#я_читаю «Подорож письменника» — Крістофер ВоглерКнига, під час читання якої я зрозуміла, що в мого фентезі-роману точно буде ще один етап редагування 😅І, здається, це перша книга, з якої я не виписувала цитати та корисні думки окремо, а просто обклеювала сторінки наліпками. Бо дуже швидко зрозуміла: я сюди ще повернуся. І не раз.Я знаю, що з першого разу навряд чи мені вдалося достеменно реалізувати всі потрібні типи персонажів. Проте зараз я принаймні маю значно чіткіше розуміння, хто є хто у моїй історії та як можна вдосконалити кожного з них.Отож, що собою являє «Подорож письменника» Крістофера Воглера, якщо відійти від загального визначення «посібник для письменників»?Це книга, яка багато в чому спирається на «Тисячоликого героя» Джозефа Кемпбелла. І тут для мене починається найцікавіше, бо «Тисячоликий герой» мені не сподобався. Я його прочитала, але так і не зрозуміла, що конкретно маю робити з усією цією інформацією як авторка.А от Воглер бере схожі концепції й пояснює їх значно сучасніше, практичніше та доступніше. І головне — на прикладах із фільмів, де ти буквально можеш побачити, як усе це працює.Я навіть зустріла тут розбір фільму, якого досі не бачила, — «Форма води». І він настільки мене зацікавив, що я подивилася сам фільм перед тим, як прочитати його розбір. А от більшість інших прикладів я добре пам'ятала, і це неабияк допомагало не просто зрозуміти теорію, а фактично побачити її в дії.Тож під час читання я постійно поверталася думками до власного роману.Хто в моїй історії може виконувати роль ментора? Хто союзник? Хто вартовий порогу? Які архетипи поєднуються в одному персонажі?А потім почала так само розкладати вже сам сюжет: перевіряти темп оповіді, дивитися на етапи, які проходить головна героїня, і на те, чи справді ця подорож приводить її до трансформації.І що для мене особливо важливо — чи можна в цю історію повірити, чи можна поспівчувати героям і прожити їхній шлях разом із ними.У результаті книга в мене тепер у наліпках: етапи подорожі героя та різні її моделі, випробування, архетипи, кульмінація історії та ще купа всього, до чого я точно повернуся під час наступного редагування.Словом, мені дуууже сподобалося.Це одна з тих книг про письменництво, після яких у мене залишилося не просто відчуття «о, було цікаво», а цілком конкретне:«Так. А тепер відкриваємо рукопис і дивимося, що там можна зробити краще». 😅
Пішли на концерт — потрапили на показ модХочу розповісти вам цікаву й трішки дивну історію.Учора майже все свято я провела в ліжку через погане самопочуття. І лише ввечері вибралася з чоловіком на подію, квитки на яку ми купили заздалегідь. Це мав бути концерт BanduraGirl.Я обрала його, бо мені страшенно кортіло нарешті почути бандуру наживо. Не в записі — побачити, послухати й відчути, як вона звучить поруч із тобою.Приїжджаємо на локацію — LEM Station. Колись тут було старе трамвайне депо, а тепер концертний простір із невеликою площею для подій, фудмаркетом та ресторанчиком.Ми тут уперше, тому зацікавлено все розглядаємо й нарешті знаходимо вхід на нашу подію.А поруч — величезна афіша Ethno Fashion Show.Ми кілька разів перевіряємо квитки. Локацію. Час. Назву. Здається, все, що тільки можна перевірити.Нас запрошують усередину.А там — два подіуми. VIP-місця в перших рядах. Оператори. Камери. Яскраве світло.І раптом із колонок:— За три хвилини розпочинаємо перший показ.Я дивлюся на чоловіка. Чоловік дивиться на мене.Обоє знизуємо плечима.Ну а що вже робити? Сидимо.Вмикається гучна етно-сучасна музика, і на подіуми виходять перші моделі.Божечки, та все як по телевізору!І тут мене накриває спогадами з дитинства. Літня спека, УТ-1, і я заворожено дивлюся покази мод. А тепер сиджу просто біля подіуму й спостерігаю за цими рівними спинами, поглядами лише вперед і одягом, який можна роздивитися зовсім зблизька.Перша колекція складалася переважно із шовкових костюмів. У силуетах мені ввижалося щось від японського кімоно, але на тканинах проступали українські орнаменти. Потім були сучасні інтерпретації вишивки — на костюмах, сукнях і навіть взутті.Під час перерви ми знову обійшли територію.BanduraGirl немає.Ну добре.І лише коли нас запросили на останній показ, нарешті повідомили: після нього буде виступ бандуристки.Тож ми подивилися ще одну колекцію, дізналися, що кошти від квитків передадуть на потреби війська, а представлені колекції українського одягу поїдуть до Торонто на показ.І нарешті — приблизно на годину пізніше, ніж ми очікували, — на сцену вийшла Анастасія Войтюк, BanduraGirl.І ось заради цього я й приїхала.Анастасія знайомить слухачів із сучасним і старосвітським звучанням бандури, поєднує традиційні мотиви з іншими музичними стилями. І це було чудово.