Я_тут_пишу | замальовка_вихідного_дня#донька_останнього_світла Він — Хорс — поклика...

#замальовка_вихідного_дня#донька_останнього_світла Він — Хорс — покликав її ще раз: — Зайди до храму, Орисю… моя богине.По тілу дівчини пробігли мурашки. Вона обхопила себе руками, щоб зігрітися, вагаючись, чи зробити наступний крок.— Йди… — почувся шепіт навколо.Орися озирнулася, але нікого не побачила.— Йди, — знову пролунало, вже просто над вухом.І тоді вона побачила крихітного світлячка, що кружляв біля її обличчя, створюючи химерний візерунок у повітрі.Тепло та спокій повернулися в тіло. Орися посміхнулася метушливому світлячку, який уже чекав попереду. Вона зробила свій наступний крок.З відкритих дверей линув запах, до болю знайомий: так пахло в хаті її бабусі, коли влітку старенька сушила трави в крихітному коридорчику. Чебрець, ромашка, м’ята — суміш дурманила й заспокоювала водночас.Вона зупинилася на порозі, заплющила очі й зробила глибокий ковток пряного повітря. Тіло відгукнулося посмішкою та розслабленням.Усередині свічки палахкотіли колами. Здавалося, що тут сяє кілька десятків маленьких сонць. Химерні тіні танцювали по стінах, а теплі промені лагідно лягали їй на плечі.Орися роззиралася, але ніде не бачила його. Розчаровано зітхнула, лаючи себе подумки: — Ну так, звісно, Орисю… Сам Хорс чекав саме на тебе. Наївна, як дитя.Вона сіла на сходах до вівтаря. Розпач і нерозуміння охоплювали все сильніше. Рука потягнулася до корони в палкому бажанні зняти її.— Ні… Я прошу тебе, не знімай. — Приємний чоловічий голос пролунав так раптово, що вона відсмикнула руку й підхопилася на ноги.— Хто тут? Це що, розіграш якийсь? — злякано кинула вона.— Мені не треба казати тобі, хто тут, — ти й сама знаєш. От тільки ще не до кінця віриш. Мені казали, що ти не готова до цього випробування. Але я сподівався, що ти віднайдеш беззаперечну віру у своєму серці.Орися крутилася, намагаючись побачити хоч когось у храмі, але всюди були лише химерні тіні від свічок і світлячок, що літав поблизу.— Ти… Хорс? — несміливо запитала вона.— А ти як думаєш? — пролунало у відповідь.— Думаю, що ти якийсь маніяк-фокусник, — страх затьмарював її думки, і з кожною секундою впевненість танула.— Тоді я прийду до тебе завтра з тим самим питанням.Вона так і не побачила його, але раптом відчула: залишилася в храмі зовсім одна.