«Фауст» у Львівській опері: три години між коханням і пекломУчора вперше в житті я була у Львівському національному академічному театрі опери та балету — і одразу на прем'єрі однієї з найвідоміших опер світового репертуару: «Фауст» Шарля Гуно, лібрето Жюля Барб'є та Мішеля Карре за мотивами трагедії Йоганна Вольфганга фон Ґете. Опера на три дії. І тригодинна опера в моєму житті теж сталася вперше. Ці три години були сповнені неймовірної музики у виконанні оркестру під керівництвом диригента-постановника та музичного керівника театру Івана Чередніченка. Музика то занурювала мене в ніжність, то буквально кидала у пекло Мефістофеля. Часом лякала ударами барабанів, а за кілька хвилин уже проникала кудись дуже глибоко тихими мелодіями кохання. Завіса відкривається — і перед нами старий Фауст. Але він не сам. Його нав'язливі думки отримують фізичне втілення: танцювальний гурт чоловіків звивається навколо нього, напосідає, відступає і знову повертається. Внутрішня боротьба героя від самого початку перестає бути лише словами — вона стає рухом. Одразу привертає увагу й сценографія. Над сценою зависають конструкції, схожі на нагромадження металевого брухту. Залежно від освітлення вони змінюються і, принаймні для мене, щоразу набувають іншого значення. Над сценографією та костюмами працювала художниця-постановниця Анна Шкрогаль. Узагалі все в цій постановці, попри французький текст опери — переклад якого, до речі, можна читати над сценою, — ніби намагається наблизити історію до сучасного глядача. Особливо цікаво це працює через костюми. Чоловіча частина хору — студенти, воїни, міщани — має доволі класичний вигляд. А от жіночі образи побудовані на різкому контрасті. Матрони загорнуті в довгі темні сукні із закритими обличчями й нагадують мені черниць. Молоді ж дівчата вдягнені демонстративно відверто: короткі шорти та спідниці, топи, ліфи, яскравий макіяж. На тлі решти персонажів від них буквально віє розкутістю, навіть розпустою. І коли згадуєш, чого прагне Фауст — повернути молодість, отримати кохання, насолоду, прожити те, що, як йому здається, вже втрачено, — ці контрасти перестають здаватися просто ефектними костюмами. Вони складаються в одну цілісну картину бажань, спокус і заборон. Саме нове прочитання опери створив режисер-постановник Станіслав Мойсеєв. І при всій сучасності сценічної мови головне залишається незмінним: людина, її моральний вибір і відповідальність за власні вчинки. Окремо хочу сказати про Маргариту. На тлі переважно чоловічого складу ця тендітна дівчина буквально заволоділа моєю увагою. Її голос, закоханість, біль, страждання, молитва до Бога під звуки органа — усе це було настільки чуттєвим, що в якийсь момент я впіймала себе на простій думці: я чекаю, коли Маргарита знову з'явиться на сцені.

І, мабуть, саме її історія дала мені найбільше емоцій за ці три години. А після фіналу сталося дещо кумедне. Зал аплодував стоячи — довго, точно більше п'яти хвилин. Коли ми вже виходили, люди попереду обговорювали постановку, й одна жінка сказала:— Усе чудово, от тільки Мефістофель мені не сподобався. Я мимоволі посміхнулася. Бо подумала: а хіба це не цікава реакція на Мефістофеля? Він бреше, маніпулює, спокушає, підштовхує людей до найгірших їхніх рішень. Він демон. Якщо після трьох годин поруч із ним глядач виходить із зали з відчуттям «от він мені не сподобався», можливо, сценічний образ якраз зробив свою справу. Звісно, це було моє перше знайомство з оперою такого масштабу, тому я дивилася на неї не очима звичайної глядачки. Роздивлялася декорації, слухала оркестр, читала переклад, стежила за костюмами, ловила власні емоції й намагалася зрозуміти, як усе це працює разом. І якщо після трьох годин вистави мені не хотілося, щоб вона швидше закінчилася, а сьогодні хочеться про неї писати, — для першого походу в оперу це, мабуть, найкращий можливий результат.Словом, я в захваті.