Telegram statistics channel - @tetiana_kozelska

#я_читаю«Книголюби», Емілі ГенріЗдається, я знайшла авторку, чия солодкуватість мені личить. І підозрюю, справа не лише в романтиці. А в тому, що вона пише про книжкову індустрію — про людей, які живуть текстами. А я таким людям довіряю.У центрі історії — жінка, яка вибудувала себе сама. Бездоганна кар’єра, чіткий розум, контроль. Вона книжкова агентка, яка колись мріяла бути редакторкою. Вона з тих, хто«тяжко працювала, будуючи власне життя, щоб ніхто не міг висмикнути корок і спустити мене в космічну каналізацію».І є її сестра — інша модель жіночності. Родина, діти, третя вагітність. І фраза, яка болить:«Народження — це в певному сенсі смерть… Смерть самоцінної особистості. Смерть сну».Цей роман — не просто про кохання. Він про вибір. Про страх втратити себе. Про те, як жінці завжди треба доводити, що її шлях — правильний.І, звісно, є він. Від ворогів до коханців — схема знайома. Я розуміла, куди все рухається. Мабуть, навіть фінал відчувала наперед. Але справа не в тому, чим усе закінчиться. А в тому, як вони туди йдуть.Шлях героїні — красивий і болісний водночас. Багатошаровий. Чутливий. У кожного з них за плечима травми. Попереду — амбіції. І жоден не хоче розчинитися в іншому.І саме це мені сподобалося найбільше: тут немає жертв заради любові. Є прийняття. Є дорослі рішення. Є відданість без самознищення.А кохання… воно тут не рятує. Воно додає сміливості залишитися собою.

Сьогодні поділюся з вами ще одним текстом, який я написала в рамках пристрасних вправ.Подружня зрадаЯ був уже майже на піку. Ще кілька хвилин швидких рухів — і мене накриє полегшення. Вона тихенько стогнала, але в безлюдному офісі навіть ці звуки були гучними. Це додавало ще більше адреналіну. Усі ці дні я спостерігав за її затісним одягом на пухких формах. Захват у її очах, її визнання мене.О так, як же я хочу нарешті дійти до кінця. Її тіло притиснуте до мого столу. Мені не дуже хочеться дивитися на її обличчя чи цілуватися з нею. Я просто хочу бути з кимось іншим. Я тримаю її за сідниці, її спідниця піднята, трусики спущені на ноги. І мені це подобається. Дуже.Ми не розмовляємо — лише наші тіла рухаються в вечірньому світлі міста. Я роблю останній рух — і двері відчиняються. Та я вже не можу зупинитися, очі заплющені, мене накриває хвиля, і вона скрикує разом зі мною. Я знаю, що вона лише підігрує. Та байдуже.А потім у мене зникає здатність говорити й рухатися. У дверях стоїть вона. Моя дружина. Вона мовчки дивиться на мене й на неї. Я інстинктивно піднімаю руки вгору, ніби це може допомогти. На мені досі презерватив. Я опускаю погляд, вона теж.— Люба, — кажу я, поспіхом стягуючи його й не знаючи, куди подіти. Рука завмирає в повітрі. Я кидаю його вбік — і цей рух здається найганебнішим за весь вечір.Намагаюся застебнути штани, але руки тремтять і блискавка заїдає. Раз, другий. Нарешті піддається.Та її очі спрямовані не на мене — на мою партнерку. Пухка блондинка поспіхом запахує блузку, ніяк не може влучити в рукав. Опускає спідницю, натягує білизну.Скажи щось, благаю я подумки ту, з якою прожив п'ять років. Зникни, прошу ту, що змусила мене зрадити. Буквально змусила. Я чую, як жалюгідно це звучить навіть у моїй голові. Усвідомлення накриває мене крижаною хвилею. Я роблю крок до дружини.— Кохана.І всі слова здаються безсилими. Що я можу сказати? Я не хотів? Це не те, що ти подумала? Це нічого не значить?Вона переводить погляд на мене й відступає вбік, щоб Кіра — здається, її звати Кіра — могла швидко вибігти з кімнати. Тепер нас лише двоє. Я не можу прочитати, що в її очах. Злість? Відраза?І лише тепер я помічаю, що вона дивно одягнена. На ній тренч і підбори.Ні.Чому сьогодні? Я кілька разів натякав, що був би щасливий, якби вона приїхала до мене — як у кіно, в плащі та білизні.— Вибач, — кажу я і стаю на коліна.Зміна в її очах убиває мене без жодного звуку. Годину тому я хотів, щоб там було більше пристрасті — як у тієї… Тепер я хочу, щоб там було хоча б трохи тепла.Вона все ще мовчить. Потім розв’язує пояс тренча, і я бачу — її тонке, бездоганне тіло в червоній білизні з тонкими ремінцями. У штанях — зрадлива реакція тіла. Я не витримую:— Скажи хоч щось… — прошу я, сидячи на підлозі, відчуваючи себе нікчемним.Вона хитає головою й просто йде.Я стукаю кулаком по підлозі. Хапаю речі й біжу за нею. Але вона прослизає в ліфт — до Кіри — і я зупиняюся. Біжу сходами. Не встигаю. Вона на парковці. Я вибігаю — авто вже поїхало.— Підвезти? — зухвало питає Кіра.

