генрі, kissінжир

Схоже, від постійних хвиль новин довкола Тайваню відбою вже не буде. Тут може здатися, що в напівміфічному 2027 році Китай остаточно відійде від свого мирного зростання на користь наступального реалізму, США вступляться і точно почнеться світова війна. Чи нічого не зроблять, бо Трамп анічогісінько не розуміє і буде домовлятися, тому китайці-реалісти цим скористаються.Але реалізм — то не тільки підготовка і прагнення до бойових дій. Реалізм — це й розуміння, який статус-кво варто і вийде захищати, а який ні. Моргентау ще давно сказав, що кожна криза довкола Тайваню ставатиме дедалі гіршою для США, тому йти на по́воді в тамтешніх націоналістів і захищати Республіку Китай будь-якою ціною не варто. Так він описував ситуацію 50-х років: якщо тайванці укріплюють прибережні острови Цзиньмень та Мацзу і роблять їх однією з найбільш мілітаризованих зон у світі, це не означає, що США мають захищати їх за будь-яких обставин. Інакше рядовий обмін ударами в межах громадянської війни може перерости в регіональне, а то й глобальне протистояння. Коли почалася Корейська війна, американці нібито дотримувалися цієї поради, але потім Ейзенхауер від неї відійшов.У 90-х про настанову можна було забути через зниження напруженості (так, Третя тайванська криза відбулася, але Пекін тоді не цікавили прибережні острови). А от нині китайські військові навчання показують зворотну тенденцію. І перед США постає стара проблема за Моргентау, яку вони поки вирішили розташуванням на Цзиньмень спецпризначенців у лютому 2024-го. Тайванські націоналісти поспішили сказати, що це постійна військова присутність, США це заперечили.А що ж далі? Далі Пекін і Вашингтон поволі підвищуватимуть/урівнюватимуть ставки мінікроками, відповідаючи на дії один одного. КНР лякатиме Тайвань; США заспокоюватимуть Тайвань, щоб той не робив різких рухів у вигляді проголошення незалежності; Тайвань намагатиметься витягнути з партнерів і власного бюджету більше ресурсів на оборону і так по колу, з підйомами і падіннями. Це дедалі хиткіший статус-кво, бо Китай уже не той, що в 50-х, та і США теж. Упродовж спроб підтримати його в наступні роки й утримати від скочування у велику війну (яка нікому не потрібна) може трапитися багато загострень. Але зрештою стратегічна роль Тайваню в регіональному балансі сил і світовій економіці може знизитися настільки, що сенсу захищати його і нападати на нього вже не буде.А поки теза про спроможність підтримувати чинний статус-кво стосується і КНР. Поки вони відчувають, що можуть це робити, можна розраховувати на відносний спокій. Якщо це відчуття зміниться через дії Тайбея чи Вашингтона, буде лихо.Це реалістична нарація, бо одиницею аналізу і цінністю тут виступає спільний на всіх статус-кво, а не ліберально-ідеалістичні тези про американське глобальне лідерство. Останнє вже не те, що колись, що впливає і на його аналітичну надійність.

