#замальовка_вихідного_дняОчікування, воно наче змінює тривалість секунд, і ти вже достоту не розумієш, скільки ще тобі чекати. Деякі події приходять швидко, інші затримуються на роки. Одні ми творимо самі, інші від нас не залежать. Та чи буває в житті стан, коли ми нічого не очікуємо?Люся думала, що вона нічого не чекає. Що вже все, що могла — отримала, втратила й пережила. Вона вже була заміжня, народила двох дітей. Вийшла зі стану мами в декреті й заодно встигла розлучитися. Не тому, що чоловік був поганий — просто не склалося. Як би вона не намагалася, він її не влаштовував. Так і розбіглися. Діти кочували від тата до мами, і, здавалося, це їх влаштовувало більше, ніж усіх інших.Звісно, жінка чекала відпустки й початку навчального року. А потім — його кінця. Але чогось глобального, як-от нових стосунків чи переїзду в краще місце, вже не чекалося. Та й навіщо? Життя склалося. Попри осуди й косі погляди — вона йшла своєю стежкою, все ще на високих підборах і з бездоганним макіяжем.Але одного ранку, того тижня, коли дівчата були в татка, Люся прокинулася по будильнику й прислухалася до тиші. Жодного звуку в квартирі. Здавалося, це саме та тиша, якої вона прагнула весь попередній тиждень. Проте чогось не вистачало.Весь день вона була ніби осторонь — в собі. Робота не складалася. Затори були довшими й нуднішими. Вечір — самотнішим. І саме ніч принесла відповідь:Кохання. Люся, тобі не вистачає кохання.Кого ти любиш у цьому світі безумовно? Не батьків — бо вони тебе народили. Не дітей — бо ти їх народила. А людину, яку ти любиш просто так. За власним вибором. Відповідь була сумною: нікого.Це було нове бажанням. І з нього починалося очікування.
#я_пишуУ день свого народження я отримала подарунок, на який чекала довго — рукопис мого роману повернувся до мене з правками від редакторки. Це останній етап перед тим, як я відправлю текст до видавництв.Я була схвильована й водночас збентежена. Не терпілось відкрити документ — але й страшно було побачити, скільки там “червоного”. Приймати правки для мене завжди болісно.Серед багатьох порад я знайшла одну особливо ніжну: «Не поспішай…»Спочатку я подумала — перегляну все за пару днів, і вперед. Але минуло два тижні, я опрацювала 60% — і лише тоді зрозуміла, наскільки об’ємна ця робота. Бо в документі — 200 сторінок А4.Я не відкривала роман чотири місяці. Повністю “сепарувалася” від тексту, і це спрацювало. Коли я почала перечитувати — не впізнавала деякі сцени. І вперше за довгий час подумала:Ого. Це справді написала я.Це мій перший досвід професійного редагування. Він не швидкий, як я собі уявляла, але надзвичайно цінний. І я точно знаю: цього літа мій роман полетить шукати свого видавця.
#замальовка_вихідного_дняНе добігаючи пари кроків по розпеченій, але пухкій землі, я завмираю. В мить, коли вже ось-ось переступлю межу й торкнуся гарячими стопами зрошеної трави, щось зупиняє мене. Я спираюся на коліна, торкаюся руками землі. Мені не боляче — просто сумно аж до сліз.Я озираюся. Навколо — справжній оазис. Звідкись тягне пахощами бузини та акації. Все зелене, соковите, сповнене життя. До мене долітають поодинокі краплі води — то поливають траву. І все добре у світі навколо, тільки піді мною — клаптик чорнющого ґрунту.Здається, що цей крок — нічого не вартий. Але я не можу його зробити. Мене ніби прив’язали. Спеціально так, щоб мені пекло, але насправді — не боліло.Що такого особливого в цьому місці? Чому воно сниться мені вже вп’яте? Я не знаю цієї місцини, але добре знаю це відчуття — розгубленості. А може й страху. Почуття, що сковує і залишає тебе стояти на розпеченій землі, замість ступити на прохолодну траву.Щось у мені змінилося. Я знаю, що я сплю — і можу думати. А отже, можу керувати собою.Я підводжусь. Ноги тремтять, але слухаються. Я роблю крок і тихо стогну з полегшенням, торкаючись трави. Мені більше не пече. І вже зовсім не страшно.