#я_читаю Сара Пеннер, «Зникнення аптекарки»Лондон XVIII століття й Лондон у наші дні. Дві історії, що в’ються отруйними парами від минулого до сьогодення. Дві жінки, яких зрадили, але їхні дії — зовсім різні й водночас дивно схожі.Одна — аптекарка, яка допомагає виключно жінкам і виключно у справах убивства. Її мистецтво створювати отрути вражає витонченістю, продуманістю та секретністю. Вона не просто змішує інгредієнти — вона відновлює справедливість у світі, де жінкам її ніхто не гарантує.Інша — сучасна жінка, яка колись відклала свої амбіції й мрії, обравши шлюб. А отримавши зраду, змушена подивитися на себе і своє життя по-новому. Її історія про повернення до себе.Мені дуже сподобалося це переплетення доль — жіноча лють, біль, пошук сили. У книзі є моменти, які могли б змусити заплакати або відчути, як серце гупає у скронях. Є сцени, що здатні боляче зачепити.Але мені трохи не вистачило напруги. Здавалося, що авторка в якийсь момент нас пожаліла й не докрутила переживання до краю.Можливо, це на краще, бо після слова «Кінець» нічого не розбивається всередині. Залишається лише післясмак — тихий та трохи гіркий.

Зі святом кохання та книгодарування 🫶Ділюся з вами ще одним текстом з гарчих вправ 💋.ФантазіяНедільна вечеря в родичів настільки нудна, що я вже не знаю, чим себе зайняти. Я вже десять разів відмовилася від добавки салатів, солодкого та кави. Підперла рукою голову й гортаю на колінах телефон. По відчуттях мені знову тринадцять, і я боюся, що хтось із дорослих попалить, що в мене на екрані.Дивлюся німі відео, та все більше автоматом зависаю на випадкових відео азійських хлопців. Не можу зрозуміти, як можна мати настільки бездоганне тіло? Одна картинка за іншою. Обговорення тьоті Ліди стає все далі від мене.Я придумую собі музику, під яку могла б із ним потанцювати. З цим ілюзорно привабливим хлопцем. Мені хочеться, щоб він був трішки впертим, настирним, рішучим. Щоб наш танок переріс у прогулянку, а прогулянка перетекла в дотики та поцілунки.Він би притиснув мене до стіни десь у напівтемному провулку. Одна рука на моїй талії, інша — в моєму волоссі. Я б відчула його дихання на шиї, його губи біля вуха, його шепіт — щось нерозбірливе, але від чого по спині біжать мурахи. Моя рука ковзає по його животу, під тканиною футболки — і там саме так, як на відео, гладко, тепло, ідеально...— А що доцюня думає про ціни на насіння?Я здригаюся. Дядько дивиться на мене з іншого кінця столу, чекаючи відповіді.— Що? А, ну... погано, — бурмочу я, ще більше ховаючи телефон під стіл.Тьотя Ліда кидає на мене підозріливий погляд. Я відчуваю, як горять щоки. Ніби вона може прочитати мої думки. Ніби на лобі написано: "Щойно уявляла, як мацаю незнайомця з інсти".Я розчаровано гортаю далі — і доля дає мені ще один шанс. Ще кращого партнера. Цей точно довів би діло до кінця. Він би повів мене до свого авто, відвіз у якесь красиве місце з видом на нічне місто. Цілував би мене до забуття, поки я не здалася б і не залізла йому на коліна. Його руки під моєю сукнею, мої пальці на його ремені...Дядько закашлюється і гучно сміється з якогось анекдоту, ляскаючи долонею по столу.Хлопець тане на екрані. В голові залишається лише пуста холодна машина й тьотя Ліда, яка пропонує ще тортика.

