#я_читаю«Зірки й Кістки» — перша частина трилогії «Замок із кришталю» української письменниці. І, як на мене, це добре вибудуваний середньовічний фентезійний світ.Тут є все, що я люблю в жанрі: магічні артефакти з демонами, крилаті люди (чомусь такі раси мають для мене особливу привабливість), сили, здатні підняти армію мертвих — і водночас повернути життя.Після прочитання першої частини можу сказати одне — її замало. Я встигла розібратися, хто є хто, де друзі, а де вороги. Пережила перші втрати важливих персонажів, перші перемоги на лінії вогню й перші поразки. Але водночас є чітке відчуття, що справжнє шоу ще навіть не почалося.У тексті є важливі сюжетні лінії: про заборонене кохання між двома чоловіками, про справжні бажання дівчини-спадкоємиці, про відданість своєму народові й ціну цієї відданості.Це той випадок, коли перша частина працює як ґрунт — вона закладає світ, конфлікти й напругу, але не розкриває всіх карт. Тож так, я точно планую читати другу частину, бо відчуваю: найцікавіше ще попереду.
#50різвянихвправДень 41 Несподівана гостяШкрябіт у двері був настільки сильний, що я більше не змогла вдавати, ніби сплю. Я вилізла з-під теплої важкої ковдри. Первісна лють піднімалася у моїх венах аж до гупання у висках. Насправді я просто різко піднялася з ліжка, але так думати було приємніше. Селити в голову думку, що ти ще здатна розрізняти й відчувати емоції, неймовірно тішило мене.Я підійшла до дверей хатини й прислухалася. Щось було там — дряпало дерево. Позаяк я була сама в цьому приміщенні, збитому з обшкурених балок, страшенно холодному без розпаленого каміна, мені стало трохи лячно. А що, коли це усамітнення на два дні передбачає ще й напад диких звірів?Стримуючи раптовий трем у тілі, я спитала:— Хто там?У відповідь — тиша. Було б дивно, якби мені відповіли. Я оглянулася. Нічого, окрім кочережки для ворушіння дров, не впало мені в очі. Я взяла її й підняла — так, ніби й справді готова зараз вгатити ведмедя чи лисицю.Я рвучко відчинила двері, коли шурхіт затих, і закричала:— Аааааааа…Кров перших амазонок завирувала, й мені заморочилося в голові від стресу. Очі різало від білосніжного покрову снігу, осяяного сонцем.Коли я не побачила нікого за дверима, з грудей вирвався дурнуватий смішок. А потім у тиші пролунало несміливе:— Мяу…Кішка — така ж біла, як усе навкруги — сиділа просто біля моїх ніг, не розуміючи, потертися їй чи втекти. Лише рожевий носик і дві чорні намистини очей вирізняли її серед кучугури.— Ох… — вирвалося в мене. — Привіт. Вибач, що накричала.Я почувалася повною дурепою. Десь далеко майорів паркан, що оточував усю територію відпочинкового комплексу, тож я була точно в безпеці. Дивно, що не помітила цього раніше.— Заходь, кицюньо, — здалася я й запросила гостю до будиночка. — Будемо грітися разом.
#я_читаюБонні Гармус, «Уроки хімії»Світовий бестселер, перекладений більш ніж у 35 країнах світу. Книга, яка запала мені глибоко в душу. Мені хотілося сидіти й читати її цілий день — настільки я співпереживала головній героїні.І хоча події роману відбуваються у 1950-х роках в Америці, я знайшла в ньому багато точок перетину із сучасним суспільством. Тим, яке й досі не всюди й не завжди сприймає жінку на рівні з чоловіком.Це історія про сильну жінку-науковицю, доля якої складається з безперервних випробувань. Вона бореться за свою мету попри все й попри всіх. Вона розумна, красива й часом надто наївна щодо жорстоких проявів людей. Вона — чудова мати й видатна хімікиня. Ба більше, ця жінка стає прикладом для інших домогосподарок, які заховали свої мрії та прагнення на найглибшій кухонній полиці.Роман екранізований у серіал із восьми серій. І я, звісно ж, його подивилася. Можу сказати, що екранізовано приблизно 50% книги: є чимало змін у сюжеті та персонажах, а також додаткові лінії, створені спеціально для телеадаптації. Серіал мені сподобався, але він не передає книгу повністю й достовірно.Цей роман точно вартий уваги. Як на мене, він дає силу й підтримку будь-якій жінці — незалежно від сфери, у якій вона живе й працює. Це та книга, після якої хочеться випрямити спину й згадати, заради чого ти колись починала.