Сенсу й можливості писати про всі новини нема. Знаходжу прихисток у класичній літературі, яку мало хто відкриває взагалі, але в якій можна знайти паралелі з дійсністю:«Політика стримування ніколи не мала на меті і ніколи не означала просто оборону від натиску Радянського Союзу. У цій політиці завжди крилася ціль провести остаточну лінію розмежування, якщо їй судилося бути, значно далі на схід, ніж у 1945 році. Отже, стримування завжди містило в собі приховану ідею “відкоту” російського впливу, “визволення” держав-сателітів. Незалежно від обраних засобів — “переговорів з позиції сили”, переозброєння Німеччини, гарантій безпеки чи моральної переваги — “визволення”, на противагу визнанню сфери впливу Росії, завжди було неявною ціллю політики стримування.Події осені 1956 року оприявнили розрив між нашою декларованою готовністю провадити політику визволення і фактичною політикою, до якої ми вдалися, коли в Угорщині з'явилася можливість навіть не ініціювати визволення, а підтримати його після того, як воно вже відбулося. Ці події продемонстрували давні підозри, що Сполучені Штати насправді провадили політику стримування, сформульовану в розрізі не визволення, а негласної й досі невизнаної угоди про визнання сфер впливу. Той факт, що США утрималися від дій під час повстання в Берліні 1953 року та польського й угорського повстань 1956 року, а також відмовилися від застосування сили в останньому випадку, чітко засвідчив, що для Сполучених Штатів визволення є справою бажання і надії, “вінцем душевних поривань”*, але не політичною метою, якої слід досягати шляхом свідомих дій. Сполучені Штати, анітрохи не шукаючи й не створюючи можливостей, які б відчинили двері до визволення, виявилися не готовими навіть увійти в ці двері, коли держава-сателіт розчахнула їх отвором.Порушене тут питання не полягає в правильності чи неправильності цієї політики; я лишень висуваю питання про те, якою політика Сполучених Штатів щодо держав-сателітів виявилася насправді. Вона не тільки передбачає визнання особливих інтересів Радянського Союзу на схід від лінії розмежування 1945 року, але й зобов'язує не втручатися в політику СРСР на схід від цієї лінії. Це рівносильно односторонньому визнанню сфери впливу Росії, в якій Сполучені Штати поступаються, не отримуючи нічого натомість, тим, що вони послідовно відстоювали з часів Ялтинської конференції і чим Вінстон Черчилль закликав нас поступатися лише в межах компромісного переговорного врегулювання. Ця поступка, якщо вона виявиться постійною, докорінно змінить не тільки наше судження про перше десятиліття “холодної війни”, але і її об'єктивний характер у майбутньому. Вона перетворює “холодну війну” минулого, яка велася для чогось більшого, аніж жорстке стримування, на донкіхотське дійство, що велося про людське око, а не по суті. З тієї ж причини “холодна війна” майбутнього втратить свою головну проблему, якщо обидві сторони продовжать утримуватися від спроб змінити лінію розмежування 1945 року.Ця дипломатична революція, це прийняття поділу світу на дві велетенські сфери впливу з подальшим зникненням головної проблеми та виправдання “холодної війни”, відповідає сталінському баченню післявоєнного світу. Кліо, муза історії, мабуть, смакує парадоксальність цієї ситуації: спадщина Сталіна виявилася непотрібною як риторичний і практичний засіб його наступникам, але її підхопив його головний супротивник».* Вінець душевних поривань — робоча версія перекладу виразу “consummation devoutly to be desired” зі знаменитого монологу Гамлета.Перекладено з The Impasse of American Foreign Policy by Hans Morgenthau, 1962 рік. Автор: Сілвестер Носенко

«Через нещодавні події знову стоять руба п'ять проблем. Кожна з них диктує власну відповідь на порушене тут питання: чи сталася наприкінці 1956 року революція в американській зовнішній політиці? До цих п'яти проблем належать: 1) застосування сили в ядерну добу; 2) "холодна війна"; 3) Атлантичний альянс; 4) революція колоніальної системи; 5) владнання подій на Близькому Сході. Відповіді на останню зовнішня політика США так і не знайшла. З першою і четвертою, застосуванням сили і революцією колоніальної системи, Сполучені Штати, схоже, впоралися — принаймні тимчасово. Проблеми "холодної війни" та Атлантичного альянсу начебто були остаточно вирішені. Проте саме в цих двох проблемах і криється справжня революція, що відбулася в американській зовнішній політиці.Як з погляду історичних витоків, так і в сенсі її провідних проблем, "холодна війна" була і є змаганням за мирне врегулювання Другої світової війни. Для Сполучених Штатів засадою такого врегулювання була тривка єдність інтересів і політики союзників-переможців, єдність, яка б перетворила на забуток домовленості на кшталт союзів і сфер впливу, за допомогою яких нації традиційно намагалися захистити власні відмінні інтереси. Радянський Союз і, хоч і уривчасто, Велика Британія ґрунтувалися на тому, що конфлікт між державами Осі та союзниками неминуче витіснять інші конфлікти інтересів і що головною функцією мирного врегулювання, як і самої війни, буде сприяння втіленню відмінних інтересів різних залучених націй. Зокрема, Сталін вбачав у війні чудову можливість для Росії досягти своїх традиційних цілей у Східній Європі та на Балканах, а також якомога далі за їхніми межами. На його думку, мирне врегулювання мало виконувати дві функції: затвердити у вигляді угоди про сфери впливу у світі розподіл військової сили, встановлений наприкінці Другої світової війни, і створити можливості для подальшої російської експансії.Несумісність цих уявлень про повоєнний світ призвела передовсім – і практично в момент підписання – до зриву Ялтинської угоди, яку обидві сторони тлумачили крізь призму цих уявлень, і, по-друге, до переростання цього зриву в "холодну війну". Американський підхід до її провадження неминуче зводився до стримування, що зробило лінію розмежування військ станом на 1945 рік тимчасовим кордоном між Сходом і Заходом. Наголос слід зробити на слові «тимчасовий», оскільки, якби Сполучені Штати були готові визнати цю межу остаточною, їхня політика стримування не відрізнялася б від політики поділу світу на сфери впливу, яку відстоював Радянський Союз. Численні російські пропозиції замінити стримування угодою такого штибу незмінно наштовхувалися на безкомпромісний спротив США. Офіційне ставлення Вашингтона до всіх подібних ініціатив охарактеризував кореспондент газети “Нью-Йорк Таймс” Джеймс Рестон: 1950 року з нагоди однієї з таких пропозицій він написав, що “жодних доказів бодай найменшої зацікавленості американських посадовців у подібній угоді немає”».Далі будеПерекладено з The Impasse of American Foreign Policy by Hans Morgenthau, 1962 рік. Автор: Сілвестер Носенко

