Telegram statistics channel - @kakashybyzy

Нещодавно ми з Олегом брали участь у турі, який щороку організовує відділ Community Affairs. Три дні — з 7 ранку до 7 вечора — група викладачів, аспірантів та працівників університету їздить автобусом Алабамщиною й знайомиться з маленькими місцевими громадами. За ці три дні ми відвідали 8 міст і містечок. У деяких живе 25 тисяч людей, а в деяких — лише 500 🙂Ця поїздка трохи змінила моє ставлення до Алабами загалом і до Таскалуси зокрема. По-перше, американська бідність — це дуже страшно. По-друге, Таскалуса — це зовсім не забите містечко, де немає чим зайнятися, а майже центр всесвіту 🙂Але нам особливо пощастило побувати в кількох церквах, тому цей пост буде саме про них. Тут варто зробити невелику ремарку про важливість релігійних споруд і їхнє місце в житті американських громад. Ми зустрічалися з мерами міст, керівниками шкільної освіти, директорами лікарень тощо. І самі місця зустрічей були дуже показовими: конференц-зала банку, diner (для такого місця навіть є окрема назва в англійській — це не ресторан, не кафе і не їдальня, а часто єдине місце в містечку, де можна поїсти), актова зала школи, артгалерея, церква, community center, ще одна церква, бібліотека. Дві церкви за три дні!Отже, у Ґрінсборо ми відвідали Salem Missionary Baptist Church. Це чорна церква, збудована у 1910-х роках. Колись там уже була більша церква, але чорні прихожани вирішили відокремитися — я вже не пам’ятаю точно чому — і почали будувати власну церкву за свої кошти. Наскільки довго тривав процес, можна зрозуміти навіть по стінах: на фото видно місця, де закінчується один тип цегли й починається інший. Тобто грошей вистачало на певну кількість цегли, її вкладали, а потім чекали, поки знову назбирають кошти на наступну партію.У результаті церква вийшла невеликою, але дуже гарною й доглянутою. Усередині, як завжди, є всі необхідні церковні елементи 🙂 Наприклад, барабанна установка 🙂

(прововження)Що там такого? У вступі Карлос Ейре займається апологетикою свого підходу — думаю, це реакція на анонімні рецензії рукопису. Книга присвячена левітації та білокації, і автор пише про них як про факти, тобто не ставлячи їх під сумнів. У той самий час він ставить під сумнів сам принцип сумніву (!), використовуючи це як виправдання того, що він не сумнівається в реальному існуванні левітації та білокації. На мій погляд, це абсолютно невиправданий підхід.Що ж у книжці? Автор фактично переповідає житія католицьких святих (чоловіків і жінок). Робить він це дуже некритично, хоча подекуди демонструє, що загалом розуміє, як ці тексти можуть функціонувати (посилаючись на інших дослідників). Але він категорично відмовляється навіть спробувати засумніватися в адекватності джерел. Наприклад, Карлос Ейре зазначає, що ґрунтується на агіографічній літературі, написаній людьми, які прагнули переконати читачів у святості своїх героїв. Що робить автор книги? Нічого. Він просто переповідає ці джерела. Те саме стосується документів Інквізиції, хоча Ейре і зауважує, що рішення Інквізиції могли ухвалюватися під політичним тиском. Але думаєте, що ця теза якось вплинула на «сюжет» книги? Абсолютно ні.Який же мій вердикт? Автор зробив лише перші два кроки — зібрав матеріал і впорядкував його. Наступний крок — аналіз матеріалу — здійснено не було.

