Telegram statistics channel - @tetiana_kozelska

#замальовка_вихідного_дня Сьогодні Великдень. Стрічка рясніє привітаннями, кошиками та пасками. А на вулиці — на диво по-справжньому світла, прекрасна погода. Це дивує, бо я добре памʼятаю, як багато було холодних Великоднів у дитинстві.На душі — тиша. Ні радості, ні піднесення, ні смутку. Просто тиша.Я безумовно вдячна, що сьогодні я вдома. Що змогла напекти пасок на своїй цілій кухні. Що вчора квартира наповнилась ароматом випічки. Що моя щаслива дитина злизувала залишки білкової глазурі й прикрашала свою персональну паску.Тут мала би бути посмішка. Але щось не дає. Може, це дорослість? Чи втома? А може — те саме кляте слово на ту ж саму букву, що й сьогоднішнє свято. Слово, яке сьогодні не хочеться називати.У когось в пості побачила: “Христос Воскрес — і Україна воскресне.” Подумала: звучить велично. Але ж щоб воскреснути — треба померти. То хіба Україна вже померла?..Хочеться знайти в цей день силу та віру в вте що НІ. Для себе. Для нас усіх. Зануритися у тепло родини, смакувати солодке тісто з родзинками — і спробувати насправді насолодитись цим днем.Зі святом усіх. По-справжньому.

#я_пишуЧому я пишу?Писати я хотіла завжди.Проте завжди було багато «але»: немає часу, якось потім, у мене вже є основна робота, яка забирає майже весь день… Це лише частина мого списку. Але з початком повномасштабної війни щось змінилося в моїй голові.Я зрозуміла, що «потім» може ніколи не настати.І ось — я вже пишу четвертий рік.Написала цю цифру й усвідомила: ого, як багато часу минуло з тієї першої лекції про письмо.Я пишу, бо зараз — той момент, коли я нарешті готова реалізувати те, що довго називала «забаганкою». А насправді — важливу частину себе.У мене є різні типи письма. Колись я несвідомо практикувала терапевтичні тексти.А тепер — кожна написана думка звільняє й наповнює одночасно. Це як потік: варто було дозволити собі в нього увійти — і більше не хочеться зупинятись.Мене все ще відвідують думки, що те, що я пишу — це якась “недостатньо важлива” справа. Бо воно мені дається легко. Бо я люблю це.А я звикла: результат має даватися через труднощі.Але, може, річ у тому, що це справді моє?У цьому я ще розбираюсь.Але точно знаю:я пишу, бо мені це потрібно. І мені це подобається.

#я_читаюНора Робертс — «Пробудження» (Спадщина драконового серця)Працюю над фентезійним романом, тому шукаю книжки, де є дракони — для натхнення й атмосфери. Мій вибір припав на Нору Робертс і її серію «Спадщина дракона».І хоч драконів у тексті першої книги не так багато, зате магії — цілком достатньо.Головна героїня — Брін. Мама якої, або притісняє її, або просто надміру опікується нею. Раптовий спадок у кілька мільйонів доларів, переїзд, нова країна — і подорож до себе.Голлівудський сюжет? Так. Але в цьому є свій шарм.Магія просочується в повсякденне життя дівчини тонкими ниточками — і поступово вкриває її з головою. Ельфи, тролі, дракони, відьми — все це зʼявляється не як щось вибухове, а як частина нового світу, який ще не зовсім реальний, але вже існує поруч.Окрім магії, у книзі є теми справжньої дружби, родинних зв’язків і обов’язку перед світом.У цьому є щось супергеройське: вибір між особистим щастям і долею, яка несе з собою зобов’язання.І хоч героїня лише раз покаталася на драконі — та й то напівсвідомо — я обов’язково читатиму продовження.Бо дуже хочу вірити, що Брін таки приручить свого дракона. 🐉✨

