Telegram statistics channel - @tetiana_kozelska

#замальовка_вихідного_дня #донька_останнього_світлаПовертаємося до Орисі 🥰Дівчина йшла, тримаючись душею за єдину світлу цятку в темряві. Вона не помітила, як залишила межі міста — тільки хрускіт гравію під підошвами вивів її з невідомої ходи.Коли Орися підняла очі, перед нею стояв храм. Його стіни світилися м’яким золотим сяйвом, мов саме світло оселилося в камені. Вона прикрила обличчя долонею — від того сяйва в очах пекло, а в серці прокинулось щось велике. Почуття безмежної відданості накотилося хвилею, аж до тремтіння в руках.Повагавшись мить, вона ступила до білих мармурових сходів. Ледве її нога торкнулася холодної плити, як тіло пронизав пекучий холод. Орися здригнулася — і опустила погляд.Замість взуття — боса нога, прикрашена золотим браслетом. Не було ані джинсів, ані куртки. Лише невагома сукня, розшита тонкими нитками сонця.У неї перехопило подих. Вона завмерла, бо боялася зробити ще один крок. Але тоді, на вершині сходів, розчинилися двері — ніби запрошуючи.Стиснувши кулаки, Орися ступила далі.У ту ж мить щось важке й тепле лягло їй на голову. Корона. Вона не бачила її — але знала.У золотавих стінах храму відбивався вже не її звичний образ. Там стояла богиня.Повітря біля входу стало густим, як мед. Воно вібрувало, ніби дихало разом із нею. Кожен подих приносив тепло сонця — аромат теплої пшениці, спеки на камені, дитячих ранків у степу. Її серце билося гучно, мов дзвін, відлунюючи в стінах, яких вона ще не торкнулась.Вона зробила ще крок — сукня майже не торкалася тіла, ніби складалася з самого світла. У голові гуділо, але не від страху — від ясності. Здавалося, її тіло пам’ятає шлях краще, ніж розум.З глибини храму піднявся звук — голос, що промовив її ім’я, по-справжньому. Він її чекав.

#я_пишуДрузі, вже тиждень, як я знемагаю від бажання поділитися з вами прекрасними ілюстраціями-замальовками, які зробив мій чоловік для мого нового роману про драконів, над яким я зараз працюю.Я безмежно вдячна тобі, коханий, за підтримку моєї творчості й за цей додатковий ковток натхнення. 💛З такого приводу вирішила показати вам крихітний фрагмент тексту — з романту, що вже налічує 216 тисяч символів і перебуває всього за три розділи від завершення першої чернетки.👇За годину ми вже стояли на льотному майданчику. Усі в накидках поверх броні — водонепроникні, але важкі. Наші срібні дракони ніби світилися у сірому світлі. Криваві тягнули мене поглядом — цей колір навіки став для мене кольором кохання.Я шукав її очима серед дівчат, удаючи, що чухаю Еріона по шиї. Ось вона. Моя рука застигла. Вона зупинилася біля Фаерін буквально на мить. Я знав — вона теж дивиться на мене. І от вона вже на драконі.Еріон загарчав, і я сіпнувся, швидко осідлав його.— Можна було й не лякати, — сказав я вже в повітрі.— Можна було не витріщатися так довго й не використовувати мене як прикриття, — раптово озвався він.Це було вдруге, коли він промовив до мене повноцінне речення.— Ти… ти знаєш? — не міг стримати здивування.Еріон весело пирхнув і випустив клубок пари з ніздрів.— Тільки лінива собака, мабуть, не знає, що ти закоханий у ту криваву дівку.

#я_читаю Спробую сьогодні повернутися до вас з лікарняного — і зробити це книжкою.Стівен Кінг “Необхідні речі”Кожна нова книга Кінга — це виклик для мене, особливо така, як ця, на понад 800 сторінок. Її мені подарував мій син. Обирав найтовщу — і не помилився.Я довго не могла зважитися почати. Та коли нарешті відкрила першу сторінку — ця книга почала подорож по квартирі: зі спальні до зали, з крісла на робочий стіл.І одного вечора мій син побачив, що я читаю, й просто сказав: «Кінг — це ж король».З цією фразою я й дочитала до кінця.Це містичний детектив у стилі серіалу — сюжет розгортається у Касл Році, маленькому містечку, де кожен знає кожного. Таємничий магазинчик, що відкрився в центрі міста, з його харизматичним власником, обертає звичайне життя на неконтрольований хаос.Жадоба, заздрість, спокуси — й ціна, яку за це доводиться платити.Кінг вміє показати найтемніше у людях. А ще — змусити читача переживати й боятись.Що мені не вистачило? Фіналу. Він вийшов трохи наївним, як для такого темного шляху.Але сама подорож — варта кожної сторінки.Якщо ви любите повільно розгорнуті детективи з міцною психологією й містикою — ця книга вам точно зайде.

