Telegram statistics channel - @tetiana_kozelska

#я_читаюЛора Новлін, «Якби він був зі мною»Роман, який я збиралася кинути читати двічі, але в підсумку прочитала найшвидше з усіх книжок минулого року.Це історія з яскравим вайбом підліткового життя: школа, друзі, вечірки, перші драми й перше кохання. Уже на перших сторінках нам відкривають фінал, і чим далі я читала, тим сильніше хотілося, щоб цього не сталося. Бо це боляче. І, можливо, навіть трохи жорстоко.Я серйозно думала кинути книгу десь після перших п‘ятдесяти сторінок. Ну бо камон — мені не 17, і ці переживання здавалися надто дитячими, такими, що не чіпляють. Але я помилялася. Нам же всім колись було 16 чи 17, правда? У кожного з нас точно знайдеться щось, що можна згадати.Якщо читати цю історію усвідомлено — пам’ятаючи, що герої підлітки, і не міряти їхні рішення дорослими мірками — книга починає працювати. Вона повертає у той вік, коли все відчувалося гостріше, драматичніше й остаточніше.Ти то хочеш підтримати персонажів, то жалієш їх, то ловиш себе на думці: «Господи, та просто скажи вже, як є». Але це й є головне — книга викликає емоції. А якщо текст змушує відчувати, значить, він чіпляє.Скажу так: це роман для тих, хто хоче на мить пірнути в море юності — трохи незграбної, болючої, щирої. Згадати перші почуття, які здаються єдиними й назавжди. Про ті, що закарбовуються на все життя.

#50різвянихвправДень 48. Освідчення на День закоханихСкільком дівчатам зробили пропозицію 14 лютого? А скільки з них мріяли про це? Одна — точно. І вона переді мною.Десь двадцятип’ятирічна наївна краля самотньо сидить за столиком у вишуканому ресторані. Тут усі місця зайняті, а в повітрі витає солодкий присмак кохання й майбутнього сексу цієї ночі.Одне бронювання столика тут чого вартувало. Звісно, багряні скатертини, червоні троянди й свічки зачаровують — особливо коли навпроти сидить твоя половинка. Я ж, на жаль, сиджу сам.Моя пасія не прийшла. Як і прекрасний принц дівчини в неймовірній чорній сукні. Її оголена спина трохи притуплює мій внутрішній біль після розриву. Кишеню новенького піджака обтягує каблучка — скромна, з діамантом. Саме така, як хотіла Лора.Лора. Лора, яка сьогодні поїхала в ретрит у пошуках себе на Балі. Повідомлення про це дійшло до мене лише зараз. Після двох років стосунків я сиджу тут сам, як дурень.Дівчина за сусіднім столиком повертає голову в мій бік. Вона пильнує вікно. Я прикипаю поглядом до її грудей, відволікаючись лише на вуста й очі, повні сліз. Невелика розрядка мені сьогодні точно не завадить.Я поправляю відросле волосся, розправляю плечі й роблю крок уперед. Сьогодні в мене є козир у кишені.Нахиляюся до її вуха — її парфум прекрасний. — Підіграй мені, — шепочу.Ловлю погляд її бездонних синіх очей. Вона на мить примружується, здається розгубленою. Я стаю на одне коліно.— Вийди зі мною з ресторану, — кажу тихо, так, щоб чули лише ми, й показую каблучку.Вона спантеличено кліпає, а потім помічає, що всі дивляться на нас. — Так, — достатньо голосно відповідає вона.Зал вибухає оплесками. Я нахабно надягаю їй перстень і цілую чужі, незнайомі вуста.Ми виходимо, тримаючись за руки. Хтось дивиться з щирою радістю — мабуть, уже одружені. Хтось спопеляє поглядом. Я саджу її в авто.— То що, куди поїдемо? — невимушено питаю. — Та байдуже, — вона знімає перстень і простягає мені.— О ні, — я беру її холодну руку й підношу до вуст. — Він твій. — Ти серйозно? — Так. — Але… це неправильно.Дивно, але вона не забирає долоні. Навпаки — трохи розслабляється, приймаючи тепло.— Неправильно те, що нам сьогодні розбили серця, — драматизую я.Вона зазирає мені в очі й тихо каже: — А поїхали до тебе.Схоже, мій план працює. Я заводжу машину. В динаміках лунає щось про кохання, і ми плавно зникаємо в ночі.