#50різдвянихвправ🎄 День 37. Різдвяне диво— Дивовижно-дивовижно… — Кіра пурхала квартирою в новенькому мереживному халаті.Він торкався самої підлоги, але водночас зовсім не приховував її принад, обтягнених білизною з тонких смужок тканини й сіточки.Сьогодні — перше свято, яке вона зустріне зі своїм черговим хлопцем. Можливо, її образ і не зовсім пасує до Різдва, але ж яка вона розкішна.Кіра зупинилася перед дзеркалом у спальні. Шоколадне волосся спадало великими локонами на плечі. Темні очі — лише пухкі вії, жодних стрілок чи тіней. Уся увага — вустам: яскраво-червоним і повним.Дзвінок у двері вирвав її з любування.Кіра на пальчиках пробігла через свою залу-студію, кинула погляд на вечерю з модного ресторану. Ідеально. Червоні свічки, червоні тарілки — і вона. Неперевершено.Не дивлячись у вічко, вона прочинила двері — й остовпіла.Перед нею стояв точно не її хлопець.Чоловік? Хлопець? Хто він, в біса, такий?.. — судомно майнуло в голові. Кіра спробувала закутатись у халат, але той не прикривав абсолютно нічого.Чоловік теж мовчав. Його погляд нахабно блукав від сіточки до вуст і назад.Кіра схрестила руки на грудях.— Хто ви?— Я… сусід знизу.— І? — у голосі з’явилася тривога. Різдво ж.— Ви мене топите, — лагідно мовив він, нарешті глянувши їй в очі.— Я? Ні. Це неможливо.— Дозволите?Він кивнув у бік квартири. Кіра опустила погляд і вкрилася сиротами: тьмяне світло безжально підкреслювало кожен клаптик її тіла.Вона мовчки відступила.— Ванна — направо.Кіра кинулася кімнатами й накинула теплий махровий халат. Він нарешті сховав її, але тремтіння не зникло.Господи, мене щойно бачив майже голою незнайомий симпатичний… стоп. Просто незнайомий чоловік. Який сором.Коли вона повернулася, він стояв навколішки біля раковини — без футболки, з мокрим волоссям, крутив щось під сифоном.Раптом у двері подзвонили.Холодні мурахи обсипали Кіру з ніг до голови, хоча ще хвилину тому їй було спекотно.Скажу правду. Просто правду, — заспокоювала себе вона, відчиняючи.За дверима стояв не Андрій. Лише кур’єр — з кошиком фруктів, вином і дерев’яною різьбленою табличкою:«Ти моє різдвяне диво».— Це вам, — сказав хлопець, не відводячи погляду від її вуст і мережива, що визирало з-під халата.Кіра мовчки зачинила двері.Все стало зрозуміло. Його не буде.— То я… там усе полагодив, — м’яко пролунав голос позаду.Вона сіпнулася. Сусід саме натягував футболку, даючи їй ще одну, абсолютно недоречну, можливість оцінити його м’язи.— Дякую. І вибач, — тихо сказала Кіра. Сльози зависли на віях. Як можна кинути жінку у свято?Всередині боролися образа й небезпечна цікавість.— А ти… тобто, якщо ми вже на «ти»… ти зайнятий сьогодні? — випалила вона й закусила губу. Як же безглуздо.— Та ні, — він ніяково почухав потилицю.— Повечеряємо? — не піднімаючи очей, додала Кіра. — Мені ж треба якось віддячити.Він усміхнувся.— Як я можу відмовити різдвяному диву.