Найстарший — Крістофер ПаолініДруга частина серії книг про Ерагона, вершника дракона.Книга обсягом понад 730 сторінок — масштабна, глибоко продумана й насичена. Її можна сміливо порівняти з багатосерійним фентезійним серіалом. Адже в цій історії ми стежимо не лише за Ерагоном і його драконкою Сапфірою, а й за подіями серед повстанців-варденів, у рідному селищі Ерагона та в долі його брата Рорана.Попри значну кількість персонажів, зокрема нових, сюжет залишився зрозумілим і структурованим — автор володіє чудовою здатністю утримувати цілісність оповіді. І це вражає не менше, ніж той факт, що Паоліні завершив цю частину у 21-річному віці.Світ, який він створює, захоплює деталізацією: раси, мови, звичаї, побут, архітектура, одяг, легенди. Ми дізнаємося історію країни, вивчаючи її разом із Ерагоном. Усі ці елементи формують переконливу й об’ємну реальність — і водночас свідчать про титанічну роботу автора.Ця частина — про дорослішання. Ерагон змінюється, вчиться розрізняти емоції та обов’язок, приймає болісні рішення, помиляється. Він ще не став вершником у повному сенсі, але вже точно залишив за спиною юність.«Я вигадав нове ім’я для болю.»«І яке ж?»«Руйнівник. Бо коли тобі боляче, більше нічого не існує..."У романі є й тема неможливого кохання — «Ті, кого ми любимо, часто найбільш відчужені для нас», — і болючі родинні ситуації, і справжнє протистояння Імперії.Фінал цієї частини — це початок нової історії. І я точно чекатиму на перевидання наступної книги. Бо до цього світу хочеться повертатися.
#замальовка_вихідного_дня Леся з Денисом крокували через багатолюдний базарчик до моря. Серед натовпу — переважно батьки з дітьми, які хочуть усе й водночас нічого. Пара трималася за руки. Їм було легко й добре удвох. Гамір навколо не дратував — навпаки, додавав буденному життю кольорових вражень. Адже вони так довго чекали на цю маленьку відпустку, на можливість побути тільки вдвох.Стиглі персики, чурчхела, дині, кавуни та грони винограду — білого, рожевого, синього... ммм. За три дні Леся та Ден сформували свій улюблений перекус — недорогий і смачнющий. Вони брали грону білого, аж жовтуватого, винограду, а потім вистоювали чергу за лавашем, спеченим у тандирі. Для Лесі ця випічка стала справжнім дивом. Щоразу вона із захопленням спостерігала, як пекар нахиляється до печі й одним вправним рухом прилипає тісто до гарячої стінки тандиру. А вже за кілька хвилин дістає рум’яний, ще теплий лаваш.З таким набором вони йшли на пляж шукати собі вільне місце. Леся не витримувала й надкушувала хліб просто дорогою, спокушаючи Дениса приєднатися до цієї витівки.Вони залишаться коло моря до самого вечора — поки вітер не стане прохолодним і не змусить їх здригатися. Поки не буде з’їдений увесь виноград. Поки триватиме ця мить безумовного щастя.
#я_читаю Тегере Мафі — “Це зіткане королівство”Ви коли-небудь читали фентезі про джинів?Я — ні. І мій перший досвід виявився напрочуд вдалим.Ця книга ірано-американської авторки має свій особливий шарм — і проявляється він у всьому: в поетичності мови, в описах почуттів, у культурних деталях вигаданого світу.Стиль Мафі майже музичний — слова течуть, як дим або пряний вітер, тягнуть за собою в глибину настрою.Головна героїня — джин, створена із протилежностей. Вона сповнена льоду й вогню водночас. Її хочеться пожаліти, навіть попри її величезну силу.Це історія забороненого кохання і пристрасті, яка спалахує з перших сторінок. А ще — принц, який не вписується в очікування й обов’язки, бо в ньому надто багато розуму й щирості.Одна з улюблених цитат:“Звук вогнища був заспокійливим і водночас дивним, оскільки його лопотіння і потріскування нагадувало шум проточної води. Якби вона не знала, що поруч із нею вогонь, то подумала б, що натомість чує дрібний дощ, який стакато б'є по даху її мансардної кімнати.”Такі описи не просто красиві — вони влучно передають суть героїні: вона теж водночас тремтить і горить.Я прочитала першу частину із задоволенням, відкриваючи для себе нову форму фентезі. І точно буду читати продовження.P.S. Оформлення книги — окрема естетична насолода 💫
#я_читаю Любко Дереш — “Культ”Цю книжку я обрала з кількох причин: по-перше, це сучасний український автор, по-друге — Любко Дереш був моїм першим учителем письма.Його твори мені особливо цікаво читати, бо він рецензував мої новели, які увійшли до збірок школи «Риба».“Все зовсім не так, як ми думаємо. В упор не так.”Ця книга читається легко й швидко — попри насичений підлітковий вайб.Вона поєднує містицизм, паралельні світи і постійно змушує ставити собі питання:А може це все — марення? А може — просто гашиш?..Дружба, закоханість, гумор, страх — коктейль емоцій, який вирує на сторінках і тягне за собою.Навіть коли я губилася в тому, що зараз відбувається, в якому світі персонаж, чи він спить, чи він зʼїхав з глузду — мені все одно було цікаво дочитати. І збагнути суть.Мені дуже сподобалося глибоке відчуття суспільної, навіть політичної обстановки в країні.Особливо враховуючи, що роман вийшов у 2000-му, а автору на момент написання було лише 16.Це справжня, сучасна й неординарна українська література.Варто познайомитися — щоб побачити, якою вона ще може бути.
