Telegram statistics channel - @fungifromyuggoth

🖤 15 березня 1937 року помер Говард Філіпс Лавкрафт.Його смерть сильно сколихнула маленький, але все ж відданий гурт прихильників, не кажучи вже про те, як сильно втрата друга вплинула на його товаришів, яким письменник до останнього нічого не розповідав про свою хворобу. Роберт Блох, який ніколи не бачив свого друга, навіть зізнавався, що якби він знав про стан Говарда, то приповз би до нього на колінах.Тоді різні журнали, в яких Лавкрафт активно публікувався, почали заповнюватися скорботними спогадами про життя та творчість цього чоловіка. Наприклад, у випуску Weird Tales за вересень 1937, було опубліковано вірш Генрі Каттнера H. P. L («Г. Ф. Л»), в якому він віддає пам’ятну данину своєму другові та літературному наставнику (я не велика поетка, тому за різного роду погрішності вибачайте! 🌚):Тут, у підземних печерах і тихих місцях,На вівтарях чорних і забутих богами кремнях,Де сірий дим в’ється і тріпоче крізь жаский пурпуровий відблиск,Тінь позазем’я лишає на сновидцеві свій відтиск,Почервонілий від крові чужорідної плоті, Блідий, мов вампір,Крилами чорними згладжений, Всотуючи темної ночі ефір,Сарабандою снує натовп у величних пишнотах,Мов тіні єгипетських титанів, що миготять у незмінних пустотах.Лиш обрані можуть випити з чаші, що богам осушити під силу,А Вальгаллу геть віднайти в юрмі тих, чия свідомість не дала ще слабину,Зло, кажуть, як ніч, від якої краще сховатись,Задубілому сновидцеві за мрійливість варто б розрахуватись,Перепочиваючи, спить на підстилках з асфоделі, й тоне собі у тих снах,Коронований магією, вічний, хоч і загублених у буденних світах,Дивиться на ворота всесвіту, муштруючи могутній потік,Що рветься з корінь Іґґдрасілль, у пишноті дивовидь.📍Генрі Каттнер, звичайно ж, не єдиний, кого Лавкрафт надихав на творчість: безліч митців і донині віддають письменнику теплу данину у найрізноманітніших проявах. Ось тут, наприклад, можна глянути цікаві приклади творів, в яких сам Лавкрафт є персонажем.А вас я закликаю сьогодні перечитати свій улюблений твір джентльмена з Провіденсу, тому що він на це заслуговує.

«Гамільтон надзвичайно талановитий попри свою бездарну писанину, а Вільямсон же демонструє певну оригінальність та перспективність».«По-справжньому поталанило тому, чий природний спосіб самовираження випадково збігся з певною формою письма, що має попит у людей. Роберт І. Говард — один з найкращих прикладів, які я можу пригадати на даний момент, адже його історії продаються й мають свою родзинку та природність, що заразом відрізняють їх від млявої, штучної писанини Гамільтона, Квіна, Кляйна й решти нездар».🤓 Ось такими «компліментами» Говард Філіпс Лавкрафт винагороджував свого колегу Едмонда Гамільтона, коментуючи деякі з його творів, які він, певне, прочитав у Weird Tales, в якому другий надзвичайно активно публікувався.Лавкрафт також кликав Гамільтона single-plot Hamilton, посилаючись на його численні історії з руйнуванням світів. Аналогічно про нього відгукувався й Кларк Ештон Сміт, котрий якось назвав один з сюжетів Гамільтона «одвічним та поточеним міллю».📍Попри всі негативні коментарі, Лавкрафт все ж хотів якось зустрітися зі своїм колегою, хоч обставини й склалися інакше: Говард мав перестрітися з ним та Джеком Вільямсом у Флориді, коли ті мали вертатися з Кі-Весту. На жаль, до смерті Лавкрафта чоловікам так і не пощастило зустрітися, хоч, наприклад, до Сміта Вільямсону та Гамільтону все ж пощастило зазирнути (як ви можете бачити зі світлини, де Кларк — крайній зліва, а Джек і Едмонд — справа).Знав Гамільтон про уїдливі коментарі у свою адресу від Говарда чи ні, лишається загадкою, однак після смерті Лавкрафта він написав ось таку нотатку, в якій віддає колезі теплу данину:«Тільки-но почув про нещодавню смерть Г. Ф. Лавкрафта. Це надзвичайний удар, адже це сталося так швидко після смерті [Р. І.] Говарда. Я ніколи нікого з них не зустрічав, однак так часто з’являвся разом з ними у WEIRD TALES, що у мене з’явилося якесь розпливчасте відчуття знайомства. Я прочитав у Лавкрафта кожнісіньке оповідання ще з часів Dagon роками тому. Дуже шкода, що він помер — іншого такого вже не буде».