#50різдвянихвправДень 47. Відпочинок у горах (думаю, що це лише початок історії)Прокинутися в тиші. Без будильника. Тривоги. Собаки. Список можна продовжувати, але ж ми тут не для цього, правда?Перший день вікенду. Попри біль у тілі після довгої дороги з мегаполіса в гори, я відчуваю всередині щире, непідробне щастя. Лежу тихо під ковдрою, блукаю поглядом по стелі. Ще не знаю, чи цей оголений чоловік поруч любить прокидатися рано, як я, чи хоче ще поспати.В голові — уривки вчорашньої ночі: дорога, сніг, замерзлий красень на узбіччі. Глінтвейн. Будиночок на двох. Чай від застуди для нього. Сон.Моя найкраща подружка дала задню. Майже як завжди. Ці два дні мали бути лише для нас. Найгірше — це був мій подарунок їй на день народження. Тепер я проведу їх сама. Або…Чоловік зашевелився, і я принишкла у своїй безглуздій рожевій сатиновій піжамі — все для дівчаток. Дякую, Лєна, що сидиш вдома, а я тут, у ліжку з…— Доброго ранку. — Доброго, — несміливо озвалася я. — Як себе почуваєш? — Добре. Якщо чесно, до вчорашнього вечора я ще ніколи не пив таких ліків. — Та це ж просто фервекс…Мої щоки повільно спалахнули. Він виліз з-під ковдри в одній білизні й пішов запалювати камін — чи як там називається ця металева штука. Я безсоромно витріщалася. Коли востаннє я була з чоловіком сам на сам? Років три тому. Перед розлученням.Я прикусила щоку. Кожного разу, коли бачу когось нормального, одразу приміряю його на себе. В усіх сенсах.— То ти кататися приїхала? — Ні. Я не сніжна людина. Повизирати з вікна, посидіти в спа — це моє.Він натягнув штани, незграбно ховаючи ранкову ерекцію. Мені раптово захотілося нирнути в кучугур.— Те, що ти не сніжна людина, я бачу, — хрипко засміявся він. — Перепрошую? — Ну ти не волохата. Маленька. Красива. І дуже розумна.Сором, радість і бажання чогось приємного заполонили тіло. — А ну так… — відрубала я й сховалася у ванній.Розтріпане чорне кучеряве волосся. Синці під очима. Соски, що зрадливо стирчать з-під тонкої тканини. Еталон бажання.В кімнаті задзвонив телефон. Не мій. Швидке бубоніння. Я вмилася, швидко затонувала обличчя й вийшла.— Добре, бувай.— То які плани? — спитала я, ніби ми тут разом не випадково.— Моє авто забрав евакуатор. Друзі не можуть приїхати — дорогу перекрили через хуртовину.За вікном і справді нещадно мело.— То пішли снідати? Шведська лінія включена.Його брови на мить здригнулися. — Ти дуже дивна жінка. Підвозиш незнайомців, лікуєш їх, вкладаєш у своє ліжко… а тепер ще й годуєш.— Так. Дивна, — я знизала плечима й полізла у валізу шукати щось, щоб нарешті сховати груди.— Я не в образу. Просто… давай поснідаємо. Може, на повний живіт прийдуть ідеї.

#я_читаю«Зірки й Кістки» — перша частина трилогії «Замок із кришталю» української письменниці. І, як на мене, це добре вибудуваний середньовічний фентезійний світ.Тут є все, що я люблю в жанрі: магічні артефакти з демонами, крилаті люди (чомусь такі раси мають для мене особливу привабливість), сили, здатні підняти армію мертвих — і водночас повернути життя.Після прочитання першої частини можу сказати одне — її замало. Я встигла розібратися, хто є хто, де друзі, а де вороги. Пережила перші втрати важливих персонажів, перші перемоги на лінії вогню й перші поразки. Але водночас є чітке відчуття, що справжнє шоу ще навіть не почалося.У тексті є важливі сюжетні лінії: про заборонене кохання між двома чоловіками, про справжні бажання дівчини-спадкоємиці, про відданість своєму народові й ціну цієї відданості.Це той випадок, коли перша частина працює як ґрунт — вона закладає світ, конфлікти й напругу, але не розкриває всіх карт. Тож так, я точно планую читати другу частину, бо відчуваю: найцікавіше ще попереду.

