гриб з юґґота

🎬 Alfred Hitchcock Presents — американський телевізійний серіал-антологія, створений та спродюсований Альфредом Гічкоком, що транслювався з 1955 по 1965 роки. Тематика кожного епізоду переважно впиралася в жанри трилеру чи детективу, хоч деякі з серій все ж загравали з фантастикою та містикою. Так, наприклад, в антології можна побачити епізоди, накладені на сюжети Фредеріка Брауна, Амброуза Бірса, Роберта Блоха, Джона Віндема тощо. Важко не згадати й про Рея Бредбері, який має в серіалі аж сім «своїх» серій: Special Delivery, The Faith of Aaron Menefee, And So Died Riabouchinska та інші.Письменник відгукувався про режисера так:«Я завжди любив Гічкока, а коли побачив його шоу, то зрозумів, що ми схожі по духу».«Дуже добрий та милий чоловік з прекрасним почуттям гумору».🎬Перший сценарій, написаним Реєм для шоу, був для епізоду Shopping for Death, заснованого на його оповіданні Touched With Fire. За нього Бредбері отримав $2250.З іншими продюсерами він описував свої стосунки так (в якийсь момент Гічкок передав свої повноваження іншим людям у команді):«Я приходив до студії, переказував їм свою ідею або показував оповідання, і, якщо їм це подобалось, то вони казали: "Агов, а це круто, йдіть і починайте роботу". Тоді я писав сценарій і надсилав їм. Потім же я приходив на обід наступного тижня й вони ділилися зі мною, що ж там добре, а що погано. Якщо я погоджувався, ми вносили зміни. Якщо ж ні, то пояснював їм, чому так і чому я нічого не змінюватиму».📸 Попри плідну співпрацю й хороші стосунки безпосередньо з самим Гічкоком, попрацювати разом над спільною стрічкою їм не судилося, хоч такі передумови й були.На одній з їхніх зустрічей Гічкок дав Бредбері видання, в якому були The Birds Дафни дю Мор’є, аби він написав по оповіданню сценарій. Зустрівшись знову, Рей сказав, що він уже працює над проєктом, який буде готовий тільки за два тижні. Гічкок сказав, що стільки чекати не може. Тоді між ними стався такий діалог:— Містере Гічкок, ви маєте почекати. Я не можу зараз на вас працювати.— А на кого ж ви зараз працюєте?— Містере Гічкок, я працюю на вас. Над вашим телесеріалом. Зрештою стрічка The Birds усе ж вийшла у 1963 році, але як більш вільна адаптація оповідання дю Мор’є. Сценарій для фільму писав Еван Гантер і Рей оцінив його вкрай низько:«[Гічкок] не міг чекати, тож, кінець-кінцем, й отримав той жахливий сценарій з мерзенним закінченням. Однак я не кажу, що зміг би виправити кінець… Не знаю. Та фільму таке закінчення точно не пасує».На світлині: Рей Бредбері та Альфред Гічкок👇

— Мама завжди казала, — вдумливо підмітила Тельма, — що якщо ти відшукаєш правильні Руки, то тобі ніколи не доведеться більше полювати. Та якщо ж тобі попадуться не ті, казала вона, то вони виявляться ще згірше за собак. 😺 У 1988 році Урсула Ле Ґвін видала книжку під назвою Catwings. Це дитяча історія про чотирьох кошенят з крилами, які вчаться самостійно виживати без своєї матері-кішки. Про зародження цього сюжету Урсула згадувала таке:«Я просто уявила кота з крилами й подумала: "Ой, як потішно! Чому б котам не мати крил?", а тоді: "А що б було, якби вони їх насправді мали?". Ось так ця книжка й з'явилася».📍Catwings — перша частина з тетралогії. Будьмо відверті, дорослим в цьому сюжеті навряд відкриється щось нове, однак легкі пригоди незвичайних тваринок, так ще в поєднанні з розкішними ілюстраціями C. Д. Шиндлера, точно подарують вам пару-трійку приємних вечорів. Ще приємно дивує, як історія Ле Ґвін по-своєму реалістична й жорстока, про що й відмічав Дік Джексон, її редактор. Основною причиною його невдоволення стала подія, яка дала поштовх усій історії: коли мама-кішка «покинула» своїх кошенят.«Він сказав, що діти будуть налякані — я їх поперелякую. А я подумала: "Я не хочу цього робити. Але саме так коти й чинять". Я отримувала листи від дітей з бідніших міст, в яких було: "Я ненавиджу місіс Джейн [мати-кішку]. Вона полишила своїх дітей"».І це далеко не все: шибеники мають проблеми з пошуком харчів, встрягають у криваві сутички з іншими тваринами й намагаються вижити у складних природних умовах! У дитячих історіях і справді часом не вистачає «погляду» на суворі дорослі, або ж просто реалістичні й неприємні речі, однак Ле Ґвін майстерно вплітає їх в історію, не роблячи її при цьому травматичною для маленького читача. У мене й самої на початку склалося неприємне враження про маму-кішку, аж поки я сама не задумалася: та ж у світ тварин все саме так і працює! Так що Урсулі вдалося вивести на почуття навіть дитину всередині мене, раз я на хвилинку повірила в «людяність» цих котів.😺 Поки що я проковтнула тільки першу частину, але вже очікую моменту, коли почну знайомство далі. І дуже сподіваюсь, що книжки перекладуть українською!Якщо раптом хто надумає, звертайтеся 🌚