Зараз можна почути думку, що «холодна війна» насправді не закінчилася. Своєю чергою, це має мотивувати нас її вивчати, щоб не обмежуватися чорно-білим тлумаченням або спрощеннями про «Ялту 2.0».Ялтинсько-Потсдамські домовленості заклали основу повоєнного світу і були потрібними всім сторонам як стартова точка, але їх практично одразу порушили: поділ і ремілітаризація Німеччини відбулися, Корейська війна сталася, Курильські острови СРСР не отримав, Декларація про вільну Європу виявилася нікому не цікавою, США оголосили про доктрину стримування комунізму тощо.Так вже влаштовані відносини між великими державами: взаємні підозри і страхи, які мотивують домовлятися, але лише для того, щоб убезпечити себе на якийсь час і створити умови для подальшого просування своїх інтересів. Тому не варто мати ілюзій, що піти на домовленість із росіянами може будь-яка західна демократія. Але й ці демократії повинні розуміти, що будь-яка така угода буде тимчасовою.З огляду на це зауваження про «холодну війну» буду продовжувати цикл дописів із перекладом уривків із праць різних класиків часів її початку, зокрема Ганса Моргентау.

Періоди на кшталт нинішнього спонукають перечитувати класиків. Чи є тут простір для паралелей із сучасністю — питання досі дискусійне, але від того не менш цікаво читати про «холодну війну» не як про доконаний факт, а як про процес:«Перший тиждень листопада 1956 року, імовірно, закарбується в памʼяті як один із найнищівніших епізодів в історії дипломатії Сполучених Штатів. Деякі з чільних зáсновків нашої зовнішньої політики були випробувані на ділі — і провалили цю перевірку.Одним із таких засновків була наша прихильність до незалежності народів Східної Європи. Саме через це питання розпочалася і великою мірою велася «холодна війна». Проте коли Російська імперія почала розпадатися, Сполучені Штати одразу відмовилися застосовувати силу, чим фактично розв'язали Радянському Союзу руки.Іншим засновком нашої зовнішньої політики було збереження могутності Великої Британії та Франції як членів Атлантичної унії. Проте ми співпрацювали з Радянським Союзом, завдаючи, певне, непоправної шкоди позиціям Великої Британії та Франції на Близькому Сході і у світі в цілому. Незалежно від вигод, що крилися в їхній військовій авантюрі, після її початку наш життєвий інтерес полягав у її швидкому й повному успіху.Наша зовнішня політика, принаймні останніх років, засновувалася на тому, що наша здатність до ядерної відплати є достатньою для захисту власних інтересів мирними засобами. Однак ми щойно стали свідками раптового й повного краху західної позиції під впливом фактичного російського ультиматуму.Це найбільш лиховісна недоля з усіх, що кидає на майбутнє темну тінь: якщо Радянський Союз продовжує захищати та просувати свої інтереси, застосовуючи силу або погрожуючи нею, тоді як ми утримуємося від неї, аж доки вона не буде застосована проти нас, то чи не розкладаємо ми на рáти шлях капітуляції, який від безвиході може закінчитися ядерною війною?»Перекладено з The Impasse of American Foreign Policy by Hans Morgenthau, 1962 рік. Автор: Сілвестер Носенко