#50різдвянихвправДень 36 Заметіль ❤️Восьма вечора. Я несу собаку з сьомого поверху вниз на руках — погуляти. Дванадцять кілограмів французького бульдога вдячно тремтять у мене на руках. Десь у долоні — телефон з увімкненим ліхтариком. Темно в будинку, темно за вікном. Лише сніг, що вкриває все навколо, випромінює трохи морозного світла.Нарешті перший поверх. Я ставлю улюбленця на лапи й полегшено видихаю. Ще кілька сходів — і ми на вулиці. Та щойно сходжу з ганку, відчуваю під ногами лід. Денне сонце наробило калюж, а тепер вони стали небезпечними слизькими острівцями: або впади, або не рухайся.Мій пес тягне мене за повідець. Я й без того боюся впасти на сходах, укритих льодяною кіркою. Хапаюся за поручень, ніби він може врятувати. Три великі кроки — і ми вже на клумбі. Пес малює жовті картини на снігу, а я відчуваю сніг на обличчі.Невдоволено натягую капюшон, але черговий порив вітру зриває його й жбурляє жменю мокрого, лапатого снігу мені просто в лице. Я стискаю щелепи.Ходіть гуляти з собакою, казали вони. Прогулянки заспокоюють і зменшують стрес.Я сердито крокую далі за псом. Дивлюся під ноги, ховаючи обличчя в куртці. І раптом — вмикаються ліхтарі.Я визираю зі свого сховку й бачу, як у світлі закручується цілий сніговий вихор. Сотні пухких сніжинок кружляють, вертяться, летять угору й униз — мов зимовий рій. Я завмираю на мить. На віях одразу ж осідає кілька сніжинок. Ще одна — на щоці, ще — на носі.Я дивлюся на цю чисту красу. Мені вже не так холодно. Хочеться побути в цій казці ще трішки. Вдихнути мороз на повні легені, зловити сніжинку на долоню.Чи рідкість така завірюха? Чи я просто раніше її не помічала? Прекрасний потік білого, мов хмара цукрової пудри, а я в ньому — маленька, ще хвилину тому невдоволена печивка.Хоча… здається, вже не така й невдоволена.
Усіх з прийдешнім Новим Роком! ☕️#50різдвянихвправ🕯 День 31–32. Спостереження ялинкиЯк же жарко в цій квартирі. Усі мої голочки вже повисихали, і я дедалі частіше впускаю кульки. Добре, що ці люди додумалися повісити знизу ті, що не б’ються. Ненавиджу звук розбитого скла.А ще цей клятий собака. Чого він постійно лазить підо мною, хитаючи мої тендітні гілочки? Кожен його дотик — справжній голкопад. Він дуже необережний.О! Та що ж це таке?! Знову несуть стіл у залу. Будуть їсти в мене на очах. Тільки тиждень тому сиділи переді мною й нахваляли страви — а про мене й не згадали. А якщо й згадають, то лише обговорюючи іграшки. Я для них просто вішак.Ох, життя-буття…Мені б зараз назад у ліс. Ловити перші прохолодні сніжинки гілочками. Гойдатися в такт вітру й потопати в снігу, а не в гірляндах. Я так люблю милуватися першим снігом на собі — він кутає мене, ніби шубка, зіткана з тисячі заморожених кристаликів найрізноманітнішої форми. У ній ти — королева.А тут, у прикрасах, я радше голлівудська красуня. Теж непогано, якщо любиш таке світське життя.А це ще що?! Що вони мені пхають під низ?! Лісовий боже… Та що ж це таке. Гей! Обережніше з коробками! Ну от, ще одну гілочку заламали. Стільки подарунків, що всі й не влазять мені.І хто придумав дати собаці такого великого м’яча? Він же знесе мене на своєму шляху.Фух. Це точно востаннє, що треба перетерпіти. Сьогоднішня ніч — і все.Далі спокійне життя.А потім… потім переродження. І новий шлях
#50різдвянихвправ🎄 День 29. Шопінг у торговому центріЯ завжди стараюся спланувати всі закупи до граничних дат. Є в мене своя червона лінія, після якої я вже не готовий їхати ні по продукти, ні по подарунки.Але Галя… Вона ніби навмисне чекає, коли в магазинах починається справжній водоворот із людей, мандаринів, ковбас і цукерок. Цей рік не став винятком.31 грудня. Обід. Можна було б лягти подрімати перед святом. Але ж ні — меню новорічних страв раптом виявилося неповним і недостатнім. Тож ми стоїмо в кілометровій черзі супермаркету.Навколо — десятки повних візків із таким набором продуктів, що я починаю хвилюватися: зараз Галя на ходу вигадає ще одну страву й знову піде по продукти. Бо в когось є ананас, а ми чомусь його не взяли.Мій поперек уже починає грати власну симфонію болю. Я важко спираюся на візок.— Ой… глянь, скільки коньяку в людей збоку, — шепоче мені кохана. — Угу, — байдуже відповідаю я. — А нам точно вистачить алкоголю? — тривожно питає вона. — Точно, — сухо кажу я, не підіймаючи погляду від нашого візка й подумки виносячи фінансовий вирок цього разу. — Може, ще одну пляшку шампанського взяти?Я дивлюся на неї. Вже кілька разів Галя озиралася назад. Вона готова йти. А значить — разом із пляшкою принесе ще щось. І не одне.Я вичавлюю з себе усмішку. Вона виходить трохи кисла — як сік із зів’ялого апельсина на якого я починаю перетворюватися.— Я схожу, а ти постій.Галя задоволено киває. А я починаю пробиратися крізь затори з людей і візків. Почуваюся героєм фільму про зомбі-апокаліпсис. Людей надто багато, і всі вони — як моя Галя. Одурманені гонитвою за продуктами, ніби сьогодні вночі останній шанс поїсти. Така собі масова «остання вечеря».Нарешті — ряд із шампанським. Я полегшено видихаю, протискаюся до її улюбленого брюта. Себе ж утішаю думкою про склянку житнього віскі з льодом.Беру пляшку, озираюся — і бачу її.На якусь мить втрачаю дар мови. Ми були за візок від каси, і вона все покинула?— Котику, я подумала, що хочу зробити ще паштет, а в нас немає печінки. Тому я побігла в м’ясний. Тримай візок.Моє терпіння рветься. Пляшка випадає з рук — і далі провал. Я лежу на підлозі, світло миготить перед очима.— Котику! Прокидайся! Нам уже час у магазин!31 грудня. Ранок.
