#я_читаю Нора Робертс, “Спадщина Драконового Серця”Книги: «Становлення» та «Вибір»Сьогодні хочу поділитися враженнями одразу від двох книжок — адже це одна магічна трилогія.Я вже якось розповідала про першу частину, після якої залишились змішані почуття. Але дала собі трохи часу, аби зрозуміти, чи хочу читати далі. І вже за тиждень помітила, що сумую за персонажами, а історія, яка обірвалася на такому захопливому моменті, не дає мені спокою. Отож — я повернулась. І не пошкодувала ні хвилини.Якби довелось описати цю трилогію одним словом, я б сказала: смачна. У ній стільки продуманої краси — від природи до посуду. Усе пронизано деталями: їжею, звичаями, обрядами й, найголовніше, — темою родини.Окрім цього, в тексті — добрий гумор, магія, романтика, письменницька рутина (так, головна героїня — ще й авторка романів!). Тут є кохання, пристрасть, ревнощі, вразливість і сила.Якщо вам подобаються історії, де реальний світ переплітається з магічним, де є битви, любов і затишні вечори біля вогнища — ця серія для вас.
#я_читаю 📖Фредерік Бакман “Чоловік на ім’я Уве”“Люди тепер уже не знають, як це — заварити каву як слід. Так само, як мало хто сьогодні може писати ручкою. Бо зараз, бачте, всюди ці комп'ютери та еспресо-машини. То куди ж тоді котиться світ, якщо вже ніхто не вміє ні писати, ні каву варити?”Сміятися, плакати, закочувати очі, співчувати й розуміти — це далеко не повний список емоцій, які викликала у мене ця книжка.Здавалося б, що історія про буркотливого старого дідугана навряд чи може викликати такий шквал переживань. Але не цього разу. Уве — не просто сварливий сусід. У кожному його вчинку — прихована ніжність, біль і безмежна вірність: коханню, принципам, порядку. Цей чоловік живе у світі, який змінився, але сам він залишається вірним собі — і саме в цьому його сила.У цих рядках стільки любові, теплоти та життєвої правди, що мимоволі починаєш занурюватися у його історію, проживати з ним кожен спогад, кожну буденну деталь. А найбільше захоплює спостерігати, як поступово, через нових сусідів, відбувається трансформація Уве — глибока, людяна, зворушлива.Ця книжка — як філіжанка доброї, міцної кави, завареної по-старому: проста, але справжня. І надовго залишає по собі тепло.
#замальовка_вихідного_дняНа цьому тижні Інна робила свою щотижневу закупку продуктів в іншій частині міста. Так вже склалося, що обставини витягнули її зі звичного спального району майже в центр. Знаючи там гарний супермаркет, вона майже раділа такій можливості. Пройшла разом із чоловіком неспішно по рядах із полицями, слідуючи списку, і зупинилася на кілька хвилин біля стелажа з дитячими смаколиками. Не те щоб вона планувала балувати малого бешкетника, який і так мав удома безліч смакоти — просто хотілося ще чогось. Чогось особливого.Її погляд зупинився на великій упаковці кукурудзяних паличок. — Просто і смачно, — подумала вона. — А ще має бути без глютену.Домовившись із собою, поклала пачку до кошика і пішла на касу, де чоловік уже розкладав покупки. Удома, розбираючи сумки, Інна знову натрапила на ті палички. Взяла їх у руки, покрутила… і ніяк не могла збагнути, що такого особливого в них. Чому від них віє якимось теплом?Пізніше, коли малий сидів на кухні й весело хрумтів ними, стало ще тепліше на душі. Дивлячись на нього, Інна згадала. Яскраво, несподівано. Спогад розчахнувся, як вікно в інший час:…Ось вона, ще зовсім дитина літнього ранку, сідає в авто до тата. На них чекає довга поїздка — аж до сусідньої області. Не розвага, а відповідальна місія: купити гуртом помідори, бо вдома цьогоріч не вродили. Вона сідає на переднє сидіння — зріст дозволяє. На ній тоненький блакитний костюмчик: шорти, футболка й кофтинка — для прохолодного ранку.