Мартин Брест

Шось пролітає досить швидко і уйобується хєр зна де, але не далі пари кілометрів від нас. Я підіймаю голову, але пане підполковник, і ухом не моргнув, продовжує навалювати технічні подробиці, без яких "це не дрон, це хуйня якась", а от з ними "буде потужне заєбісь". Неймовірне небо показує неймовірні облака. Я б хотів сказати, що вони такі тільки на родному Донбасі, але це неправда - вони такі над всією країною. У іншій стороні вдруг наростає стрільба. Хтось із колективного піхотного озброєння намагається шось збити. Чи то Молнію блядську, чи то свою Лелеку. Судячи з рідких дострілів вдогонку - нє попалі. Останні капєлькі кави падають з автомата у стаканчик, я намацую в кармані сігарєти і роздумую над тим, що в Києві є ППО, на яке ми всі молимось, а тут є рідки розрахунки зенітних фпв-шок та браунінгі, чи то у МВГ, чи то просто у збройників. Не знаю, навіщо тут взагалі включають сирену. Вона хрипло гуде з невидимого динаміка, і під це завивання ціле місто робить ровно ніхуя. Кафешки жарять, кава капає, корчі проносяться, жінка з малючком йде в парк. Пожила сімейна пара с чорною кудлатою собакою невдоволено чекає, поки зтихне беспокійно-заїбавший звук, щоб продовжити свою неспішну літньо-вечірню бесіду. Хочеться холодного пива, шезлонга та попиздіти "от раньше були машини - їбать, міліоннікі! А не те, шо сєйчас". Сєйчас ми обсуждаємо дрони, задача яких - пролетіти не міліон, а кілька десятків кілометрів, ну і шось вразити. Бесіда перетікає від частот на патчеві антени, і тут же - на мєчти про якійсь сферічний UAV у вакуумі, який швидко літає, точно вражає, і якій (що ще сферічніше) не треба допилювать після отримання. Це точно фантастика. Літо на Донбасі: нагле, сухе, жовте і гучне, і поки я розсматрюю навколишній світ - знову шось вйобує. Вже ближче. Чорна кудлата собака невдоволено гавкає і тягне сімейну пару кудись у сторону вибуху. Їба, рідна, та ти така ж любопитна, як і всі. Могла би - дивилася б з вікна, як шахєди збивають. Місто готується до вечора, коли припинять роботу кафешки і магазини. Війна, правда, не припиниться - їй похєру на комендантську годину, нагле літо і навіть на колективне піхотне озброєння. І на неймовірне небо, що показує неймовірні облака.

А насправді зараз у світі здригнулись командири усіх воєнних аеродромів. Сильно здригнулись, може і зараз ще охуївають.Напасти на воєнний аеродром та задавити будь які літаки можна було декількома способами. Диверсія зсередини, наприклад. Підкупити/зашантажувати головного техніка, щоб вивів шось з ладу. Складно, дорого, нема гарантії результату.Пряма атака. Дехєра особового складу залєтають на полосу на джипах/бехах і весело розхуярюють красиві бомбери. Малореально, бо як протягнути батальон ЦАХАЛу у передмістя Тегерану? Ніяк.Суперспецназ, як в кіно. Проповз-замінував-підірвав Б-52. В кіно працює відмінно, в реальності... скільки ми знаємо таких успішних операцій? Отож. Шось підірвати можна, але і попрощатися із спезназом теж прийдеться.Авіаудар. Ракетний удар. І там, і там - ППО наземна плюс ППО повітряна. І, мабуть, це і все із реальних сценаріїв воєнного впливу.І така диспозиція не змінювалася півстоліття мінімум. Відповідно і заходи охорони-та-оборони теж. Шикування - патруль заступив - грібок - КПП - ну і МВГ з ПЗРК, як дань сучасності. РЛС крутиться, служба йде.А тут - хуууяк, бажаю здоров'я. Ну вперед, збий маленьку єбалу з автомата,коли вона проноситься через периметр і уходить до стоянки літаків, де немає патруля, грибка, та і МВГ на машині може развє шо потикать своєй "Іглой" в жо... в небо. "А нєбо, містєр, оно огромноє" (с).Роз'їбали п'ять (чи шість, ой не чує баба) аеродромів - і ще пара тисяч по всьому світу рєзко занервували. Це тому, що в нас балістичних ракет немає, а якось викручуватися треба. Ото і викручуємся. Оце "це нова війна" - воно ж не тільки про технології (дрони багато хто будувати вміє, тіко не вірте в те, що Європа хоче в нас купувати тисячі фпв-шок). Це, насамперед, про нову тактику.І не наша проблема, що раніше у тактичному розразунку подавлення аеродрома була ракетна атака та deepstrike, а тепер - Камаз, домік на платформі та стяжки на єбалє. "Круті часи потребують крутих рішень" (с) Джинн з мультика "Аладін". Там, кстаті, теж безпілотник з ШІ був, літаюча ковдра. Охуєнна платформа, мєжду прочім, двох людей підіймає, Дісней, ти диви, дрони передбачив, красавчік))Тому вже зараз починають десь у надрах воєнних міністерств народжуватися потужні документи "Протидія мультироторним засобам ураження воєнних аеродромів, стоянок, сховищ".Все, епоха агента 007 закінчилася, почалася епоха пайки проводів та джоніков. Здригаються командири аеродромів, фури біля парканів виглядають. Маленька жужжаща смерть: чотири гвинти, півтора кілограми пластіда, рама і компаунд. Збовтати, але не змішувати.В який час ми живемо, ох єбать.

