«Фауст» у Львівській опері: три години між коханням і пекломУчора вперше в житті я була у Львівському національному академічному театрі опери та балету — і одразу на прем'єрі однієї з найвідоміших опер світового репертуару: «Фауст» Шарля Гуно, лібрето Жюля Барб'є та Мішеля Карре за мотивами трагедії Йоганна Вольфганга фон Ґете.Опера на три дії. І тригодинна опера в моєму житті теж сталася вперше.Ці три години були сповнені неймовірної музики у виконанні оркестру під керівництвом диригента-постановника та музичного керівника театру Івана Чередніченка. Музика то занурювала мене в ніжність, то буквально кидала у пекло Мефістофеля. Часом лякала ударами барабанів, а за кілька хвилин уже проникала кудись дуже глибоко тихими мелодіями кохання.Завіса відкривається — і перед нами старий Фауст. Але він не сам. Його нав'язливі думки отримують фізичне втілення: танцювальний гурт чоловіків звивається навколо нього, напосідає, відступає і знову повертається. Внутрішня боротьба героя від самого початку перестає бути лише словами — вона стає рухом.Одразу привертає увагу й сценографія. Над сценою зависають конструкції, схожі на нагромадження металевого брухту. Залежно від освітлення вони змінюються і, принаймні для мене, щоразу набувають іншого значення. Над сценографією та костюмами працювала художниця-постановниця Анна Шкрогаль.Узагалі все в цій постановці, попри французький текст опери — переклад якого, до речі, можна читати над сценою, — ніби намагається наблизити історію до сучасного глядача.Особливо цікаво це працює через костюми.Чоловіча частина хору — студенти, воїни, міщани — має доволі класичний вигляд. А от жіночі образи побудовані на різкому контрасті. Матрони загорнуті в довгі темні сукні із закритими обличчями й нагадують мені черниць. Молоді ж дівчата вдягнені демонстративно відверто: короткі шорти та спідниці, топи, ліфи, яскравий макіяж. На тлі решти персонажів від них буквально віє розкутістю, навіть розпустою.І коли згадуєш, чого прагне Фауст — повернути молодість, отримати кохання, насолоду, прожити те, що, як йому здається, вже втрачено, — ці контрасти перестають здаватися просто ефектними костюмами. Вони складаються в одну цілісну картину бажань, спокус і заборон.Саме нове прочитання опери створив режисер-постановник Станіслав Мойсеєв. І при всій сучасності сценічної мови головне залишається незмінним: людина, її моральний вибір і відповідальність за власні вчинки.Окремо хочу сказати про Маргариту.На тлі переважно чоловічого складу ця тендітна дівчина буквально заволоділа моєю увагою. Її голос, закоханість, біль, страждання, молитва до Бога під звуки органа — усе це було настільки чуттєвим, що в якийсь момент я впіймала себе на простій думці: я чекаю, коли Маргарита знову з'явиться на сцені.І, мабуть, саме її історія дала мені найбільше емоцій за ці три години.А після фіналу сталося дещо кумедне.Зал аплодував стоячи — довго, точно більше п'яти хвилин. Коли ми вже виходили, люди попереду обговорювали постановку, й одна жінка сказала:— Усе чудово, от тільки Мефістофель мені не сподобався.Я мимоволі посміхнулася.Бо подумала: а хіба це не цікава реакція на Мефістофеля? Він бреше, маніпулює, спокушає, підштовхує людей до найгірших їхніх рішень. Він демон. Якщо після трьох годин поруч із ним глядач виходить із зали з відчуттям «от він мені не сподобався», можливо, сценічний образ якраз зробив свою справу.Звісно, це було моє перше знайомство з оперою такого масштабу, тому я дивилася на неї не очима звичайної глядачки. Роздивлялася декорації, слухала оркестр, читала переклад, стежила за костюмами, ловила власні емоції й намагалася зрозуміти, як усе це працює разом.І якщо після трьох годин вистави мені не хотілося, щоб вона швидше закінчилася, а сьогодні хочеться про неї писати, — для першого походу в оперу це, мабуть, найкращий можливий результат.Словом, я в захваті.