Ще у дворі тато питає: — Тобі точно не холодно? Може, штани? Потім переодягнешся. — Він торкається гарячою рукою її закоцюблих ніг. — Та точно-точно. Мені головне — щоб руки в теплі були, — сміливо відповідає вона. Хоче бути дорослою. Вона б і кофту не одягла, але тоді б татко точно побачив, як її тіпає.Вони вирушають. Грає якась чоловіча музика, причеп позаду нав'язливо торохтить. Інна ставить небагато, але «розумних» питань, тато довго й детально відповідає — про авто, про поля.До обіду вже затарились. Вона сидить у машині, поки тато обирає найкращі помідори. Їдять варені яйця з салом і тими ж помідорами — великими, м’ясистими, сливками, на всю її дитячу руку. Було смачно.А вже під’їжджаючи додому, заїжджають у магазин. Тато бере лимонад і п’ять великих пачок молочних кукурудзяних паличок. Інна не проситься їсти в машині — просто терпить.Це була одна з найсолодших поїздок її дитинства. І зараз, хрумкотіння паличок у роті сина несподівано відкрило браму памʼяті.Тепер вона знає чому.Бо те, що тоді здавалося звичайним — уже не повернеться. Бо тата більше нема. А та дорога — тепер десь по інший бік карти. А кукурудзяні палички все ще хрумкі.
#я_читаю Оніксова буря — Ребекка Яррос📚 Третя книга серії ЕмперіїПерша книга цієї серії стала моїм першим фентезі — і вона полонила мене. Тому повернення у цей світ я чекала з хвилюванням і страхом: а раптом не буде так добре, як раніше?Читала повільно, місцями навіть з напругою — не сюжетною, а емоційною. Адже навколо було так багато чужих відгуків, і я дуже хотіла дійти до свого власного.Можу сміливо сказати: мені все ще подобається.Цей світ досі живий. Яррос досі викликає сильні почуття. І єдине, чого я боюся зараз — це скільки ще чекати на продовження.Оніксова буря — книга про згущення. Темряви, відповідальності, глибини.Магія тут — не феєрверк, а щось глибше: сплав сили, вибору і минулого.Дракони стали ще виразнішими, справжніми. Їхній характер відчувається в кожній сцені, і саме вони тримають серце цієї історії.Я із захватом спостерігала, як «гачки» з попередніх частин спрацьовують тут. І водночас помічала, як змінились герої. Вайлет і Ксейден вже не підлітки. Вони — союзники. Вони тримаються одне за одного у найсуворіших бурях і найтемніших ночах.Ця книга — про втрати, про силу, про вразливість. Вона дає тривогу й надію, змушує боятися й радіти. А головне — вона залишає післясмак.Яррос створила не просто фентезі, а історію про людську природу.Це світ, у якому хочеться жити. І якому хочеться співпереживати.І тепер я, як і герої, чекаю на нову бурю.
#я_читаю📘 Комплекс Атласа, Оліві Блейк«Коли помирає екосистема, природа створює нову. Хіба не розумієте?Світ не має кінця. Кінець притаманний лише нам.»Я щойно завершила трилогію Шістка Атласа — філософську, насичену історію, сповнену науки, споглядання й спроб осмислення людства.Остання частина читалася мені повільно. Частково тому, що вона найбільша з усіх, частково — через велику кількість флешбеків, які допомагали глибше зрозуміти вчинки героїв.Ця книга була менш емоційно напруженою, але набагато більш відображальною. В ній я бачила не лише героїв, а й наш світ. Магія на сторінках уже не головна — бо головне те, як вона відображає реальність. І ця реальність — дуже близька.Мої враження після прочитання змішані. Можливо, тому що я — частина людства, яке, за сюжетом, не заслуговує на порятунок. Людству весь час потрібно більше. І ми втрачаємо те, що вже маємо.Та мені було цікаво. І точно було над чим подумати. Завершити трилогію — це ніби вийти з іншого боку дзеркала: з трохи інакшим поглядом на світ.
