім'ї та старості - не дуже. Чи ок їй з цим? Абсолютно.Інша знайома британка (їй 32) подорожує по світу із чоловіком і котами. Їй не хочеться відкладати гроші, працювати та вдосконалювати свої хард скілс. І їй також це ок.Ці приклади я навела не для засудження їх способу життя. Я поважаю чужі вибори. Річ у тім, що порівнюючи їх із собою, я розумію - це не для мене. Ніби я з  іншого світу, де час цінний. Де у гедонізму є межа.Ніхто не наказує мені як жити, проте я не можу дозволити собі погладшати (серйозно так погладшати, не на 5 кг). Або не працювати. Або не вдосконалювати англійську в надії, що мого рівня і так вистачить. Або їсти все підряд, не думаючи про наслідки такого харчування для організму. Я не можу собі дозволити не думати про майбутнє. Так, зараз все розпливчасто, але я все одно планую. Не знаю чи здійсниться, але планую. Часом у мене виникає відчуття, що деякі дорослі люди застрягли в цьому gap year. Ніби все попереду, не треба поспішати.Так, але у нас у всіх невідворотно буде старість - як ми житимемо в ній?Можливо, я гіперболізую, але мені ближче моє бачення. Мені дивно сприймати людей, які все життя себе шукають і так і не знаходять.Є такий жарт у стендап комікеси Наталі Гаріпової про тип хлопців, які в 35 починають пошуки себе, а потім чомусь усі стають баристами (баристи - без образ!😀).Моя головна думка - можливо, ми переоцінили процес довгого пошуку себе? Що, як світ простіший і часом треба просто робити. Не розмірковувати, не тікати від реальності, не "давати собі ще трохи часу" - а робити?Ви що думаєте?