Сенсу й можливості писати про всі новини нема. Знаходжу прихисток у класичній літературі, яку мало хто відкриває взагалі, але в якій можна знайти паралелі з дійсністю:«Політика стримування ніколи не мала на меті і ніколи не означала просто оборону від натиску Радянського Союзу. У цій політиці завжди крилася ціль провести остаточну лінію розмежування, якщо їй судилося бути, значно далі на схід, ніж у 1945 році. Отже, стримування завжди містило в собі приховану ідею “відкоту” російського впливу, “визволення” держав-сателітів. Незалежно від обраних засобів — “переговорів з позиції сили”, переозброєння Німеччини, гарантій безпеки чи моральної переваги — “визволення”, на противагу визнанню сфери впливу Росії, завжди було неявною ціллю політики стримування.Події осені 1956 року оприявнили розрив між нашою декларованою готовністю провадити політику визволення і фактичною політикою, до якої ми вдалися, коли в Угорщині з'явилася можливість навіть не ініціювати визволення, а підтримати його після того, як воно вже відбулося. Ці події продемонстрували давні підозри, що Сполучені Штати насправді провадили політику стримування, сформульовану в розрізі не визволення, а негласної й досі невизнаної угоди про визнання сфер впливу. Той факт, що США утрималися від дій під час повстання в Берліні 1953 року та польського й угорського повстань 1956 року, а також відмовилися від застосування сили в останньому випадку, чітко засвідчив, що для Сполучених Штатів визволення є справою бажання і надії, “вінцем душевних поривань”*, але не політичною метою, якої слід досягати шляхом свідомих дій. Сполучені Штати, анітрохи не шукаючи й не створюючи можливостей, які б відчинили двері до визволення, виявилися не готовими навіть увійти в ці двері, коли держава-сателіт розчахнула їх отвором.Порушене тут питання не полягає в правильності чи неправильності цієї політики; я лишень висуваю питання про те, якою політика Сполучених Штатів щодо держав-сателітів виявилася насправді. Вона не тільки передбачає визнання особливих інтересів Радянського Союзу на схід від лінії розмежування 1945 року, але й зобов'язує не втручатися в політику СРСР на схід від цієї лінії. Це рівносильно односторонньому визнанню сфери впливу Росії, в якій Сполучені Штати поступаються, не отримуючи нічого натомість, тим, що вони послідовно відстоювали з часів Ялтинської конференції і чим Вінстон Черчилль закликав нас поступатися лише в межах компромісного переговорного врегулювання. Ця поступка, якщо вона виявиться постійною, докорінно змінить не тільки наше судження про перше десятиліття “холодної війни”, але і її об'єктивний характер у майбутньому. Вона перетворює “холодну війну” минулого, яка велася для чогось більшого, аніж жорстке стримування, на донкіхотське дійство, що велося про людське око, а не по суті. З тієї ж причини “холодна війна” майбутнього втратить свою головну проблему, якщо обидві сторони продовжать утримуватися від спроб змінити лінію розмежування 1945 року.Ця дипломатична революція, це прийняття поділу світу на дві велетенські сфери впливу з подальшим зникненням головної проблеми та виправдання “холодної війни”, відповідає сталінському баченню післявоєнного світу. Кліо, муза історії, мабуть, смакує парадоксальність цієї ситуації: спадщина Сталіна виявилася непотрібною як риторичний і практичний засіб його наступникам, але її підхопив його головний супротивник».* Вінець душевних поривань — робоча версія перекладу виразу “consummation devoutly to be desired” зі знаменитого монологу Гамлета.Перекладено з The Impasse of American Foreign Policy by Hans Morgenthau, 1962 рік. Автор: Сілвестер Носенко