Храм поезії (🖤)

Сни минулогоТам де сонце, ховаючись, вже не рахує до ста,І знайомі дороги давно невпізнавано інші,Де як привиди зранку, зникають позаду міста –помирають, загублені, сни. Точніше, я вбиваю їх сам.…Вітер завжди зустрічний і дотиком здмухує пиліз платівок доріг, що ніколи (як я) не сплять;Пахне липа, і ніч, зачарована, cтишує плинрозтікаючись з-під ліхтарів і коліс десь в поляСни помирають тут сотнями, ще ненароджені,як кошенята сліпі, і стікають по склу дощем;Вони квилять, лащаться – кличуть додому, отжея допиваю каву, і зупинившись, купую щеНіч в дорозі, як завжди, здається життям –просто тиснеш на газ і віриш, що далі буде;А зустрівши світанок – жалкуєш, що ти не тамде дорога пряма, без каміння, вибоїн і брудуНебо чисте, і видно як зорі падають вниз,на асфальт, ніби в темну й холодну заводьІ, піднімаючись, тягнуть холодні руки; я – серед них,але тисну на газ, залишаючи їх далеко позаду…Сни помирають як збиті машинами пси,і ховають в очах трохи суму і більше – подиву;Тут не місце старим, тож я просто вбиваю їх всіх,сни минулого, у яких так багато спогадів…Кажуть, від себе не втекти, але…Я спробую.Федір Рудий#рудий

📖 Часу нема 📖Часу нема.Чую, як крадькомаГрає старий кларнет серед тіней-тенет – Сідней Біше тихий фокстрот струмить, І я не знаю, що це за місто, що це за світ. А по бруківці танцюють десятки прозорих пар,У них такі невагомі па.Сяють обличчя між міражів і примар. На підвіконні сидить білий кіт. І часу нема.Я знаю – часу нема, А є кав’ярня на березі моря, і в ній – грамофон,І я не знаю, що це за світ, що це за сон,Але над будинками знову дзвенить бузковий солодкий дощ,Коли ти почнеш іти, зітреш собі кілька підошов, Але точно прийдеш у місто-на-березі-моря,Де море зелених крон і небо з тобою поряд.Але часу немає,І це головне, коли обіймає пітьма, єЩось іще, згадай парк та причал,Човнів притулок, що нас колись зустрічав, І між багатьох світів, і серед тисяч доріг Мені хтось добрий його колись передрік,А хто то був – я забув, а може, просто не знав,Одне є точним – він був як маяк. Але часу немає,Звуки кларнету лунають, І це, мій друг – такий тобі нині знак. Липень 2022 р.#збірка_Місто_і_Вітер ***

«Чи плаває народжений на суші?» –З цікавістю розпитувала мушля,Зверталась до досвідчених рослин,Дивилась роголистнику у листя,Що зниклий від потопу – «до» та «після»,Немов скарби шукала навздогін.Поганками та білими грибамиЗ'являлися в'юни річні незвані,Жили собі спокійно без води,Позасинали глибоко у муліІ враження сховали затонулі –Легенди зі сполучником «якби».Удар – і по воді широкі кола,У річці вальс-бостон, вона не квола.Водою розгортається плісе,І риби – навмання у різні боки,То лапою здригає чорноокий,У полюванні здатний ледь на все.Омелою за волохату лапуЇжак вхопився й велетня подряпав,Нахабою на гойдалці висить,Захоплений лісним атракціоном,Із хитрістю своєю в перегониКолючий грає у скрутні часи.Пірнає і досліджує очима,Чіпляє щось – і знову без «почину»До вражень розгрібає каламуть,Щоб захопити те, що не збулося,Коли бурмило зловить риби вдосталь,І недозабаганки оживуть.Недобачає він того, що треба,Недосипає і втрачає кебу,Недоїдає, бо не кожний разСтикається ведмідь з такою грою,Їжак його повадки не засвоїв,Тому із полюванням негаразд.Одне лише малий не розуміє –Чужим здобутком не дістатись мрії,Нездарам не підвладна глибина,Бо річка оповита оберегом,Жива вода у капостях не вмерлаІ велетня очищує вона.Оксана Мовчан

іноді думаю Господищо я можу про красудитинство у хрущовція і сервант разом підпираємо побілені стіни,коли мене ставлять у кутокз красивого там була липа під вікномі любов між моїми батькамилікарні з довгими сварливими чергамивсюди плитка, крижана, як руки медсестризапах маніпуляційноївічнозлюща тітка на флюорографіїшипить роздратовано:«Я сказала не дихати!»тремчу від холоду, притискаючи голі груди до екранурозпластана й бездиханна, як мертвий метелик за скломдитячі табори, схожі на казарми«кто шаґаєт дружно в ряд» на п‘ятнадцятому році незалежності?майже-не-піонерський наш загіня тону в продавленому до підлоги пружинному ліжку,наче в сірувато-слизькій каші з їдальні«доросла-я» сховалась у скляну снігову кульку з гарними декораціямиале тепер, коли бачу міста,що пливуть на золотих хмарах туризму,я думаю про Бахмуті краса міських веж здається мені лицемірною,як дрібний пінопластовий снігГосподи, мої очі зламалисяначе дивлюсь на світ крізь брудне вікно електрички Київ-Гречанинавіть липу під вікном хрущовки зрубалищо ж мені залишилосьБог вмикає дерев‘яну лампу в ошатній капличцішурхотить сторінками і показує мені:у тебе залишилась любовось, я казав тобілипу можуть зрубати,а любов ніколи не перестаєале ж, відповідаю, я вже й любити розучиласяя вже наче злюща тітка на флюорографії,яка забороняла всім дихати,і сама забула, які тоді Бог плачевід його сліз вікно електрички Київ-Гречанистає зовсім прозорим@buryanpoetry#хопта

