#50різдвянихвправРодинна фотосесіяОбожнюю фотосесії! Родинні, персональні — усі. Це моя терапія, мій ресурс і моє натхнення. Новорічна родинна була давненько, але така щемка для мене, що не можу втриматися й не написати про неї.Був такий час, що тепер здається нереальним і навіть трохи казковим. Початок зими 2021-го… Час, коли найбільшою проблемою було… та вже й не згадаю що саме. Але точно щось світле, просте і веселе. Як і ці фотографії.На зйомку я збиралася дуже ретельно. Завжди так роблю, бо сама підготовка — це теж насолода. Гарна підготовка приносить гарний результат. Бордова сукня для мене, бордові сорочки для моїх хлопців — одяг у тон студійним локаціям. Винного кольору помада на губах, така рідкість, але так естетично лягає до кожного кадру.Танці у студії, обіймашки, поцілунки, сміх. Малий, який втомився вже після перших двох фото. Але це ж новорічна зйомка — у студії надзвичайно гарно, і є безліч шансів зацікавити його кульками, коробками-подарунками, вогниками.Ось він сидить на стільці з серйозним обличчям. Тут — відкриває чарівний ящик повний іграшок та вогників. А ось уже валяється на ліжку, і емоції пробігають по його обличчю, ніби вогники по гірлянді.А мої щелепи болять від посмішок. Я сміюся і сміюся — і цей сміх досі крокує зі мною у спогадах. Він щирий. Він із моменту щастя. Мені важко позувати без посмішки — і ця думка гріє мене зараз, поки я пишу.
Коллін Гувер — «Покинь, якщо кохаєш…»Сьогодні я хотіла написати відгук одразу про серію антиутопічного фентезі… Але вчора у світі стартувала міжнародна кампанія «16 днів активізму проти гендерно зумовленого насильства», і так сталося, що саме на вихідних я дочитала книжку, про яку неможливо не згадати у цей період.Це моє чергове знайомство з новою для мене авторкою, і красива квіткова обкладинка ввела мене в оману. На перших 20 сторінках я подумала: ага, ясно, чергова солодка історія кохання. Та дуже скоро зрозуміла — усе буде зовсім не так просто.Перший біль — підліток, який намагається вижити сам у місті, без їжі, одягу й тепла. Дуже чутливо й правдиво описані сцени.Другий біль — тато головної героїні б’є маму. А мама не йде.Третій біль — тендітна Лілі закохується у чоловіка, який «10 із 10», успішний, начебто ідеальний… але той може підняти руку. Бо має власні травми.Його слова: «Усі ми просто люди, що інколи скоюють погані вчинки».Її думка: «Ви не можете просто перестати кохати когось тільки через те, що він завдав вам шкоди. Найбільше болю завдає не вчинок. Його завдає кохання».Коли я дочитувала цю книжку, я плакала. Було важко переживати не лише фізичний стан героїні — а й спостерігати за її емоційним руйнуванням.Її мама, жінка, що сама жила в насильстві, сказала дуже важливу річ: «Головне — не втратити свою межу. Не загубити той момент, коли вже точно досить. Бо після кількох разів ти починаєш говорити собі: — це був лише ляпас; — я витерпіла вже стільки, витримаю ще…»У кінці книги авторка зізнається, що її мама пережила домашнє насильство, і що ця історія була написана для того, щоб читачі краще розуміли жінок, які терплять. І тих, хто нарешті перестає терпіти.
#я_читаюКлариса Пінкола Естес — «Жінки, що біжать з вовками» «Дика природа і Дика жінка — два види, які вимирають.»Хто вона, ця Дика жінка? Який образ постає у нас, коли ми читаємо ці слова? Щось скажене, неохайне, загрозливе? Чи, навпаки, — вільне, розкуте, впевнене?Це лише крихта питань, відповіді на які відкриває ця неймовірна книга. Читала я її понад три тижні. І не лише тому, що вона об’ємна — а тому, що її не можна ковтати поспіхом. Це книга, над якою треба думати, зупинятись, впізнавати себе у кожній історії, образі, казці.Якщо ви жінка — мисткиня, мати, донька, або просто людина, яку суспільство змушує бути «зручною», — вам варто прочитати цю книгу. Робота, яку провела авторка, її приклади, дослідження та спостереження вражають і викликають глибоку повагу.Тут — психологія, міфологія, архетипи й казки, у яких оживає жінка з первісною силою. Так, це феміністична література. Але вона не про боротьбу — вона про право бути собою. Про ту жінку всередині нас, яку приховали виховання, страх, суспільні погляди й невпевненість. «Коли ми впускаємо в себе інтуїцію, то стаємо схожі на зоряну ніч: вдивляємося у всесвіт тисячами очей.»