Ох.Відхилення дуже умовного «плану Трампа» вже на початках віщує нам продовження війни на виснаження.У звʼязку з цим хочу повернути увагу до перспективи розташування європейських військ в Україні, про що говорили Стармер та Макрон. (За мотивами статті Александра Блая «The United Nations Emergency Force, 1956–1967: Past Experience, Current Lessons».)1️⃣ Розташування миротворців часто заважає мирному врегулюванню війни і консервує його (Greig, The Peacekeeping-Making Dilemma). А в умовах, коли Європа тільки розбирається, що робити далі, для нас то небезпека.2️⃣ На додачу, зважаючи на російський спротив їх розміщенню, Трамп теж виступатиме проти. Потрібна якась колективна сила гравців, які домовляться і з росіянами, і з американцями, що або ці миротворці будуть, або буде непереливки. Хто на цю човникову дипломатію наважиться? Бо сторони, яка буде прийнятною для всіх (як Канада у ʼ56 році), нема. То що, Китай, який утримується на голосуваннях в ООН, як та ж Канада в 50-х?3️⃣ Європейці говорять тільки про те, що спочатку має бути мир, а потім ми військами забезпечимо його підтримання. А на яких умовах мир? Хто визначить його умови? Якими засобами? І ще: чи погодяться США дати гарантії безпеки цим миротворцям, як Лондон і Париж хочуть?4️⃣ У випадку з Єгиптом та Ізраїлем ніхто не був готовий говорити про мир — тільки про припинення вогню, з чим усі погодилися і що стало базовою концепцією миротворчості. Схоже, так буде і в нашому випадку. Плюс у тім, що не капітулюємо і буде час завдяки миротворцям розвиватися. Мінус у тому, що це тимчасове рішення. Та й Трампа треба буде переконати, що на період його президентства воно працюватиме.5️⃣ Якщо таки переконати всіх у необхідності миротворців, чи готові ми, що їхній склад буде змішаним, як на Близькому Сході? (Тобто складатиметься не лише з дружніх до нас європейців). Плюс ще може виникнути потреба у створенні комітету, який затвердить роль миротворчих сил і їхній склад. Кого запрошувати до цього комітету? Ми готові дипломатично працювати над цим із Китаєм? Совєти та американці були готові погоджувати це свого часу з Єгиптом як два ключові гравці. Трамп — навряд чи готовий.6️⃣ Просто нагадую, що коли США і СРСР в ʼ56 голосували разом у Радбезі, Франція та Британія були проти і захищали Ізраїль. Зараз у цій трійці замість Ізраїлю ми. Але чи стане сміливості і сили європейським грандам, особливо враховуючи Китай? Знов простір для включення КНР у розрахунок. Бо в ʼ56 Париж і Лондон зазнали невдачі.7️⃣ Якщо зараз хтось і грається в триангуляцію за Кіссинджером, то це росія (добрі відносини і зі США, і з Китаєм, тоді як між Вашингтоном і Пекіном незгода). Білому дому треба це зрозуміти.

Трампівська миротворчістьЗа часів Обами-Байдена слово «миротворчість» мало зрозуміле значення.У 2014 році Байден, тоді ще віцепрезидент, приймав у Нью-Йорку перший Миротворчий саміт 🇺🇳. У 2015-му Обама видав presidential memorandum про збільшення підтримки 🇺🇸 на користь миротворчих місій ООН — уперше за 20 років. Ці кроки базувалися на зрозумілій overarching framework (загальній рамці) — порядку, заснованому на правилах, підтримці демократії тощо.А на чому базується миротворчість Трампа? Rules-based order, вочевидь, відпадає. Натомість приходить «дружба» з диктаторами. Можливо, ще силове встановлення миру самостійно? Бо ж peace through strength. Але як це корелює з бажанням швидко припинити війни, які не відповідають інтересам 🇺🇸, і не витрачатися на них? На ці питання увесь світ шукатиме відповіді в наступні 4 роки. А про миротворчі саміти 🇺🇳 згадую не просто так: нагадую, що миротворчу місію для України пропонуватиме на рівні ЄС Макрон, а вже цього року UN Peacekeeping Ministerial пройде в 🇩🇪.

Рівно два роки тому чиновник із уряду, який опікувався євроатлантичною інтеграцією, спитав мене, що я думаю про заявку 🇺🇦 на членство в НАТО у відповідь на sham referenda в 4 наших областях. Моя відповідь була скептичною. За два роки надії так і не виправдалися.Нині мало що змінюється. Згода 🇺🇸 на вступ (якщо вона буде), напевно, потребуватиме довгого узгодження між союзниками, наштовхнеться на готовність росіян воювати далі і різко протирічитиме закликам до миру, які від того лише активізуються. Ризики для нас високі.Високі вони й для Заходу. Інтеграція 🇺🇦 до НАТО досі означатиме потребу примусити росіян із цим погодитися, домовитися з ними про це в обмін на поступки ціною, наприклад, наших територій, щоб не опинитися в стані війни, і переконати Україну піти на ці поступки. Можна, звісно, розраховувати, що поставлена перед фактом росія змириться, але не схоже, що зараз така думка на Заході розглядається серйозно.А поки кожне наше прохання взяти Україну до Альянсу закінчується дипломатичною відмовою, готовність росіян воювати далі лише зростатиме.Підписатися

