генрі, kissінжир

Ми схильні сприймати питання гарантій безпеки як юридичне. Та насправді тут правові аспекти будуть похідними від силової політики. А отже, треба шукати глибші фактори, що впливають на її розуміння в західних державах.Останні новини щодо безпекових домовленостей зі 🇺🇸 та в Коаліції охочих варто сприймати дуже тверезо. ЗСУ можуть отримати підтримку від європейських мультинаціональних сил на українській території, а їх, своєю чергою, «страхуватимуть» (backstop, за виразом радника ОП Олександра Бевза) американські війська. Проте це поки що туманне формулювання можна розглядати через призму різних теоретичних уявлень – зокрема chain-ganging and buck-passing theory Томаса Крістенсена і Джека Снайдера.У випадку chain-ganging якщо на союзника 1 порядку (🇺🇦) нападають, союзник 2 порядку (🇪🇺) вступає у війну, а далі те саме робить союзник 3 порядку (🇺🇸). Усі зобов’язання дотримані, усі воюють. За таким сценарієм події розвивалися у Першій світовій. У випадку buck-passing один союзник перекладає тягар війни на іншого. Так події склалися на початку Другої світової між Великою Британією та Францією і СРСР.Вибір між цими двома альтернативами не є очевидним і визначається багатьма змінними – полярністю міжнародної системи, переважанням оборонних чи наступальних технологій, географією, інтенсивністю дилеми безпеки, пере- чи недооцінкою власних спроможностей тощо. Визначити характер взаємодії цих факторів наперед навряд можливо в межах допису або й узагалі. Але після майже 4 років великої війни схиляюся до думки, що західні держави й надалі віддаватимуть перевагу якійсь версії buck-passing, а не chain-ganging. Як показали війни 20 століття, обидва варіанти можуть виявитися однаково небезпечними.

Розвиток американсько-китайського протистояння має пройти один дуже важливий етап — визначення регіонів, пріоритетних для обох держав. Регіонів, де «густота» їхніх національних інтересів буде найбільшою — для убезпечення себе або створення загрози супротивнику. За них ітиме найбільш принципова боротьба і в них же обом доведеться проявляти найбільшу обережність, щоб не спровокувати велику війну.Китай поки намагається дати монументальну відповідь на питання, які регіони для нього є пріоритетними: усі. Низка «глобальних ініціатив», BRI та BRICS свідчать саме про це. США ж більш стримані і прагматичні, з чіткішою географічною ієрархією інтересів. Нова стратегія національної безпеки — яскравий приклад. У грудні, до речі, вона отримала свого «брата-близнюка» у вигляді першого за 10 років програмного документа КНР щодо ЛАКБ (Латинської Америки та Карибського басейну). І саме за реалізацію цих стратегій та ініціатив розгортатиметься дедалі активніша боротьба.У цьому сенсі сьогоднішні дії США у Венесуелі обовʼязково мають регіональний безпековий вимір і є однією з низки важливих подій, що впливають на позиції Вашингтона і Пекіна в ЛАКБ.З одного боку, США зробили явний acid test готовності КНР відстоювати свої претензії в регіоні — і реакція на цю перевірку виявилася млявою. Китай не відчуває готовності кинути прямий військовий виклик. І на це, здавалося б, є фонові підстави: вихід Панами з «Поясу і шляху», готовність Перу стати основним союзником США поза НАТО, підвищення мит на китайські товари в Мексиці тощо — усе це свідчить про ознаки опору китайському впливу в регіоні.З іншого боку, КНР розвиває дедалі ширшу мережу інфраструктурних обʼєктів у ЛАКБ, зокрема подвійного використання. Серед них — радіолокаційна станція в Неукені, Аргентина, та порти Чанкай у Перу і Сантус у Бразилії (КНР контролює вже третину глибоководних портів у регіоні). Це не лише підриває позиції американського експорту до Китаю (наприклад, сої), а й створює загрозу військового використання цієї інфраструктури в майбутньому. До того ж Пекін є важливим джерелом ліквідності для Аргентини завдяки давній кредитній своп-лінії між центральними банками, що була продовжена минулого року. Як писав тут раніше, усе це потрібно КНР, щоб створити такий же тиск на США в ЛАКБ, який вони чинять на Пекін у Південно-Східній Азії.А поки що під тиском цих обставин опиняються малі і середні держави Латинської Америки. Непередбачувана торговельна політика і військові маневри адміністрації Трампа спантеличують їх і звужують простір для хеджування ризиків — тобто маневру між США і КНР та отримання різних вигод завдяки партнерству з обома. Страждатимуть і багатосторонні формати — та ж Організація американських держав, яку свого часу створили для реалізації доктрини Монро. Сьогодні ж для доктрини Донро, як пишуть у західних медіа, вона вже не така потрібна. Як і уявлення про зовнішню політику, побудовану на універсальних цінностях, співпраці і безкоштовному мирі.