#замальовка_вихідного_дняОчікування, воно наче змінює тривалість секунд, і ти вже достоту не розумієш, скільки ще тобі чекати. Деякі події приходять швидко, інші затримуються на роки. Одні ми творимо самі, інші від нас не залежать. Та чи буває в житті стан, коли ми нічого не очікуємо?Люся думала, що вона нічого не чекає. Що вже все, що могла — отримала, втратила й пережила. Вона вже була заміжня, народила двох дітей. Вийшла зі стану мами в декреті й заодно встигла розлучитися. Не тому, що чоловік був поганий — просто не склалося. Як би вона не намагалася, він її не влаштовував. Так і розбіглися. Діти кочували від тата до мами, і, здавалося, це їх влаштовувало більше, ніж усіх інших.Звісно, жінка чекала відпустки й початку навчального року. А потім — його кінця. Але чогось глобального, як-от нових стосунків чи переїзду в краще місце, вже не чекалося. Та й навіщо? Життя склалося. Попри осуди й косі погляди — вона йшла своєю стежкою, все ще на високих підборах і з бездоганним макіяжем.Але одного ранку, того тижня, коли дівчата були в татка, Люся прокинулася по будильнику й прислухалася до тиші. Жодного звуку в квартирі. Здавалося, це саме та тиша, якої вона прагнула весь попередній тиждень. Проте чогось не вистачало.Весь день вона була ніби осторонь — в собі. Робота не складалася. Затори були довшими й нуднішими. Вечір — самотнішим. І саме ніч принесла відповідь:Кохання. Люся, тобі не вистачає кохання.Кого ти любиш у цьому світі безумовно? Не батьків — бо вони тебе народили. Не дітей — бо ти їх народила. А людину, яку ти любиш просто так. За власним вибором. Відповідь була сумною: нікого.Це було нове бажанням. І з нього починалося очікування.
#я_пишуУ день свого народження я отримала подарунок, на який чекала довго — рукопис мого роману повернувся до мене з правками від редакторки. Це останній етап перед тим, як я відправлю текст до видавництв.Я була схвильована й водночас збентежена. Не терпілось відкрити документ — але й страшно було побачити, скільки там “червоного”. Приймати правки для мене завжди болісно.Серед багатьох порад я знайшла одну особливо ніжну: «Не поспішай…»Спочатку я подумала — перегляну все за пару днів, і вперед. Але минуло два тижні, я опрацювала 60% — і лише тоді зрозуміла, наскільки об’ємна ця робота. Бо в документі — 200 сторінок А4.Я не відкривала роман чотири місяці. Повністю “сепарувалася” від тексту, і це спрацювало. Коли я почала перечитувати — не впізнавала деякі сцени. І вперше за довгий час подумала:Ого. Це справді написала я.Це мій перший досвід професійного редагування. Він не швидкий, як я собі уявляла, але надзвичайно цінний. І я точно знаю: цього літа мій роман полетить шукати свого видавця.
