Telegram statistics channel - @tetiana_kozelska

#замальовка_вихідного_дняНа цьому тижні Інна робила свою щотижневу закупку продуктів в іншій частині міста. Так вже склалося, що обставини витягнули її зі звичного спального району майже в центр. Знаючи там гарний супермаркет, вона майже раділа такій можливості. Пройшла разом із чоловіком неспішно по рядах із полицями, слідуючи списку, і зупинилася на кілька хвилин біля стелажа з дитячими смаколиками. Не те щоб вона планувала балувати малого бешкетника, який і так мав удома безліч смакоти — просто хотілося ще чогось. Чогось особливого.Її погляд зупинився на великій упаковці кукурудзяних паличок. — Просто і смачно, — подумала вона. — А ще має бути без глютену.Домовившись із собою, поклала пачку до кошика і пішла на касу, де чоловік уже розкладав покупки. Удома, розбираючи сумки, Інна знову натрапила на ті палички. Взяла їх у руки, покрутила… і ніяк не могла збагнути, що такого особливого в них. Чому від них віє якимось теплом?Пізніше, коли малий сидів на кухні й весело хрумтів ними, стало ще тепліше на душі. Дивлячись на нього, Інна згадала. Яскраво, несподівано. Спогад розчахнувся, як вікно в інший час:…Ось вона, ще зовсім дитина літнього ранку, сідає в авто до тата. На них чекає довга поїздка — аж до сусідньої області. Не розвага, а відповідальна місія: купити гуртом помідори, бо вдома цьогоріч не вродили. Вона сідає на переднє сидіння — зріст дозволяє. На ній тоненький блакитний костюмчик: шорти, футболка й кофтинка — для прохолодного ранку.Ще у дворі тато питає: — Тобі точно не холодно? Може, штани? Потім переодягнешся. — Він торкається гарячою рукою її закоцюблих ніг. — Та точно-точно. Мені головне — щоб руки в теплі були, — сміливо відповідає вона. Хоче бути дорослою. Вона б і кофту не одягла, але тоді б татко точно побачив, як її тіпає.Вони вирушають. Грає якась чоловіча музика, причеп позаду нав'язливо торохтить. Інна ставить небагато, але «розумних» питань, тато довго й детально відповідає — про авто, про поля.До обіду вже затарились. Вона сидить у машині, поки тато обирає найкращі помідори. Їдять варені яйця з салом і тими ж помідорами — великими, м’ясистими, сливками, на всю її дитячу руку. Було смачно.А вже під’їжджаючи додому, заїжджають у магазин. Тато бере лимонад і п’ять великих пачок молочних кукурудзяних паличок. Інна не проситься їсти в машині — просто терпить.Це була одна з найсолодших поїздок її дитинства. І зараз, хрумкотіння паличок у роті сина несподівано відкрило браму памʼяті.Тепер вона знає чому.Бо те, що тоді здавалося звичайним — уже не повернеться. Бо тата більше нема. А та дорога — тепер десь по інший бік карти. А кукурудзяні палички все ще хрумкі.

#я_читаю Оніксова буря — Ребекка Яррос📚 Третя книга серії ЕмперіїПерша книга цієї серії стала моїм першим фентезі — і вона полонила мене. Тому повернення у цей світ я чекала з хвилюванням і страхом: а раптом не буде так добре, як раніше?Читала повільно, місцями навіть з напругою — не сюжетною, а емоційною. Адже навколо було так багато чужих відгуків, і я дуже хотіла дійти до свого власного.Можу сміливо сказати: мені все ще подобається.Цей світ досі живий. Яррос досі викликає сильні почуття. І єдине, чого я боюся зараз — це скільки ще чекати на продовження.Оніксова буря — книга про згущення. Темряви, відповідальності, глибини.Магія тут — не феєрверк, а щось глибше: сплав сили, вибору і минулого.Дракони стали ще виразнішими, справжніми. Їхній характер відчувається в кожній сцені, і саме вони тримають серце цієї історії.Я із захватом спостерігала, як «гачки» з попередніх частин спрацьовують тут. І водночас помічала, як змінились герої. Вайлет і Ксейден вже не підлітки. Вони — союзники. Вони тримаються одне за одного у найсуворіших бурях і найтемніших ночах.Ця книга — про втрати, про силу, про вразливість. Вона дає тривогу й надію, змушує боятися й радіти. А головне — вона залишає післясмак.Яррос створила не просто фентезі, а історію про людську природу.Це світ, у якому хочеться жити. І якому хочеться співпереживати.І тепер я, як і герої, чекаю на нову бурю.