Більше дивує хіба крихкість цієї сили. Розуміючи її, місцеві століттями дотримують певних правил. Скажімо, над брамою храму (на 1 світлині) є «нерухома драбина», призначення якої достеменно вже ніхто не знає. Але чіпати її не можна: вона символізує «статус-кво Святої землі» (фірман султана 1757 року), за яким жодна з 6 гілок християнства не може самовільно змінювати вигляд храму. Суперечності між ними, до речі, такі глибокі, що ключі до церкви століттями належать… мусульманській родині.Не менше вразили розкопки під Стіною Плачу, ще не доступні для громадськості. Ходиш і просто замовкаєш від розуміння, що тут 2500+ років тому стояв Другий храм (залишком якого є Стіна Плачу) і римські будівлі, а стін торкалися люди, імена яких є в Біблії. Сьогодні навколо цієї товщі історії точаться дискусії: н-д, Хеґсет заявляв, що для побудови Третього храму немає перепон. А ця можливість, на секундочку, повʼязується з приходом месії.Такий він, Єрусалим — місто 3 релігій, 4 кварталів і незліченної кількості вражень.2/2

За останній місяць туманні роздуми про те, що вважати перемогою України, нарешті набули конкретних контурів. А завдячуємо цим переговорам довкола 28 пунктів президента США.Зараз перед Америкою стоїть класична проблема з теорії міжнародних відносин — ризик бути втягнутою у війни на боці союзників через безпекові зобовʼязання (entrapment). І вона буде тільки загострюватися. За таких умов обговорення будь-яких «гарантій безпеки» від США Україні після завершення війни в межах «плану Трампа» — це вже значний прогрес. І про це варто памʼятати надалі, коли здаватиметься, що в мирному процесі немає нічого, окрім зради.Утім одну річ треба нагадати і американським партнерам: вирішення проблеми entrapment не обовʼязково полягає в залишенні України напризволяще.12 січня 1950 року держсекретар Дін Ачесон виголосив промову в Національному пресклубі США, у якій 2 важливі країни — Корея та Тайвань — залишилися поза межами оборонних рубежів, які Америка мала намір утримувати. Підштовхувана цим, а також виведенням американських військ із півострова роком раніше, КНДР напала на Південну Корею, що змусило США змінити курс і втягнуло їх у війну на 3 роки — не для перемоги Сеула, а для відведення загрози від оборонних рубежів в Азії. Проблема entrapment прийшла, звідки не чекали.Малі держави існують в іншій реальності. Тож на хвилі націоналізму та з американською підтримкою президент Лі Син Ман рішуче налаштувався на обʼєднання Кореї. Навіть попри тиск Вашингтона після початку мирних перемовин у липні 1951-го, він до кінця тримався цієї лінії і навіть зривав переговори: 1953 року він звільнив 27000 північнокорейських бранців, налаштованих проти тоталітарного режиму КНДР, усупереч позиції всіх інших сторін. Від цього був у шоці сам Черчилль (“shocked and grieved”).Що в тій ситуації зробив президент Дуайт Ейзенхаеуер, який прийшов до влади, обіцяючи закінчити сутичку? Парадоксально, він вирішив узяти на себе зобовʼязання захищати Південну Корею — і зробив це з тих же мотивів, якими керується нинішня американська адміністрація: закінчити війну. Так вдалося досягти згоди Лі Син Мана на Пханмунджомське перемирʼя.І тієї ж миті проблема entrapment постала перед США вдруге: як прописати безпекові гарантії так, щоб заспокоїти партнера, стримати ворога і не дати союзнику забагато впевненості в підтримці, щоб уникнути нової війни? Теорія дає 2 інструменти — treaty precision (чіткі положення договору про оборону) і conditionality (конкретні умови, за яких оборонна гарантія починає діяти). Статті 2 і 3 Договору про взаємооборону між США і Республікою Корея відобразили ці теоретичні твердження: Америка зобовʼязалася захищати тільки територію під контролем Південної Кореї і тільки в разі нападу на неї; до того ж надання допомоги не стало автоматичним, а вирішувалося на консультаціях. Умови для «молодшого» партнера, звісно, не ідеальні. Проте мир на Корейському півострові триває вже 72 роки. У нашому випадку безпекові домовленості зі США відіграють не меншу, якщо не головну, роль. Проте тут криється ще одна річ, яку нам потрібно усвідомити: умови гарантій не будуть «залізними» та змінюватимуться з часом — і не завжди в кращий бік. Сеул повернув собі оперативний контроль над власною армією в мирний час тільки в 1994 році; питання контролю у воєнний час досі невирішене і є однією з цілей чинного президента Лі Чже Мьона.З такими ж або й складнішими проблемами стикнемося й ми. Для їхнього вирішення знадобляться кропіткі зусилля, а подекуди — і незручні поступки. Але нічого неможливого тут немає, навіть у наших умовах. Потрібно тільки трохи дипломатичного вміння, політичного чуття й обізнаності в теорії.