#замальовка_вихідного_дня #донька_останнього_світлаОдного вечора, коли Орися сиділа на улюбленій лавочці в парку, звідки добре видно захід сонця. Воно поволі котилося у води річки, вкриваючи гладку поверхню позолотою. За мить сонце вже мало почати ховатися — але раптом пропало.Орися помітила це першою. Вона роззирнулася навколо, але ніхто нічого не бачив. Люди й далі сміялися, гомоніли, робили фото заходу сонця, якого насправді вже не було.Світло просто зникло — наче хтось вимкнув його між двома кліпаннями очей.Раптом усе здалося плоским. Місто — ніби паперова декорація, ніч — порожня, як несправжня тінь. У грудях дівчини затремтіла тривога. Здавалося, що хтось її гукає. Тихо. Зсередини її ж тіла.Вона поклала руку на груди — тепло, що зазвичай залишалося після сонця, не зникло. Навпаки, щось палало в ній самій. Якби вона знала як — може, й могла б запалити день знову.Але хто підкаже, як це зробити?Нічне повітря стало густим, пахло попелом. Орися піднялася з лавки й поглянула в небо. Там світився один-єдиний промінчик, ніби загублений. Він манив її і вів, тягнув тепло з її грудей, немов за невидиму нитку між ними.І вона піддалася — й покрокувала за покликом.

#я_читаю 📚 Тагере Мафі — “Ці нерозривні зв’язки” та “І вся ця спотворена слава”Сьогодні хочу поділитися відгуком одразу на дві книги з однієї серії — “Ці нерозривні зв’язки” та “І вся ця спотворена слава” іранської письменниці Тагере Мафі.Як і перша частина, ці книги наповнені витонченою мовою, чутливістю й особливою культурною палітрою. Я б назвала це фентезі вишуканим і глибоко емоційним. Тут — не просто історія, а переживання: любов, сумнів, втрата, обов’язок, і дивовижні перевтілення персонажів, що змушують по-новому глянути на все, що було.Влада, слава, кохання й тягар обов’язків сплітаються у тонке мереживо, яке головна героїня — Алізе — обирає носити. Вона — джин і королева втраченого королівства, надто щира, щоб вписатися в жорстокий світ довкола.Ігри диявола Ібіса ставлять її перед вибором, і до останньої сторінки не зрозуміло, чим усе закінчиться.Ця історія ще не завершена: четверта частина має вийти восени за кордоном, і це розбиває серце. Бо в цьому світі так затишно перебувати.Після завершення третьої частини я ще кілька днів сумувала, проживаючи страждання персонажа, який віддав більше за всіх.Ця серія — для тих, хто цінує ошатне фентезі, написане з глибиною, повагою до емоцій і вишуканим стилем.

#замальовка_вихідного_дня #донька_останнього_світлаЗдається буде цикл замальовок під назвою : Донька останнього світла.Це продовження до замальовки з минулих вихідних 🥰Орися не любила свою кімнату в гуртожитку — все через вранішнє сонце, яке кидало настирливі промені просто на її обличчя. Яку б перестановку меблів вона не робила — все одно потрапляла під це світанкове дійство.Їй набагато комфортніше було ніжитися у вечірніх, лагідних променях. Тоді їй здавалося, що сонце пестить її на прощання, перед тим як зникнути за обрій. Якби її воля, то вона б краще прокидалася надвечір і не спала всю ніч, милуючись зорями.Може, колись вона так і зробить. Але точно після того, як закінчить своє навчання.Так Орися й лежала — на старенькому ліжку, мріючи. Вікно було відчинене настіж. За день те саме сонце розжарило її кімнату, тож тепер вона намагалася хоч якось її остудити. І на диво — прохолодне світло місяця ніби допомагало: падало доріжкою по її стрункому тілі, прикритому лише легенькою шовковою нічною сорочкою. Вона сама пошила її на минулому курсі.Орися заплющила очі — й у голові виринув віршик. Раніше вона вважала його дитячим, а тепер знала: то була молитва. Вона вагалася мить — чи варто промовляти її. А потім здалася приємній прохолоді й місячному світлу:О Місяцю, човне срібний,Пропливи над моїм дахом.Принеси мені сон гарний,Змий із тіла втому й страхи.Ти, що світлом м’яким світиш,Відчини мені нічну тишу.Нехай сон в обійми візьме,І прокинусь я — сильна й світла.Після останнього рядка вона вже не відкрила очей — заснула міцно й спокійно.На ранок, можливо, трохи картатиме себе за те, що скористалася молитвою.Але зараз — легка усмішка з’явилася на її вустах. Бо сон був світлий.І чистий.