Изюм тогда, осенью 22-го, почувствовался мне абсолютно мертвым. Залитым щедро расплёсканной смертью, напитавшей и асфальт, и бетон, и землю.Мы заскочили под стеллу, потом рванули в город, и голова ещё шла кругом после Балаклеи, и подспускало правое заднее, и отъебнула крутилка управления режимами коробки, и вообще - было не до того, чтоб как-то вдохнуть город.Почувствовать его именно как город, а не как просто очередной пыльный пункт на пыльной трассе. Я люблю стараться чувствовать города, но я точно не собирался чувствовать Изюм.Изюму на это было плевать, и когда я вылез из машины - он вдвинулся в меня сразу. Вошел бетонной стеной в щербинах пуль, раздолбанными заправками, молчанием и... и каким-то безысходным, мертвым ужасом.Мне никогда не было так страшно, как в Изюме. Хотя я не видел львиной доли того, что видели ребята, открывавшие клетки, опознающие тела и раздававшие гуманитарку. Изюм был убит: мерзко, гадко, после пыток, без надежды и, как мне тогда казалось - навсегда.Я был рад, что наши его освободили, и собирался никогда больше не бывать, не чувствовать и не переживать.Но так уж вышло, что я частенько в нем бываю: то просто проезжаю, то кого-то жду, то скупаюсь в магазинах или в Розетке.Нет, я по-прежнему, как мне сдается, чувствую лёд и мёртвое молчание 22-го. Но иногда, самую чуточку, на полсекунды, мне начинает казаться, что город, который я хотел забыть навсегда - меняется. Фарами корчей разной степени ушатанности, заработавшей заправкой, ремонтирующимся мостом... жизнью, которая пробивает себе путь через разлитую смерть, выталкивая её из асфальта, бетона и нашей земли.

Не знаю, де зара можна під'їхати на ЛБЗ на авто. Броня або пішки. Тому розбираються воєнні машини здебільшого не мінами та снарядами, а безпілотниками та кабами, причому все глибше і глибше в тил.10 км від ЛБЗ. 15. 20. Під стеллу Слов'янська прилітає UAV: їбать, коли таке було. Оптичні фпв сидять у Констахє і чекають на будь-яку машину. У тому числі і на біло-красний бусік Нової Пошти (дай їй Бог здоров'я).Рік тому ми з Anton Senenko та Костянтин Бакуемський зрозуміли, що для нашої війни економічніше вигідно відновлювати деякі воєнні тачки, а не тільки купувати нові (бля, ну які вони нові? Європейські корчі втридорога)))Ми хотіли відкривати окремий збір на #реабілітачки, але потім вирішили, що це неправильно. Будемо відновлювати машини воякам загальним коштом, поки ви довіряєте нам свої гроші. І поки ми зможемо це робити.Ремонтувати тачки - це правильно... і важливо тут те, що ми ранжуємо ремонти. Легкий ремонт вояки зазвичай роблять самі. Середній - це до нас. Важкий... ні, загибликами ми не можемо зайнятися.Черга на ремонт складає десь півроку... і майже ніхто з вояк, що стали в чергу, з неї не випадає. Суха статистика говорит нам, що ціна тачки з пригоном, ремонтом і дообладнанням дорівнює десь двум-з-половиною - трьом ремонтам. То їсть тачкам, знов поставленим в стрій. І це дуже важно, і дуже круто.Прошу Вас допомогти на ремонт воєнних машин. Це дійсно треба.На фото - робоча бушна двєрка (взамін розйобанної) на Т5. Буде покрашена та встановлена. Нічого героїчного... але спробуйте це зробити в Констахє.Приват 4149499086676739 (Антон Сененко)Моно 4441114443028624 (Олег Б)PayPal [email protected]

