Я_тут_пишу | 50різдвянихвправ🎄 День 37. Різдвяне диво— Дивовижно-дивовижно… — Кіра ...

#50різдвянихвправ🎄 День 37. Різдвяне диво— Дивовижно-дивовижно… — Кіра пурхала квартирою в новенькому мереживному халаті.Він торкався самої підлоги, але водночас зовсім не приховував її принад, обтягнених білизною з тонких смужок тканини й сіточки.Сьогодні — перше свято, яке вона зустріне зі своїм черговим хлопцем. Можливо, її образ і не зовсім пасує до Різдва, але ж яка вона розкішна.Кіра зупинилася перед дзеркалом у спальні. Шоколадне волосся спадало великими локонами на плечі. Темні очі — лише пухкі вії, жодних стрілок чи тіней. Уся увага — вустам: яскраво-червоним і повним.Дзвінок у двері вирвав її з любування.Кіра на пальчиках пробігла через свою залу-студію, кинула погляд на вечерю з модного ресторану. Ідеально. Червоні свічки, червоні тарілки — і вона. Неперевершено.Не дивлячись у вічко, вона прочинила двері — й остовпіла.Перед нею стояв точно не її хлопець.Чоловік? Хлопець? Хто він, в біса, такий?.. — судомно майнуло в голові. Кіра спробувала закутатись у халат, але той не прикривав абсолютно нічого.Чоловік теж мовчав. Його погляд нахабно блукав від сіточки до вуст і назад.Кіра схрестила руки на грудях.— Хто ви?— Я… сусід знизу.— І? — у голосі з’явилася тривога. Різдво ж.— Ви мене топите, — лагідно мовив він, нарешті глянувши їй в очі.— Я? Ні. Це неможливо.— Дозволите?Він кивнув у бік квартири. Кіра опустила погляд і вкрилася сиротами: тьмяне світло безжально підкреслювало кожен клаптик її тіла.Вона мовчки відступила.— Ванна — направо.Кіра кинулася кімнатами й накинула теплий махровий халат. Він нарешті сховав її, але тремтіння не зникло.Господи, мене щойно бачив майже голою незнайомий симпатичний… стоп. Просто незнайомий чоловік. Який сором.Коли вона повернулася, він стояв навколішки біля раковини — без футболки, з мокрим волоссям, крутив щось під сифоном.Раптом у двері подзвонили.Холодні мурахи обсипали Кіру з ніг до голови, хоча ще хвилину тому їй було спекотно.Скажу правду. Просто правду, — заспокоювала себе вона, відчиняючи.За дверима стояв не Андрій. Лише кур’єр — з кошиком фруктів, вином і дерев’яною різьбленою табличкою:«Ти моє різдвяне диво».— Це вам, — сказав хлопець, не відводячи погляду від її вуст і мережива, що визирало з-під халата.Кіра мовчки зачинила двері.Все стало зрозуміло. Його не буде.— То я… там усе полагодив, — м’яко пролунав голос позаду.Вона сіпнулася. Сусід саме натягував футболку, даючи їй ще одну, абсолютно недоречну, можливість оцінити його м’язи.— Дякую. І вибач, — тихо сказала Кіра. Сльози зависли на віях. Як можна кинути жінку у свято?Всередині боролися образа й небезпечна цікавість.— А ти… тобто, якщо ми вже на «ти»… ти зайнятий сьогодні? — випалила вона й закусила губу. Як же безглуздо.— Та ні, — він ніяково почухав потилицю.— Повечеряємо? — не піднімаючи очей, додала Кіра. — Мені ж треба якось віддячити.Він усміхнувся.— Як я можу відмовити різдвяному диву.