#я_читаю 📕 “Погляд Медузи. Маленька книга пітьми” — Любко ДерешЯ довго вагалася, чи варто купувати й читати цю книгу. Підозрювала, що буде боляче. Що буде тригерно. Адже зараз куди приємніше сховатися у фентезі, ніж знову зустрічатися з реальністю — живою, болючою, прописаною на папері.Та все ж ця маленька книга тепер є в мене. І мушу сказати: її розмір аж ніяк не впливає на обсяг емоцій, які доводиться проживати.Тут — кілька історій, що розгортаються паралельно. Вони різні, але водночас схожі. Так, ніби автор хотів, аби кожен українець побачив у них когось близького собі — по болю, досвіду, страху чи силі.Кожна сторінка — це тіло під час обстрілу. Це пам‘ять про себе в миті вибуху. І це щемить. Бо згадуєш. Бо живеш у цьому досі — кожної ночі, кожного ранку.Мене вразив образ Медузи як метафори травми. Паралізуючий, скамʼянілий погляд — ніби стан, у якому ти завмираєш, втрачаєш контроль над тілом, над “я”. Цей міф тут оживає у дуже сучасному й страшному сенсі.Ще один рівень у книзі — темрява. Події роману відбуваються в осінньо-зимовий період 2022 року, в час блекаутів. І це не просто побутова темрява, а темрява всередині: втомлена, холодна, мовчазна. Історії героїв віддзеркалюють її.Я не знаю, чи кожен зараз готовий читати подібне. Але впевнена: саме зараз такі книжки важливо писати. І читати — коли зможеш.Єдине, що залишило сум’яття — кінцівка. Хотілося більшого завершення, трохи серйознішого. Але, можливо, це теж частина реальності: нічого не завершено.

#замальовка_вихідного_дняЗагубившись у вечірньому гулі мегаполісу, Орисі хотілося лише одного — якомога швидше дістатися до своєї скромної кімнати в гуртожитку. Вона щойно вийшла з метро і світ навколо здавався чужим. Всі ці багатоповерхівки нависали над нею, якось загрозливо. Здавалося вони готові от-от зімкнутися над головою, затиснути, знищити.— Що за ім’я взагалі таке — Орися? — подумала вона. — Як його пестливо скоротити? О, традиції… У кожному поколінні третя жінка роду має носити це ім’я. Старі забаганки. Чому саме вона мала народитися в такій сім’ї?Сім’ї, де досі шанують Хорса — Бога заходу сонця.Сім’ї, де навіть у XXI столітті дівчина повинна кожного вечора знаходити свій алтар і споглядати, як сонце повільно обертається на місяць.Наче це має якесь значення. Наче від цього залежить щось більше, ніж вона сама.Орися здригнулася. Сутінки вже затікали в кожну щілину міських вулиць. Вона зупинилась — і їй здалося, що повітря стало густішим. Темрява мала запах. Щось між вогкістю, попелом і димом. Цей запах, знайомий з дитинства, завжди змушував її насторожитись.Коли їй ставало особливо страшно, вона піднімала голову й шукала місяць. І щойно знаходила хоч клаптик його світла — заспокоювалась. Це було, ніби подих з дому.Їй залишалося потерпіти ще зовсім трохи — пів року навчання. І вона знову опиниться вдома, у безкрайому степу, в забутому людьми селі, де досі панує первісна благодать. А поки — ще одна ніч у гуртожитку, ще один вечір у чужому місті, ще одне випробування.Як вам такий початок історії?

#я_читаю Нора Робертс, “Спадщина Драконового Серця”Книги: «Становлення» та «Вибір»Сьогодні хочу поділитися враженнями одразу від двох книжок — адже це одна магічна трилогія.Я вже якось розповідала про першу частину, після якої залишились змішані почуття. Але дала собі трохи часу, аби зрозуміти, чи хочу читати далі. І вже за тиждень помітила, що сумую за персонажами, а історія, яка обірвалася на такому захопливому моменті, не дає мені спокою. Отож — я повернулась. І не пошкодувала ні хвилини.Якби довелось описати цю трилогію одним словом, я б сказала: смачна. У ній стільки продуманої краси — від природи до посуду. Усе пронизано деталями: їжею, звичаями, обрядами й, найголовніше, — темою родини.Окрім цього, в тексті — добрий гумор, магія, романтика, письменницька рутина (так, головна героїня — ще й авторка романів!). Тут є кохання, пристрасть, ревнощі, вразливість і сила.Якщо вам подобаються історії, де реальний світ переплітається з магічним, де є битви, любов і затишні вечори біля вогнища — ця серія для вас.

#я_читаю 📖Фредерік Бакман “Чоловік на ім’я Уве”“Люди тепер уже не знають, як це — заварити каву як слід. Так само, як мало хто сьогодні може писати ручкою. Бо зараз, бачте, всюди ці комп'ютери та еспресо-машини. То куди ж тоді котиться світ, якщо вже ніхто не вміє ні писати, ні каву варити?”Сміятися, плакати, закочувати очі, співчувати й розуміти — це далеко не повний список емоцій, які викликала у мене ця книжка.Здавалося б, що історія про буркотливого старого дідугана навряд чи може викликати такий шквал переживань. Але не цього разу. Уве — не просто сварливий сусід. У кожному його вчинку — прихована ніжність, біль і безмежна вірність: коханню, принципам, порядку. Цей чоловік живе у світі, який змінився, але сам він залишається вірним собі — і саме в цьому його сила.У цих рядках стільки любові, теплоти та життєвої правди, що мимоволі починаєш занурюватися у його історію, проживати з ним кожен спогад, кожну буденну деталь. А найбільше захоплює спостерігати, як поступово, через нових сусідів, відбувається трансформація Уве — глибока, людяна, зворушлива.Ця книжка — як філіжанка доброї, міцної кави, завареної по-старому: проста, але справжня. І надовго залишає по собі тепло.