📍 Письменниця Урсула Ле Ґвін має дуже щемке та важливе есе, яке називається The Prinсess. У ньому вона розповідає «казку» про принца й принцесу, які, здавалося б, обоє походять з непоганих родин, здобувають освіту, пристойно себе поводяться, однак їх обох ошелешує новина: дівчина вагітна. Відповідальність можна сміливо перекласти на принца, який регулярно вихвалявся недосвідченій дівчині, що займався сексом з п’ятнадцяти років, і дав їй пораду, яка й спричинила такий казус. Принцеса заявила йому, що в такому випадку їм слід одружитися, на що принц відмахнувся та заявив, що дівчина не належить до його релігії, тож розбиратиметься з малям самотужки.Не важко здогадатися, що цією принцесою є сама Урсула, яка описувала свій особистий досвід під час навчання у коледжі.«Мене попросили розповісти, як це воно, бути двадцятирічною та вагітною у 1950 році, коли ти розповідаєш про це своєму хлопцю, а він тобі розказує про свого армійського друга, дівчина якого розповіла йому, що вагітна, а він привів усіх своїх товаришів і сказав: "Ми її всі трахали, тож хтозна, хто ж батько?". І він сміється, немов то хороший жарт…Це було б так: я пішла б з коледжу, закинула освіту, залежала від батьків… якби я робила все, чого хотіли від мене люди, які виступали проти абортів, я б народила дитину їм… владі, теоретикам, фундаменталістам. Я б народила дитину їм, їхню дитину.Але б я не народила свою першу дитину, другу дитину чи ж третю. Моїх дітей».📍 Зрештою Урсула все ж наважилася на аборт, який тоді вважався чимось, що перебувало в одній площині з повноцінним злочином. Плачучи з мамою у таксі «від горя та полегшення», «принцеса» повернулася додому та закінчила коледж, де «часом зустрічала принца», який з тих пір уникав Урсулу.Вона підсумовує:«Ми не повернемося до темних віків. Ми не дамо будь-кому в цій країні мати подібну владу над будь-якою дівчиною чи жінкою. В уряді та поза ним є потужні сили, які намагаються законодавчо закріпити повернення темряви. Ми не ті потужні сили. Але ми — світло. Ніхто не зможе нас притлумити. Бажаю усім сяяти якомога яскравіше та безперебійно — сьогодні й завжди».💔 У 2018 році Арвен Каррі зняла серію з шести роликів The Journey That Matters, в одному з яких Урсула зачитує цей самий уривок зі свого есе. Послухати його з вуст самої авторки, а також почитати про нього рефлексії доньок Урсули можна тут. Вони справедливо зазначають:«Слова Урсули не дозволять нам забути, як це було і що сьогодні поставлено на карту для всіх нас».