Поезд на восток набит вояками, и это, кажется, единственная причина, по которой он всё ещё существует. Хотя свободных мест - дофига.Волны пикселя, мультика и оливы (всех потрёпанно-военных оттенков), разбавленные редкими и тусклыми гражданскими цветами, затекают в серо-синие вагоны, несуетливо рассаживаются и замирают.Хотя... при ближайшем нескромном разглядывании цивильных мужчин и женщин замечаешь и койотные кроссы из милитариста, и кепки с логотипом 5.11, и непременные баулы с непременными рюкзаками.И ещё - вояки, будь они в ММ14 или в спортивном костюме, тут же мостятся спать. Вот это вот военное умение - постоянно спать, в любом состоянии и положении - оно ведь и не умение вовсе. Это накопленная усталось отрубает организм при любой возможности, и как бы мне ни хотелось сказать "... и усталость эта копится уже три года" - на самом деле это происходит крайние лет четыреста. Украинскому войску много лет, и все эти годы оно откровенно недосыпает.Кондиционированный воздух убивает запахи, но если бы этот поезд пах - то запахом веры. Потому что пока идут поезда, и спокойный дядька с пикалкой в руках проверяет билеты в телефоне, и слегка сонная барышна катит тележку с вкусняшками - есть уверенность и даже вера в то, что там, далеко, на финальной точке маршрута - обычная, нормальная жизнь.Поезд погружает тебя в безвременье, где не может произойти ничего плохого. По крайней мере пока он движется. Поезд придаёт магическую уверенность в том, что всё херовое, войня эта долбанная... нет, не исчезает, но как-будто встаёт на паузу. И ничего не движется, кроме неожиданно зазеленевшего мира за стеклами. Не знаю, почему поезда оказывают на меня такой эффект - когда я еду на родной Донбасс на машине, то чувствую всё совершенно по другому.Две минуты на перекур, плюхнуться в кресло, вытащить телефон и открыть книжку. Вояки начинают звонить или надиктовывать голосовухи (о Господи, почему они все так любят голосовухи?) с одним и тем же содержанием: сел, еду, буду в полвторого, хто меня встретит. Поезд заполняет гомон, хруст бутылок с водой и где-то впереди - о Господи, спасибо тебе за это - жизнеутверждающий плач ребёнка. И единственное, что продолжает царапать - мля, как же много свободных мест.

Книга "Мозамбик" бесплатна для тех, кто потрял здоровье на нашей войне, и для членов семей погибших.Это наша с Сергій Сергійович Saigon приниципиальная позиция, поэтому, невзирая на стеснение (ну никому не нравится просить, люди у нас гордые, так и есть) - ставьте плюсик в комменты к посту Сайгона: https://www.facebook.com/share/1C8eaCjLnM/С вами свяжутся, вы скажете "бесплатно", и всё будет норм.Никаких документов предъявлять не надо, доказывать что-то - тоже, мы вам не минсоц и не собес. Мы просто будем горды тем, что вы прочтете хорошую книгу.Для уже заказавших "Мозамбик": отправки книги начнутся в районе 10 мая.Книг в предзаказе осталось немного, поэтому те, кто хочет прочесть военно-приключенческий роман - пожалуйста оставьте "+" в комментах к посту, ссылку на который я дал выше.Книга не будет продаваться в магазинах, на онлайн-площадках, она не выйдет в электронной версии. Она доступна только здесь, и приедет к вам Новой почтой примерно через 10-14 дней.Спасибо вам, и - хорошего чтения.