Вчора був останній день мого піврічного стажування в United States Hollocaust Memorial Museum. USHMM відрізняється великою кількістю програм для дослідників. Багато моїх друзів та колег побували на інших fellowships (найпопулярніший - 8 місяців роботи в архівах музею) і написали книжки та захистили дисертації по Голокосту. Спеціально для таких людей, як я, які не можуть присвятити дослідженню 8 місяців, USHMM пропонує віддалене стажування. Шість місяців я мала дистанційний доступ до оцифрованих матеріалів архіву, а це тисячі свідчень людей, що пережили Голокост! А ще на тиждень я повинна була приїхати до Вашингтону і працювати з тими матеріалами, які не оцифровані. Крім того, всі fellows мали робити презентацію своїх досліджень. І оце дуже круто, бо навіть якщо ти не займаєшся напряму дослідженням Голокосту, то почути про те, які сфери досліджують інші люди – надзвичайно цікаво! Звичайно, я була (як завжди) білою вороною зі своїм релігієзнавством, бо переважна більшість дослідників історики. Але я вже звикла :)Сьогодні я ще у Вашингтоні, просиділа 3 дні в бібліотеці музею, а вчора доїхала до власне їхнього архіву. Це окрема будівля in the middle of nowhere (мій чоловік вчора довго слухав мої скарги з приводу того, як страшно їхати у Вашингтонському метро абсолютно одній – див. фото), яка спеціально побудована для зберігання артефактів та документів. Вчора я навчилася працювати на microfiche reader (див. фото). Це просто магія – дивишся на малюсенькі фото сторінок мемуарів, а потім зберігаєш собі ті мемуари в пдф форматі з дууууже високою якістю! А ще я тримала в руках ксерокси рукописних свідчень про Голокост в Україні, написані євреями десь у 1990х роках. На жаль, вони не підходять для мого дослідження, але просто бачити різні почерки та читати як по-різному люди описують свій досвід – надзвичайно круто" В друкованих мемуарах якось відчувається відшліфованість оповіді, а в цих 2-3-х сторінках тексту відбувається біль та навіть невміння висловити словами той трагічний досвід. В кожному свідченні зазвичай ще писали, де людина живе, і бачити назви знайомих вулиць Києва (Саксаганського, Костельна) було трохи боляче…Які підсумки? По-перше, fellowships – дуже крута штука, бо це реальна можливість заглибитися у дослідження та ще й познайомитися з іншими дослідниками та дослідницями і дізнатися багато нового і цікавого. Тому якщо вам колись потрапить на око можливість бути десь fellow, не зволікайте, подавайтеся! По-друге, читати книжки по 6-8 годин на день – можливо і надзвичайно приємно! Коли не треба працювати і думати про те, чим годувати родину ввечері, сидіння в бібліотеці перетворюється на відпочинок та насолоду, а не роботу :) Як я написала своїй колезі на днях, коли вона запитала як я там у Вашингтоні – I’m having the time of my life!

Тільки-но побував на презентації книги «Практичний гайд до критичного релігієзнавства», яка об’єднує кілька розділів критичних дослідників релігії. Серед авторів розділів — Тімоті Фіджерельд, Наомі Голденберг, Рассел Маккатчен, Сюзана Оувен, Тііму Таіра та ін. Редактором збірника та автором перших розділів виступив Александр Хейнлей.Завдяки презентації я відкрив для себе такого дослідника, як Мітсутоші Хоріі, який є автором двох книг — одна про категорію «релігія» в Японії, а друга — про категорії «релігія» і «секулярне» в соціології релігії.Слухати презентантів було цікаво — я так зрозумів, що вони по 10–15 хв. просто розповідали про себе (як вони дійшли до критичного релігієзнавства) і про те, про що їхній розділ.Ну, а щоб ви не думали, що це все відбувається десь далеко і що ви в житті не прочитаєте цієї книги, бо $30 — це дорого, можу вас порадувати: розділ Рассела Маккатчена, який був надрукований у цій книзі, уже перекладений українською і виданий в останньому числі журналу «Релігієзнавчі нариси».