#замальовка_вихідного_дня Сьогодні Великдень. Стрічка рясніє привітаннями, кошиками та пасками. А на вулиці — на диво по-справжньому світла, прекрасна погода. Це дивує, бо я добре памʼятаю, як багато було холодних Великоднів у дитинстві.На душі — тиша. Ні радості, ні піднесення, ні смутку. Просто тиша.Я безумовно вдячна, що сьогодні я вдома. Що змогла напекти пасок на своїй цілій кухні. Що вчора квартира наповнилась ароматом випічки. Що моя щаслива дитина злизувала залишки білкової глазурі й прикрашала свою персональну паску.Тут мала би бути посмішка. Але щось не дає. Може, це дорослість? Чи втома? А може — те саме кляте слово на ту ж саму букву, що й сьогоднішнє свято. Слово, яке сьогодні не хочеться називати.У когось в пості побачила: “Христос Воскрес — і Україна воскресне.” Подумала: звучить велично. Але ж щоб воскреснути — треба померти. То хіба Україна вже померла?..Хочеться знайти в цей день силу та віру в вте що НІ. Для себе. Для нас усіх. Зануритися у тепло родини, смакувати солодке тісто з родзинками — і спробувати насправді насолодитись цим днем.Зі святом усіх. По-справжньому.
#я_пишуЧому я пишу?Писати я хотіла завжди.Проте завжди було багато «але»: немає часу, якось потім, у мене вже є основна робота, яка забирає майже весь день… Це лише частина мого списку. Але з початком повномасштабної війни щось змінилося в моїй голові.Я зрозуміла, що «потім» може ніколи не настати.І ось — я вже пишу четвертий рік.Написала цю цифру й усвідомила: ого, як багато часу минуло з тієї першої лекції про письмо.Я пишу, бо зараз — той момент, коли я нарешті готова реалізувати те, що довго називала «забаганкою». А насправді — важливу частину себе.У мене є різні типи письма. Колись я несвідомо практикувала терапевтичні тексти.А тепер — кожна написана думка звільняє й наповнює одночасно. Це як потік: варто було дозволити собі в нього увійти — і більше не хочеться зупинятись.Мене все ще відвідують думки, що те, що я пишу — це якась “недостатньо важлива” справа. Бо воно мені дається легко. Бо я люблю це.А я звикла: результат має даватися через труднощі.Але, може, річ у тому, що це справді моє?У цьому я ще розбираюсь.Але точно знаю:я пишу, бо мені це потрібно. І мені це подобається.
#я_читаюНора Робертс — «Пробудження» (Спадщина драконового серця)Працюю над фентезійним романом, тому шукаю книжки, де є дракони — для натхнення й атмосфери. Мій вибір припав на Нору Робертс і її серію «Спадщина дракона».І хоч драконів у тексті першої книги не так багато, зате магії — цілком достатньо.Головна героїня — Брін. Мама якої, або притісняє її, або просто надміру опікується нею. Раптовий спадок у кілька мільйонів доларів, переїзд, нова країна — і подорож до себе.Голлівудський сюжет? Так. Але в цьому є свій шарм.Магія просочується в повсякденне життя дівчини тонкими ниточками — і поступово вкриває її з головою. Ельфи, тролі, дракони, відьми — все це зʼявляється не як щось вибухове, а як частина нового світу, який ще не зовсім реальний, але вже існує поруч.Окрім магії, у книзі є теми справжньої дружби, родинних зв’язків і обов’язку перед світом.У цьому є щось супергеройське: вибір між особистим щастям і долею, яка несе з собою зобов’язання.І хоч героїня лише раз покаталася на драконі — та й то напівсвідомо — я обов’язково читатиму продовження.Бо дуже хочу вірити, що Брін таки приручить свого дракона. 🐉✨
TGLIST.COM.UA