#я_читаю Ніккі Ерлік, «Мірило»«Вам не потрібне довге життя, щоб вплинути на цей світ. Потрібно лише мати бажання зробити це».Чи потрібно?Що було б, якби вам сказали точну дату вашої смерті? Чи змінили б ви своє життя? Нарешті зробили б те, що давно відкладали? Чи, можливо, навпаки — опустили б руки?У цьому світі всі знають, коли настане їхній день. І саме це знання стає головним випробуванням.Книга розповідається від кількох оповідачів — людей із різною довжиною життя. Це дозволяє подивитися на ситуацію з різних боків: через страх, кохання, прагматизм, бунт, прийняття.Чи залишаться разом ті, чий «термін» різний? Чи наважаться народити дитину? Чи візьмуть на роботу того, хто помре за рік?Це роман не стільки про смерть, скільки про вибір. Про силу боротися. І про силу відпустити.«Потрібна справжня сила, щоб продовжувати боротися… але іноді для того, щоб відпустити, теж потрібна сила».Я знаю, це більше схоже на потік запитань, ніж на класичний відгук. Але ця книга — саме така. Вона не дає відповідей. Вона ставить перед великий знак питання.І поки читаєш, починаєш запитувати себе: якби я знала дату — чи жила б інакше?

Продовжую гарячі вправи, сьогодні: Описую сцену в якій відбувається звабленняЯ не часто намагаюся звабити свого чоловіка. Ну бо пʼятнадцять років разом накладають свої відбитки та схеми того, як ми потрапляємо в ліжко для саме того моменту. Й хоча в моїй голові живуть десятки книжок про те, як підтримувати гарячі стосунки крізь роки, побут вносить свої корективи. Та все ж раз на рік можна спробувати бути розпусною еге ж? Коли стали всі зірки в ряд й до кінця дня ти все ще жива. Коли діти сплять. Можна ж спробувати? Я зачиняюся у ванній швидко приймаю душ (нетипово для мене) й залишаю воду включеною. Я поза підозрою, зараз він буде спокійно чекати мене, гортаючи телефон, Що ще робити ввечері? Про романтично атмосферу вже потурбувалася країна гній. Тож слабке світло нам забезпечене.Я збираю своє довге чорне волосся у високий хвіст, молодшаю на кілька років. Мені подобається цей образ, додаю червону помаду, стрілки нашвидкоруч. Непогана картинка вийшла.Білизну з відкритим доступом, я ховаю під будуарною напівпрозорою сукнею. Мені б іще підбори для впевненості, але боюся, що розбуджу малих і тоді буде не зовсім зручно. То ж по плану танець, який я вивчила на High Heels, музика один навушник йому один мені й погнали. Коли я підхожу до нього він ще не розуміє то й добре я даю мовчки навушник, він так само мовчки просто вставляє його до вуха. Але почувши перші ноти пісні Burning Slow відриває погляд і кидає його в мене, як сітку в якій я одразу закутуюся. Мабуть, це одна з найпрекрасніших речей, що я люблю в ньому. Він завжди готовий їсти мене очима.Я чекаю відповідної ноти для того, щоб почати свої руки, повільно гойдаючи стегнами й насолоджуючись тим як він довго дивиться на мої вуста. Він хитає головою й хижо посміхається. Чудово, що в нього теж є потрібний настрій. Я роблю повільний випад ногою в сторону й повільно підтягую її до себе, обертаючи тулуб, так щоб волосся злетіло догори, а він захотів його накрутити на свою руку у фантазіях. Я торкаюся руками своєї шиї й вигинаюся як кішка. Я навколішках роблю рухи над підлогою, ті самі що певна повторю пізніше на ньому. Підповзаю до нього і звиваюся по його тілу, сідаю спиною до нього й танцюю далі. Він стілець, а я…я намагаюся не піддатися й не давати його рукам волю. Я встаю й нахиляюся, стою кілька секунд і сідаю на шпагат наскільки я можу, розвертаюся, але більше нічого не можу показати, бо він вже забрав мене в свої й виконує свій хід. Цілує неспішно. Й шепоче мені:— Ти неймовірна. Хочу тебе, як завжди до нестями.Я тріумфую в задоволеній усмішці. Ми зʼїдаємо мою помаду ще до того, як знімаємо мою сукню.— О боже.. — виривається в нього, бо там ще є на що подивитися. І я думаю треба частіше танцювати вдома.