Вечір вичавлює сік із чорничних запасів,Глечик сметани не встиг небокрай заплескати.Спати лягайте, не бійтесь, нічник не погасне.Сон вже готує видіння веселі, строкаті.Хочете чути про чари чи справи звичайні?Щастя та смуток знаходять усюди причали. Їхні човни прибувають до серця зненацька.Добре, як є з ким радіти чи бурям пручатись.Гірка-нічник, що виблимує стокольорово,Це чарівний подарунок з далекого сходу.В ньому привільно казки караванами бродять,Я розповім вам одну, що про сили природні.Сонячний син, невсипущий, веселий Промінчик, Бігав по схилах, не знаючи втоми, зажури.Здалека гори, на диво блискучі, помітив.Доли, що поруч, вкривали узори ажурні.Дух авантюрний окутує пильність туманом.Так, що баюрами мчишся у справах незнаних.І хоч пригоди прикрасити можуть синцями.Та бездіяльність, буває, кривавіше ранить.Коло ставку осоки колихала Вітриця,Вербам заплутати коси могла непомітно.В час, коли ладно під зорями плесо іскриться,Промінь у мандрах до сяючих гір її стрітив.— Чи ти не знаєш секрет полум'яного краю?Вогнерозмаєм бескеди палають постійно!— Певно, Вулканова донька не спить, а все грає.Матір-гора відпочити давненько хотіла.Рушили разом на поміч Вітриця і Промінь.Град негараздів одну парасольку простромить.А як подвійна броня, то і вціліти змога.Правило це і для стін, як під обстрілом вдома.Швидко дійшли до скляної гори подорожні.Кулі з колиски злітають, виблискує скеля.— Донька у темені зовсім заснути не може!Тільки упевнено робить жаринки пекельні.Заколисати малятко взялася Вітриця,Листя у вальс увела, мелодійно кружляла.Промінь у ритмі своєму по небу носився —Мов майоріла з волошок та маків поляна.Очі заплющила донька під іскри кармінні.Як підросте, то й сама морок світлом замінить.Палахкотіти для всіх — не нагальна потреба.Бачити сяйво в собі — надважливе уміння.@literospletinnia#приходченко

сивий мольфар слухає світ, слухає землю,ходять за ним лицарі дня, вісники ранку,тихо пливуть сили землі – світлі і темні,щось шурхотить, чуєш чи ні, тонко і щемков серці земнім квилить консервна банка.чуєш чи ні, скиглять пляшки, зжаті корінням,сивий мольфар вловлює суть, але не кажені чабану, ані жінкам добрим і вірним,добрі самі чують з землі, але не вірять,сивий мольфар губить слова, душиться кашлем.бачить старий, тіні дерев схудли і впали,виросли з пнів, вилізли з гір давні фантоми,ріки землі плачуть з ікон дизельним паливом,каже вода: «будеш, старий, кволий і спраглий!рибу чи рак, рибу чи рак несеш додому?»риба чи рак? знаки чи так – мари старого?дим чи туман? кашляє дід, дихає часто.«випий води, випий до дна — правда чи здогадзавжди на дні, вісім ковтків, пий на здоров’я».там у воді сили землі і мікропластик.сивий мольфар слухає світ, слухає землю,голос із трав лізе до рук, шкірою в’ється.каже земля: «моя любов в тілі твоєму,скривдиш мене, станеш і сам хворий і темний».сивий мольфар вловлює суть ясно і певно:на глибині, в центрі Землі стукає серце.Герда Соняш#химерна_лірика