💅 У Говарда Філіпса Лавкрафта була сила-силенна друзів (навіть попри всі його скиглі про те, що він їх геть не має 😅), а знайомих — ще більше. І під час однієї такої поїздки до своєї товаришки та її родини він зробив дещо, чого дійсно мало хто міг очікувати від такого серйозного джентльмена, як він.У 1917 році Лавкрафт познайомився з такою собі Міртою Еліс Літтл, яка була колишньою викладачкою й планувала стати професіональною письменницею. Найімовірніше, що пов’язала їх саме аматорська журналістика, та хай там як, Мірта кілька разів кликала Лавкрафта до себе в гості, а також у невеличкі поїздки, під час однієї з яких познайомила його зі своєю родиною.Що ж відбувалося далі — чудовий приклад того, що Лавкрафт геть не був проти веселощів, як би він не любив про це стверджувати. Ось, як він описував це своєму другу Альфреду Ґальпіну 👇«Вечоріло… після вечері родина почала вимагати, аби Дідунь [так Лавкрафт кликав самого себе] розважив їх деякими зі своїх театральних пародій — повір на слово, ти б ніколи не впізнав стариганя в тому, що вони на нього натягнули! У свої акторські дні я грав важкенькі лиходійські роді, та гамстедівці, здається, схилялися до робіт Джуліана Ентіджа [американський актор, який виступав у жіночому одязі й робив відповідні пародії], й не збиралися давати задню, поки не нап’яли на Дідуню кринолінову спідницю, а до неї — парасольку й капелюх! І, хоч з таким гримом було досить-таки важко думати про діалоги, вони, здавалося, були задоволені моїми імпровізаціями, і своїми довгими оплесками компенсували шкоду, завдану моїй патріархальній гідності».P.S. Від себе тільки додам, що дуже шкода, що не лишилося жодних світлин з цього дійства 🤭

📍Коли я робила швидкий огляд кількох оповідань Лі Брекетт, то зазначала, що як на людину своєї епохи письменниця досить-таки толерантно ставиться до people of color. І все більше й більше знайомлячись з її доробком, я помічаю, що переважна частина її творчості присвячена саме колонізації в різних її проявах, від насадження своїх прав і звичаїв на обжитих територіях до незаконного вивезення позаземних істот з їхніх рідних домівок.Нещодавно наштовхнулася на цікаву статтю з промовистою назвою Give 'Em Hell, Leigh! у випуску Planet Stories за 1943 рік, в якій авторка пояснює свою позицію на критику власної історії Citadel of Lost Ships.В оповіданні йдеться про чоловіка, якого доля приводить на землі крайленів, які є племенем місцевих жителів Венери. Над тихою місциною поступово чорніють хмари, адже серед боліт поблизу краю було знайдено корисні копалини, тож домівкою крайленів планують незаконно заволодіти, осушивши місцеві болота, а його мешканців пересилити у резервації, в яких туристи матимуть змогу спостерігати за їхнім примітивним способом життя. Чоловік обіцяє, що допоможе крайленам, які прихистили його, й з цього моменту розпочинається його важка й надзвичайно важлива місія з їхнього порятунку.🧐 Кому ж у статі Лі збирається дати перцю? Двом критикам, які дали відгук на історію, що обурив авторку:«…недемократичність мислення принаймні двох критиків змушує мене роззявити рота», пише вона.Коли Лі наводить приклад цитат, що її обурили, то цілі фрагменти звідти висміюють спосіб життя крайленів, стверджуючи, що таким «неасимільованим покидькам» неможливо співчувати. Ось, як на це відгукнулася Брекетт 👇«Чорт забирай! Якщо це не тоталітарні міркування, то я не знаю, що. Згідно з демократичним законодавством, будь-яка меншина, якщо вона функціонує в межах закону, має право жити, думати й вірити так, як вона вважає за потрібне. З таким же успіхом можна сказати, що ми повинні ЛІКВІДУВАТИ менонітів, амішів чи будь-яку іншу порядну й мирну групу просто тому, що вона відрізняється від нас. Навіть саме слово ЛІКВІДУВАТИ є недемократичним. Воно означає право однієї людини вирішувати, чи придатні інші люди тяготіти землю, а це, наскільки я пам’ятаю, одна з причин, чому ми воюємо».