#я_читаю📘 Комплекс Атласа, Оліві Блейк«Коли помирає екосистема, природа створює нову. Хіба не розумієте?Світ не має кінця. Кінець притаманний лише нам.»Я щойно завершила трилогію Шістка Атласа — філософську, насичену історію, сповнену науки, споглядання й спроб осмислення людства.Остання частина читалася мені повільно. Частково тому, що вона найбільша з усіх, частково — через велику кількість флешбеків, які допомагали глибше зрозуміти вчинки героїв.Ця книга була менш емоційно напруженою, але набагато більш відображальною. В ній я бачила не лише героїв, а й наш світ. Магія на сторінках уже не головна — бо головне те, як вона відображає реальність. І ця реальність — дуже близька.Мої враження після прочитання змішані. Можливо, тому що я — частина людства, яке, за сюжетом, не заслуговує на порятунок. Людству весь час потрібно більше. І ми втрачаємо те, що вже маємо.Та мені було цікаво. І точно було над чим подумати. Завершити трилогію — це ніби вийти з іншого боку дзеркала: з трохи інакшим поглядом на світ.

#замальовка_вихідного_дняОчікування, воно наче змінює тривалість секунд, і ти вже достоту не розумієш, скільки ще тобі чекати. Деякі події приходять швидко, інші затримуються на роки. Одні ми творимо самі, інші від нас не залежать. Та чи буває в житті стан, коли ми нічого не очікуємо?Люся думала, що вона нічого не чекає. Що вже все, що могла — отримала, втратила й пережила. Вона вже була заміжня, народила двох дітей. Вийшла зі стану мами в декреті й заодно встигла розлучитися. Не тому, що чоловік був поганий — просто не склалося. Як би вона не намагалася, він її не влаштовував. Так і розбіглися. Діти кочували від тата до мами, і, здавалося, це їх влаштовувало більше, ніж усіх інших.Звісно, жінка чекала відпустки й початку навчального року. А потім — його кінця. Але чогось глобального, як-от нових стосунків чи переїзду в краще місце, вже не чекалося. Та й навіщо? Життя склалося. Попри осуди й косі погляди — вона йшла своєю стежкою, все ще на високих підборах і з бездоганним макіяжем.Але одного ранку, того тижня, коли дівчата були в татка, Люся прокинулася по будильнику й прислухалася до тиші. Жодного звуку в квартирі. Здавалося, це саме та тиша, якої вона прагнула весь попередній тиждень. Проте чогось не вистачало.Весь день вона була ніби осторонь — в собі. Робота не складалася. Затори були довшими й нуднішими. Вечір — самотнішим. І саме ніч принесла відповідь:Кохання. Люся, тобі не вистачає кохання.Кого ти любиш у цьому світі безумовно? Не батьків — бо вони тебе народили. Не дітей — бо ти їх народила. А людину, яку ти любиш просто так. За власним вибором. Відповідь була сумною: нікого.Це було нове бажанням. І з нього починалося очікування.