Бандура в аранжуванні, яке мені нагадувало джаз. Щемка пісня, присвячена військовим. Веселі українські композиції. І навіть «Ніч яка місячна».Я досі не знаю, що саме сталося: накладка в часі, не зовсім зрозумілий опис події чи показ мод справді мав бути таким собі величезним бонусом перед концертом.Але в результаті ми прийшли послухати бандуру, випадково потрапили на Ethno Fashion Show, подивилися показ українських дизайнерів, а потім таки почули бандуру наживо.І я абсолютно задоволена цією плутаниною.Бо якби мені заздалегідь запропонували купити квиток на показ мод, я, найімовірніше, не пішла б. А тепер маю ще один абсолютно випадковий досвід, який виявився значно цікавішим, ніж я могла очікувати.І бандуру я таки почула. ❤️
«Фауст» у Львівській опері: три години між коханням і пекломУчора вперше в житті я була у Львівському національному академічному театрі опери та балету — і одразу на прем'єрі однієї з найвідоміших опер світового репертуару: «Фауст» Шарля Гуно, лібрето Жюля Барб'є та Мішеля Карре за мотивами трагедії Йоганна Вольфганга фон Ґете.Опера на три дії. І тригодинна опера в моєму житті теж сталася вперше.Ці три години були сповнені неймовірної музики у виконанні оркестру під керівництвом диригента-постановника та музичного керівника театру Івана Чередніченка. Музика то занурювала мене в ніжність, то буквально кидала у пекло Мефістофеля. Часом лякала ударами барабанів, а за кілька хвилин уже проникала кудись дуже глибоко тихими мелодіями кохання.Завіса відкривається — і перед нами старий Фауст. Але він не сам. Його нав'язливі думки отримують фізичне втілення: танцювальний гурт чоловіків звивається навколо нього, напосідає, відступає і знову повертається. Внутрішня боротьба героя від самого початку перестає бути лише словами — вона стає рухом.Одразу привертає увагу й сценографія. Над сценою зависають конструкції, схожі на нагромадження металевого брухту. Залежно від освітлення вони змінюються і, принаймні для мене, щоразу набувають іншого значення. Над сценографією та костюмами працювала художниця-постановниця Анна Шкрогаль.Узагалі все в цій постановці, попри французький текст опери — переклад якого, до речі, можна читати над сценою, — ніби намагається наблизити історію до сучасного глядача.Особливо цікаво це працює через костюми.Чоловіча частина хору — студенти, воїни, міщани — має доволі класичний вигляд. А от жіночі образи побудовані на різкому контрасті. Матрони загорнуті в довгі темні сукні із закритими обличчями й нагадують мені черниць. Молоді ж дівчата вдягнені демонстративно відверто: короткі шорти та спідниці, топи, ліфи, яскравий макіяж. На тлі решти персонажів від них буквально віє розкутістю, навіть розпустою.І коли згадуєш, чого прагне Фауст — повернути молодість, отримати кохання, насолоду, прожити те, що, як йому здається, вже втрачено, — ці контрасти перестають здаватися просто ефектними костюмами. Вони складаються в одну цілісну картину бажань, спокус і заборон.Саме нове прочитання опери створив режисер-постановник Станіслав Мойсеєв. І при всій сучасності сценічної мови головне залишається незмінним: людина, її моральний вибір і відповідальність за власні вчинки.Окремо хочу сказати про Маргариту.На тлі переважно чоловічого складу ця тендітна дівчина буквально заволоділа моєю увагою. Її голос, закоханість, біль, страждання, молитва до Бога під звуки органа — усе це було настільки чуттєвим, що в якийсь момент я впіймала себе на простій думці: я чекаю, коли Маргарита знову з'явиться на сцені.І, мабуть, саме її історія дала мені найбільше емоцій за ці три години.А після фіналу сталося дещо кумедне.Зал аплодував стоячи — довго, точно більше п'яти хвилин. Коли ми вже виходили, люди попереду обговорювали постановку, й одна жінка сказала:— Усе чудово, от тільки Мефістофель мені не сподобався.Я мимоволі посміхнулася.Бо подумала: а хіба це не цікава реакція на Мефістофеля? Він бреше, маніпулює, спокушає, підштовхує людей до найгірших їхніх рішень. Він демон. Якщо після трьох годин поруч із ним глядач виходить із зали з відчуттям «от він мені не сподобався», можливо, сценічний образ якраз зробив свою справу.Звісно, це було моє перше знайомство з оперою такого масштабу, тому я дивилася на неї не очима звичайної глядачки. Роздивлялася декорації, слухала оркестр, читала переклад, стежила за костюмами, ловила власні емоції й намагалася зрозуміти, як усе це працює разом.І якщо після трьох годин вистави мені не хотілося, щоб вона швидше закінчилася, а сьогодні хочеться про неї писати, — для першого походу в оперу це, мабуть, найкращий можливий результат.Словом, я в захваті.