«Варто пам'ятати одну річ, коли ви плануєте ліквідацію меншин. Людське суспільство — це плинна і нестабільна плитка. І страшенно незручно прокинутися одного ранку і виявити, що раптом це ти став меншиною».👀 Допис про оповідання Брекетт з подібною тематикою можна прочитати тут, а за зазначеним вище оглядом зазирайте сюди. Та й загалом, добивши збірку оповідань Лі, я думаю, на ґрунтовний аналіз теми набереться матеріалу не на один-два дописи, тож лишається тільки чекати, коли я подужаю це опрацьовувати…

💀 «Анатомія: історія кохання» Дани Шварц — це книжка, в якій я абсолютно тверезо можу перерахувати всі її хиби, що з першого ж розділу з легкістю впадають в очі, та чомусь мені все одно не хочеться її сварити та розносити друзки. Що дійсно цікаво, враховуючи дуже банальну лінію кохання, мерісьюшність головної героїні, карикатурне змалювання тогочасної епохи, засноване на якихось загальних уявленнях про той час, а також багато-багато іншого, однак пройдемося усім поступово 👇 Є у нас двійко героїв: Гейзел і Джек. Вона аристократка з неймовірною, як на ту епоху, мрією стати лікаркою, а він має настільки мало коштів, що пошук бодай якогось заробітку змушує його викопувати мертві тіла для одного товариства анатомів. І, як це буває за усталеною формулою жанру, шляхи їхні (не)очікуваним шляхом перетинаються, призводячи до низки неймовірних відкриттів не тільки про суспільство, а й про самих себе.💀 У першому абзаці я, здається, добряче висварила книжку. Насправді історія з такою фабулою у будь-якому іншому сетінґу була б мною розгромлена на друзки, та в «Анатомії» є одна проста, хоч і специфічна, перевага: вона не боїться говорити про брудне чи торкатися «заборонених» тем. Тут ви знайдете цвинтарі, могили, мертві тіла, інфекції, хвороби, сморід брудних вулиць і все таке, від чого завмирають серця любителів історій про «темну монету вишуканої минувшини». За настроєм навіть нагадало екранізацію «Цвинтарних щурів» Генрі Каттнера у «Кабінеті курйозів Ґільєрмо дель Торо», тож з історією було, як мінімум, приємно провести кілька атмосферних вечорів, якщо ви теж таке полюбляєте. А те, як книжка просто й дещо банально написана, перенесло мене у приємну ностальгію за книжками штибу детективів про Флавію де Люс, де навмисно гіперболізовані герої співіснують у своєму невеличкому химерному світі. Думаю, саме про такі книжки я можу сказати, що з ними мій мозок відпочиває і вони є моїм ґілті плеже 🌚❌ Але, знову ж, книжка перенасичена кліше в різних своїх аспектах: від головних героїв і до свого «непередбачуваного» злодія, що абсолютно руїнить для мене решту її переваг. Маю це трошки спойлерну претензію, тож зазирайте на свій страх і ризик, але нахіба там ця фантастична/фентезійна лінія про еліксир безсмертя чи що воно таке? 🥲 Може, так воно мені виглядає, бо я ще не читала другу частину, але поки що віє саме тими жанрами. Якщо я не помиляюся і це все ж так і є, то це йде книзі тільки в мінус, бо якщо це була б історія суто про лихе й темне в людях, то було б в рази краще.💀 Хай там як, а друга частина придбана й покірно чекає свого часу, коли я захочу перемкнутися від чогось важчого. А від мене 3/5.

