Храм поезії (🖤)

Вхопи її за капелюху! Швидче!Бо пудра розповзається бліда,Маскує у шляхетність красий відчайВідтінками пісочних сповідань.Віспини – круглі пластирі на скронях –Подряпини приховують грибні,Обірваними стрічками у жовтніЧіпляються за кінчики брехні.Я побачив її серед хащів у лісі величному.Аманіта мускарія – мускус оманливих спор.Мускарин в поведінці, в очах – ореоли чутливості.Мус зі смутком. Смугаста кутикула. Ніж. Мухомор.Мушу, мушу поранити здобич безгрішну – знедолити.Нерухома зворушлива постать – грибниця свята.Затягнула у пастку міцелієм, звабила поглядом.Гостре лезо навскіс – і в обіймах навіки відтак.Вхопи її, вдягни в червону сукню!Серпанком танго. Розчинився ґрунт.Провалююсь, лише краси відлунняУ голій правді, саморідній. В ню.Гірка на смак. До тіла доторкнувся.Нове створіння невиразних барв У танці зла тенетником отруйнимСплітає чорний траурний рукав.Оксана МовчанВірш на 3й тур ВМ7.P.s. Завданням було написати грибний вірш за однією з чотирьох картин. Я обрала картину Валентини Мартинюк «Ню».@sarahwatsonrhymes#мовчан

У Всесвіті великому, в Волоссі Вероніки,Щоб стати повнолітніми, був певний ритуал.Потрібно було кущ знайти, який різноманітні,Прості або зі смужками, суцвіття випускав.Із кольорових квіточок робили потім зілля,Щоби волосся підлітка отримало тих барв.Я розповім вам про сестер, що виросли й зустрілиНа двох один важливий день, коли їх час настав.Хоч схожа була зовнішність як в росяних краплинок,Та норов - як у кожної сніжинки вигляд свій.Одна весела й запальна, хоч іноді кваплива,Здавалось часом, що змогла б здійняти буревій.А інша більше мовчазна та витримку залізнуПостійно мала й як вода у повний штиль була.В дорогу вони рушили не рано і не пізно,Та щось були напружені як ні одна струна.В думках перебирали все, якими ж кольорамиВже стануть відрізнятися, у світі ж стільки фарб.Та ниті долі сплетені, напевно, що не нами,Бо квітку фіолетову магічний кущ лиш мав.І що ж поробиш? Чарівний напій цей вдвох зварили,І по ковточку випили, а далі диво лиш,Бо полум'яні локони та сині пасма-хвилі,Вже обрамляли контури двох вражених облич.Бо що б не улаштоване було для нас спочатку,Все буде відфільтроване крізь дії та думки,І написати власну ми картину щастя здатні,Під настрій підбираючи відтінки залюбки.Вірш на конкурс Віршометрія, з яким пройшла у півфінал.@literospletinnia#приходченко #вм

Гострайтери в голові перешіптуються.Їм-бо видніше з полиць, як краще.Сидять у своїх кутках. Тільки я, ледащо,не знаходжу місця сама в собі.Патосні вірші про рифи і кораблілегше складати, замкнувши себе у трюмі:з головою під ковдрою,з відданими примарами,що зостались на чай після сонних паралічів.Це там, назовні, відчаї і кошмари, а тут притулок.І тільки щемнагадує мені про сушу. Що ніби берег. І наче груші, чи сливи падали коло ніг.Що вибух — майже травневий грім, але направлений прямо в вуха. Що десь є дім і з надійних стінвода не ллється з усіх шпаринновинним шумом, як тут, у сховку.Прогорклий кисень вповза у пролигі нудить спогадами натщè.А місяць світить підбитим оком,у скроні лупить уперте: "Ще!".Із пащ гострайтерів нитки слиниєднають плоть і стілець у ціле. Сичать зі свистом: "Пиши, пиши..."Не пережити, то розповíсти,як розривається зір намистонад містом, винищеним ущент. Якщо немає плодових дошок,згодиться в діло торішній щепнеперетравлених вчасно вражень,від емоційності знезараженихза строком давності. Так мішеньтремтить в очікуванні проколу.Спітнілі лапи стискають повіді витискають з нутра віршемпатологічну ангедонíю. Вишневим м'ясом, пекучим димом,неспинним спазмом дощить отрутавід істерії і до спокути,та не закінчуються рядки. Дзвенить у вухах: "це досі ти"У бурштиновому саркофагупавук не став за роки цикадою.Уже по щиколотку води.І знову втрати, і знову люди.Немає кременю, зі слюдитепер звикай вибивати іскри.У грі для клавіші "зберегти"не залишилося вдосталь місця.Тож все на максимум, по хардкору.Назви вороже казковим "Мордор",вигадуй тактики, позивні. Сухим не вибратися з війни, ні тут, у трюмі,ні поза морем. Кипить в котлахбаритон моторів, та не заглушує голоси. У механізмів не стало силі захист з гуркотом дав пробоїну.Доба подовжується в інсомніїдо забобонного "двадцять сім",та не заснути під гнітом смути.То скільки має упасти бомб,щоб дати дозвіл самій собізробити спробу знов щось відчути?Змовники на полицях потирають уявні руки.Вогник стрибає між відсирілих щеп.Внутрішня ватерлінія підіймається до очей.@snigpoetry#мері