Під кінець року і в складні часи читаю (і перекладаю) класиків. Уривок зі статті Кеннета Волтца «The Origins of War in Neorealist Theory»:«У союзах між рівними вихід одного з учасників становить загрозу безпеці інших. У союзах між нерівними внесок молодших партнерів, хоча й потрібний, має відносно незначну вагу. Лідери таких альянсів можуть не перейматися через лояльність прибічників, адже ті зазвичай усе одно не мають іншого вибору. Порівняймо ситуацію 1914 року з обставинами, у яких опинилися Сполучені Штати, Велика Британія та Франція у 1956-му. Сполучені Штати мали змогу відмежуватися від суецької авантюри двох провідних союзників і навіть чинити суттєвий фінансовий тиск на одного з них. Подібно до Австро-Угорщини у 1914 році, Британія та Франція намагалися поставити США перед доконаним фактом, щоб змусити їх стати на свій бік або принаймні позбавити можливості для маневру. Користаючи з власного панівного становища, Сполучені Штати могли й далі зосереджуватися на основному суперникові, водночас прихиляючи до послуху двох своїх союзників. Навіть виступивши проти позиції Лондона та Парижа, Вашингтон не ризикував ні власною безпекою, ні союзом, оскільки безпека Британії та Франції набагато більше залежала від нас, ніж наша — від них. Привертає увагу той факт, що США мали змогу поставити на кон союзницькі взаємини, тоді як Німеччині це виявилося не до снаги.У традиційній політиці балансу сил гнучкість союзів призводила до жорстко заданих стратегій або обмеженої свободи в ухваленні рішень. У політиці балансу сил нового зразка ситуація зворотна: незмінність альянсів у біполярному світі спричиняється до більшої гнучкості в стратегіях та рішеннях. У багатополюсному світі зіставні за силою держави, співпрацюючи, змушені зводити свої дії до спільного знаменника. Існує ризик, що цей спільний знаменник виявиться найменшим, а його творці опиняться в найгіршому з можливих світів. У біполярній системі лідери альянсів можуть розробляти стратегії, орієнтуючись передусім на власні інтереси й протидію головному супернику, а не на очікування союзників».Далі буде.

Років зо три тому писав тут про механізм snapback — відновлення санкцій проти Ірану за порушення «ядерної угоди» 2015 року.2020 рокуТрамп оголосив про його застосування, а 🇪🇺 ініціював дію регламенту 2271/96 про захист від наслідків екстериторіального застосування законодавства — щоб не дозволити 🇺🇸 це зробити. На думку європейських лідерів, це поховало б угоду.Тодішню думку.Наприкінці серпня «європейська трійка» — Сполучене Королівство, Франція і Німеччина — послалися на той самий механізм. Ще раніше, у лютому цього року, Трамп ініціював «максимальний тиск» на Тегеран. Коло замкнулося.Що ж, у дописі 3-річної давнини описав красу snapback: заветувати його Китай і росія не зможуть. Хіба запропонувати відтермінування, що вони й зробили.Але далі стоятиме питання enforcement — забезпечення виконання. А з ним будуть проблеми. 🇨🇳 купує до 90% іранської нафти, окремі арабські країни налагодили звʼязки з Іраном, що може завадити перекриттю маршрутів поставок нафти звідти — як і напружені відносини з Індією. Остання заява міністерки закордонних справ ОАЕ щодо перспектив співпраці з Ізраїлем (читай — трампівських Авраамських угод) з огляду на події в Газі лише підсилює це враження.Тож така ситуація довкола антиіранських санкцій має спонукати до думок щодо загальної продуктивності санкцій антиросійських. Ні там, ні там можемо не побачити бажаних результатів. Крім того, американських ударів по рф теж не буде (на відміну від ударів по Ірану). Цю частину роботи 🇺🇦 могла б узяти на себе — з допомогою партнерів. Загалом, використав би як аргумент у переговорах.