#50різвянихвправДень 41 Несподівана гостяШкрябіт у двері був настільки сильний, що я більше не змогла вдавати, ніби сплю. Я вилізла з-під теплої важкої ковдри. Первісна лють піднімалася у моїх венах аж до гупання у висках. Насправді я просто різко піднялася з ліжка, але так думати було приємніше. Селити в голову думку, що ти ще здатна розрізняти й відчувати емоції, неймовірно тішило мене.Я підійшла до дверей хатини й прислухалася. Щось було там — дряпало дерево. Позаяк я була сама в цьому приміщенні, збитому з обшкурених балок, страшенно холодному без розпаленого каміна, мені стало трохи лячно. А що, коли це усамітнення на два дні передбачає ще й напад диких звірів?Стримуючи раптовий трем у тілі, я спитала:— Хто там?У відповідь — тиша. Було б дивно, якби мені відповіли. Я оглянулася. Нічого, окрім кочережки для ворушіння дров, не впало мені в очі. Я взяла її й підняла — так, ніби й справді готова зараз вгатити ведмедя чи лисицю.Я рвучко відчинила двері, коли шурхіт затих, і закричала:— Аааааааа…Кров перших амазонок завирувала, й мені заморочилося в голові від стресу. Очі різало від білосніжного покрову снігу, осяяного сонцем.Коли я не побачила нікого за дверима, з грудей вирвався дурнуватий смішок. А потім у тиші пролунало несміливе:— Мяу…Кішка — така ж біла, як усе навкруги — сиділа просто біля моїх ніг, не розуміючи, потертися їй чи втекти. Лише рожевий носик і дві чорні намистини очей вирізняли її серед кучугури.— Ох… — вирвалося в мене. — Привіт. Вибач, що накричала.Я почувалася повною дурепою. Десь далеко майорів паркан, що оточував усю територію відпочинкового комплексу, тож я була точно в безпеці. Дивно, що не помітила цього раніше.— Заходь, кицюньо, — здалася я й запросила гостю до будиночка. — Будемо грітися разом.

#я_читаюБонні Гармус, «Уроки хімії»Світовий бестселер, перекладений більш ніж у 35 країнах світу. Книга, яка запала мені глибоко в душу. Мені хотілося сидіти й читати її цілий день — настільки я співпереживала головній героїні.І хоча події роману відбуваються у 1950-х роках в Америці, я знайшла в ньому багато точок перетину із сучасним суспільством. Тим, яке й досі не всюди й не завжди сприймає жінку на рівні з чоловіком.Це історія про сильну жінку-науковицю, доля якої складається з безперервних випробувань. Вона бореться за свою мету попри все й попри всіх. Вона розумна, красива й часом надто наївна щодо жорстоких проявів людей. Вона — чудова мати й видатна хімікиня. Ба більше, ця жінка стає прикладом для інших домогосподарок, які заховали свої мрії та прагнення на найглибшій кухонній полиці.Роман екранізований у серіал із восьми серій. І я, звісно ж, його подивилася. Можу сказати, що екранізовано приблизно 50% книги: є чимало змін у сюжеті та персонажах, а також додаткові лінії, створені спеціально для телеадаптації. Серіал мені сподобався, але він не передає книгу повністю й достовірно.Цей роман точно вартий уваги. Як на мене, він дає силу й підтримку будь-якій жінці — незалежно від сфери, у якій вона живе й працює. Це та книга, після якої хочеться випрямити спину й згадати, заради чого ти колись починала.