#я_читаю Нарешті спробую повернутися до відгуків на прочитане. І сьогодні розкажу одразу про дві серії, що переплітаються між собою, та сім прочитаних мною книжок однієї авторки — Дженніфер Л. Арментраут.Якщо ви ще пам’ятаєте, про одну з них я вже розповідала — «Із крові і попелу». Це було моє входження у світ, який захопив мене цікавим і часом абсолютно непередбачуваним розвитком сюжету.А потім я дізналася, що насправді в цьому всесвіті, де є магія, війни, заснулі боги й хаос, що захоплює королівства, існують два цикли, події яких тісно переплітаються.Один розповідає про теперішнє, інший переносить нас у минуле. І це не просто дві окремі історії в одному сетингу — між персонажами є навіть родинні зв’язки. У теперішньому ми читаємо про онучку, у минулому — про її бабусю та дідуся, ще молодих і так само на етапі власного становлення.Зараз боги сплять, а от у минулому якраз відбувається все мегацікаве.І що більше читаєш обидва цикли, то цікавіше вони працюють разом. Минуле пояснює теперішнє, дає підказки, закриває залишені раніше гачки, а іноді змушує зовсім інакше подивитися на те, що ти вже знаєш. Світ поступово стає дедалі більшим, але водночас — зрозумілішим.І я буквально застрягла в ньому.Кожна книга — понад 600 сторінок, але я невгамовно переходила від однієї до іншої, проковтуючи кожну не більше ніж за тиждень. Думаю, сім таких книжок поспіль говорять про мої враження красномовніше за будь-яку оцінку.Є, щоправда, одна річ, яку я помітила. Певні сцени між закоханими в різних часових лініях ніби повторюють одна одну. Подекуди повторюються навіть звички персонажів. Не знаю, чи це особливість авторського письма, чи свідомий сюжетний хід, але я підозрюю, що в цьому може бути закладена ідея певної циклічності долі.І це все одно мене не зупинило.Бо тепер мені страшенно цікаво, як цей світ узагалі дійшов до свого нинішнього стану. Що насправді сталося? Що породило монстрів і призвело до занепаду? Хто припустився помилки? І що станеться, коли минуле й теперішнє нарешті зійдуться в одній точці?А я майже певна, що вони зійдуться.Отож, що ми маємо? Жінок із неймовірними силами — красивих, але далеко не тендітних. Гумор. Кохання, заради якого герої готові віддати життя. Відданість і зради. Бої, пригоди, фантастичних істот, сцени 18+ і дуже красиві описи.А ще той небезпечний різновид книжкового світу, з якого після сьомої книги ти не думаєш: «Ну все, досить».Ти думаєш: «Так. А коли я зможу прочитати наступну?»