не заходь за межу.не заходь за межу.не заходь.увага! увага!тут дієофіційно запровадженаособиста система вимірюваннякордонів.одиниця — витягнута вперед руказ відкритою долонею.жест не жебрацький,а той, що твердо спиняє.хоча все ж таки жебрацтво потімпокладе тебе на спину/і розстібне свій пояснад твоїми стегнами/безсоромним розкриттям так,що позаздрить найвправнішийклошар з Двору Чудес,тільки рани і струпибудуть не бутафорськими.милостиня крокуєу модних ботфортах і мініспідниці,як одвічний ритуал Карпмана —покаяння, пробачення і спасіння.не твоїм тендітнимбарабанним перетинкамварто чути скиглення і стогони.не для твоїх вологихпрозорих очейхимерні жахіттяне зі сну.не засни, складаючидолоні човникомі чекаючи маленьку вічність,коли щедро насиплетьсяще й почуття провиниз гіркою «на похід».вічний похіддо власної гори Ородруїнведе по колудев'ятьма коліями самокатування,де злою правдою колене тільки очі.ти що наївно очікувавв'їхати, як на самокаті,прямо у багатий внутрішній світ?світило компульсивного перфекціонізмусліпить, та не гріє, як і зимове сонце,що заліплює очі білим коректором променів, які відбиваються від снігуі поціляють навиліт можливість дихати.цілують легені вже радіаційнимипроменями, що не гріють, а печуть.нині і вовіки віків печутьневтомні пекарі глевкий хліб насущнийвиткої провини.вовків цілого світу не вистачить,щоб вити про провину,яка звила гніздо глибоко у зубцях улюблених грабель.Відкрита квітка долоніна напруженоскам'янілійтремтячій стеблині рукимає твердістьграбової деревиниі гробової тиші правди,відкритої, як кришка труничи виразка.тож.не заходь за межу.не заходь за межу.не заходь.@lysychkazlisu#лисичка

Щось знову пишеться...***Я втомилася ненавидіти і поділяти людейНа "своїх" і "чужих".Я не хочу захлинатися від гніву, читаючи знову про обстріли.Я відчуваю безсилля проти цієї війни.Проте продовжую цей потік негативу.І моє сприйняття вже ніколи не зміниться.Всередині біль, ніби намагаєшся затулитиЕмоційну самотність, зловживаючи ескапізмом.Ніби ти дитина, яка вивчає сепарацію від батьківЗ перших кроків.І доки не станеш дихати рівно – Тобою не перестануть маніпулювати.Я втомилася догоджати, щоб у відповідьПобачити сонце, яке сховалося щільно за хмарами.Воно хоче бути причиною прийдешнього дня,Проте світить через мішуру невдоволення.Ніколи не стане краще –Це звучить так приречено і водночас вільно.Бо ти ж знаєш, що сподіванняОдягають на руки кайдани.Не думай, що завтра буде полегшення.Прийми цей шлях цілісно і безжально.Я втомилася ненавидіти.Але в цій жорстокості гнів приймає образ каталізатора.Я продовжую мислити категоріями.Моє сприйняття ніколи не зміниться.@adelis_in_equilibrium#adelis#вірші

