Днями подивилася відео українки, яка через війну переїхала до Нью-Йорка. Так як вона публічна особа (блогерка), то зіштовхнулася із хейтом від українців. До всіх складнощів життя в іншій країні додалася ще потреба відбиватися від своїх же. Я дивилася і думала (увага: це може прозвучати пафосно) - нахіба комусь щось доказувати? Легше інколи послати куди подалі тих, хто знає як жити правильно і все життя є невинним безгрішним дитятком. У багатьох зараз загострилося відчуття патріотизму, і це абсолютно нормально (і логічно). Проте в цього є і зворотня сторона: помилково вважати ВСІХ українців хорошими просто через приналежність до нації та наявності однакового паспорту. На початку свого життя в Туреччині я теж була в цих рожевих окулярах. Шукала свого оточення. Вірила, що свій не обмане, не скривдить - він просто на це не здатен! Але більш ніж за рік мого життя тут моя ілюзія розвіялася. І виявилось, що хороших українців дійсно багато. Але разом з тим, є українські ріелтори, які своїх розводять на гроші. Є українські знайомі, які просять видалитися зі спільного чату (бо я там не проявляю активність - WTF?!). Мій меседж у тому, що українці (як і всі нації на цій планеті) - вони різні. Розчарування в українцях є наслідком лише того, що ми героїзуємо всіх і кожного. Коли раптом у мені прокидається великий ментор, в якої язик чешеться когось навчити життя, я роблю паузу. Вдих-видих. Секунду, а я хіба свята? Ні. То може мені закрити ротика і жити своє життя? Мабуть, це ідеальне рішення! Ось інструкція для всіх хейтерів-українців, які раптом знайшли в собі сили висловити «підтримку» своїм співвітчизникам. Користуйтеся. А всім іншим - будьте тверезими в оцінках. Зараз так легко узагальнювати. Проста підтримка замість ненависті - це те, чого ми зараз потребуємо найбільше. І що інстинктивно продовжуємо шукати серед своїх. Всіх обіймаю♥️