Я беру її руки в свої. Поцілунок обривається. Темні очі дивляться запитально.— Ти що, соромишся?Це просте питання чіпляє щось усередині. Я відпускаю її. Вона киває — гарний хлопчик.І ось я вже без сорочки. Трохи злий. Але її вуста — вони всюди: на грудях, плечах, животі. Коли доходять до пояса, я підіймаю її й ставлю спиною до себе.Вона хіхікає. Я сміюся теж. Я втрачаю схему. Мав би бути пристрасним альфою. Повільно зсовувати сукню, змушувати знемагати.Але вона чекає швидко. І сукня…Я торкаюся блискавки на її спині. Пальці трохи незграбні — не від хвилювання, а від того, що я звик робити це повільніше. Театральніше. Вона стоїть нерухомо, але я відчуваю, як її дихання прискорюється під моїми руками.— У тебе проблеми з блискавками? — сміється вона.Я стискаю щелепи й тягну вниз. Блискавка піддається з тихим металевим шурхотом. Тканина розходиться, оголюючи хребет — і тонку смужку мережива під нею. Я веду пальцем уздовж її спини, від шиї до попереку. Вона ледь помітно вигинається назустріч.Сукня сповзає з плечей, затримується на стегнах — і падає до її ніг чорною калюжею. Я притискаю її оголену спину до своїх грудей. Її шкіра тепла, майже гаряча.Та вона викручується, залазить на ліжко, оголює груди, знімає трусики. Залишає лише панчохи. Красиво. Але самовільно.— Ти трошки гальмуєш…Я справді гальмую. Плану нема. Слів нема.Я окидаю її поглядом ще раз і кажу:— Просто ти достобіса гарна.

Моє наступне завдання з письменницької практики. Тема — заборонені стосунки.Текст 18+. Про заборонене бажання і вибір дорослої жінки. І ви теж можете зробити свій вибір — читати чи ні.Я сиджу на готельному ліжку й судомно ковтаю холодне, попередньо замовлене ним шампанське. Світло не вмикала — з двох вікон цієї величезної кімнати й так достатньо сяйва. Та й, якщо чесно, мені якось ніяково кохатися при повному освітленні. Я знаю всі свої розтяжки на бедрах.На мені недолугий чорний, прохолодний халат зі справжнього шовку — його подарунок. Я то розпахую його на грудях, то навпаки поспіхом закриваю декольте. Мені треба заспокоїтися швидше, бо від хвилювання я пітнію. А що, як він торкатиметься мене губами у всіх моїх місцях?Я переривчасто вдихаю й відпрацьовую для нього сексуальну, радісну посмішку.Цього разу я залишила всіх своїх критикинь за дверима. В голові — на диво — жодного: ти ж мама доньки, ти зрадиш чоловікові, ти безсоромна, ти шльондра. Я знаю, вони наздоженуть мене дорогою назад — до тієї ж таки сім’ї. Але зараз… зараз я роблю ще ковток шампанського й відчуваю, як палають мої щоки.У коридорі нарешті чути кроки. Я впевнена — це він.Двері відчиняються, і він заходить так буденно, наче це вже не вперше між нами. Ніби не було сороміцьких поцілунків у коморі на роботі. Ніби я — лише його, а він — лише мій. По-справжньому.Я посміхаюся, коли ловлю його погляд на собі. Лише він може так дивитися на мене. Лише з ним я відчуваю свою вроду. Він нахиляється й шепоче:— Привіт, манюня.Я пирхаю зі сміху — яка я манюня у свої сорок. Моя усмішка губиться в його вустах. Мені терміново треба поставити келих, бо я хочу триматися за нього руками. Хочу швидше скинути його речі й притиснутися до оголеного, красивого тіла. Я знаю, яке воно — ми вже не перший тиждень обмінюємося нюдсами. Але торкнутися — це зовсім інше.Він звільняє мене від п’янкого поцілунку, забирає келих і стягує мій халат. Я, звісно ж, готувалася: на мені відверте боді, мереживо та сітка.Він затримується, повільно ковзає по мені, ніби з’їдає всю — мене й моє серце разом. Таке неможливо зіграти, еге ж? Цю первинну жагу, що палає в ньому. Сьогодні він точно хоче мене.Я стягую з нього речі, а пальці тремтять. Я справді знову ніби манюня — планую зайнятися коханням у таємниці, як уперше. Адреналін шугає венами, і я тремчу від бажання опинитися під ним, пізнати щось нове.Я не наважуюся щось сказати — та, здається, й не треба. Бо я вже лежу на спині й закидаю голову від його великих рук на моїх грудях. Я хочу підняти його вище, притягнути до своїх губ. Він сильніший — і якби я йому не довіряла, мене б це налякало.Але тепер я просто здаюся. Його володінню.Тут я можу бути просто жінкою. Справжньою — тією, що живе в мені. У неї немає зобов’язань. Є лише бажання бути егоїстично щасливою.