#замальовка_вихідного_дняНещодавно почула фразу, яка крутиться в голові вже тиждень:А що, як ми всі померли під час ковіду — і потрапили в пекло?Важка, тривожна, нелогічна й жорстока реальність змушує мозок шукати інші кути зору. Тож я вирішила трохи пофантазувати в стилі “нереальної реальності”:Еллі влаштувалася на роботу лише тиждень тому — і сьогодні в неї перший офіційний день.Не в реальному офісі, а у віртуальному.Вона мала базовий діловий гардероб і могла не хвилюватися через справжній піджак, протертий на ліктях, що висів у її старенькій перекошеній шафі. У цифровій реальності він виглядав бездоганно.Робота була неважка: перечитувати пошту, відбирати реальні запити для керівника, фільтрувати рекламні листи. Еллі здивувалася: її комп’ютер уміє робити це сам — але в цьому світі це доручили їй. Її мозкові, не алгоритму.На екрані вона бачила свій віртуальний прототип: упевнено усміхнений, привітний, відкритий — повна протилежність їй самій. Але саме таку особистість вона й обрала в налаштуваннях.Гроші за роботу мали бути справжні. Та на що їх витрачати — Еллі не знала. Їжу видавали за талонами, одяг став рідкістю. Єдиний варіант — купувати прикраси чи аксесуари для свого аватара.Глибоко всередині Еллі відчувала, що все це — абсурд. Йти на роботу — заради чого? Але всі працювали. Всі хвалилися новими кар’єрними злетами. Деяких людей вона вже не могла згадати поза аватаром.Вона занурювалась у завдання — перечитувала сотні листів — аж поки не лунав сигнал: кінець робочого дня. Жодних перерв, жодного туалету.Вдома, в реальності, Еллі намагалася згадати, що вона робила. Про що були ті листи? Що бачила? Але в пам’яті — нічого.Вона механічно закидала в себе якусь їжу без смаку й лягала спати.Завтра в неї перший день на новій віртуальній роботі.

#замальовка_вихідного_дняОстанній деньОлена стояла посеред своєї світлої, просторої квартири й плакала, сльози тихенько котилися по худенькому обличчю. ЇЇ карі, великі очі невгамовно бігали по стінах та меблях, наче вона намагалася запам’ятати кожен куточок своєї оселі, яка була такою затишною і такою рідною. Це був перший раз з початку війни коли вона змогла по справжньому заплакати, а вже минуло понад місяць. Вечірнє сонце грало переливами в її русявому волоссі, що було неохайно зібрано в пучок. Тонкий стан дівчини немов закам’янів. Вона здригнулася, двері квартири різко відкрилися, зайшов Сашко, він важко дихав, довелося підійматися по сходах на 8 поверх.— Оленко, люба. Йди скоріш до коридору, ти що не чуєш, сирена за вікном! Вона повернулася до нього сповненими сліз очима та лагідно посміхнулася:— Ой вибач, я щось тут замислилась, якісь речі ще треба взяти, не можу згадати. Олена поспіхом вийшла до коридору, Сашко вмить помітив її сльози та ніжно пригорнув до себе дружину. Вони стояли обнявшись за двома стінами, слухаючи сирену, і кожен з них благав небо не почути зараз вибуху. Час неначе зупинився.— Скажи, мила, чому зараз? - порушив мовчанку він, — ти так довго не плакала, і я зрозумів би, якби ти заплакала прощаючись з батьками, але тепер коли все вирішено, коли ти зробила найважче — вибір. Знайшла нам житло, Бог зна де в горах. Чому ти плачеш? - Сашко відхилив її від плеча і поглянув в очі.Її тонкі вуста склалися в посмішку, витерши сльози вона погладила темне волосся свого коханого:— Бо лише тепер я зрозуміла: все що ми так старанно з тобою будували протягом років, руйнується прямо зараз. Я маю зруйнувати все це своїм рішенням, можливо це остання ніч яку ми проведемо в нашій квартирі.— Та ну облиш, ми ще повернемось сюди, це лише вимушена пригода в нашому житті. — Підбадьорив її чоловік.Ніч та ранок пройшли в думках про дорогу, часом сирени висмикували їх з планів і повертали до квартири. Олена була сумна та серйозна, в таку довгу дорогу вони ще не їздили. В думках вона перебирала їх щасливі моменти, які стали тепер наче з якогось попереднього життя. І та розмова про маля, яке вони планували зачати. — Ну що, наче все. — озвався до неї Сашко.— Так, поїхали, — спантеличено відповіла вона.Їхня дорога була затяжною, по невідомій трасі з короткими перервами на відпочинок. Весь шлях Олена писала батькам де вони зараз, яке місто проїжджають, що все в порядку. І можна було б просто любуватися в вікно краєвидами та широкими полями, але щось всередині не давало шансу на радість пригодам. — А знаєш добре, що ми зараз переїжджаємо самі, ну, що в нас ще не має дитини. - Раптом сказав Сашко, і попав в саме серце коханої. — Уявляєш як важко нам би зараз було, — посміхнувся він.— Так, мабуть, ти правий, — дещо ніяково озвалась Олена.Добравшись до будинку в горах, вона розпаковувала засоби для ванної, серед її косметики був тест на вагітність, придбаний колись давно. Олена вирішила, що ця річ поки що їй не потрібна, і чого б її даром викидати. Тест був позитивний.Це моя перша новела, яку я написала у 2022 році навчаючись у школі для письменників. Чогось мені здалося, що весь цей час її актуальність не пропала лише часові проміжки змінилися. Що скажете?

