Telegram statistics channel - @fungifromyuggoth

Раз мене не відпускає читання інтерв’ю Роберта Блоха, користуватимусь цим по-максимуму 🤫Ми вже розмовляли про те, чому Мері було вбито саме ножем та з якої причини обезголовлення є таким частим явищем у книжках Блоха. Та настав час розкрити найголовнішу інтригу — чи справді «Психо» та персонаж Нормана Бейтса були натхнені Едом Ґейном та його злочинами?👉 Хто не в курсі, Ед Ґейн — американський викрадач тіл та вбивця. На рахунку чоловіка було кілька доведених убивств, однак шокував він світ дечим іншим — його дім був справжньою коморою, наповненою рештками мертвих людських тіл, які він викопував із могил і приносив до себе додому. Збігів із Норманом уже не те, щоб багато, якщо не зважати на те, що обоє вбивали людей. Але що про це казав сам Блох?Спойлер: Роберт на друзки розбиває міф, який медіа підтримують уже роками 😬«По-перше, я нічого не знав про всі ці речі, коли писав "Психо". Я абсолютно не базував Нормана Бейтса на Едові Ґейні, а лишень користувався низкою подібних обставин: будь-хто міг жити у маленькому містечку, де всі сують носа не до свого проса, і скоювати серію вбивств без жодних підозр. Але людям таке не подобається, бо їм хочеться вірити у легенду. Якщо ж докопуватись до суті, Ед Ґейн мотелем не володів. Не вбивав нікого у душі. Не зберіг собі тіло своєї матері. Нічого з цього Едом Ґейном не було зроблено».Крім того, згідно зі слів Блоха, тогочасні газети через цензуру уникали описів злодіянь Ґейна. Жорстока правда викрилась суспільству лишень за деякий час.📍 Та ця легенда, здається, не перестане жити ніколи. Блох ділився історією, як його покликали на інтерв’ю про «Психо». Головним запитанням, яке тривожило інтерв’юерів, було чи все ж створювався Норман під впливом особистості Еда Ґейна. Роберт усе продовжував товкмачити їм, що ні, від чого вони ставали «усе сумніші й сумніші».Як виявилося, інтерв’юери працювали над передачею The Inside Story: The Truth About the Ed Gein Murders! На превелике розчарування Блоха, його коментар не додали — слова письменника не вписувалися у легенду про вплив на нього Ґейна, який придумали шоуранери.🙈 Та у Роберта, між іншим, усе ж є твір про Еда у доробку, однак не художній. У 1962 році вийшло його есе The Shambles of Ed Gein, у якому він розповідає про злодіяння убивці. У ньому він зізнається, що для «Психо» надихався подібними обставинами, але аж ніяк не самим Едом, а ще проводить паралелі з твором Говарда Філіпса Лавкрафта «Картина в домі» — історією, де пересічний мандрівник потрапляє до занедбаного будинку в глушині, що належить господареві з туманним минулим…

🔪 Коли ми згадуємо про стрічку Альфреда Гічкока «Психо», то в голові одразу виринає культова сцена вбивства Меріон у ванній — ницого, раптового й холоднокровного. Таємнича постать перериває життя жінки ножем — і це далеко не просто так.Роберт Блох, автор першоджерела, зізнавався, чому вбивства у його творах переважно зчинялися саме цією зброєю:«Ніж — це, певним чином, символічна зброя; ще з прадавніх часів він був інструментом жертвоприношень […]. Його застосовували фактично у всіх релігійних церемоніях знаних нам культів Близького та Далекого Сходів, а також за часів Римської імперії. Ножі вдосконалились настільки, що стали не менш ефективними за гільйотини. Та все ж, я б назвав їх більш персоналізованою зброєю, аніж пістолет. У цьому є своєрідна інтимність, яка, я думаю, страхає ще більше, тому що це звичайний домашній об’єкт, яким користуються абсолютно різні групи суспільства, від Збройних сил Швейцарії до скаутів у Америці. Я вважаю, що це шокує читача, тож цим і користуюсь».