#я_читаю Юлія Ферн, «Даіре: Мистецтво обману»Чесно кажучи, ця книга зачепила мене ще до того, як я відкрила першу сторінку. Уявіть місто, побудоване дев'ятьма кільцями. Майже як у Данте. У центрі — розкіш, влада й достаток. Що далі від центру, то більше бідності. А за останнім кільцем уже нічого немає. Лише голод, відчай і люди, яких місто давно викреслило зі свого життя.Саме там живуть сироти.Перед головною героїнею постає вибір, який складно назвати вибором. Бути чесною й приректи себе та молодшого брата на голод? Чи вдати з себе ту, ким ти ніколи не була, заради шансу врятувати найдорожчу людину?Мені дуже подобаються історії, де герой не є бездоганним. Де доводиться брехати, помилятися, ризикувати й щодня вирішувати, чи виправдовує мета засоби.Окреме задоволення — атмосфера книги. Бали, сукні, палаци, придворні інтриги, конкурси, переможниця яких отримає титул королеви. Але за всією цією красою постійно відчувається небезпека. Бо майже кожен герой щось приховує.І ще мені дуже сподобався принц. Навіть не той, якого очікуєш побачити на початку. Він зовсім не схожий на типового казкового спадкоємця престолу, і саме цим викликав у мене найбільшу цікавість.Це історія не лише про романтику. Вона про виживання, вибір, ціну брехні й те, наскільки далеко людина готова зайти заради тих, кого любить.Тож якщо вам подобаються фентезі з продуманим світом, моральними дилемами, придворними інтригами й романтичною лінією, яка розвивається поступово, думаю, «Даіре: Мистецтво обману» варте вашої уваги.
#я_читаюОлена Кузьміна, «Батьковбивця»Я з нетерпінням чекала виходу цієї книги, бо те, як Олена розповідала про роботу над нею, не могло не зацікавити. Хоча б із письменницької точки зору, не кажучи вже про вимогливий інтерес читачки.Скоріш за все, ви вже бачили багато відгуків, обговорень, а можливо, вже прочитали цю книгу або тільки плануєте. Але мені здається, що відгуків багато не буває.Отож, у цій книзі на вас чекає політичне фентезі та детально продуманий світ. Мушу зізнатися, що після неї я стала значно уважніше ставитися саме до політичної складової в інших фентезійних романах.І що особливо сподобалося — політика тут не існує сама по собі. Вона впливає на героїв, їхні рішення, стосунки та навіть уявлення про те, хто є другом, а хто ворогом. Часом персонажі змушені переглядати речі, у які вірили все життя, і спостерігати за цим було неймовірно цікаво.Маємо чудовий гумор, який прекрасно вплітається поміж серйозними та часом драматичними сценами. До речі, назви глав — це те, що варто окремо відзначити. Вони точно викличуть усмішку й лагідно, але наполегливо запросять вас читати далі.Мені дуже сподобалися персонажі. Вони всі багатогранні та мають власну глибоку історію. З травмами, характерними рисами, прагненнями та особливостями.Особливо цінним для мене було те, що я майже ніколи не могла наперед передбачити, як поведеться той чи інший герой. Що він скаже, який вибір зробить і на чий бік стане. Цікаво читати історію, коли персонажі відчуваються живими людьми, а не набором знайомих тропів.Тут ви знайдете і справжню дружбу, і кохання, і злість, і втрати. Але при цьому історія залишає по собі напрочуд теплий післясмак. Якусь дивну прив’язаність до персонажів і бажання провести з ними ще трохи часу.Ще одна річ, за яку я люблю добре фентезі: воно дозволяє говорити про дуже людські речі через вигадані світи. Про упередження й відповідальність, про владу й вибір, про дружбу та вірність своїм переконанням. І ця книга, як на мене, чудово з цим справляється.Після останньої сторінки мені хотілося дізнатися ще більше про його мешканців, про їхнє майбутнє і про те, куди приведе їх ця історія далі.