#замальовка_вихідного_дняНе добігаючи пари кроків по розпеченій, але пухкій землі, я завмираю. В мить, коли вже ось-ось переступлю межу й торкнуся гарячими стопами зрошеної трави, щось зупиняє мене. Я спираюся на коліна, торкаюся руками землі. Мені не боляче — просто сумно аж до сліз.Я озираюся. Навколо — справжній оазис. Звідкись тягне пахощами бузини та акації. Все зелене, соковите, сповнене життя. До мене долітають поодинокі краплі води — то поливають траву. І все добре у світі навколо, тільки піді мною — клаптик чорнющого ґрунту.Здається, що цей крок — нічого не вартий. Але я не можу його зробити. Мене ніби прив’язали. Спеціально так, щоб мені пекло, але насправді — не боліло.Що такого особливого в цьому місці? Чому воно сниться мені вже вп’яте? Я не знаю цієї місцини, але добре знаю це відчуття — розгубленості. А може й страху. Почуття, що сковує і залишає тебе стояти на розпеченій землі, замість ступити на прохолодну траву.Щось у мені змінилося. Я знаю, що я сплю — і можу думати. А отже, можу керувати собою.Я підводжусь. Ноги тремтять, але слухаються. Я роблю крок і тихо стогну з полегшенням, торкаючись трави. Мені більше не пече. І вже зовсім не страшно.
Найстарший — Крістофер ПаолініДруга частина серії книг про Ерагона, вершника дракона.Книга обсягом понад 730 сторінок — масштабна, глибоко продумана й насичена. Її можна сміливо порівняти з багатосерійним фентезійним серіалом. Адже в цій історії ми стежимо не лише за Ерагоном і його драконкою Сапфірою, а й за подіями серед повстанців-варденів, у рідному селищі Ерагона та в долі його брата Рорана.Попри значну кількість персонажів, зокрема нових, сюжет залишився зрозумілим і структурованим — автор володіє чудовою здатністю утримувати цілісність оповіді. І це вражає не менше, ніж той факт, що Паоліні завершив цю частину у 21-річному віці.Світ, який він створює, захоплює деталізацією: раси, мови, звичаї, побут, архітектура, одяг, легенди. Ми дізнаємося історію країни, вивчаючи її разом із Ерагоном. Усі ці елементи формують переконливу й об’ємну реальність — і водночас свідчать про титанічну роботу автора.Ця частина — про дорослішання. Ерагон змінюється, вчиться розрізняти емоції та обов’язок, приймає болісні рішення, помиляється. Він ще не став вершником у повному сенсі, але вже точно залишив за спиною юність.«Я вигадав нове ім’я для болю.»«І яке ж?»«Руйнівник. Бо коли тобі боляче, більше нічого не існує..."У романі є й тема неможливого кохання — «Ті, кого ми любимо, часто найбільш відчужені для нас», — і болючі родинні ситуації, і справжнє протистояння Імперії.Фінал цієї частини — це початок нової історії. І я точно чекатиму на перевидання наступної книги. Бо до цього світу хочеться повертатися.
#замальовка_вихідного_дня Леся з Денисом крокували через багатолюдний базарчик до моря. Серед натовпу — переважно батьки з дітьми, які хочуть усе й водночас нічого. Пара трималася за руки. Їм було легко й добре удвох. Гамір навколо не дратував — навпаки, додавав буденному життю кольорових вражень. Адже вони так довго чекали на цю маленьку відпустку, на можливість побути тільки вдвох.Стиглі персики, чурчхела, дині, кавуни та грони винограду — білого, рожевого, синього... ммм. За три дні Леся та Ден сформували свій улюблений перекус — недорогий і смачнющий. Вони брали грону білого, аж жовтуватого, винограду, а потім вистоювали чергу за лавашем, спеченим у тандирі. Для Лесі ця випічка стала справжнім дивом. Щоразу вона із захопленням спостерігала, як пекар нахиляється до печі й одним вправним рухом прилипає тісто до гарячої стінки тандиру. А вже за кілька хвилин дістає рум’яний, ще теплий лаваш.З таким набором вони йшли на пляж шукати собі вільне місце. Леся не витримувала й надкушувала хліб просто дорогою, спокушаючи Дениса приєднатися до цієї витівки.Вони залишаться коло моря до самого вечора — поки вітер не стане прохолодним і не змусить їх здригатися. Поки не буде з’їдений увесь виноград. Поки триватиме ця мить безумовного щастя.
TGLIST.COM.UA