1 лютого 1977 року помер Едмонд Гамільтон. Творчий доробок Гамільтона такий, що там дійсно є що читати (й врешті начитатися! 🌚), хоч він і складається переважно з науково-фантастичних оповідок, що зрідка тяжіли у бік готичної чи химерної прози. 📍 Попри те, що Гамільтон, як і його дружина, Лі Брекетт, постійно випускали щось з-під свого пера, вони, на відміну від подружжя Каттнерів, за своє життя разом написали твір у співавторстві один з одним тільки раз. Кілька разів у них відбувалися так звані «неофіційні колаборації», які полягали в тому, що хтось комусь допомагав дописувати твір, позичав ідеї тощо. Головною проблемою, чому подружжя не писало нічого разом, була відмінність письменницьких методів. Лі писала «з нуля», без попередньо прописаного сюжету, а Ед же продумував усе заздалегідь. Про те, що писати разом вони не можуть Ед і Лі дізналися, коли на початку свого спільного життя Брекетт писала історію на замовлення, дала почитати її уривок Гамільтону й не змогла пояснити чоловіку, що відбуватиметься далі, тому що вона цього ще не придумала. Лі жартома казала, що цей епізод ледве не зірвав їм шлюб, тому що пара через це «погавкалася» й Брекетт все ж почала переписувати оповідку. 📍 Їхня перша офіційна колаборація сталася завдяки Гарлану Еллісону: він запропонував їм написати оповідання для своєї збірки оповідань (зрештою історія ввійшла до його антології The Last Dangerous Visions), на що подружжя погодилося й написало історію Stark and the Star Kings, в якому повертаються до своїх улюблених героїв та об’єднують їх в один всесвіт. За свого життя Гамільтон не встиг побачити це оповідання. Брекетт пережила свого чоловіка всього лишень на рік з копійками. Перед його смертю вона встигла представити пам’ятну премію Hamilton Award, яка, через її поспішну смерть незабаром після свого чоловіка, обернулася на Hamilton-Brackett Award. Вручення нагород тривало до 1986 року. 📍 Смерть Гамільтона свого часу сколихнула всіх прихильників нф: багато в чому він був новатором, включно з тим, що саме в його творах вперше з’явилася ідея того, що людина може виходити на поверхню інших планет у спеціальних костюмах-скафандрах. Тож, як йшлося у посмертній нотатці, присвячений Гамільтону в журналі Locus: «Його кар’єра простягалася на всю історію сучасної наукової фантастики, а сам він був її головним засновником. З його смертю нас полишає частина нашого світу».

🖤 24 січня 1911 року народилася Кетрін Люсіль Мур, одна з найбільш знакових жінок наукової фантастики, несправедливої забутої ще за свого життя під цілою лавиною псевдонімів та колаборацій зі своїм чоловіком. Кетрін мало ділилася подробицями свого життя, за виключенням невеличких автобіографічних довідок на початку своєї кар’єри й нечисленних інтерв’ю наприкінці свого життя, з яких, насправді, важко вичленувати щось конкретне про неї, бо переважно там або розповідається про її творчість, або ж Мур, як і Генрі, вдається до якихось кумедних містифікацій про себе. Однак у 1984 році, за кілька років до смерті, Кетрін поділилася дечим про себе для книжки The Faces of Science Fiction. Ось, що вона писала👇 «Я народилася на капустяній грядці. Запах бензину видається мені чарівним. Тільки що я розповіла найважливіші факти з мого життя, однак мені здається невдячною справою вносити в цю книжку заледве заповнену сторінку, тож я продовжу й розкажу ще кілька речей про себе. А точніше, про своє письмо. З самого початку я була орієнтована на часі. Alendar з’явився від calendar; Ednes було вирвано з Wednesday; Julhi виник «четвертого» у місяці з подібною назвою. Yarol утворився інакше: він — буквально — "королівського" [Кетрін грається зі словом Royal] походження, що є анаграмою назви друкарської машинки, яку я використовувала, коли писала Shambleau. Шамбло та Джирель перебувають у тісному зв’язку одна з одною, й обидві, я вірю, несвідомо відображають жінку, якою б я хотіла стати. Своїм літературним виливам я багато в чому завдячую Йому, Моєму Несвідомому. Якщо ви хочете дізнатися про мене ще щось, то будь ласка, надсилайте це у відділ нерозданих листів, тому що я ненавиджу писати про себе». 