#50різдвянихвправ🎄 День 37. Різдвяне диво— Дивовижно-дивовижно… — Кіра пурхала квартирою в новенькому мереживному халаті.Він торкався самої підлоги, але водночас зовсім не приховував її принад, обтягнених білизною з тонких смужок тканини й сіточки.Сьогодні — перше свято, яке вона зустріне зі своїм черговим хлопцем. Можливо, її образ і не зовсім пасує до Різдва, але ж яка вона розкішна.Кіра зупинилася перед дзеркалом у спальні. Шоколадне волосся спадало великими локонами на плечі. Темні очі — лише пухкі вії, жодних стрілок чи тіней. Уся увага — вустам: яскраво-червоним і повним.Дзвінок у двері вирвав її з любування.Кіра на пальчиках пробігла через свою залу-студію, кинула погляд на вечерю з модного ресторану. Ідеально. Червоні свічки, червоні тарілки — і вона. Неперевершено.Не дивлячись у вічко, вона прочинила двері — й остовпіла.Перед нею стояв точно не її хлопець.Чоловік? Хлопець? Хто він, в біса, такий?.. — судомно майнуло в голові. Кіра спробувала закутатись у халат, але той не прикривав абсолютно нічого.Чоловік теж мовчав. Його погляд нахабно блукав від сіточки до вуст і назад.Кіра схрестила руки на грудях.— Хто ви?— Я… сусід знизу.— І? — у голосі з’явилася тривога. Різдво ж.— Ви мене топите, — лагідно мовив він, нарешті глянувши їй в очі.— Я? Ні. Це неможливо.— Дозволите?Він кивнув у бік квартири. Кіра опустила погляд і вкрилася сиротами: тьмяне світло безжально підкреслювало кожен клаптик її тіла.Вона мовчки відступила.— Ванна — направо.Кіра кинулася кімнатами й накинула теплий махровий халат. Він нарешті сховав її, але тремтіння не зникло.Господи, мене щойно бачив майже голою незнайомий симпатичний… стоп. Просто незнайомий чоловік. Який сором.Коли вона повернулася, він стояв навколішки біля раковини — без футболки, з мокрим волоссям, крутив щось під сифоном.Раптом у двері подзвонили.Холодні мурахи обсипали Кіру з ніг до голови, хоча ще хвилину тому їй було спекотно.Скажу правду. Просто правду, — заспокоювала себе вона, відчиняючи.За дверима стояв не Андрій. Лише кур’єр — з кошиком фруктів, вином і дерев’яною різьбленою табличкою:«Ти моє різдвяне диво».— Це вам, — сказав хлопець, не відводячи погляду від її вуст і мережива, що визирало з-під халата.Кіра мовчки зачинила двері.Все стало зрозуміло. Його не буде.— То я… там усе полагодив, — м’яко пролунав голос позаду.Вона сіпнулася. Сусід саме натягував футболку, даючи їй ще одну, абсолютно недоречну, можливість оцінити його м’язи.— Дякую. І вибач, — тихо сказала Кіра. Сльози зависли на віях. Як можна кинути жінку у свято?Всередині боролися образа й небезпечна цікавість.— А ти… тобто, якщо ми вже на «ти»… ти зайнятий сьогодні? — випалила вона й закусила губу. Як же безглуздо.— Та ні, — він ніяково почухав потилицю.— Повечеряємо? — не піднімаючи очей, додала Кіра. — Мені ж треба якось віддячити.Він усміхнувся.— Як я можу відмовити різдвяному диву.

#50різдвянихвправДень 36 Заметіль ❤️Восьма вечора. Я несу собаку з сьомого поверху вниз на руках — погуляти. Дванадцять кілограмів французького бульдога вдячно тремтять у мене на руках. Десь у долоні — телефон з увімкненим ліхтариком. Темно в будинку, темно за вікном. Лише сніг, що вкриває все навколо, випромінює трохи морозного світла.Нарешті перший поверх. Я ставлю улюбленця на лапи й полегшено видихаю. Ще кілька сходів — і ми на вулиці. Та щойно сходжу з ганку, відчуваю під ногами лід. Денне сонце наробило калюж, а тепер вони стали небезпечними слизькими острівцями: або впади, або не рухайся.Мій пес тягне мене за повідець. Я й без того боюся впасти на сходах, укритих льодяною кіркою. Хапаюся за поручень, ніби він може врятувати. Три великі кроки — і ми вже на клумбі. Пес малює жовті картини на снігу, а я відчуваю сніг на обличчі.Невдоволено натягую капюшон, але черговий порив вітру зриває його й жбурляє жменю мокрого, лапатого снігу мені просто в лице. Я стискаю щелепи.Ходіть гуляти з собакою, казали вони. Прогулянки заспокоюють і зменшують стрес.Я сердито крокую далі за псом. Дивлюся під ноги, ховаючи обличчя в куртці. І раптом — вмикаються ліхтарі.Я визираю зі свого сховку й бачу, як у світлі закручується цілий сніговий вихор. Сотні пухких сніжинок кружляють, вертяться, летять угору й униз — мов зимовий рій. Я завмираю на мить. На віях одразу ж осідає кілька сніжинок. Ще одна — на щоці, ще — на носі.Я дивлюся на цю чисту красу. Мені вже не так холодно. Хочеться побути в цій казці ще трішки. Вдихнути мороз на повні легені, зловити сніжинку на долоню.Чи рідкість така завірюха? Чи я просто раніше її не помічала? Прекрасний потік білого, мов хмара цукрової пудри, а я в ньому — маленька, ще хвилину тому невдоволена печивка.Хоча… здається, вже не така й невдоволена.