осінь – 5 букв.самотність – вже цілих 10.тягнути свій внутрішній трупдопоки не стане серце.не сплакнути й усмішку не здужати,вирізаючи смайлик на шкірі.лиш додому пробігти калюжами під ревучий smells like teen spirit.…так, до біса тупу банальщинуюти це знаєш незгірш за інших:хто ще вірить, що буде краще, тойне пише ці кліті вірші. апатія досписку контактів та діалогів.що відповісти, коли набридло від серця давати пароль та логін,щоб потім нити про це у твітер?ось, знову літозруйновано й просрано вщент.сірі будівлі стріліють у наскрізь склопакети очей,витираючи сльози зливи.в лівій кишені є гумка stimorol,в правій є гумка, яку я іще не купив.абог цифровий навряд тобі скаже:аміньв своїй восьмибитній біблії.полічивши монети, вбігаєш в арома-каву.внутрішній труп видирає себе з могилиі тихенько шепоче: нікому з людей не цікаво,який шлях ти здолав, бо здолав ти його один/і по суті/замість сиропу чи вітамінвід застудилор прописав тобі дробовикзадовго до популярності, якої не буде.мене не качають в плеєр, про тебе не пишуть віршів.дівчата навколо гарні, та сплять вони з кимось іншим.і в цьому ми самі винні -кляті ламери.і впадемо вже скоро, розбиті,зламаніпід вагою долоней, що плескають нам по спині.ранок. +16відчувається як ідітьусінахєр.так, я синоптик не дужемісто, як завжди, в тона’х сірих мас.і очей кишенькових злодюжок.сонця жовток в небокрайній скорлупці.ми смажимось, друзі,і в цьому ніхто не сам.за тестом психологатестами дьюрінгатекстами в пабліку я дедінсайдіз мисленням оверсайз...ми ще зустрінемось в альтернативному всесвіті,на концерті якоїсь групи,в котлі, або на баду, або найнуднішій лекції…осінь – 5 буквсамотність – вже цілих 10.)@murkametoff#мурка

Зима дві тисячі двадцять другого — білий кит, на якому /не/ тримається твоє подальше життя. Зайве зазначати, що великий,що хижий,що такий, котрóго не оминути. К рик. Охоплює високочастотним ультразвуком глибини нутрай розбивається об скам'янілі стінки паралізованої гортані. И ии...Оніміння на рівні дихання. Т ремор. Усеохопний, внутрішній. Забиває памороки клітинам. Ті забувають оновлюватися.Й ти зі стрімкою передчасністю старієш...Насамперед морально. Зима дві тисячі двадцять другого — білий кит, на якому /не/тримається твоє подальше життя. Ти перед кожним наступним днем —наче безпорадна рибинка перед величезною пащею, за якою — невідома темрява, що тебе перетравить. Зима дві тисячі двадцять другого — білий кит, на якому /не/ тримається твоє подальше життя. Кит, котрий плаває в морі сліз.Течія часом така, що збиває з ніг. Така, що відбирає в очей можливість нормально бачити,й навіть сонце починає бути схожим на пляму засохлої крові,яку намагаєшся змитинескінченнимпотоком сліз.Припухлі мішки під очима печуть — нехай:так здається, що душапече менш нестерпно.Зима дві тисячі двадцять другого — білий кит, на якому /не/ тримається твоє подальше життя.Тетяна Осіпенко (@tettios)#ігри_несписаних 🐋 #півфінал

Зелень Шеєле, 1821Кохання вбиває? Чи губить гонитва за фальшемтенденцій? Що ж всіх недолугих так вабить свій статус піднести в гнилому поспільстві? Ці люди дзеркал щенаставлять мільйони — надмірністю любо їм гратись......Смарагдова леді пливе серед сірості вулиць Парижу — адептка зеленої моди так надить всіх ігриків свіжістю образу. Юнка хитнулась:знов світ потемнів — від хвороби немає пощадивже місяць. Їй жрець Авіценни пропише поїздкуна води, хоч доктор напевне не знає чи зцілить...Та як же лишити любові шалені рої тут?Коханий піде до Харона без рідного тіла...Є вихід. Прибуде художник до пишного дому."Я хочу портрет. Не подоба проста — щоб стискавсяаж дух." Тихо дякує Шéєле майстер відомий."Я ж наче жива! І чудесне зелене волосся..."...Іконою став цей шматочок паперу — моливсящоночі (зав'яз у болоті залежності-леді).Кохав її образ дріади ще дужче величчяживого єства: до розради поставить стілець чизахопить з собою у ліжко й цілує їй пасмоза пасмом... Щось милий так швидко заслаб: то зривавсявід спазмів колючого кашлю, то просто упав, тостраждав у вбиральні, то страшно від болю кричав, яккрилата в сильці. Він молився зеленоволосійбогині: "Слабую без млості побачень..." Четвер. Іще сонна служниця жахливо кричить. У тривозізастиг. На дріаду дивились смарагдові склери.© Ірен Нокс (@yapenumbra)#вірші