🎆 День 26. Новий рік крізь рокиКажуть, що коли треба посумувати за людиною, а не виходить, варто подивитися фото. А я думаю, що коли хочеш наповнитися теплом минулого, теж варто відкрити старенький фотоальбом. Так-так, саме фотоальбом — не знімки в телефоні, а друковані зображення.Тоді можна зловити шарм спогадів, зафіксованих на плівку. Усміхнутися маленькій собі, з рідним щемом подивитися на молодих батьків, на бабусю. Ці відчуття огортають чимось суто родинним.Ось тут ми з сестрою роздивляємося подарунки під ялинкою зранку — значить, тоді ще не чекали дванадцятої ночі. А тут я з котом під ялинкою — той рідкісний випадок, коли взимку мама дозволила взяти кота до хати погрітися.На годиннику одинадцята. Я сиджу з тортом і келихом, наповненим лимонадом, під ялинкою. Ми з сестрою обіймаємо бабусю, бо вона ще є.Здається, це останній Новий рік перед закінченням школи. Далі в альбомі вже немає фото — вони всі в телефоні, у сховищах.Дитинство закінчилося?Кортить подивитися далі. Відкриваю телефон.Я в гуртожитку зі своїм майбутнім чоловіком. Наш стіл застелений білою скатертиною (насправді простирадлом, але це не важливо), бо відтоді кожен Новий рік ми зустрічаємо разом.Перший Новий рік у домі чоловіка. Здається, саме тоді я поклала бенгальський вогник прямо на скатертину й пропалила дірку.Ми удвох у своїй квартирі. Один із найзнаковіших Нових років для мене: напівпорожня кімната, але своя. Така прекрасна.Новий рік під час війни. Найщемкіший. Бо, попри все, ми повернулися на свято до рідних. Ще є тато.А далі — купа фото малого. Його перший Новий рік: йому пів року, і обгортка з подарунка подобається більше, ніж сама іграшка. Він уперше не спить до дванадцятої й шаленіє від гори яскравих пакунків.А тут — перший Новий рік собаки. Він скажено носиться з новою іграшкою з-під ялинки.І так хочеться, щоб наступним рядком було: а тут — перший Новий рік після перемоги.
З Різдвом 🔔🎄 День 24. Сімейні посиденьки на святаНа це Різдво Ірчина сімʼя вирішила зібратися повністю. Точніше, щось таке стукнуло в голову її мамі — і тепер тато мусив звозити рідню з усіх околичних сіл. Бабу Настю — з Маринців, тітку Зіну — з Василькова.А оскільки ночувати їм усім було ніде в їхній маленькій хатці, батько мав ще й розвезти їх по домівках. А значить — не пити. Весь Святвечір — ні краплі в рот.Іра й сама до кінця не розуміла, як тато на таке погодився. Але її задача була різати вінегрет, а не лізти в дорослі справи. Сама ж вона запросила хлопця на сімейне застілля, бо, як висловилася бабуся Нюра, в домі якої вони й жили:— Скіко можна, тискатися по селу, а з рідними не знайомити.П’ята вечора. Сніг мляво падав за вікном, а в хаті кипіла робота. У найбільшу кімнату вже втаскали стіл, застелили святковою клейонкою. Тато вирушив у дорогу, а жінки носили страви. Точно дванадцять — але не зовсім пісних.Вареники. Холодець. Печена картопля з салом. Оселедець і буряк з часником. Вінегрет. Смажена риба. Квашена капуста. Новий крабовий салат. Обов’язково кутя. Консервовані помідори й огірки. Бутерброди з паштетом.Щойно остання тарілка торкнулася столу, як відчинилися двері. До хати зайшла баба Настя — на двох костурах — і тьотя Зіна з червоними губами та в яскравій помаранчевій сукні.— Ой… добрий вечір! Щедрий вечір! — прокричала з порога бабця.Баба Настя не чула вже багато років, тому говорила завжди так, ніби сварила когось.