#я_читаюАна Хван — «Кохання»Ще один любовний роман у моєму читацькому досвіді — і ще одне підтвердження того, що цей жанр не зовсім мій. Чому читала? Бо іноді варто зануритися у щось нетипове, щоб розширити горизонти й познайомитися з новими авторками.То що ми маємо: солодку, як на мене, занадто ідеалізовану історію з реального життя. Він — неймовірно багатий, успішний, «10 із 10», як зараз кажуть. Але, звісно, з власними темними заїздами та тоталітарними рисами. Вона — юна студентка, наївна, щира, вірить у кохання на все життя.Не важко здогадатися, куди поведе сюжет. Навіть якщо на початку авторка всіма силами намагається переконати нас, що вони ніколи не зможуть бути разом. Він — холод, вона — сонце. І ти невільно стежиш за тим, чия стихія переможе.Чи бувають любовні романи без хепі-енду? Поки не знаю, прочитала замало, щоб дати відповідь. Але мушу визнати: у цих солодких історіях є свій плюс. Їх читаєш швидко, ніби ковтаєш ковток чаю після важкого дня. Вони дають змогу відволіктися від напруженості реального життя, зануритися у щось легше, нехай навіть надто ідеальне.
Редагування мого фентезійного світу забирає всю увагу. Навіть коли я не перед монітором — думки все одно крутяться довкола сюжету й персонажів. Тому зараз усе, на що вистачає моєї творчої енергії, — це короткі осінні замальовки.#50осінніхмікровправ День 13Моє читацьке місцеКоли я прочитала завдання «Моє читацьке місце», то одразу знала, що хочу показати. Але щойно зробила фото, зрозуміла — це лише одне з багатьох місць, де я читаю.Звісно, улюблене — те саме: тепле світло торшера (про який я мріяла довго), зручне крісло, у якому можна й погойдатися, й увімкнути масаж. Додати м’який плед, чашку чаю — і світ на сторінках книжки стає ще яскравішим.Та буває, що в цьому гніздечку просто немає змоги посидіти. Тоді я читаю будь-де й будь-коли: поки чекаю, що малий засне, поки сиджу в машині під спортзалом, поки чоловік укладає того самого малого… Читання — мій найкращий спосіб «почекати».І зрештою я зрозуміла: місце не таке вже й важливе. Головне — знайти час, аби бодай на кілька сторінок зануритися у свій світ.
#я_читаю Мадлен Міллер — «Цирцея»Ця книжка стала для мене великим відкриттям — і авторки, і грецької міфології, описаної настільки майстерно, що знайомі історії відкрилися по-новому.Я читала «Цирцею» і розуміла, що знаю цих героїв — Геракла, Прометея, Зевса, — але ніколи ще не була настільки захоплена текстом, коли йдеться про богів.Історія розказана від імені самої Цирцеї, і вже з перших сторінок викликає співчуття до неї:«Нас називали німфами й нареченими, але не такими насправді нас бачив світ. Ми були нескінченною гостиною, розкладеною на столі, яка тішила око й завжди сама відновлювалася. І ніяк не могла втекти.»Її життя, попри божественне походження, не було ані щасливим, ані легким. Те, що вона — дочка Геліоса, радше погіршувало становище, ніж допомагало:«Життя не таке просте, як верстат. Те, що ти зітчеш, годі розпустити, смикнувши за одну нитку.»Розчарування в коханні до смертного призводить до вигнання. Самотність, десятиліття тиші й вічне життя — усе це випробування, які могли б зламати навіть богиню:«Брат смерті — так називають поети сон. Для більшості людей ті темні години — це нагадування про безрух, який чекає їх наприкінці днів.»Та Цирцея не здається. Вона вчиться жити на острові, росте разом із ним і зрештою пізнає материнство — не як ідилію, а як справжню битву:«Материнство давалося мені нелегко. Я зустріла його, як воїни зустрічають ворога, підперезані й споряджені, виставивши меча, готуючись відбити удар. Однак усіх моїх приготувань виявилося замало.»Цирцея в цьому романі — втілення сили, прихованої у тендітному жіночому тілі. Її сміливість перевершує навіть могутніх богів-чоловіків. Вона бореться за своє життя й за тих, кого любить, до останнього.А наприкінці — її мудрість і здатність прийняти світ так, як він є, стають справжнім тріумфом.Якщо вам хочеться побачити грецьку міфологію очима жінки — сильної, вразливої, живої — «Цирцея» точно вам сподобається.