👉 Крім цього, у романі жінку було обезголовлено, що теж не можна назвати рідкісним явищем на сторінках книжок Блоха. Та відповідь на те, чому ж так, сягала ще Робертового дитинства:«У неділю, коли всі наші родичі зібралися на вечерю, чи то мій дядько, чи то кузен, принесли живого півня. Він поніс його на задній двір, аби розділити перед тим, як покласти до каструлі, і я, абсолютно не знаючи, що зараз на мене очікуватиме, пішов за ним. Голову крикливого створіння приклали до бруска дерева — аж тут сокира злетіла догори. За мить, попри мій жах та здивування, безголова біла курка оббігла колом подвір’я, поки струмінь крові вивергався й фонтанував із культі на її шиї.А потім я ще дивуюся, чому стількох із моїх історій присутнє обезголовлення».📍 Самого ж Нормана Бейтса, свого популярного персонажа-вбивцю, Блох вважав «сучасною реінкарнацією» Джека-Різника: тому що, як і Джеку, Норману вдалося не тільки успішно провернути свій злочин, а й при цьому спантеличувати людей запитанням, ким же він є насправді.«У 1958 році, коли я написав роман, він, здається, був першим серійним убивцею, який зібрав так багато уваги. Та як убивця він наче й відомий, але… все ж таки лишається безіменним. Якщо ви читали «Психо», то зметикуєте, що його сусіди не знали, ким він є, та й він сам не надто розумів, що є вбивцею. Та він цілком міг би бути чиїмось сусідою — у нас із того часу достатньо прикладів, коли чиїсь сусід чи сусідка, виявлялося, мали подібні нахили».🔪 Безумовно, «Психо» — найбільш відомий його твір, тож ім’я Блоха нерідко ставлять із цією назвою в один асоціативний ряд. Роберта, однак, це не ображало — згідно з його слів, це пішло від видавців, які завжди прагнуть прив’язати твоє ім’я до зробленого тобою успішного «продукту». «Я тепер просто з цим живу й ніяк не намагаюсь цього уникнути», — зізнавався він 🤷‍♀️Своє головне дітище, однак, до улюблених у себе ж романів він не зарахував — натомість назвав історії Night of the Ripper та The Star Stalker. Та все ж, цитуючи його слова:«Я написав приблизно двадцять два чи три романи, тож це все дуже складно. Вони всі мої діти й мені по-своєму подобається кожен із цих маленьких покидьків».

📍 Роберт Барлоу був другом Говарда Філіпса Лавкрафта з 13 років. Дружба їхня зав’язалася завдяки листуванню — самотній підліток у Флориді не мав товаришів, які б розділяли його естетичні й цілком дорослі інтереси, тож запросив до себе в гості старшого письменника, який не знав, що перед ним фактично дитина. Барлоу, аби не відлякати свого кумира, навіть не показував йому світлин — стверджував, що в нього фурункул на обличчі.Тоді Говард провів у Барлоу сім тижнів: друзі веслували, збирали ягоди (Лавкрафт навіть ділився історією, як відбився від решти групи, впав у струмок і втопив свій врожай), складали вірші тощо. З тих пір Лавкрафт та Барлоу регулярно зустрічалися й гостювали один в одного й під час спільного часу разом з’ясували такий цікавий нюанс: вони є далекими родичами один одному! Барлоу і Лавкрафт виявилися кузенами в шостому коліні й мали спільного предка — Джона Ратбона чи Ратбуна, народженого в 1658 році.👉 Цікаво, що спільного пращура Лавкрафт ділив і зі своїм біографом — письменником-фантастом Лайоном Спрегом де Кампом. Його предок, Калеб Лайон, був одружений на Анні Філіпс, доньці Асафа Філіпса, прапрадідуся Лавкрафта.Сам Лавкрафт із де Кампом не був знайомий, тож не знав про їхню спорідненість, хоч, без сумнівів, вивчаючи свій родовід він мав наштовхуватися на імена їхніх спільних предків.✍ Фактом про свого спільного з Барлоу родича Лавкрафт поділився із Кетрін Люсіль Мур, яка спілкувалася з ними обома. На цю новину письменниця відповіла милим припущенням:«Цікаво, а якщо через століття, на якомусь із віддалених форпостів неблизьких кордонів цивілізації, на Сатурні, що обертається коло Місяця, чи на космічному кораблі, що несеться між Марсом та астероїдами, двійко незнайомців, обмінюючись спогадами, аби згаяти час, з’ясують, що їхні далекі-далекі предки, яких звали Лавкрафт і Мур, колись знали один одного?».Ці двоє спільних родичів не мали, але їхня «далека-далека» рідня все ж буде приємно здивована, що їхні пращури колись знали один одного.