Котлета по-київськиЗахмеліли думки — їх збентежили чари спокуси,І рентген не потрібен — секрети розказує нюх.Пальці вилки й ножа не відпустять, допоки не вкусиш,Ти лежиш зовсім ню на тарілці, бо щойно з вогню.Ти не просто котлета: Евтерпа, натхнення поета,Маниш бронзою вперто: нарешті тебе роздягну.Прагну тіла, такий зголоднілий. Пробач, не шляхетно,Розтинаю я плоть. З'їм котлету, та ще й не одну.Не котлета, повірте — це глобус столичного світу,Це родюча земля, що напоєна руслом Дніпра.Наче масло з м'ясця, витікає любов'ю зігріте,Омиває гриби — грішні душі, що чорт не забрав.Зелень нàчинки в ній, наче трави травнево-шовкові,Сухарі в стилі фрі — махагонові крихти тепла.А у роті шматок — це квиток, ніби в Києві знову:На Південний вокзал причвалав, що шляхи заплітав.Мов зайшов у Макдональдс, щоб живо той бургер під пиво —Й на Майдан незрадливий, що волю прийдешнім кував.Це не просто котлета — це мить, коли знову щасливий,І душа не болить, бо загоєна смàком сповна.@real_dobrutskiy#смакнації

Вірш, що провів мене у наступний етап на містичному конкурсі "Ковток Мандрагори".Писала під псевдонімом Чарівна Фурія.Приворот у пóвнюЗграя птиць, що чорніші за ніч, закриватиме óвид.Стихне вітер. Всі звуки чекатимуть виходу пóвні.Блідий Місяць сьогодні наллється по вінця червоним,Не дивися на небо, до вікон не йди, будь удома!Світло хай не проб'ється крізь штори. Кришталева вода, тропáн трав, чудодійне закляття.Приворот чарувала сама — мала досвід та владу:Сотні доль її зілля (чи труток?) змінили недáрма.Своє серце згубила тепер, а тому не вагалась.Лиш із нею він буде назавжди! Назбирала отáв уночі на Івана Купала:Лугову конюшину, зозулині сльози у хащах,Мандрагору, євшан і будяк в срібних росах світання.Амуртензія блиском своїм перламутровим грала,Вились пари пружúсті спіралі. Повний Місяць сьогодні тотально зріднивсь з перигéєм.Ти гадав: закохався й чаклунка вже стала твоєю.Супермісяць емоції викине в келих портвейну,Пий повільно, сердешний, кохання це буде шаленим,Вір, цей нáпій — твоя панацея. Дивне вариво, випите в пóвню, зв'язало відниніТу, що магію й фатум змішала, кохання і пристрасть,І того, що був певен: нарешті зустрів ту, єдину,Задля неї — хоч зірочку з неба. Чи погляд щасливийПід ефірами тими можливий?10-11.07.2023© @olesya13rÓвид - небоПóвня - повний Місяць (за різними віруваннями краще на нього не дивитися)Тропáн - рослинний алкалоїд, галюциноген.Отав - трав.Євшан - полин.Амуртензія - приворотне зілля.Пружúстий - міцний, сильний.Перигéй - найближча до Землі точка навколоземної орбіти Місяця.Супермісяць - астрономічне явище, яке відбувається при збігу повного Місяця з перигеєм.Панацея - це будь-який засіб, який лікує всі хвороби та продовжує життя на невизначений термін. Фатум - неминучість.Ефіри - випари відвару.Перелічені трави входять до складу приворотного зілля.