#я_читаю Максим Яковлєв, «Теорії змов. Як стати конспірологом»За нами точно стежать через камери телефонів. Австралія — вигадана країна, в якій насправді ніхто ніколи не був. Атлантида існує, і саме там живуть ті самі шість людей, які правлять світом. Світ — це лише симуляція, якою керує якийсь геймер, і таких світів насправді тисячі. Хвороб не існує, як і ліків та вакцин.Що з цього вас зацікавило?Нічого? Тоді ви точно скептик. Або маєте критичне мислення. Або просто ще не читали потрібної інформації. Ну тієї, що зашифрована, знаєте? Яку показують не всім.Усе? Тоді вам треба більше читати. Більше чогось такого, де вас не будуть зомбувати. Ну от цю книгу, наприклад.Дещо? Вітаю, ви належите до більшості людей, які часом піддаються на провокативну інформацію.Що я можу сказати вам про цю книгу? Ну, це було інформативно. Цікаво відсотків на п'ятдесят. Далася вона мені важко.Точно варто відзначити, що автор багато разів критикує й пояснює певні речі про росію. І, звісно ж, не в позитивному ключі. Мою душу це дуже гріло.Мабуть, я занадто скептична людина, яка вірить у науку більше, ніж у все інше. Саме тому мені часом було важко збагнути: ну як? Як люди взагалі починають у таке вірити?Але, мабуть, найцікавішим для мене виявилися навіть не самі теорії змов. Значно цікавіше було спостерігати за тим, як автор пояснює причини, через які люди починають у них вірити.Бо ця книга не стільки про рептилоїдів, таємні уряди чи пласку Землю, скільки про нас самих. Про наше бажання бачити більше, ніж видно на поверхні. Про прагнення знаходити прості відповіді на складні питання. Про потребу відчувати контроль над світом, який часто здається занадто хаотичним.Книга має ще й інтерактив. Наприкінці кожного розділу є завдання, і ви можете спробувати себе в ролі справжнього конспіролога. Чесно кажучи, це одна з тих деталей, яка робить читання значно цікавішим.Після прочитання я не почала вірити в таємні уряди чи приховані змови. Але стала трохи краще розуміти, чому інші люди можуть у них вірити. І, як на мене, це чи не найцінніше, що може дати така книга.Тож якщо вас цікавлять теорії змов, якщо ви хочете більше дізнатися про те, як вони виникають і чому поширюються, або ж навпаки — навчитися дивитися на них більш критично, то ця книга може виявитися для вас доволі цікавою.
#я_читаюФредерік Бакман — «Тривожні люди»Моя друга книга Бакмана — і я в щирому захваті.Якщо чесно, мене трохи лякала сама назва. Тривожності у нашому житті й так вистачає. Але щойно я доторкнулася до цього тексту — всі мої страхи зникли.Я не хочу спойлерити сюжет, бо ця історія справді варта того, щоб прожити її самостійно. І навіть не хочу багато розповідати про персонажів, бо вони настільки живі й особливі, що знайомитися з ними краще без підказок.Єдиний недолік цієї книги — її хочеться всю розбити на цитати.Одна з тих, що особливо запала мені в сердечко (мабуть, тому що я програмістка): «Ближче до старості навіть програмісти стають поетами.»Уявіть квартиру, у якій опинилися замкненими абсолютно різні люди. І в кожного з них — своя історія, свої травми, свої страхи й потреби.І найцікавіше те, що Бакман не намагається зробити своїх персонажів ідеальними. Вони всі трохи загублені, трохи втомлені й дуже тривожні. Але саме через це — справжні.Мені здається, одна з головних думок книги в тому, що люди можуть випадково рятувати одне одного. Навіть незнайомці. Навіть у найгірший день свого життя.Тут дуже широко розкриваються поняття сім‘ї, щастя, любові та стосунків між батьками й дітьми.Наприклад, про щастя: «Щастя — як гроші. Це вигадана цінність, яка відповідає тому, що нам не під силу зважити чи виміряти.»Або про те, чого насправді хочуть батьки від дітей і що з ними відбувається, коли все йде не так, як загадувалося: «Сини цього не можуть зрозуміти, а батькам соромно визнати: насправді нам не хочеться, щоб наші діти йшли за власними мріями, і також не хочеться, щоб вони обирали наші дороги. Це ми хочемо йти дорогами власних дітей, коли ті здійснюють наші мрії.»Взагалі мені дуже припало до душі розкриття теми батьківства у цій книзі: «Знаєш, що в батьківстві найжахливіше? Тебе завжди будуть оцінювати за найгіршими моментами. Ти можеш тисячу разів зробити правильно, але якось зробиш одну помилку, і тоді назавжди будеш тим батьком, який подивився в телефон, коли дитині влучила по голові гойдалка. Ми днями й ночами не відводимо погляду від дітей, але ось варто прочитати ОДНУ смску, і всі наші досягнення вже нічого не важать. Ніхто ж не ходить до психолога, щоб поговорити про те, як їх у дитинстві не зачепило гойдалкою по голові. Батьків характеризують їхні прорахунки.»А ще — про тиск нашого сьогодення. Про те, скільки всього ми змушені пам‘ятати й тримати в голові: паролі, логіни, пін-коди, дедлайни, чужі очікування й власні страхи. «У наші часи кожна людина повинна давати собі раду з огромом очікувань. Нам треба мати роботу, якесь житло, сім‘ю, і сплачувати податки, і міняти білизну, і пам’ятати пароль до свого клятого вайфаю. Комусь із нас ніколи так і не вдається втримати під контролем цей хаос, а життя знай триває собі, і Земля мчить космічними просторами зі швидкістю два мільйони кілометрів на годину, і ми на ній трясемося від паніки, ніби загублені шкарпетки.»І попри всі складні теми — самотність, тривожність, страх бути недостатнім — ця книга ще й дуже смішна. Часом абсурдна, незграбна й дивна, як самі люди.Не розраховуйте, що це буде легка історія. Ні.Але вона настільки справжня, що мені здається — нею неможливо не захопитися.