#я_читаю Із крові й попелу, Дженніфер Л. АрментраутМій перший досвід знайомства з цією авторкою і з таким різновидом фентезі. Усі мої попередні фентезійні книжки та серії були про драконів, магію й фейрі. А тут мені відкрився зовсім інший світ — оповитий правилами, обмеженнями, традиціями та вірою. І ще тут є ті, хто п’є кров. І це не вампіри.У центрі роману — юна дівчина, яка вміє за себе постояти. І вона мені подобається. Як би це не було типовим, але сильні жінки в книжках — моя слабкість. А її прізвисько — Маківка. Лише вслухайтесь, як це гарно звучить українською.Сюжет розвивається з середньою швидкістю, але саме така динаміка, як на мене, потрібна цьому тексту. Світ вибудовується поступово, і про його справжню структуру ми все одно дізнаємося згодом.І, звісно ж, тут є він — книжковий краш, який говорить:«Страх і сміливість — це часто одне й те саме. Це робить людину або воїном, або боягузом. Різниця лише в тому, в якій людині це живе».Він сильний, мудрий, наполегливий, дорослий. І хоча я розкусила його майже з перших сторінок, це не зіпсувало враження. Уже з першої зустрічі персонажів я здогадувалася, куди все рухається.Та попри це, остання фраза героя буквально змусила мене відкинути всі сумніви й узятися за наступну частину циклу. Я її ще не почала, але обов’язково розкажу, що там далі. Бо відчуваю: перша книга — це лише легкий дотик до історії, а справжній розмах ще попереду.

#я_читаюФранк Тільє, «Пазл»Книга починається з цитати, яка одразу налаштовує на потрібний лад: «А коли від давнього минулого не залишається нічого… запах і смак — тендітніші, але живучіші — ще довго несуть на собі величезну брилу спогадів.» — Марсель Пруст, «На Сваннову сторону»І це дуже влучний вступ. Бо «Пазл» — роман, який змушує сумніватися буквально в кожній попередній сторінці.Це психологічний трилер, що заходить на територію людської психіки — саме тому ти постійно губишся між реальністю та її викривленням. Під час читання я безперервно будувала власні теорії й здогадки про те, що ж насправді відбувається. Спочатку всі вони виявлялися хибними. Але чим глибше впускаєш у себе атмосферу книги, тим ясніше починаєш бачити — і тим страшніше стає.Гонитва героїв у моторошній грі за гроші. Стерті спогади — чи, можливо, вживлені чужі? Жорстокі вбивства й замкнена, гнітюча локація.Автор майстерно тримає напругу, змушує співпереживати персонажам і буквально відчувати їхні страхи на фізичному рівні.Я майже не назбирала цитат із цієї книги — не тому, що вони відсутні, а тому, що я була повністю поглинута процесом читання й розвитком подій. Настільки щільним і безперервним є напруження.Тож якщо ви любите, коли книга не відпускає, змушує сумніватися в усьому й грає з вашим відчуттям реальності — «Пазл» вам точно сподобається. І так, питання «хто тут насправді психопат» ще довго не дасть спокою.