У нашому інфопросторі часто зʼявляються і зникають випадкові терміни — перемога, ескалація, війна на виснаження. На прикладі останнього — і найбільш актуального — добре видно, як зміст поняття вихолощується через часту вживаність і недостатнє розуміння.Утвердилася думка, що у війні на виснаження обовʼязково переможе Росія. Тому нам потрібна вся можлива зброя і всі можливі санкції тут і зараз.Але тривалість війни на виснаження вже йде на роки, а ми наводимо дедалі більше даних про слабкість російської економіки, усе вищі витрати рф на війну, які сягнули майже трлн доларів, як доказ швидкого краху режиму.То що це — відсутність логіки, віра в перемогу?Ні, це незнання теорії. А саме вона підказує, на що чекати далі.1. Наша відправна точка і чи не найвигідніший сценарій — це т.зв. long-duration equilibrium, коли обидві сторони зазнають великих втрат, але не впевнені, коли і як саме піти на завершення війни.2. Це повʼязано з так званим second-mover advantage, коли одній стороні вигідніше дочекатися кроку суперника, щоб розуміти, яка стратегія, найімовірніше, буде виграшною — боротьба або примирення.3. Таке вичікування також повʼязане з тим, що net expected payoff — чистий очікуваний виграш, тобто різниця між виграшем і витратами на його досягнення — для обох сторін війни на виснаження невпинно «кружляє» навколо нуля, тож жодна з них не бачить раціональних причин припинити боротьбу.4. На це становище можуть впливати як внутрішні, так і зовнішні подразники — події, що схиляють шальку терезів в один або інший бік. Проте практика показує, що ці фактори можуть діяти по-різному, приносячи переваги то одній, то іншій стороні (санкції, протести, позиції іноземних урядів, баланс сил, втома від війни, хід мобілізації, політична стабільність тощо). А отже, вирішальної переваги ніхто не отримує.5. Як наслідок, гравці у випадковому порядку обирають між припиненням протистояння і його продовженням на основі поточної state variable. Вони не йдуть на повне врегулювання, а хеджують ризики і реагують на нові обставини.6. В теорії ігор ця ситуація зветься змішаною Марківською ідеальною рівновагою. А зрушити її з місця на користь України можуть зрозумілі речі — внутрішні потрясіння в рф, посилення України зброєю та коаліціями, збільшення санкційного та іншого тиску, а можливо — і окреслення майбутньої вигоди для росіян від миру, окрім загрози покарання, що характерно для ігор із нескінченним горизонтом. І, звісно, довгострокове стримування, що працюватиме за всіх умов цього змішаного стратегування.7. Чи справляємося ми з партнерами з досягненням цих орієнтирів? США, схоже, переважно взяли на себе частину з вигодами, які можуть світити росіянам завдяки мирній угоді. Європейські країни — усе інше. Але стримування в сприйнятті ЄС, вочевидь, має будуватися на погодженій попередньо правовій рамці — погодженій і з росіянами також — якої всі будуть готові дотримуватися і за порушення якої можна буде карати.8. Такий вектор дій залишить нас у просторі описаної рівноваги — раундів загострення і мирних ініціатив, що чергуватимуться. І навіть зустрічі на рівні глав держав далеко не гарантовано зможуть це змінити.