📍 А якщо ж без іронії, то крім письменництва, Кетрін також була талановитою сценаристкою та художницею, а також першою лавреаткою Gandalf Award, яку було обрану не через голосування. Минулого Дня Народження Кетрін я також готувала допис, в якому є ще більше інформації про неї, зібраної з різних матеріалів. 🤫 І, звичайно ж, не можу не нагадати, що в анонсованій Жупанським збірці Каттнера, що я перекладаю, низка творів написана у співавторстві Мур, включно з твором Vintage Season, який майже повністю належить перу Кетрін. Сподіваюсь, що колись вдасться попрацювати й суто над її строкатим доробком 🤪

📍 Одна з моїх улюблених тем у житті Лавкрафта — його сутичка з Форрестом Акерманом, яка зав’язалася на тлі того, що останній мав сміливість розкритикувати твори Кларка Ештона Сміта. У 1932 році, коли Акерман був всього лишень старшокласником, у журналі Wonder Stories Сміт опублікував оповідку, яка називалася Dweller in Martian Depths. Затятий прихильник фантастики, Акерман заявив, що химерній історії не місце в журналі, присвяченому нф. Лавкрафт на це заявив: «Стосовно того, як закипає Акерман, я побоююсь, що його навряд можна сприймати серйозно в питаннях, що пов’язані з критикою фантастичної літератури. Історія Сміта була дивовижною, за виключенням, хіба що, дешевого кінця, на якому наполягав редактор журналу Wonder Stories. Акерман колись написав мені листа, в якому дуже по-дитячому нападав на мої роботи, — він, здається, насолоджується словесною піротехнікою виключно заради неї самої, тож він видається абсолютно бездушним у питаннях образних вражень». 📍 Сутичка тривала цілих шість випусків журналу. Акерман настільки остогид Лавкрафту, що наступні три роки він відгукувався про нього як про «малу вошу», «розумаху-дилетанта», «придуркуватого бовдура», «юного нахабного шибеника» тощо. Однак у 1937 році Лавкрафт неочікувано змінив свою думку про Форреста, зробивши ось таку заяву: «Я переконаний, що під своєю оболонкою він, певне, чудова й талановита дитина!...що дозріла до чогось зовсім інакшого, ніж те жахливе маля трирічної давнини…Я до нього не маю абсолютно ніяких зауваг!» 🌚 На світлині: Форрест Акерман, якого «душить» актор Вінсент Прайс.

Учора, 13 січня, був День Народження Кларка Ештона Сміта — культового письменника, поета, художника й скульптора, якого справедливо в літературних колах називали одним з «мушкетерів Weird Tales» 🦇На минулі роковини ми ознайомилися з тим, що про творчість письменника казали його колеги Марґарет Сент-Клер та Кетрін Люсіль Мур, тож на цей раз пропоную читнути автобіографічну нотатку, опубліковану в 1934 році у фензіні The Fantasy Fan 👇«Я схильний думати, що моє життя, — це хороший приклад теоріям, запропонованим Лестером Андерсоном у його цікавій та провокативний статті про забобони. Хай там як, я народився у п’ятницю 13-го під знаком Козерога й Сатурна, і з того часу частенько заграю з більшістю ортодоксальних прикмет. Я не свищу в темряві, ніколи не поринав у сонники чи психоаналіз, і маю звичку ходити під сходами, якщо в певних обставинах це більш зручно, ніж обходити перешкоду. Щодо чорних котів — що ж, у мене був один протягом багатьох років, — це була надзвичайно лиховісна на вигляд істота, що володіла всіма якостями фамільяра древнього чаклуна. Можливо, це дасть змогу пояснити, як у кокосі з’явився кумис, і може бути причиною моєї здатності читати надзвичайно жаскі історії, не здригнувши при цьому ані вією. До того ж (бо ж існують як сучасні, так і древні забобони), це може пролити світло на мою повну зневіру в п’ятирічку, EPIC [тут, скоріше за все, про End Poverty in California — політичну кампанію Аптона Сінклера] та інші абсурдні утопічні ідеї. Крім того, це може обґрунтували мою відкритість до багатьох абсурдних та незрозумілих явищ, а також той факт, що я можу сприймати теорії Айнштайна, як і всю сучасну науку в цілому, зі спасенною дрібкою солоної приправи».І, принагідно нагадую, що Сміт один із небагатьох химерних класиків, яких можна прочитати українською. Більше, сподіваюсь, ніякі натяки не потрібні!