Продовження про Bad BunnyМинулого року ми дивилися епохальний виступ Kedrik Lamar. Не зрозуміли майже нічого, але хоча б відчули власну причетність до великої американської культури.Цього року вже дивилися Super Bowl із принципа. Одна із команд – Seattle Seahawks – забрала до себе нашого алабамського студента – Jalen Milroe. А ми його любимо, бо дивилися на нього останні два роки і нарешті почали його впізнавати. Він, звичайно, не грав на полі, а сидів на лаві запасних, але ми за нього все одно переживали :)А другий принцип був підтримати Bad Bunny, який виступав на half time. Як тільки оголосили, що Bad Bunny буде виступати, тут такий хейт пішов, що аж страшно. Аргументи проти були цікаві: він не громадянин США. Ха! Виявилося, Пуерто Ріко – частина США, тому його жителі – громадяни США. Інший аргумент: чого це він співає незрозумілою мовою? І оцей другий аргумент мені спокою довгий час не давав. Я все життя слухаю музику іноземною мовою і жодного разу не задумалася над питанням чого це я її слухаю! Бо класна музика, то й слухаю  Короче, мені зайшли численні ролики в ФБ, де люди вчать іспанську на словах з пісень Bad Bunny з написами «У вас залишилося 60 днів, щоб вивчити іспанську до Super Bowl!» :)І от я вирішила написати довгий пост про мене і Bad Bunny.Я дізналася про його існування ще в Україні, коли побачила пост свого дядька з Перу про нього. Пост був у дусі «ай-ай-ай, який жах про що співає Bad Bunny!» Ну і мені стало цікаво про що ж він співає. Коли я почала слухати пісні, я зрозуміла, що зовсім не розумію пуерторіканську іспанську! Це стало для мене відкриттям, що одна мова може бути настільки різною, що я її не розумію (окей, це було до мого приїзду до Алабами). Виявилося, співав Bad Bunny всього навсього про sex, drugs, and rock’n’roll. Цим нікого не здивуєш :) Але кілька пісень мені сподобалися і я їх додала до свого плейліста із назвою Latino.Цей плейліст я слухаю, коли потрібно підняти собі настрій і ментально перенестися в Перу, де сонце, тепло і немає проблем, крім свят та вечірок :)І от коли весь цей fuzz and buzz закрутився довколо виступу Bad Bunny, то я все дивувалася чому Bad Bunny настільки вже незрозумілий частині американської публики, що аж шкварчить?! Невже в них немає плейліста Latino? Невже вони хоч іноді не слухають регетон та сальсу?А потім мене осінило, що навіть в мого чоловіка і дітей немає такого плейліста! І це при тому, що я ставлю їм іноді на всю квартиру латиноамериканську музику :) І тоді до мене дійшло, що те, що мені здавалося нормальним (слухати латиноамериканську музику) для багатьох – щось дивне!Висновок з цієї історії такий: треба слухати музику різними мовами, щоб (не тільки вчити її, thank you, Britpop, for teaching me English), але й тому що ти стаєш відкритим до світу і до інших культур, а відтак і багатшим інтелектуально!

Пост-прєподскій біль 🙂 Веду я курс, який гордо назвала Research Odyssey. Фактично це вступ до наукових досліджень. Минулого семестра в мене було 29 зелених першокурсників, але дуууже розумних і ми дуже класно провели час в цьому курсі 🙂 Пара була на 8 ранку і я вимагаю присутність, тому всі були дуже задоволені, зокрема я 🙂 Тут трохи сарказмом віддає…Цього семестру в мене 15 transfer студентів, тобто ті, хто перевелися з інших коледжів. І вони можуть бути старшими за віком, ніж звичайні першокурсники. Короче, студентська солянка така. Один студент прийшов лише на третю пару, бо не міг знайти аудиторію 🙂 Іншого не було цілий січень, бо він військовий і в нього були навчання… Ну то таке.Перше завдання в цьому курсі – це Research Hero Profile. Обираєш собі героя чи героїню будь-якої міфології, шукаєш 3 спільні риси і думаєш як ці риси можуть допомагати або заважати в дослідженнях. А потім розповідаєш перед своїми одногрупниками про себе. По-перше, це весело, бо я дізнаюся про існування нових міфологічних героїв (від Белофонта до японської Нуви, від майя до Беовульфа). По-друге, студенти знайомляться. По-третє, просто по приколу мені таке робити.І от два студенти, про яких я згадала вище, зробили такі слайди, що я тут майже інфаркт не отримала. Відкриваю powerpoint, а на мене на чорному фоні з червоними літерами дивиться чувак в масці, явно ICE. Капець, думаю, дістали таки і мене! Потім читаю маленькі літери знизу, а там наступне: «Вибачте, але в мене реально немає своїх фоток, це єдине, що є з тих часів, коли я працював в поліції в Іллінойсі». А в кінці презентації ще приписка: «В мене дуже серйозний social anxiety, тому я не зможу зробити публічну презентацію перед класом». Хух, попустило мене 🙂 Відкриваю презентацію від військового, а там фото чувака у формі із зеленим обличчям з автоматом в руці в якомусь лісі. Господи, думаю, та шо ж мені так щастить сьогодні! Там нічого написано не було, я одразу зрозуміла, що він дуже любить свою військову карʼєру. Цікаво, що насправді, він в житті дуже милий, вивчає історію, сьогодні після пари зі мною спілкувався і навіть руку потиснув (що дуже дивно для місцевого студентства).Мабуть, домашку треба перевіряти наступного разу одразу із заспокійливим 🙂