#я_пишу💭Пам’ятаєте, майже рік тому я опублікувала тут першу замальовку про драконів і їхніх технічних ворогів?Так от, ця несмілива на початках історія захопила мене настільки, що я завершила її — і, здається, вийшов справжній роман.Зараз у ньому 9 розділів і 324 тисячі символів — і це лише перша чорнетка! У мене вже понад десять заміток для правок, тож світ продовжує рости й наповнюватися.Поки мій перший роман іще шукає свого видавця, я не збираюся сидіти склавши руки.Сьогодні хочу поділитися з вами маленьким фрагментом, який особливо мені близький:Переборовши першу хвилю паніки, я наклав на її шию пов’язку, як міг тугіше. Потім підхопив Лівію на руки, притиснувши її голову до свого плеча. Поклав ліхтар під її зігнуту руку, аби не впустити, і рушив вперед — у невідомий коридор цього вогкого, задушливого підземелля.Я не наважився піднятися сходами — був майже впевнений, що драги патрулюють усі верхні рівні. Але маршрут, який я обрав натомість, не мав жодної логіки. Якби я тільки встиг запитати у Лівії — куди йти, як вийти, що вона пам’ятає? Треба було зробити це до того, як я вирвав із неї цю штуку.— Все буде добре, люба, я з тобою. Я тепер тебе нікому не віддам, — шепотів я їй знову й знову, наче заклинання. Але зрештою зрозумів: ці слова не для неї. Вони — для мене. Щоб не зламатися, не втратити залишки надії. Її рівне дихання ще було, але вона залишалась непритомною, наче за межею сну й життя.Її тіло ставало дедалі важчим. З легкої ноші воно перетворювалося на камінь. Голова розривалася тупим болем, кожен пульс під час підйому коридором вгору був наче вибух. Після одного з таких підйомів я не витримав і опустився на коліна, намагаючись не впустити Лівію. Серце шалено калатало. Я розумів, що часу обмаль, але сили покидали мене швидше, ніж я міг змиритися.Тунель ставав усе вужчим. Щоб пройти, я закинув Лівію на плече, немов дитину, й пригнувся. Ми йшли майже навпомацки. Ліхтар блимав і не давав майже нічого — лише натяки на стіни, що дихали вогкістю. Я постійно перевіряв, чи не вдарив її головою, чи вона все ще дихає.Мокрий від поту й конденсату, я знову сів, витягнув її з-під руки й поклав біля себе. Провів долонею по її щоках, волоссям, губами торкнувся чола. Вона була гаряча, та все одно мовчала. Я шепотів її ім’я, просив прокинутись. Але вона не відповідала. Темрява довкола ставала все густішою, наче світ зникав разом з її свідомістю.І раптом… холод. Обличчя обдало різким подихом повітря, сухим і справжнім. Я завмер. Це був протяг. Я впізнав його на інстинктивному рівні — десь попереду має бути щілина, вихід, порятунок.
#я_читаю "Сестра ночі", Мара Вульф ✨Третя, завершальна частина трилогії Саги про сестер відьом — і вона неймовірна. Найоб’ємніша, найемоційніша, найсильніша з усіх трьох. Я прочитала її за два дні — не тому, що поспішала, а тому, що просто не могла відірватися.Дорослішання головної героїні Віанни веде нас через нові випробування, де є все: кохання, недовіра, зрада, самопожертва. Події стають глибшими, багатошаровими, і нарешті відкривають найдавніші секрети, ставлячи все на свої місця.Чи вдасться перемогти демонів? А чи існують серед них чесні й щирі? І чи можна кохати тих, кого вважаєш злом? Дивно, як ці фентезійні питання перегукуються з нашим реальним життям.Я переживала, сміялася, раділа й навіть була готова плакати, бо у битвах втрати неминучі. У боротьбі за мир, щастя й кохання всі щось віддають.Особливо сподобалося вплетення історій про Мерліна, Артура та Ланцелота — настільки природно, що віриш у них без сумнівів.Я сумуватиму за загадковими чоловічими персонажами — такими різними, але кожен по-своєму закоханий. І за жінками — сильними, розумними, відважними.Ця книга вселяє надію на вічне кохання. Не те, що триває все життя, а те, де дві душі знаходять одна одну — знову і знову, у кожному новому світі.Легко. Щиро. І просто по-живому.