🖌 Хто на початку свого письменницького шляху не набивав ґулі і не писав таке, від чого шкіра сиротами вкривалася? Подібне траплялося навіть із визнаними класиками: Рей Бредбері — не виключення. Те, що йому безумовно допомогло краще розібратися із авторським ремеслом, була поміч більш досвідчених колег та друзів, які редагували та дописували деякі з його творів, місцями сварили й надавали безцінні поради.Якби Рей у віці сімнадцяти років не потрапив до Science Fantasy Society, його життя безумовно склалося інакше: зустрічі однодумців проходили щочетверга в кафе Cookson’s, яким володів чоловік на ім’я містер Клінтон, що дозволяв бідним письменникам їсти безкоштовно. Там Рей і зустрів своїх двох найвідданіших учителів — Генрі Каттнера та Лі Брекетт.📍 Генрі, якому на той момент було трошки за двадцять, уже встиг заробити собі своєрідний статус зірки й допомагав юному Бредбері: він регулярно надсилав оповідання Рея до журналу Astounding, хоч йому й не вдавалося їх продавати, змушував свого «учня» постійно переглядати нові випуски Amazing Stories, виписував йому величезні листи про оповідання, які Рей написав тощо.Каттнер навіть дописував за Рея оповідання: так і сталося з історією The Candle, що вийшла в 1942 році у випуску журналу Weird Tales. Бредбері згадував:«Останні двісті слів у The Candle були написані ним. Він написав їх, аби показати, як завершувати історії, але я сказав: "Я не зможу придумати нічого краще, можна я лишу твій кінець?". Він сказав: "Залишай". Тож кінець цієї історії — його. Вона не надто хороша, але це був початок: моє перше оповідання у Weird Tales».🤲🏻 Таким чином Бредбері не раз допомагала і Брекетт: в одній з його історій, The Scythe, що вперше вийшла у 1943 році у Weird Tales, перші п’ятсот слів були написані нею (що цікаво, враховуючи, що сама Брекетт ніколи не публікувалася у цьому журналі 🤨), бо в Бредбері ніяк не виходило оформити гарний початок для історії. Те саме сталося й з іншим оповіданням Бредбері — Tomorrow and Tomorrow.Згодом, коли Бредбері більш затвердився у своїй письменницькій ролі, Лі теж попросила його про послугу — допомогти написати їй історію Lorelei of The Red Mist, коли у неї було обмаль часу на це. Бредбері згадує, як дав Брекетт прочитати готовий результат:«Вона вже закінчила половину історії, тож їй потрібні були останні шість чи сім тисяч слів, наскільки я пригадую. Чи зміг би я це зробити? Простіше простого. Я — клон Брекетт».«За десять днів я написав останню половину Lorelei і відправив її Лі.— Та будь ти проклятий! — кричала вона. — Це неймовірно! Я не можу сказати, де закінчуюсь я і починаєшся ти.Я думаю, що навіть просльозився. Це було щось на кшталт випуску з Брекеттської академії».🖌 Звичайно, це були далеко не всі письменники, з якими Бредбері судилося познайомитися у той період:«Я отримував подібну увагу від усіх цих прекрасних письменників і я дуже вдячний їм за їхнє натхнення».На світлині: Вірджинія Лейні, Рей Бредбері та Марк Бланк.