Усіх з прийдешнім Новим Роком! ☕️#50різдвянихвправ🕯 День 31–32. Спостереження ялинкиЯк же жарко в цій квартирі. Усі мої голочки вже повисихали, і я дедалі частіше впускаю кульки. Добре, що ці люди додумалися повісити знизу ті, що не б’ються. Ненавиджу звук розбитого скла.А ще цей клятий собака. Чого він постійно лазить підо мною, хитаючи мої тендітні гілочки? Кожен його дотик — справжній голкопад. Він дуже необережний.О! Та що ж це таке?! Знову несуть стіл у залу. Будуть їсти в мене на очах. Тільки тиждень тому сиділи переді мною й нахваляли страви — а про мене й не згадали. А якщо й згадають, то лише обговорюючи іграшки. Я для них просто вішак.Ох, життя-буття…Мені б зараз назад у ліс. Ловити перші прохолодні сніжинки гілочками. Гойдатися в такт вітру й потопати в снігу, а не в гірляндах. Я так люблю милуватися першим снігом на собі — він кутає мене, ніби шубка, зіткана з тисячі заморожених кристаликів найрізноманітнішої форми. У ній ти — королева.А тут, у прикрасах, я радше голлівудська красуня. Теж непогано, якщо любиш таке світське життя.А це ще що?! Що вони мені пхають під низ?! Лісовий боже… Та що ж це таке. Гей! Обережніше з коробками! Ну от, ще одну гілочку заламали. Стільки подарунків, що всі й не влазять мені.І хто придумав дати собаці такого великого м’яча? Він же знесе мене на своєму шляху.Фух. Це точно востаннє, що треба перетерпіти. Сьогоднішня ніч — і все.Далі спокійне життя.А потім… потім переродження. І новий шлях

#50різдвянихвправ🎄 День 29. Шопінг у торговому центріЯ завжди стараюся спланувати всі закупи до граничних дат. Є в мене своя червона лінія, після якої я вже не готовий їхати ні по продукти, ні по подарунки.Але Галя… Вона ніби навмисне чекає, коли в магазинах починається справжній водоворот із людей, мандаринів, ковбас і цукерок. Цей рік не став винятком.31 грудня. Обід. Можна було б лягти подрімати перед святом. Але ж ні — меню новорічних страв раптом виявилося неповним і недостатнім. Тож ми стоїмо в кілометровій черзі супермаркету.Навколо — десятки повних візків із таким набором продуктів, що я починаю хвилюватися: зараз Галя на ходу вигадає ще одну страву й знову піде по продукти. Бо в когось є ананас, а ми чомусь його не взяли.Мій поперек уже починає грати власну симфонію болю. Я важко спираюся на візок.— Ой… глянь, скільки коньяку в людей збоку, — шепоче мені кохана. — Угу, — байдуже відповідаю я. — А нам точно вистачить алкоголю? — тривожно питає вона. — Точно, — сухо кажу я, не підіймаючи погляду від нашого візка й подумки виносячи фінансовий вирок цього разу. — Може, ще одну пляшку шампанського взяти?Я дивлюся на неї. Вже кілька разів Галя озиралася назад. Вона готова йти. А значить — разом із пляшкою принесе ще щось. І не одне.Я вичавлюю з себе усмішку. Вона виходить трохи кисла — як сік із зів’ялого апельсина на якого я починаю перетворюватися.— Я схожу, а ти постій.Галя задоволено киває. А я починаю пробиратися крізь затори з людей і візків. Почуваюся героєм фільму про зомбі-апокаліпсис. Людей надто багато, і всі вони — як моя Галя. Одурманені гонитвою за продуктами, ніби сьогодні вночі останній шанс поїсти. Така собі масова «остання вечеря».Нарешті — ряд із шампанським. Я полегшено видихаю, протискаюся до її улюбленого брюта. Себе ж утішаю думкою про склянку житнього віскі з льодом.Беру пляшку, озираюся — і бачу її.На якусь мить втрачаю дар мови. Ми були за візок від каси, і вона все покинула?— Котику, я подумала, що хочу зробити ще паштет, а в нас немає печінки. Тому я побігла в м’ясний. Тримай візок.Моє терпіння рветься. Пляшка випадає з рук — і далі провал. Я лежу на підлозі, світло миготить перед очима.— Котику! Прокидайся! Нам уже час у магазин!31 грудня. Ранок.