#донька_останнього_світла #замальовка_вихідного_дняОрися крокувала під руку з Хорсом, який не відривав від неї погляду, упиваючись кожною її рисою. — Моя Богине, — повторював він, час від часу схиляючись до її руки й торкаючись її губами.Щастя захоплювало Орисю так сильно, що здавалося, вона не могла дихати. І в ці миті їй ставало страшно. Страшно, що це може виявитися оманою. Та кроки вели далі, і ось вони підійшли до білосніжного замку. Двері самі відчинилися, впускаючи їх у сяйво.Дівчина не стримала зойку захвату від ошатності та багатства. Все сяяло білосніжністю та позолотою, немов у замку ніколи не знали темряви. Хорс, як справжній господар, вів її по всіх кімнатах, проте говорив мало, лише скуті фрази: — Це наша вітальня. Тут я приймаю гостей. — Це кімната для чаювання. — Це мій кабінет. — А це вихід у сад. — А далі, по сходах угору, спальні.Орисі все подобалося настільки, що їй хотілося кричати від радості, сміятися й торкатися до кожної поверхні, аби переконатися, що це не сон. Стримувала її лише нова роль — Богині. З кожним кроком вона відчувала, що нарешті вдома. І хай спочатку це відчуття було непевним, крихким, але коли Хорс підвів її до особистої кімнати, призначеної лише їй, вона вперше відчула себе господинею.— Я залишу тебе оглянутися у покоях Богині, але не надовго, — мовив він. — З приходом темряви я прийду.Не в змозі сказати бодай слово, дівчина лише кивнула й легенько поклонилася на знак поваги.Коли двері за ним зачинилися, вона закружляла по кімнаті, посміхаючись. Легкість розливалася в душі. У повітрі вився ніжний аромат троянд і ладану, а тканини драпірувань ніжно ковзали по її пальцях. На туалетному столику стояла ціла низка скриньок із прикрасами.У першій — сережки у формі сонця. У другій — браслет, сплетений із золотих ниток. У третій — прекрасний ланцюжок.Вона торкнулася його — і в ту ж мить холод пройняв до кісток.— О… це був улюблений… — пролунало поруч, виразний стогін жіночого голосу.Орися відсахнулася й зачепила стільчик. Той упав, глухо вдарившись об килим.— Я так любила розчісувати тут волосся, — заскімлив інший голос.Дівчина скривилася. Голова пішла обертом, бо кожна річ на столику раптом почала шепотіти, і десятки різних голосів жінок накидалися на її свідомість, немов намагаючись заговорити одночасно.— Вони… вони тут були, — перелякано прошепотіла Орися.Та перш ніж вона встигла щось зробити чи бодай отямитися, за вікном раптово потемніло. Тіні накрили кімнату, і в ту ж мить у її двері постукав він.Одна зі скриньок клацнула сама по собі, а голоси враз затихли, наче злякалися його приходу.
#50осінніхмікровправ День 4, створюю портрет школяркиКілька днів поспіль я виходжу на вулицю в один і той самий час — близько до обіду. І щоразу зустрічаю дівчину років п’ятнадцяти, яка прямує до школи у другу зміну. Я майже певна цього, адже школа в нашому районі не вміщає всіх дітей у своєму укритті.На її плечах чорний непримітний рюкзак, на ній сіра спортивна худі й чорні штани, на ногах — білі кросівки. Капюшон накинутий так глибоко, що обличчя майже заховане; тільки дрібні пасма світлого волосся вибиваються з-під нього й чіпляються за вітер. У руках телефон в якому вся її увага. Я дивлюся на неї — і всередині мене борються два відчуття. Мені шкода, що вона змушена вдягатися так, аби було тепло й зручно в підвалі, що її стрункі ноги не мають шансу покрасуватися у спідниці. Та водночас я їй заздрю: вона не відчуває того липкого ранкового холоду, який обіймав мої ноги в тонких капронових колготках, коли я йшла до школи у спідничці, дотримуючись колись обов’язкового дрес-коду — чорний низ і білий верх.
TGLIST.COM.UA