Ми зустрічаємось на СТО.Я довго тулю свою машину, намагаючись... ну намагаючись поставити так, як люди паркують на стоянці Епіка: шоб і самому вийти, і нікого не блокувати. Хха. Хорхе бросає свого буса в одному і тому самому місті. Яке вже типу "його". Всі звикли, навіть ті, кого він блокує. Бо його всі люблять.Ми зустрічаємось на СТО: часто, частіше, ніж цього потребують ремонти машин. По-перше - ми любимо друг з другом розмовляти. Ну ладно, ладно: я люблю розмовляти з Хорхе, у мене недостаток адекватного спілкування, я це розумію, Хорхе це терпить.Я, як і раніше, нічого не розумію у корчах. Руслан, директор СТО, розуміє все, і коли вони з Хорхе починають спілкуватися про машини - мені стає нудно. Нє, я стою і ківаю, але ж не розумію і п'ятої частини отих їхніх "шрусів".Ми зустрічаємось на СТО, хоча тут зараз в ремонті одна чи дві машини, а не як раніше - п'ять. Так, ми відчули різке зменшення донатів. Ні, ми нікого ні в чому не попрікаємо. Не розказуємо вам "ви повинні", не хуячимо пічальні історії про то, скільки машин втрачено у Курській області (прим. - дохуя).Все чесно. Можете - донатите, не можете - не донатите. Я сам поки без роботи, тому розумію. Anton Senenko за мене переживає, але приховує це. Мені неочікувано приємно.Але ми не можемо припинити зустрічатися на СТО. Там - наша частинка світу. І інколи воякі забирають відремонтовані тачки. І ми посміхаємось. І отут, на фоткє, ми намагаємось передати цю посмішку вам.До зустрічі на СТО. Обняв.Приват 4149499086676739 (Антон Сененко)Моно 4441114443028624 (Олег Б)PayPal [email protected]

... Телефон был тогда один на коммунальную квартиру. Ну, это логично же, коммуналка, дощатые полы, крашенные болотной краской, три холодильника "Донбасс" на кухне, плиты, веревки, санки на стене... У нас две комнаты, у соседей - по одной. Папе часто звонили с работы, и соседка повелась выключать телефон из такой смешной квадратной телефонной розетки. Но в ту ночь почему-то не выключила. И стоял он на колченогой тумбочке в коридоре, над которой зачем-то висело зеркало. Трель была в высоте потолков такой звонкой, что я всегда просыпался. И в это раз проснулся. Телефон звонил долго, а папа, наверное, заснул очень глубоко, трубку взяла уставшая мама. Разбудила папу. Он говорил недолго, сначала хрипло, потом четко и энергично. Я старался не спать - я нечасто тогда видел папу, и звуки его голоса, особенно в ночной квартире, были даже какими-то незнакомыми. Лежишь такой в кровати, пружины скрипят-скрежещут, наволочка немножко сбилась с подушки, и вылезшие перышки колятся, ай. А еще ночью было плохо без мамы и очень хотелось к ней. Она всегда, если ночью вставала - заходила в нашу комнату. Иногда наклонялась, гладила и целовала. Но сейчас она не зашла. Она пошла на кухню, с громким щелчком зажглась стосвечовая лампочка, дав резкую полосу желтого света из двери. Захлопала дверца холодильника, раздалось шуршание, стук... И негромкий разговор. Я ничего не слышал, а вставать не хотел - пол был ледяным, а тапочки, маленькие, красные, именно тапочки, а не шлепки - где то далеко под кроватью. Потом папа вернулся в коридор к телефону, стал звонить, кому-то что-то говорить, иногда повышая голос и прикрывая рукой трубку, жужжать телефонным диском и снова говорить, диктовать какие-то списки, фамилии, телефоны, и еще упоминать про какой то "борт". И я заснул. Вот прямо взял и заснул. Через два часа мой папа, начальник единственной в УССР лаборатории тепловизионного контроля и грозозащиты ПЭО Донбассэнерго, вышел из дома, залез в автобус, набитый аппаратурой, сосудами Дьюара, проводами, еще какими-то обитыми металлом ящиками, с приткнувшимися наверху сиротливыми сумками с шмотками и бутербродами, и спокойно поздоровался с сотрудниками. Еще через полсуток вертолет Ми-2 поднялся в наполненный смертью воздух, и тепловизионная сьемка горящего, погибающего, радиоактивного места Чернобыльской катастрофы началась. Вертолет разбивал небо лопастями, единственный в Украине громоздкий тепловизор показывал страшную картинку, а внизу, на месте пожара, работали люди, еще не зная, что они уже умерли, их уже нет, и кое-где висящие счетчики Гейгера громко щелкают, кукушками отмеряя последние месяцы их жизни.Отец вернулся другим человеком. Через тридцать лет, в том же возрасте, его сын вспомнит обо всём этом, лёжа на одном из терриконов горящего, погибающего, радиоактивного Донбасса. И единственные вещи, которые объединят эти два кусочка жизни, разделенные временем - это возраст, фамилия и ночь. А да, и ещё - тепловизор.