🕯 Сьогодні — Міжнародний день памʼяті жертв Голокосту.Кілька років тому я дивилася онлайн, як президент США Джо Байден брав участь у меморіальній церемонії в United States Holocaust Memorial Museum. Памʼятаю, як тоді дуже хотіла потрапити до USHMM і нарешті на власні очі побачити, наскільки це сильний музей.Сьогодні музей зачинений — у Вашингтоні надто холодно. Але за ці кілька років я встигла побувати там три чи чотири рази. І щоразу переконувалася: музей справді надзвичайно добре зроблений і постійно оновлюється.Минулого року там була виставка про те, що американці знали про Голокост під час Другої світової війни, а цього року — нова експозиція про сучасні прояви антисемітизму.Цього року мене з USHMM повʼязує ще й research fellowship, який триватиме до травня. На основі інтервʼю та історій людей, які пережили Голокост, я намагаюся відтворити їхнє уявлення про юдаїзм і релігійність. Увесь вільний від роботи час тепер присвячую читанню й перегляду цих інтервʼю.І щоразу, коли читаю, розумію, чому я ніколи не хотіла займатися дослідженням Голокосту — це надзвичайно важко психологічно. Люди проходили через таке, що страшно навіть читати…Тому сьогодні просто хочу сказати: ми не маємо права забувати, до чого призводять дегуманізація й нетолерантність.Never again. 🕯

​​Хочу трохи похизуватися :)В далекому 2021 році я працювала в Українському жіночому конгресі. І в нас був дуже крутий проєкт, який мені дуже сильно імпонував. Він називався "Жіночі історії лідерства". Я тоді координувала групу, яка працювала над цим науковим проєктом, Оксана Кісь була науковою редакторкою, а ще 9 науковиць та 1 науковець писали матеріали про одну з невідомих українських феміністок. Ми тоді зробили сайт і я писала про цей проєкт на цьому ж каналі в тому ж таки забутому 2021.Я вже давно в УЖК не працюю, але цей проєкт завжди згадую, бо окрім сайту, ми ще збиралися робити книгу. Але зовнішні обставини завадили цій ініціативі завершитися у 2022.А в 2025 УЖК таки зробив книгу! Я дуже радію, що це сталося, адже тепер набагато більше людей матимуть доступ до цієї інформації (сайт, здається, не працює вже). А в 2026 я дізнаюся, що книга є у відкритому доступі, тому ще більше людей можуть ту книгу прочитати тепер: клікайте сюди.А ось і момент хизування (в передмові авторства пані Оксани Кісь):