#я_пишуУ день свого народження я отримала подарунок, на який чекала довго — рукопис мого роману повернувся до мене з правками від редакторки. Це останній етап перед тим, як я відправлю текст до видавництв.Я була схвильована й водночас збентежена. Не терпілось відкрити документ — але й страшно було побачити, скільки там “червоного”. Приймати правки для мене завжди болісно.Серед багатьох порад я знайшла одну особливо ніжну: «Не поспішай…»Спочатку я подумала — перегляну все за пару днів, і вперед. Але минуло два тижні, я опрацювала 60% — і лише тоді зрозуміла, наскільки об’ємна ця робота. Бо в документі — 200 сторінок А4.Я не відкривала роман чотири місяці. Повністю “сепарувалася” від тексту, і це спрацювало. Коли я почала перечитувати — не впізнавала деякі сцени. І вперше за довгий час подумала:Ого. Це справді написала я.Це мій перший досвід професійного редагування. Він не швидкий, як я собі уявляла, але надзвичайно цінний. І я точно знаю: цього літа мій роман полетить шукати свого видавця.

#замальовка_вихідного_дняНе добігаючи пари кроків по розпеченій, але пухкій землі, я завмираю. В мить, коли вже ось-ось переступлю межу й торкнуся гарячими стопами зрошеної трави, щось зупиняє мене. Я спираюся на коліна, торкаюся руками землі. Мені не боляче — просто сумно аж до сліз.Я озираюся. Навколо — справжній оазис. Звідкись тягне пахощами бузини та акації. Все зелене, соковите, сповнене життя. До мене долітають поодинокі краплі води — то поливають траву. І все добре у світі навколо, тільки піді мною — клаптик чорнющого ґрунту.Здається, що цей крок — нічого не вартий. Але я не можу його зробити. Мене ніби прив’язали. Спеціально так, щоб мені пекло, але насправді — не боліло.Що такого особливого в цьому місці? Чому воно сниться мені вже вп’яте? Я не знаю цієї місцини, але добре знаю це відчуття — розгубленості. А може й страху. Почуття, що сковує і залишає тебе стояти на розпеченій землі, замість ступити на прохолодну траву.Щось у мені змінилося. Я знаю, що я сплю — і можу думати. А отже, можу керувати собою.Я підводжусь. Ноги тремтять, але слухаються. Я роблю крок і тихо стогну з полегшенням, торкаючись трави. Мені більше не пече. І вже зовсім не страшно.

Найстарший — Крістофер ПаолініДруга частина серії книг про Ерагона, вершника дракона.Книга обсягом понад 730 сторінок — масштабна, глибоко продумана й насичена. Її можна сміливо порівняти з багатосерійним фентезійним серіалом. Адже в цій історії ми стежимо не лише за Ерагоном і його драконкою Сапфірою, а й за подіями серед повстанців-варденів, у рідному селищі Ерагона та в долі його брата Рорана.Попри значну кількість персонажів, зокрема нових, сюжет залишився зрозумілим і структурованим — автор володіє чудовою здатністю утримувати цілісність оповіді. І це вражає не менше, ніж той факт, що Паоліні завершив цю частину у 21-річному віці.Світ, який він створює, захоплює деталізацією: раси, мови, звичаї, побут, архітектура, одяг, легенди. Ми дізнаємося історію країни, вивчаючи її разом із Ерагоном. Усі ці елементи формують переконливу й об’ємну реальність — і водночас свідчать про титанічну роботу автора.Ця частина — про дорослішання. Ерагон змінюється, вчиться розрізняти емоції та обов’язок, приймає болісні рішення, помиляється. Він ще не став вершником у повному сенсі, але вже точно залишив за спиною юність.«Я вигадав нове ім’я для болю.»«І яке ж?»«Руйнівник. Бо коли тобі боляче, більше нічого не існує..."У романі є й тема неможливого кохання — «Ті, кого ми любимо, часто найбільш відчужені для нас», — і болючі родинні ситуації, і справжнє протистояння Імперії.Фінал цієї частини — це початок нової історії. І я точно чекатиму на перевидання наступної книги. Бо до цього світу хочеться повертатися.