Аut viam inveniam, aut faciam…немає дороги – він виступом в соло проторює власну.Дарма засоромився! Годі, зізнайся, що заздриш колезі. Цей день – особливий,канати, заплетені Парками, щемно стяглися:у цирку наставник найстарший з зірок. Що вічні, чи з часом згасають?І ти так незграбно – до нього в стандартному прагненні шани,бо він – денотат циркового мистецтва. Основа несхитнадля всіх, і де-факто – найліпший з відомих артистів,як стати ним? Ставлення фана наблизить до стану афекту,достатнього навіть щоб підло порушити сталий устав спересердя.У бога загрався, підходиш до доль неформатно –ти Морта зі сталлю в кишені. Ти тромб до аорти каната.***На площі зібралося місто – еліта й масовка з народу.Бомонд реготав! Боронитимуть честь фаворитів до першого фолу – аморфнаподяка байдужих. Взірцево-яскравозасяє пурпур на костюмах і ляже на землю. Зі святом! Не втримав канат, чи артист помилився? Не знають…Диви-но уважно, для вас – зорепад. І затихли овації…Загадуй бажання, мерщій, унікальні моменти –у натовпі спалахи шоку. Він встане, чи смертний?Нарешті. Чекав? Дочекався. Цей день не забудуть.Звернеться громада у пошуках чесного суду,що винних не визначить. Втім, щоб ходити по краю не вийшло безкарно, вніс вдалий вердикт. Ваш цирк закривають(вітаю!)Прокляттям приречений, втілиш всі прикрі страхи пробезжальну буденність, що тиском накриє.До успіху? Ні, до низів затягає жага до визнання.Чужу перерізав дорогу? Спитайся, де власна!?Немає…@poetkapilotka#квазар

Мерлó ми з тобою любили зі стейком свинячим.Сьогодні річницю могли б святкувати, а значитьВино відкоркую, м'ясце зашкварчить на пательні.Пекучі приправи затьмарять страждання пекельні...Неділя осіння. Дзвінок телефону тривожний."У нього є інша. Мерщій під'їжджайте до пошти."За десять хвилин я сиділа в машині й ридала —Вони в ресторані: креветки, вино у бокалах.Неділя ураз обернулася сумом і болем.Вечерю варила, а злість поглинала поволі.Вернувся додому. Усмíшка гидка і глузлива.Проте на питання не став він брехати на диво.Із кожною новою правдою злилась сильніше.Стояла сама не своя, сто разів посивíвши.Рука потягнулась за травами, жменю вхопила.Вечерю доповнили мох, аконіт і кропива.Пів голосом видала мантру-прокляття відрадну.Коханий, що зрадив, отримав належну відплату.Підносив вечерю до свого звірячого рильця.Як тільки доїв, то на підсвинка перетворився...Мерлó ми з тобою любили зі стейком свинячим.Я відьма по крові. Кохання ти зрадив, а значитьВино відкоркую, м'ясце зашкварчить на пательні...Наступна коханка — ожило відьомське надхнення.Вірш написаний для марафону Олі Ритик Вино надихає.@sashkonehrych#негрич

Хто тебе називав огидною і чому ти у це повірила? Звірі в нетрях свідомості гиркають — теплі, злякані звірі. Відголос б’ється хвилями в береги м’які і відбитки лишаються свіжими. Хто тебе називав невдахою і чому ти із цим погодилась? Слово ціпко у дерму в’їдається, мов нанесене магнум-голками. Шкіра фразами у сандаловий розфарбована, і не гоїться. Хто викрикував ниці прізвиська і чому ти це їм дозволила? Хто тебе визначав, хто вирішував, ким ти зараз є? Пустодзвонили: «Фу! Дивіться, вона!», і тріщини йшли по берегу розтривожено. Скільки попелу ще на голову посипатимеш? Попелюшко, ти, мов наміткою, прахом гордощів вкрила сором, себе спаплюжила, аби тільки не чути гострого, прилипаючого, болючого. Знай, ти — цінна і досконала, як квінтесенція літа в дівчинці, яка носить смішну панамочку, і сережки-черешні дібрані. Зло не має всевладдя над нами. Шкіра, як свіжопобілені стіни — чиста від будь-яких написів. Звірі пильно глядять володіння.31.03.24вірш на півфінал Віршометрії. вірш про те, як мене булили у школі і на роботі, і про роботу над цими травмами в терапії. давно хотіла його написати.@buryanpoetry#хопта

я йду вулицями міста з війною й питаю себе«чому тут так сильно чути колядників?» їхні голоси розливаються навіть тими підземками метро, які більше в місті війни не працюють. я йду вулицями міста з війною й питаю себе, чому тут майже ніде не карбують імена й числа всіх загиблих. я йду вулицями міста з війною й питаю себе, чому тривогу не бояться, а прохають затихнуть. я йду вулицями міста з війною й запитую в себе, чому в пакеті морква й нова шапка. чому на мені не бронежилет і не каска. я йду вулицями міста з війною й запитую в себе, куди ми всі тут ідемо? чи знають усі вони, що це місто з війною? чи знає місто, що воно — з війною? чи знаємо ми, що морква гниє, а шапка не буде довічно новою? чи знаємо ми, що лиш кількість турнікетів і куль щось значить? чи знаємо ми, що гном з юску, ісусу нічого не важить? чи знаємо ми, що з цією війною ми сам на сам? що памʼятаємо ми, крім нового року й різдва? чи самому ісусу важить ароматизована свічка в пакеті і ялинка на його уродини? і гном. чи важить щось гном? і чи важить ісусу наша війна загалом?@shakhtar_girlllll#юля_пилипенко