Я_тут_пишу | замальовка_вихідного_дняОчікування, воно наче змінює тривалість секунд...

#замальовка_вихідного_дняОчікування, воно наче змінює тривалість секунд, і ти вже достоту не розумієш, скільки ще тобі чекати. Деякі події приходять швидко, інші затримуються на роки. Одні ми творимо самі, інші від нас не залежать. Та чи буває в житті стан, коли ми нічого не очікуємо?Люся думала, що вона нічого не чекає. Що вже все, що могла — отримала, втратила й пережила. Вона вже була заміжня, народила двох дітей. Вийшла зі стану мами в декреті й заодно встигла розлучитися. Не тому, що чоловік був поганий — просто не склалося. Як би вона не намагалася, він її не влаштовував. Так і розбіглися. Діти кочували від тата до мами, і, здавалося, це їх влаштовувало більше, ніж усіх інших.Звісно, жінка чекала відпустки й початку навчального року. А потім — його кінця. Але чогось глобального, як-от нових стосунків чи переїзду в краще місце, вже не чекалося. Та й навіщо? Життя склалося. Попри осуди й косі погляди — вона йшла своєю стежкою, все ще на високих підборах і з бездоганним макіяжем.Але одного ранку, того тижня, коли дівчата були в татка, Люся прокинулася по будильнику й прислухалася до тиші. Жодного звуку в квартирі. Здавалося, це саме та тиша, якої вона прагнула весь попередній тиждень. Проте чогось не вистачало.Весь день вона була ніби осторонь — в собі. Робота не складалася. Затори були довшими й нуднішими. Вечір — самотнішим. І саме ніч принесла відповідь:Кохання. Люся, тобі не вистачає кохання.Кого ти любиш у цьому світі безумовно? Не батьків — бо вони тебе народили. Не дітей — бо ти їх народила. А людину, яку ти любиш просто так. За власним вибором. Відповідь була сумною: нікого.Це було нове бажанням. І з нього починалося очікування.