Ми жили вдвох у кімнатіплощею дев’ять квадратів.Це була наша вітальня,кухня і спальня,зала прийому гостей.Все було дуже просте.Столи із хиткими ніжками,шафа, двоповерхове ліжко.У шафі — по дві полички,і на вішаку одні плічкатримали багато речей.Ну і що, що кран знову тече.Гості приходили без попередження,приносили тістечка і черешню,і ми пили чай — не з пакетиків! —як справжні англійські естети.Таргани нахабніли, бувало;ми на них полювали і знали,де проходять ворожі доріжки.А з другого поверху ліжкадо стелі рукою подати,і до неба рукою подати,хоч вікно було зовсім маленьке.Ми поклеїли разом шпалери:я хотіла білі, Маша — фіолетові,а купили білі у фіолетові квіти:сон-трава, медуниці і горицвіти. Перед сном я дивилась на них і тодідумала, що у мене колись буде дім,просторий і весь у квітах,там буде багато світла,і кожна річ — на окремих плічках.і вода тепла, а не одразу з річки.А тарганів там не буде. Жодного.І тепер я від жовтня до жовтняу великій кімнаті пастельній;вікна в ній — від підлоги до стелі.І я думаю про людей,що живуть у просторих оселях,елегантних, але невеселих,і до них не приходять гості,не порушують їх власний простір,і їх дім — як маленький острів,майже безлюдний.І тоді мені раптом хочеться поїхати за шпалерами,паперово-сніжними, з медуницями і лілеями,і ходити квартирами, наче свідок Єгови.І у кожній великій кімнаті, де обмаль любові,де бежеві стіни — непорушні, як мур, і порожні,поклеїти фіолетові квіти — по смужці для кожного,щоб вони проросли прямо в серце,по одній смужці хоча б.А тоді ще, можливо, лишитись на чай.@buryanpoetry#хопта