#я_читаю«Привіт, красуне», Енн НаполітаноУ вас є брати чи сестри? Чи ви єдина дитина в сім‘ї?Хоча, знаєте, це не так уже й важливо. Бо в цій сімейній сазі кожен зможе знайти частинку себе.Тепла, болісна й дуже жива історія про чотирьох сестер Подавано та самотнього хлопця, який поступово стає частиною їхньої родини.Сестри тут абсолютно різні — зі своїми страхами, мріями та поглядами на любов і життя. «Ідея кохання у книгах на кшталт “Буремного перевалу” чи “Джейн Ейр” полягає в тому, що кохання — це та сила, яка знищить тебе. Це все трагедії, Сільві.» — Сільві зітхнула. «Не в трагедії річ. Ми читаємо ці книги й досі, тому що любов там настільки сильна й щира, що ми не можемо від неї відірватися. Я вважаю, що ці книги не про страждання — вони про розширення душі.»Кожна з героїнь проходить дорослішання своєю дорогою, і кожна стикається з власними перепонами.Мені дуже сподобалося, що історія розповідається з різних точок зору. Це дозволяє побачити ситуації об‘ємніше й зрозуміти кожного персонажа трохи глибше.І ще — ця книга дуже чесно показує самотність усередині родини. Те, як навіть серед людей, які тебе люблять, можна залишатися неймовірно самотнім. Як мовчання, образи й нерозуміння здатні роками жити поруч із любов‘ю.А ще тут багато красивих думок про людей і зв‘язки між нами: «Ми частина неба, частина каміння в саду твоєї матері й того старого, що спить біля вокзалу. Ми всі взаємопов’язані, і коли ти це бачиш, то розумієш, наскільки прекрасне життя.»Я не так багато читала сімейних саг, але в цьому жанрі є щось дуже близьке й затишне. Таке, що непомітно змушує тебе зачитуватися історією чужої родини, ніби вона стає трохи твоєю.
#я_читаю Лорен Робертс — «Безрозсудна»Продовження темного романтичного фентезі «Безсила», яке тримає в напрузі від першої сторінки. А остання… остання просто розтрощує всі ваші надії та сподівання.Мені дуже сподобалася перша частина, тож за другу я взялася майже одразу. І можу сказати, що ця історія стала лише темнішою, болючішою й емоційнішою.Тут уже знайомі нам персонажі й світ опиняються в ролях, які зовсім не хотіли б грати. Минуле крокує поруч із ними у кожному русі вперед, а почуття поступово стають не слабкістю, а своєрідною зброєю.Він — мисливець, який полює на ту, що могла б стати його шансом на нормальне життя. Вона — втікачка, яка тікає від єдиної людини, поруч із якою могла б нарешті відчути безпеку.І вся ця історія балансує між ненавистю, обов’язком, провиною та коханням, яке ніяк не хоче помирати.Мені дуже сподобалося, що друга частина не намагається просто повторити успіх першої. Світ стає масштабнішим, ставки — вищими, а герої поступово втрачають ілюзії щодо себе та свого королівства. Тут уже менше гри у виживання і значно більше — про наслідки рішень, владу, революцію та ціну почуттів.І окремо хочу сказати про атмосферу між героями. Це все ще той самий slow burn, від якого буквально тріщить повітря між персонажами. Погляди, недомовленості, випадкові дотики — Лорен Робертс дуже добре вміє створювати цю емоційну напругу.Поки читала, я постійно відганяла від себе підозри щодо фіналу. Бо ця історія ніколи не виглядала як казка про щасливий кінець. Не про спокійне “і жили вони довго й щасливо”. І точно не про момент, коли всі рани раптом загояться.Фінал «Безрозсудної» — це радше початок чогось значно страшнішого й масштабнішого.І тепер я абсолютно не уявляю, що буде далі.Чекаю продовження з нетерпінням.
TGLIST.COM.UA