🖌️ Якось ми вже говорили про дебютне оповідання Кетрін Люсіль Мур Shambleau, яке без жодних проблем Фарнсворт Райт прийняв до публікації у Weird Tales із першого разу. Однак історія другого оповідання, написаного Мур і відісланого нею до журналу, була не такою райдужною.👉 Мова йдеться про Werewoman, яке стало по-своєму багатостраждальним. Це — друга історія із циклу пригод Нортвеста Сміта, у якому він, поранений, переховується у лісі, але швидко розуміє, що за ним слідкують перевертки. Певною мірою це найбільш дивне оповідання Мур із циклу, у якому химерного більше, аніж науково-фантастичного.Цікаво, що відмовившись від оповідання, Райт високо оцінив ілюстрацію до твору, яку Кетрін прислала також. Редактор просив письменницю доопрацювати історію, але, як вона згодом зізнавалася, «моя голова перетворюється на суцільний вакуум, коли я за це беруся».🥲 Однак дивним в оповіданні був не тільки сюжет, а й вся історія правовласництва на нього. Згідно зі слів Кетрін трапилося таке:«Її опублікували. З часом я, дуже тупо, передала її фанатському журналу, у якому історію хотіли опублікувати. Я подумала: "Ну, ніхто, окрім купки фанатів, не побачить її… Вони достатньо щедрі й добрі, аби не брати до серця те, що я так паскудно виконала свою роботу!". Однак помилка полягала в тому, що я не зрозуміла, що вони зареєструють на неї авторські права».Оповідання, між іншим, «дебютувало» в аматорському журналі Роберта Барлоу Leaves №2 за 1938 рік.📍Та найбільше Кетрін розлютив учинок Сема Московіца, який, за її словами «учинив як зазвичай». Дочекавшись, коли права на оповідання закінчаться, він передрукував його, ніц не заплативши письменниці.«У мене були історії, які передруковувалися після того, як закінчувався строк авторського права, і мені завжди за них платили. Видавці такого не роблять, але Московіц — це виключення з правил, із яким нічого не вдієш».Через плутанину з авторським правом у твору й донині є біди з наявністю у відкритому доступі. Повністю його можна прочитати в журналі Pulp Adventures №36 або ж у сканах журналу Leaves, які досить-таки вільно гуляють інтернетом.

2 січня 1951 року, покінчивши життя самогубством, помирає Роберт Барлоу — американський письменник, поет, антрополог і, ким його запам’ятали найбільше, друг, кореспондент та виконавець заповіту літературної спадщини Говарда Філіпса Лавкрафта.📍 Життя чоловіка було коротким та трагічним, однак за свої тридцять з гаком років він встигнув заробити чимало здобутків якщо не в літературі, то принаймні у дослідженні мексиканської історії. З 1943 року Барлоу переїхав жити до Мексики, де працював викладачем, а через п’ять років став завідувачем кафедри антропології у місцевому англомовному коледжі. Роберт зокрема був знавцем мови нуатль (ацтекська мова) і навіть публікував нею газету.Подейкують, що Барлоу вчинив суїцид після новорічної вечірки, коли його орієнтацію (він був ґеєм), було викрито одним із його студентів. Він замкнувся у своїй квартирі в районі Аскапоцалько, Мехіко, та почепив на двері записку: «Не турбувати. Я хочу довго спати».Із хлопцем окрім Лавкрафта міцну дружбу також тримала і Кетрін Люсіль Мур: вона бувала в гостях у нього так само, як і він зазирав до неї в Індіанаполіс. В одному зі своїх інтерв’ю вона поділилася такими спогадами про Роберта:«Ми дуже здружилися — багато листувалися. Я навідала його в їхньому сімейному домі у Флориді й познайомилася з його матір’ю. Він був самотній серед своїх книжок, тож був радий, що там з’явився хтось, із ким можна поговорити».«Дуже складна людина зі своїми комплексами, які йому було важко переживати».«Наскільки я зрозуміла, він помер десь у Мексиці, де вивчав одну з втрачених мов індіанців Центральної Америки, яку до того ніхто не перекладав. З того, що чула, десь перед своєю смертю він був на порозі її відкриття. Тож це велика втрата — шкода, він не жив у той час, коли його особливості сприймалися краще».👉 Цікаво, але життя Барлоу свого часу також перетнулося із життям іншого відомого письменника поза колом друзів Лавкрафта. Під менторством Роберта іспанську мову, мексиканські кодекси та мову майя вивчав відомий бітник Вільям Берроуз. 11 січня він написав своєму другу Аллену Ґінзберґу лист, у якому описував смерть Барлоу:«Один професор-квір з K.C., Mo., завідувач кафедри антропології тут, у Мехіко-Сіті-Коледж, де я заробляю свої сімдесят п’ять доларів на місяць, вирубив себе кілька днів тому, наглитавшись таблеток. Обблював усе ліжко. Не розумію я цього самогубного потягу».Можливо, творчий доробок Барлоу надзвичайно скромний на тлі літературних здобутків інших, та його антропологічна робота була настільки блискучою, що деякі з його робіт досі цитуються, а концепти — застосовуються й донині. Хтозна, яких би висот він досяг у своїх роботі, якби прожив довше…На світлині нижче група, студентів Мехіко-Сіті-Коледжу, серед яких є Роберт разом із Вільямом.