#замальовка_вихідного_дня Леся з Денисом крокували через багатолюдний базарчик до моря. Серед натовпу — переважно батьки з дітьми, які хочуть усе й водночас нічого. Пара трималася за руки. Їм було легко й добре удвох. Гамір навколо не дратував — навпаки, додавав буденному життю кольорових вражень. Адже вони так довго чекали на цю маленьку відпустку, на можливість побути тільки вдвох.Стиглі персики, чурчхела, дині, кавуни та грони винограду — білого, рожевого, синього... ммм. За три дні Леся та Ден сформували свій улюблений перекус — недорогий і смачнющий. Вони брали грону білого, аж жовтуватого, винограду, а потім вистоювали чергу за лавашем, спеченим у тандирі. Для Лесі ця випічка стала справжнім дивом. Щоразу вона із захопленням спостерігала, як пекар нахиляється до печі й одним вправним рухом прилипає тісто до гарячої стінки тандиру. А вже за кілька хвилин дістає рум’яний, ще теплий лаваш.З таким набором вони йшли на пляж шукати собі вільне місце. Леся не витримувала й надкушувала хліб просто дорогою, спокушаючи Дениса приєднатися до цієї витівки.Вони залишаться коло моря до самого вечора — поки вітер не стане прохолодним і не змусить їх здригатися. Поки не буде з’їдений увесь виноград. Поки триватиме ця мить безумовного щастя.

#я_читаю Тегере Мафі — “Це зіткане королівство”Ви коли-небудь читали фентезі про джинів?Я — ні. І мій перший досвід виявився напрочуд вдалим.Ця книга ірано-американської авторки має свій особливий шарм — і проявляється він у всьому: в поетичності мови, в описах почуттів, у культурних деталях вигаданого світу.Стиль Мафі майже музичний — слова течуть, як дим або пряний вітер, тягнуть за собою в глибину настрою.Головна героїня — джин, створена із протилежностей. Вона сповнена льоду й вогню водночас. Її хочеться пожаліти, навіть попри її величезну силу.Це історія забороненого кохання і пристрасті, яка спалахує з перших сторінок. А ще — принц, який не вписується в очікування й обов’язки, бо в ньому надто багато розуму й щирості.Одна з улюблених цитат:“Звук вогнища був заспокійливим і водночас дивним, оскільки його лопотіння і потріскування нагадувало шум проточної води. Якби вона не знала, що поруч із нею вогонь, то подумала б, що натомість чує дрібний дощ, який стакато б'є по даху її мансардної кімнати.”Такі описи не просто красиві — вони влучно передають суть героїні: вона теж водночас тремтить і горить.Я прочитала першу частину із задоволенням, відкриваючи для себе нову форму фентезі. І точно буду читати продовження.P.S. Оформлення книги — окрема естетична насолода 💫

#я_читаю Любко Дереш — “Культ”Цю книжку я обрала з кількох причин: по-перше, це сучасний український автор, по-друге — Любко Дереш був моїм першим учителем письма.Його твори мені особливо цікаво читати, бо він рецензував мої новели, які увійшли до збірок школи «Риба».“Все зовсім не так, як ми думаємо. В упор не так.”Ця книга читається легко й швидко — попри насичений підлітковий вайб.Вона поєднує містицизм, паралельні світи і постійно змушує ставити собі питання:А може це все — марення? А може — просто гашиш?..Дружба, закоханість, гумор, страх — коктейль емоцій, який вирує на сторінках і тягне за собою.Навіть коли я губилася в тому, що зараз відбувається, в якому світі персонаж, чи він спить, чи він зʼїхав з глузду — мені все одно було цікаво дочитати. І збагнути суть.Мені дуже сподобалося глибоке відчуття суспільної, навіть політичної обстановки в країні.Особливо враховуючи, що роман вийшов у 2000-му, а автору на момент написання було лише 16.Це справжня, сучасна й неординарна українська література.Варто познайомитися — щоб побачити, якою вона ще може бути.