Китайський міністр Ван І добре знає теорію міжнародних відносин. Якось під час промови в Інституті Брукінгса він наголосив, що в 11 з 15 випадків, коли нова впливова держава кидала виклик старій, починалася війна. На його думку, щоб запобігти цьому, потрібно було налагоджувати «новий тип взаємин між великими державами» на основі взаємної поваги і взаємовигідної співпраці. То був 2013 рік, і тоді приблизно такий формат взаємин КНР пропонувала і США, і ЄС.Відтоді багато змінилося: співвідношення розміру китайської економіки до американської (з 40 до 60%), позиції ЄС, трансатлантична єдність тощо. У 2013-му Коледж Європи називав КНР «студентом ЄС» і обʼєктом «нормативної сили» Союзу. Сказати, що roles have reversed не можна. Радше тепер великі держави нагадують одна одну за природою і потребами.Звісно, якщо ЄС є major power. Чи вважає так Китай? Поки що видається, наче Пекін переконує Брюссель, що єдиний спосіб зберегти цей статус в умовах нової американської політики — це партнерство з КНР. Якщо події розгорнуться в цьому напрямку, шанси на уникнення великої війни зростуть. Але лідерство США в кращому разі перейде в режим «перший серед рівних».Схоже на нову «дипломатичну революцію» 1756 року. На думку Моргентау, наступна відбулася 1956-го, коли США не підтримали війну проти Єгипту. З новою, схоже, не дотягнемо до круглої дати.

Відео на «Телебаченні Торонто» про паралелі між Мюнхенською угодою 1938 року і російсько-українською війною та історичні уроки умиротворення — це, звісно, добре і пізнавально.Але дуже слабко для розвитку науки про міжнародні відносини в Україні.Для повноти картини варто читати не тільки істориків, а й політологів. Вони вже давно розповіли про значення «мюнхенської змови» в стримуванні агресорів. Одним із таких є Гленн Снайдер.Після 1938–45 років світ якраз думав, що вивчив уроки умиротворення. Тоді кожен конфлікт між США і СРСР у будь-якому куточку світу сприймався як тест на рішучість: здасися тут — це сприймуть як слабкість — нападуть десь-інде згодом.Для такої політики тоді існували сприятливі військово-стратегічні умови: панування США у світі, паритет американських і радянських потужностей, що далеко випереджав усіх інших.Із закінченням «холодної війни» змінилися умови і, природно, уявлення про стримування. Питання про рішучість більше не стояло руба, тож серед вчених почався і перегляд стратегій. Скажімо, Джонатан Мерцер ще в 90-х писав, що США не варто втягуватися в будь-які військові конфлікти просто тому, що союзники потребують захисту.Зараз ідеї стримування повертаються знов — але знову в зміненому вигляді. Світ інший, а тому сприймати російську агресію проти України так само, як захоплення Чехословаччини, ніхто не буде.Хто повертає стримування до життя? Наприклад, Елбрідж Колбі, заступник міністра оборони США з політичних питань. У 2021 році він написав працю The Strategy of Denial: American Defense in an Age of Great Power Conflict. Там багато сказано про сучасне бачення стримування в США.Варто читати цю роботу — особливо якщо ми не згодні з її змістом і практичною реалізацією. Інакше матимемо лише абстрактне знання про вересень 1938 року.

Слова про «гарантії безпеки для росії» заграли новими фарбамиЯкщо серйозно, маю думку, що деякі люди на Заході і далі сприйматимуть ситуацію так:1️⃣ росіяни просять гарантій безпеки2️⃣ українці просять гарантій безпеки3️⃣ гарантувати безпеку Україні — це гарантувати собі участь у війні і постійні витрати, а отже, допомозі зась4️⃣ тому спробуймо поговорити про гарантії безпеки з росією (тема нерозширення НАТО, наприклад, яка виринула в медіа днями), щоб вона охочіше пішла на перемовини з Україною5️⃣ без «відкритих дверей» до Альянсу та допомоги Україна теж буде більш готова говорити з росіянами6️⃣ у результаті вони домовляться між собою, кожна сторона отримає частину бажаного7️⃣ ми (оці дехто на Заході) нічого не втратимо, бо й так не збиралися брати Україну в НАТО8️⃣ настає мир, усі щасливі.Тільки річ тут не в помилковості підтримки України, звідки випливає вся наступна аргументація. І навіть не в гарантіях безпеки.Для досягнення перемирʼя уздовж поточної лінії розмежування треба спочатку створити цю поточну лінію розмежування — а як це зробити, якщо росіяни в наступі? Тільки завадивши їм розвивати локальні успіхи і проводити ракетні удари. Виторговувати припинення наступу в обмін на припинення ударів по території росії. Спостерігати, як змінюється їхня позиція на перемовинах.І саме це Україна і робить. Колись скаржились, що допомога нам надходила без стратегії, з напівміфічними історіями про кордони ʼ91 року. Так ось вона — пряма дорога до пункту 8.