Друзі привіт ⭐️Сьогодні хочу поділитися з вами ще однією своєю роботою для курсу "Культурна журналістика і блогінг".Це рецензія на онлайн виставку жіночих прикрас, яку ви можете переглянути тутСкарби української жінки: етнічні прикраси у віртуальному просторі В музеї Івана Гончара відкрилася онлайн-виставка "Ukrainian Traditional Women's Jewelry", що переносить нас у світ витончених етнічних прикрас, які віками носили українські жінки. Завдяки сучасним технологіям за один клік кожен охочий може дізнатися історію коралів, дукачів, бурштину та інших коштовностей, які мали не лише естетичну, а й культурну та соціальну цінність.Ця виставка є частиною ширшої ініціативи музею зі збереження та популяризації народного мистецтва. Вона демонструє, що українські прикраси були не просто аксесуарами, а справжнім символом статусу, ідентичності та навіть багатства. "Українське намисто – це не просто аксесуар, а історія, яку жінка носила на собі", – зазначає один із кураторів виставки.Україна має велике регіональне різноманіття, і це стосується не лише звичаїв, а й традицій носіння прикрас. Саме у цих віртуальних залах ми можемо дослідити унікальні відмінності між прикрасами різних етнографічних зон. Завдяки детальним фото та змістовним описам кожен може зануритися в етнічну спадщину нашого народу.Серед представлених прикрас можна знайти справжні етнічні шедеври, які вражають своєю красою та значенням:● Коралове намисто – найдорожча прикраса українських жінок. Червоні корали символізували захист та життєву силу, а також свідчили про матеріальний достаток. У давнину одне таке намисто могло коштувати, як будинок.● "Дукачі" – великі металеві медальйони або монети на оксамитових стрічках, які носили як обереги та знаки соціального статусу. Їх прикрашали чеканкою, емаллю та навіть дорогоцінним камінням.● Перламутрові "баламути" – намиста, які особливо цінувалися на Поділлі. Вони уособлювали жіночу мудрість та часто поєднувалися з кораловими намистами.● Срібні та бурштинові намиста – важливі елементи народного костюма. Срібло вважалося захистом від злих сил, а бурштин символізував сонячну енергію та здоров’я.● "Ребра" – намисто з великих срібних або мідних трубочок, поширене у Галичині.● "Ґердани" – витончені бісерні прикраси, характерні для Карпатського регіону. Їх носили поверх вишиванок, вони були частиною святкового та буденного одягу. Виставка не лише показує нам прикраси, а й розповідає про їхній символізм та значення. Наприклад, дукачі часто передавалися у спадок, ставши родинними реліквіями.Сьогодні, коли мода на етнічні аксесуари повертається, ця виставка набуває особливого значення. Багато сучасних українських дизайнерів та брендів черпають натхнення у народних традиціях, відроджуючи давні мотиви у сучасних прикрасах.Варто одягати коралі чи дукачі не лише тому, що це тренд, а тому, що це – частина нашої ідентичності