Не повірите, але 5 Languages of Appreciation мене змусили прочитати по роботі. Моя начальниця запропонувала, щоб весь колектив прочитав, а потім ми обговорили її на ретриті. Лише після ретриту я дізналася, що можна було й не читати, бо ми про неї поговорили лише хвилин 10 і, насправді, я могла би пережити без того знання. Ці самі автори колись давно написали книгу про 5 Love Languages (я її не читала, але чула щось). Типу, що різні люди по-різному проявляють свою любов (дивина!), і якщо твій прояв любові не співпадає з тим проявом, який очікує твій партнер, то навряд чи у вас буде щасливе довге життя. І ось ці ж автори вирішили ще заробити грошенят і застосувати цю свою теорію до робочого місця. Ідея така: на роботі ми маємо дякувати всім за все, що вони роблять (особливо керівництво своїм підлеглим), і от якщо дякують не так, як хочуть того співробітники, то вони й не зрозуміють, що їм дякують. Комусь достатньо просто сказати «дякую», комусь грамота серце гріє, а комусь бесіда про життя найбільше подобається. Короче, не знаю за яких обставин мені знадобляться ці знання, але вже прочитала, то прочитала. Научпоп для лідерів мене не вразив. Про People Love Dead Jews я чула ще кілька років тому, коли вона тільки вийшла на семінарі в USHMM. Було використано слово controversial, тому мене вона ще тоді зацікавила, але я забула про неї швидко. А ось в книжковому клубі при синагозі вирішили її почитати і я з ними разом. Слухала я ту книгу і плювалася. Так вона мені не сподобалася, що капець. З одного боку, наче авторка і науковиця, і гарно пише, і наче щось нове для мене, але певні її думки, мені здалися, абсолютно неаргументованими. Може, тому вона цю книгу і зробила научпопом, бо не мала достатньо аргументів, щоб перетворити свої есеї на наукові статті? Головна ідея книги відображена в назві: people love dead Jews у тому сенсі, що в деяких місцях на планеті, де євреї вже не живуть (через різні причини, типу Голокосту в Польщі), місцеві громадяни меморіалізують колись яскраве єврейське життя, але не так, як треба, і заробляють на своїм dead Jews гроші. Отут я категорично не згодна, бо як на мене меморіалізація потрібна, вона свідчить про мультикультурність певних місць і виховує толерантність, роблячи «Іншого» знайомим, і далі по тексту. Але авторка так не вважає, що, звичайно, є її правом. Ще одна думка, яка мене вразила: євреї, які мігрували до США в кінці 19-на початку 20 століть, змінювали свої єврейські прізвища на щось  більш американське, бо вони хотіли відцуратися свого єврейства. Правда, вона тут же пише, що вони все одно залишалися членами громад і вели активне єврейське життя. І, здається, авторка не розуміє, що ті євреї могли просто втомитися від постійного перекручування їхніх імен, постійного повторення як воно вимовляється, постійного повторення по буквах, щоб зрозуміли як його писати, і постійного страху не зрозуміти, що звертаються саме до тебе, бо як американці прочитають твоє імʼя – це постійний сюрприз. Ну й вишенька на тому всьому така. Як боротися з антисемітизмом? А ніяк – треба просто заглибитися в свою релігію – юдаїзм – бо лише вона несе вічну мудрість і має відповіді на всі питання. Авторка, наприклад, рекомендує активно вивчати Талмуд. Really?! Короче, книга мені не сподобалася і я не рекомендую її читати.

Про книгу Василюк я дізналася від своєї американської подруги, яка подумала, що мені буде цікаво таке почитати. Саша Василюк імігрувала до США з України (через Росію) по «єврейській лінії». Вона сама журналістка, а ця книга стала її першим художнім твором, хоча заснована вона на реальній історії. Історія, насправді, неоригінальна (її дідусь був євреєм, який воював в радянській армії проти нацистів, але потім його полонили і він працював на німців, дивом приховуючи своє походження, а коли він повернувся до СРСР, то, звичайно, нікому не сказав де він був і що робив, навіть своїй дружині та родині, щоб не потрапити до таборів), але Саші вдалося дуже вдало описати життя свого дідуся, відносини у його родині, як ця таємниця псувала йому життя та життя його близьких, тощо. Я коли відкрила книгу, то нічого особливого не очікувала від неї, але перша ж глава мене просто полонила і далі я з нетерпінням чекала часу, коли я можу продовжити її читати, бо читалася вона як детектив. Дуже рекомендую! Книжка – надзвичайна! А от зі Стівеном Кінгом в мене відносини вже давно не складаються… В карантині потрапила мені до рук його The Cell. Я змогла прочитати лише сторінок 30. На тих 30ти сторінках нічого не відбувалося, крім повного мочилова, плескання кровяки в різні боки, крики та біготня… Ну думаю, просто, мабуть, книга не дуже, бо всі ж говорять, що Стівен Кінг – геній. Олег порадив почитати «дуже страшну книгу» - Pet Sematary. То я вирішила дати Кінгу другий шанс. Не знаю навіщо я то зробила, воно не стільки страшно, скільки нудно. Краще вже послухати пісню The Ramones з такою ж назвою. Прослухала я те Кладовище і вирішила, що я свій обовʼязок перед американською класикою виповнила і більше не буду читати книжок Кінга. Аж тут ми подивилися фільм The Shining! Це було щось! Мені дуже сподобалося, було страшно, стрьомно, жахливо, і моторошно, та ще й молодий Джек Ніколсон грав! Короче, таке враження на мене справив той фільм, що я захотіла послухати оригінал… І от не треба було того робити… Книга знову (як на мене) нудна та затягнута. Хоча мені здалося, що книга навіть не стільки про жахи, скільки про домашнє насилля (цього у фільмі майже не було), але це все одно не врятувало книгу загалом для мене… Тому вердикт такий: Кінг – не мій автор.