— Заходьте, свахо, заходьте, — виступила вперед баба Нюра. Розпашіла від плити, вона принципово заховала свій костур у спальні під ліжко.— Уже все на столі, стигне, — додала мама й кинула докірливий погляд на чоловіка.— Та я шо? — нервово розвів руками тато. — Поки мамку посадив у машину з тими її палками…Мами вже не було — вона махнула рукою й побігла за жінками, що вже обговорювали страви.Іра нервувала. Перша зустріч Андрія з її сім’єю — ой, не вдалий час. Тато злий, що не п’є. Мама зла, що тато злий і псує їй настрій. Дві бабусі за одним столом — то взагалі щось дуже й дуже небезпечне.Щойно всі сіли за стіл, Андрій постукав у вікно. Собаки здійняли несамовитий ґвалт, а Іра підскочила на стільці, наче її штрикнули голкою.— Я зустріну! — пискнула вона й кинулась до дверей.— Одягнися! — докинула мама вслід.— А куди це вона? — гаркнула баба Настя.— Хлопець її прийшов! — прокричав тато Женя матері просто у вухо.Бабця хвилину дивилася на сина.— Хто?!— Хлопець!— Доброго вечора всім, — обізвався з порога Андрій.— Ой, доброго-доброго, заходь, Андрійку, — защебетала мама Люда.Тато мовчки потиснув руку. Баба Настя прицмокнула. А баба Нюра вже накладала хлопцеві в тарілку все підряд.— Знайомтесь, це Андрій, — сказала Іра, дивлячись більше на тітку, ніж на бабу Настю. — Андрій, це мої рідні.Тітка Зіна оглядала парубка з цікавістю. У свої п’ятдесят три вона не мала ні чоловіка, ні дітей.Так-сяк сім’я дісталася до їжі. Всі взяли по три ложки куті — й завмерли над вибором страв.— А що ви, свахо, цього року постилися? — мовила баба Настя. — Я дивлюся, м’яса на столі зовсім немає.— Ой Боже, Люда, а гуска! Гуска ж у духовці! — театрально сплеснула руками баба Нюра.Мама Люда зірвалася й за мить внесла ідеально рум’яну гуску. Баба Нюра задоволено всміхнулася й жестом вказала свасі на м’ясо.Баба Настя зацмокала язиком і почала жувати вінегрет.— А що, пити сьогодні не будемо? — нудно протягнула тітка Зіна.— Отож! Отож, Зіна, і я про те! — вибухнув тато.Мама спопелила його поглядом.— А що це ти, Люда, чоловіка ущемляєш? — встряла тітка.— Нічого я не ущемляю!— А що, синок, тобі пити не дають? — встряла баба Настя, раптом упіймавши суть розмови.Тато мовчав.Мама гнівно розлила самогонку по чарках. Навіть Ірі з Андрієм.— Христос рождається, — процідила вона крізь зуби й випила до дна.
#50різдвянихвправ🎄 День 22. Вітрина магазину— Ох і пощастило мені стояти тут, у центрі Львова, біля цілої ялинкової стіни, — подумала конячка, тамуючи радість.Її щойно виготовили на замовлення затишної кав’ярні й привезли на місце. Тіло з цупкого картону вкрили золотистою фарбою, а на шию зав’язали білий бантик — він їй дуууже подобався.Конячка сумирно стояла, позуючи для фотографій туристів, і лише зрідка кидала погляд намальованими білими очима позад себе. Її вабили золоті кульки на гілках ялинок — такі ж блискучі, як і вона сама. А найбільше приваблювала зірка з хвостиком, що, здавалося, й досі летіла десь за спиною.Увечері, коли світло ліхтарів і теплі відблиски жовтих гірлянд заповнювали вулицю, все навколо сяяло. Можна було відчути себе моделлю на розкішному подіумі. Та конячка вже починала втомлюватися. Їй хотілося сховатися за скло кав’ярні на ніч, щоб її ніхто не чіпав.Ну або хоча б заскочити на верх цієї смарагдової стіни позаду — у ролі кульки — й просто споглядати перехожих.Та до півночі ще ген-ген.Можливо, на Різдво станеться диво — і вона таки опиниться на самій верхівці ялинки.
TGLIST.COM.UA