Друзі, вчора я нарешті отримала рецензію від літагенції на свій роман і спішу поділитися з вами. Для мене початок нового етапу роботи над твором:Рецензія на твірДихай повільноЖанр: воєнний роман, роман-сповідь.Загальне враження:Перша частина тексту викликає цілком позитивне враження. Читаєш і невіриш, що про війну можна писати так легко, навіть трохи з гумором. Другучастину тексту, значно меншу (фінальну) сприймати нестерпно.Співпереживаєш горю головної героїні, відчуваєш пекучий біль утрати,невідомість. Воднораз приходить усвідомлення, що таких історій навколотисячі. Такою є нова українська реальність. І ми не маємо права ігнорувати їїчи відвертатися від неї з відмовкою, що нам, мовляв, важко сприймати чужітрагедії. Кожен героїчний життєпис має бути почутим, зайняти своє місце внародній пам’яті. Відтак наша боротьба і наші втрати не будуть марними.Висновки:Можна з упевненістю рекомендувати роман до друку. Він викликає щиріемоції, дає розуміння того, якою непростою є ціна нашої свободи тамайбутньої перемоги. І також дуже важливо рекомендувати роман доперекладу, адже мусимо поширювати український наратив прозагарбницьку війну росіян.Зараз мені дуже потрібен редактор для тексту, але такий відгук однозначно окриляє 🥰

Доброго недільного ранку, сьогодні у нас #замальовка_вихідного_дняЯ написала її вчора на зустрічі з дівчатами письменницями. Ми сиділи у Дніпропетровській Обласній Універсальній Науковій Бібліотеці та просто писали годину, можливо саме оточення книжок вплинуло на мене й текст вийшов про подумати ❤️З першим промінням сонця завжди хочеться якнайшвидше скинути з себе той зимовий шар утеплення. Від нього плечі ніби загрубіли, втратили чутливість і перетворилися на дерев’яні вішаки. Коли повітря стає теплішим, усе змінюється. Ось на ній вже легенька шкірянка, а на ногах — білі кросівки. У волоссі гуляє вітерець, бо його вже не стискає шапка з флісовою підкладкою. Навіть шкіра ніби оживає й відчуває інакше.День за днем її плечі розправляються, і з кожним доторком — особливо, коли торкається він — усе тіло відгукується. Його руки значно більші — вони буквально охоплюють її всю. Але інколи він доторкається лише кінчиками пальців, ніби перебирає струни її чуттєвості.Навіть коли її постать має ледь схилений вигляд — чи то від втоми, чи просто вона дозволяє собі не контролювати тіло, хай тримається як хоче — він обов’язково це помітить. Не щоб засудити, а щоб дати їй трішки більше сили від себе.Вона часто подумки запитує: чому його доторк такий цілющий? Саме той, що нічого не вимагає навзаєм. Просто лагідна, ніжна взаємодія. Може, так і працює кохання? А може, так влаштована вона сама? Ніби сонячна батарея — тільки заряджається не світлом, а ніжністю, ласкою, теплом стосунків. І потім живиться цим сама — і наповнює ним його.Такий собі акумулятор для душі. І це явно діє — принаймні, на ментальне здоров’я. А воно вже впливає й на фізичний стан. Замкнуте коло. Як каблучка на її пальці — та сама, що він одягнув їй рік тому. Вона нічого кардинально не змінила. Але ніби підтвердила: вони у спільному, замкненому просторі.І поки він гладить її волосся, вона ніяк не може викинути з голови одну думку:а що, якщо цей простір — справді для неї?

#я_читаю«Ераґон» Крістофер Паоліні (фентезі)"Справжня мужність — це жити та страждати за те, у що віриш."Цей роман я почала читати, щоб надихнутися драконами для свого фентезійного твору — і не прогадала. Спочатку історія здавалася мені трохи затягнутою, але з появою крихітного дракона, який ріс на сторінках книги, все змінилося.Світ, у якому розгортаються події, сповнений небезпек і таємниць: стародавні мови, магічні артефакти та розмаїття істот роблять його живим і захопливим.Хлопчик поступово стає чоловіком, загартовуючись випробуваннями долі — не лише фізично, а й емоційно, адже він втрачає близьких. У цей же час його дракониха росте разом із ним. Це, як на мене, ідеальний тандем, що розвивається синхронно.Сапфіра — це не просто супутниця героя, а справжній друг і союзник, мудріший і досвідченіший за свого вершника. Її саркастичні зауваження та глибокі роздуми додають книзі особливого шарму.Окрім цього, у книзі є магія, ельфи, гноми та інші чарівні створіння. Читаючи останні сторінки, я з сумом розуміла, що в мене немає наступної частини — а історія лише набрала обертів і обіцяє бути ще більш захопливою та напруженою. Це саме той момент, коли тобі терміново потрібне продовження! І я точно повернуся до цього світу.