🎥 Трішки більше місяця назад у Academy Museum of Motion Pictures (ні, я не помилилася каналом. Сюди теж обов’язково зазирніть, бо в цьому році там, сподіваюсь, усе ж виходитимуть дописи) запустили виставку Screenwriting: Takes on LA Noir, яка фокусується на сценаріях трьох стрічок, написаних упродовж минулих п’ятдесяти років: Double Indemnity, Pulp Fiction та The Long Goodbye.📍The Long Goodbye — неонуарний фільм 1973 року, знятий Робертом Альтманом, який є адаптацією однойменного роману Реймонда Чендлера 1953 року. Сценарій до стрічки доручили Брекетт з однієї простої причини: жінка вже працювала над адаптацією роману Чендлера The Big Sleep разом із Говардом Гоксом, лишивши всіх у суцільному захваті від своєї здатності писати брутально-саркастичні репліки. Сам Альтман пригадує, що коли продюсери запропонували її, він із радістю погодився. Перемовини стосовно сюжету тривали три дні: сценарій майже не відрізнявся від готового фільму.Робота над цієї стрічкою, однак, вимагала більших зусиль, аніж просто адаптувати книжку для екранізації. Хто зачитувався Чендлером, той знає, що це специфічне читання, яке повністю відповідає своїй епосі. Брекетт довелося майже повністю відійти від колись написаного нею ж сценарію, адже багато що змінилося з того часу: по-перше, на цей раз Філіпа Марлоу грав не покійний вже Гамфрі Боґарт (а нового актора Брекетт вважала повним міскастом, адже він мав «ніжне лице, добрі очі, а ще йому бракувало того напилу злоби, з яким ти асоціюєш подібних персонажів»), по-друге, це найдовша книжка з серії, яку потрібно було органічно вписати у кіносценарій, а по-третє, що було водночас і найбанальнішим і найважчим, пряма адаптація Чендлера для 70-тих була б просто нецікавою та неактуальною на тлі інших кіноновинок і сучасних кримінальних стрічок.👉 Зрештою вийшла цікава кіноадаптація у декораціях свого часу, якій, однак, не вдалося перегнати по культовості The Big Sleep з низки причин: починаючи від іменитішого режисера й закінчуючи шикарним дуо Боґарт-Беколл.Щодо самої виставки, її основна мета — дослідити, як ці троє фільмів змогли змінити правила сценаристики у нуарних фільмах, відбуваючись на тлі декорацій Лос-Анджелеса.Експозиція про Брекетт містить її оригінальні записи та нотатки стосовно сценарію та сюжету оригінальної книжки.Світлину взяла звідси.