Мы писали её... нет, не тяжело, нет... но Божечки, как же мы выглаживали эту книгу. Чертовы перфекционисты.Она была распродана ещё до готовности тиража, и хотя мы и не готовы были её переиздавать - но и к большой войне мы тоже не были готовы. И к тому, какие объемы ресурсов нужны Збройним Силам.Мы не знаем, что будет дальше, в недалеком (далеком?) будущем, но мы точно знаем, что есть здесь и сейчас, и как много хороших ребят хотели прочесть нашу книгу, и, черт побери, многие уже не прочтут.Двое людей, когда-то живших и воевавших в теплой крафтовой атошечке, и включившихся в полномасштабку, написали военный роман. Не рефлексию и не хроники, не военный дневник - мы написали именно роман.Знаешь - ведь книги Джека Лондона до сих пор актуальны, и мы конечно же не примеряем на себя шляпу великого Джека... но мы хотели написать по-настоящему хорошую книгу. Которую не стыдно предложить любому читателю. И, как мне иногда нескромно кажется, мы её написали.Это военный роман "Мозамбик" - сюжетные линии двух героев, видящих, живущих и чувствующих мир с двух сторон. И - нет, мы в этом романе не пытались рассказать про войну. Что мы можем вам сказать такого, чего вы о ней не знаете? Мы написали хорошую историю, и мы хотим предложить ее вам.Книга стоит ровно 1 тыс гривен. Книг ровно полторы тысячи. Книга не будет продаваться в магазинах (ни онлайн, ни оффлайн, нигде). Естественно - прибыль направляется в ЗСУ. Естественно - мы обязательно платим налоги. Естественно - мы справимся, думаю, за 1 месяц.Добро пожаловать в мир "Мозамбика". Для заказа книги - поставьте, пожалуйста, значок "+" под крайним постом у Сергій Сергійович Saigon или вот по этой ссылке: https://www.facebook.com/share/p/18cgJphvm7/Спасибо, что читаете. Для семей погибших ребят - книга бесплатно.Ваши чертовы перфекционисты.

Такого, звісно, у нас в проєкті #42_тачки_на_ЗСУ ще не було. Написав цю фразу - і задумавсь. Дуже часто я цю фразу у спілкуванні з Anton Senenko  (великим і могучім) говорив. Шо ж у нас за проєкт такий, що постійно ізумляємось, блін. Це кіоск на колісному ходу. Колись - Форнетті, пам'ятаєте? Тепер... я навіть не знаю, як назвати це. КСП? Мікроштаб? Як? Краще я опишу. Це колісна платформа буде перефарбована, відремонтоване шасі і пол, відремонований кондиціонер, раз уж він там є (кондішен вже відремонтували, причому безплатно). Сварка там, де потрібна. Фонарі. Аккуми на 250 мАч + інвертор на 4 кВт. Старлінк. Електричний щит, розетки і розводка. На жаль - обладнати моніторами та компьютером ми не можемо, не вистачить ресурсів. Але сам кіоск переданий власником безоплатно, дяка. Так, це буде пересувна база-мікроштаб-ксп-пункт обігріву-склад-і ще щось. І гордим власником цього стане підрозділ ППО. Смєта магічного часткового перевтілення Форнетті у ППО складає 96553 грн. Такого ми ще не робили... але ми з вами багато чого незвичного навчилися робити за ці роки. Реквізити - нижче.Дякую вам. Приват 4149499086676739 (Антон Сененко) Моно 4441114443028624 (Олег Б) PayPal [email protected] Монобанка: https://send.monobank.ua/jar/8saSCcLZzG