Друзі привіт, сьогодні хочу поділитися з вами своїми напрацюваннями. Я зараз навчаюся на курсі в Літосвіті: Культурна журналістика та блогінг. Перше практичне завдання було написати рецензію на на театральну виставу “Енеїда”, реж. Сергій Данченко, 1986 рік; Національний академічний драматичний театр ім.І.Франка.Саму виставу можна переглянути за посиланням тут.Одразу скажу, що це моя перша рецензія на виставу і вона має свої зауваження від лекторки: не вистачає сюжету на початку та деталей про костюми, акторів, декорації.Проте вона має й позитивний відгук: неочікувано, як вдало вам вдалося провести паралелі із сьогоднішнім днем. Дякую! Ваш відгук вийшов особистим, пронизливим, це такий собі есей певною мірою. То ж сама рецензія:«Енеїда» 1986-го і 2025-го: від сатири до болючої реальності Вічно жива поема Івана Котляревського «Енеїда», що ожила яскравою феєрією у 1986 році на сцені Національного театру ім. І.Франка стала справжнім театральним видовищем завдяки Сергію Данченку. Поєднання української класичної літератури та традиційної драматургії, народного гумору, який висміював абсурдність тогочасної системи створюють справжній експеримент. Проте сьогодні, дивлячись на цю виставу крізь окуляри війни та незворотності подій, вона набуває страшної актуальності.«Енеїда» — це не лише висміювання античної історії, а ще й алегорія на український народ, що ніколи не здасться, хай би які випробування чекали на нього. Сергій Данченко, що відомий ще такими виставами, як «Украдене щастя» Івана Франка та «Патетична соната» Миколи Куліша, висвітлює цю поему в абсолютно новому світлі. Режисер використав гротеск та, навіть, можна сказати бурлескний стиль, щоб підкреслити хаос, в якому ми, українці, змушені шукати своє місце в цьому жорстокому світі. Він підкреслює саме філософські мотиви: темах долі, національної ідентичності та справедливості.На ті часи виставу можна було зчитати як сатиричну відповідь на радянську реальність, де боги — це партійні керівники, а Еней — своєрідний виживальник у тоталітарній системі. А от сьогодні між її рядків проглядається історія боротьби за свій дім.Окрім того, головний герой Еней зображений Данченком не тільки гулякою та хитрою особистістю, а ще й людиною, що змушена виживати в умовах нестабільності. Цей образ можна напряму асоціювати з будь-яким українцем, що так багато втрачає, але продовжує топтати свою стежку. Народ Енея мріє повернутися на свої землі, а Боги Олімпу наразі уособлюють собою світових гравців, що, на жаль, вирішують і нашу долю також. Діодона, що раніше в радянському контексті уособлювала «зраджену» державу, сьогодні може бути у ролі жінок, які втратили своїх чоловіків. В такому контексті втрачається межа між комедією та трагедією, бо те, що раніше викликало сміх, тепер сильно ранить по живому. Окрім глибоко сюжету вистава вражає своєю яскравістю та майже карнавальним настроєм: барвисті костюми з національними деталями, перебільшені форми, ніби відбувається якась фантастична подорож. Але й серед цього різномаїття кольорів є обладунки троянців, що носять зараз наші хлопці. Акцентів додає також музичне оформлення, народні мотиви з сучасним аранжуванням додають драматизму та почуттів у сцени.Фінал історії теж сприймається по різному, бо це ніби то іронічне нагадування про те, що українці завжди шукають свій шлях. Та чи за своєю згодою ми, як нація продовжуємо його шукати? Чи все ж таки нам просто не дають жити на своїй землі на нашій Трої?