Якщо ви не знаєте, як прикольно назвати свого партнера, а всі ці «котики» і «зайчики» вже приїлися, то у Говарда Філіпса Лавкрафта й Соні Ґрін є для вас одна ідея 🤫У ті часи, коли майбутнє подружжя тільки починало спілкуватися, у них була надзвичайно активна переписка (хоча, подивимось правді у вічі, з ким тоді у Лавкрафта тільки активної переписки не було 🌚). Тож якщо ви все ж вирішите прочитати їхні листи, то гарантовано зустрінете там два імені — Сократ і Ксантіппа. Так Лавкрафт і Ґрін підписували кореспонденцію один одному.👉 Соня розповідала, звідки це все пішло:«Прізвиська Сократ і Ксантіппа були вигадані мною, тому що, по мірі того, як ішов час, наша переписка ставала все більш і більш інтимною, і я чи то побачила це в Говарді, чи ж то сама наділила його сократівською мудрістю та генієм, тож у жартівливому настрої підписала себе як "Ксантіппа"».📍 Ксантіппа — Сократова дружина, ім’я якої, однак, стало поняттям для опису норовливої та сварливої жінки, яка не пропустить можливості влаштувати скандал. Що доволі іронічно, бо в їхньому шлюбі Соню точно не можна було такою назвати!Дотеп зайшов достатньо далеко — на день народження Соні Лавкрафт навіть підготував для неї вірша, який називався To Xanthippe, on Her Birthday, а також неодноразово підігрував їй, підписуючись Сократом.На світлині: Говард Філіпс Лавкрафт та Соня Ґрін 👇

🖌 Про запозичення та перетини у творчості фантастів можна говорити багатенько. Нещодавно у мене дійшли руки прочитати кілька сторінок критики Сема Московіца на твори Генрі Каттнера, завдяки яким мені відкрилося кілька цікавих збігів. Спішу ділитись!Почнемо з одного, на мою думку, з найсумніших творів Каттнера, написаних у співавторстві з Кетрін Люсіль Мур — Mimsy Were the Borogoves. Мало того, що в цій історії подружжя цікаво обігрує дивакувате походження «Аліси в Дивокраї», так ще й розповідає абсолютно унікальну історію про родину, яка стає жертвою своєрідного експерименту науковця з далекого майбутнього. У дітей подружжя Парадін з'являються іграшки, які змінюють мозкову структуру малечі, «тренуючи» їх мислити шаблонами, не притаманними їхньому часу. Московіц вважає, що оповідання, ще за життя авторів отримавши визнання, стало натхненням для історії Рея Бредбері The Veldt.📍 Якщо Каттнер віддає данину Керролу, то Бредбері — Джеймсу Баррі, назвавши своїх персонажів Пітер та Венді. У цих дітей є незвичайна дитяча — шпалери у ній здатні відтворювати будь-яке місце на планеті. У них цим місцем є вельд, що відверто лякає їхніх батьків: серед посушливих африканських плато у кімнаті їхніх дітей завжди зображено левів, які щось поїдають. Оскільки кімната є відображенням уяви дітей, батьків починає непокоїти їхня одержимість темою смерті. Тоді вони звертаються до психолога (цікаво, що в Mimsy Were the Borogoves одним з персонажів також є лікар, який навідує юних Парадінів, спостерігаючи за змінами в їхній поведінці), аби той допоміг вирішити цю проблему. Твір, однак, закінчується досить-таки трагічно, як й історія Каттнерів.📻 Ще одним відомим твором Каттнера є оповідання Twonky. Це історія про подружжя, яке придбало радіо, але не знало, що створене воно було загадковим чоловіком з майбутнього. Радіо це ж насправді є своєрідним цензором, яке не дає своїм власникам робити те, що буцімто буде шкодити їм самим. Опіка пристрою часом сягає справжнього абсурду: істота забороняє пити зайву чашку кави чи читати книжки, сюжети яких буцімто напружуватимуть його господарів. Дві подібні історії є і в Джека Вільямсона — це With Folded Hands… та …And of Searching Mind, де також є роботи, що забороняють виконувати людям роботу, яка може їм гіпотетично нашкодити. Сам же Каттнер у Twonky намагався наслідувати стиль та теми Джона Коллієра.