У «плані перемоги», як на мене, ключовим і найреалістичнішим є не перший пункт (про НАТО), а третій, про стримування росії.Його вдалося передбачити як найбільш реалістичний і такий, що може забезпечити нам не швидку, а стратегічну перемогу, «перемогу через стримування», про що купу разів казав на ефірах за останні місяці. Але реалістичність цього пункту не робить його менш проблемним:📍Конвенційне, або неядерне, стримування — відносно мало вивчена сфера в порівнянні з ядерним. 📍Конвенційні спроможності рідко фігурують як deterrent самостійно, без ядерної складової. Ті ж росіяни говорять про «стратегічне стримування» як комбінацію ядерних і неядерних засобів.📍Неядерне стримування радше працюватиме як deterrence by denial (тобто проти держав, які ще не вдалися до агресії), щоб підвищити ціну атаки для них і не дати їм отримати швидких здобутків на полі бою. З deterrence by punishment (тобто коли війна вже триває), ще й проти ядерної держави, яка готова терпіти втрати, усе значно складніше.📍У таких умовах неядерне стримування повинно передбачати дії не лише на випадок нової агресії, а й у разі ядерної атаки з боку росіян. Це означає, що в 🇺🇦 повинні бути спроможності знищити російське військово-політичне керівництво, запущені ядерні засоби і — превентивно — шахти, з яких може відбутися пуск ракет тощо. За таким принципом нині свою оборону будує Південна Корея (“Three-Axis System”).📍Навіть якщо партнери нададуть нам потрібні засоби, напевно накладуть обмеження на їхню дальність і корисне навантаження (на кшталт Ballistic Missile Range Guidelines, що донедавна діяли для 🇰🇷).📍Розвиток таких спроможностей самостійно потребує коштів і часу: 🇰🇷 планує витратити $268 млрд на оборону в наступні 5 років, при тому, що Three-Axis System анонсували ще 2013 року. Ця сума, звісно, виглядає підйомною для друзів 🇺🇦, але вони навряд чи захочуть роками вибудовувати українське неядерне стримування в нинішніх турбулентних умовах, коли самі потребуватимуть цих грошей.Це вже не питання прохання чи «дали Абрамси, дадуть і F-35». Це питання тверезого розрахунку.Насамкінець, за всієї потенційної здійсненності неядерного стримування, інші компоненти «плану перемоги» підказують, що кращою назвою було б «план порятунку» 🇺🇦. Бо повідомлення про можливі атаки росіян на обʼєкти атомної енергетики натякають, що двомісячні дедлайни Офісу Президента для надання партнерами допомоги привʼязані саме до цієї загрози. Загрози, якій Захід досі не може зарадити у воєнний спосіб.Підписатися

Логіка візиту Кулеби до Китаю зрозуміла:🔻Інші європейці вже багато говорять про Україну з КНР, тому потрібна самостійна дипломатія і власний канал комунікації.🔻Якщо переконати Пекін долучитися до Формули миру на підставі подібності цьогорічного саміту та 6 спільних пунктів КНР та Бразилії, це матиме вплив на росію.🔻Китай не зацікавлений у тому, щоб просто підтримувати рф – на прикладі співпраці з росіянами китайці радше пробують показати, що між великими державами можливе не тільки силове протистояння, а й конструктивна взаємодія. Вони вже давно називають це «новим типом великодержавних відносин» (“a new type of major country relationship”) на противагу підходу США, які називають КНР «рівним конкурентом» (“peer competitor“) і акцентують саме силову складову взаємин. А цей new type з Європою не так уже й легко реалізувати, коли тебе повʼязують із російською агресією. Тому тут можна сказати, що Україна створює для Китаю diplomatic off-ramp після різких заяв на саміті НАТО і закладає основу для миру, в якому КНР матиме важливу роль. Саме такий мир буде для Пекіна справедливим (на противагу нашим уявленням про повну перемогу над росією).Проте важко сказати, що з цього розуміння дійсності вдасться отримати швидкі плоди. Багато залежатиме від політики нової американської адміністрації. Китай готовий чекати.