👹 До творчості Коллієра Каттнер звертатиметься ще не раз, як мінімум — у своїй історії Call Him Demon. У Каттнера ми знайомимося із дітьми, які, відвідуючи дім своєї бабусі, починають розуміти, що один з їхніх дядьків, що там живе, є проекцією позавимірної істоти, яка живе у печері під їхнім домом. Й істота ця, між іншим, відчуває тільки ситість та голод, тож дітворі рано чи пізно доведеться вигадувати спосіб, як би втихомирити жагу почвари до сирого м’яса. У Коллієра є історія Thus I Refute Beelzy — про хлопчика з вигаданим другом, який зростає разом із батьком-тираном. Чоловік не вірить у синові вигадки, за що його карає… ця сама істота!Та, звичайно ж, подібних перетинів значно більше — Каттнер надихався багатьма жанровими класиками й сам місцями на такого обертався.А ви діліться, якщо пригадуєте ще якісь цікаві фантастичні історії, в яких автори надихалися один одним.На зображенні: ілюстрація Ала Паркерса до The Veldt 👇

Подумалося мені, що якось неправильно в році Коня стартувати з допису не про цю тварину! Але, на щастя, мені є що розповісти цікаве й про коників, і про наших улюблених письменників 😉🐎 Поговоримо сьогодні про Енн Маккефрі. Я вже й раніше розповідала, що дитинство майбутньої письменниці було усамітнене, адже старшим братам не подобалося гратися зі своєю молодшою сестрою. Так Енн і звернулася до книжок та тварин: у родини було кілька котів, одного з яких дівчинка навіть зодягала в ляльковий одяг і катала у візочку. Та справжнім відкриттям для Енн стали коні: у ті дні нерідко можна було побачити, як кінні вози від дверей до дверей розвозили людям молоко. Тоді Енн пообіцяла собі, що теж колись матиме власного коня. За деякий час вона почала вчитися їзди верхи у дівчачому скаутському таборі й там, за її словами, у неї й сталася перша «коняча любов».🤝 Енн не зрадила своїх дитячих принципів, придбавши собі коня на ім’я Містер Ед, з яким вона не розлучалася усе його життя. Це було одне з її улюблених занять — виходити з кухні зранку, вигукувати його ім’я та спостерігати, як він підбігає до неї. Тварину вона навіть згадувала у присвяті в романі The Kilternan Legacy. Його смерть Енн перенесла вкрай важко — та саме в період, коли вона найгостріше переживала його втрату, їй зателефонував син і сповістив про народження її першої онуки. Таке поєднання скорботи й радості дало Енн поштовх написати останні два розділи історії Moreta: Dragonlady of Pern.📍 Упродовж життя письменниця не розгубила любові до цих тварин: до 1985 року Енн навіть збудувала розкішну стайню на дванадцять місць, яку її сусіди називали Horse Hilton. Якось туди завітав відомий тренер Вільям Міклейм, провівши там змагання Golden Saddles Young Riders Competition. Зі стайнею Енн також була пов’язана така дуже мила історія: колись письменниця познайомилася із сусідським парубком, який задумувався над тим, аби втекти з дому, бо його батько був проти того, аби хлопець поєднував своє життя з конями. Тоді ж Енн взяла його працювати на себе. У результаті хлопцеві вдалося заробити необхідний досвід, аби стати інструктором з верхової їзди, і, здобувши відповідну освіту, він усе ж зміг реалізувати своє бажання.🖌️ Звичайно ж, теми коней Енн не оминула й у своїй творчості: жінка зокрема написала історію Black Horses for the King — роман про хлопчика, чиєю пристрастю та захопленням було усе, пов’язане з конями. Та й, здається мені, мало для кого стане секретом, що знамениті історії авторки про драконів та їхніх вершників мають свої витоки саме з любові Енн до коней та тих її знайомих, що цю любов поділяли. До прикладу, її героїня Лесса була заснована на знайомій Енн, яка їздила на цих «великих, упертих та швидких тваринах».Звичайно, кінь та дракон — це різні речі. Але одне можна сказати упевнено — захват маленької Енн перед цими величними й норовливими тваринами майже стовідсотково послугував тим, завдяки чому ми тепер загалом знаємо про таку місцину, як Перн.На світлині: Енн разом із Містером Едом 👇