🚀 У 1968 році вийшов класичний науково-фантастичний фільм Стенлі Кубрика 2001: A Space Odyssey, сценарій якого писався разом з Артуром Ч. Кларком, англійським письменником-фантастом.Особисто я ані книжки не читала, ані фільму не переглядала, хоч це й входить до моїх планів, однак Лі Брекетт усе ж якось вдалося втілити задумане мною в реальність: стрічку вона-таки дивилася й пригадала про це в діалозі з Тоні Макліном, коли той брав у неї інтерв’ю. Ремарка письменниці про стрічку була жорсткою, але дала поштовх цікавим роздумам про науково-фантастичне кіно, тенденції тогочасного жанру та… песимізм:МАКЛІН: Ви ж бачили 2001, чи не так? Чи ви б не назвали це науково-фантастичним фільмом?БРЕКЕТТ: Мушу визнати, я вийшла десь посередині.МАКЛІН: Тому що у ньому немає нічого «життєствердного» [перед цим вони розмовляли про те, що сучасній для них фантастиці не вистачає епічної помпезності, «іскри», меншої прив’язки до академічності, до якої письменники починали вдаватися все частіше]?БРЕКЕТТ: Мені він здався тупуватим. Початкова сцена, на мою думку, була чарівною […]. Що ж, мені шкода, та це просто не моє. Я сам фільм не критикую.МАКЛІН: […] А які ваші улюблені науково-фантастичні фільми?БРЕКЕТТ: The War of the Worlds.МАКЛІН: А як щодо Them?БРЕКЕТТ: Them теж.МАКЛІН: А як щодо The Body Snatcher’s Дона Сіґеля?БРЕКЕТТ: Так, це було добре, дуже-дуже добре. Forbidden Planet — той, що ж Вальтером Піджеоном, про креллів та стародавню цивілізацію […]. А ще Rocket Ship XM, хіба що з винятком того ідіотського сюжету, коли вони вирушають в одне місце, в якому все летить шкереберть, й згодом опиняються в іншому, в яке насправді б могли потрапити ще спочатку… Це був хороший фільм. Всі фани його зненавиділи. Мені ж сподобався безкомпромісний кінець: вони мають розбитися й ніщо їм не допоможе.МАКЛІН: Тож ви не проти песимізму в сучасних науково-фантастичних фільмах?БРЕКЕТТ: Песимізм мені теж набридає з однієї простої причини: окрім наукової фантастики я ще також величезна прихильниця стародавньої історії ще з тих пір, як я, будучи зовсім малою дитиною, у школі поближче познайомилася з давнім світом. І він завжди був таким місцем, Господи, сповненим конфліктів, кровопролиття, епідемій, голоду. Він сам собою перевертався догори дриґом три чи чотири рази. Клімати змінювалися. Цілі види вимирали. Тамерлан перерізав сім тисяч своїх же людей. Хрестоносці повбивали сімдесят тисяч в Єрусалимі. Це світ жахливий — він завжди таким був. А ще він надзвичайно прекрасний — я люблю його. Я проживу недостатньо довго, але побачити те, що хочу. Я не поділяю песимізму з приводу того, що все просто жахливо й людство занепадає. Ні, я такого не маю! Я не маю параноїдального погляду на світ, який є в деяких з письменників, що є для них цілком прийнятним. Їхнє право й я бажаю їм радості від цього.

🙌 Як ви знаєте, у мене є кілька перекладацьких проєктів, зокрема збірка Генрі Каттнера й ще кілька штук, які поки я не можу анонсувати. В університеті ремесло перекладу ми оглядали дуже побічно, тож коли я закінчила свій перший текст, то однозначно вирішила, що хочу поглибити свої знання й загалом дізнатися, над чим мені ще варто працювати. Тоді у квітні проходив курс «Літературний переклад» від Litosvita, на який я й подалася.Лектори там неймовірні, лекції цікаві й охоплюють не тільки суто переклад, а й такі подальші етапи роботи з ним, як редагування й роботу з видавництвом. Практичні ж невеликі, однак цікаві й нерідко каверзні, що дає змогу краще закріпити отримані знання.✍ Я мріяла перекладати Генрі Каттнера кілька років, а дрібка ініціативності й навичок дала мені змогу це реалізувати. Упевнена, що серед вас також є ті, хто хоче перекладати книжки, однак не знає, з чого почати й як організувати цей процес.❗15 вересня цей курс проходитиме знову. Серед лекторів зокрема будуть Стасюк і Пітики, а це означає, що якщо ви цікавитеся якимись особливостями перекладу жанрової прози, то вам буде до кого звернутися. Мовчу вже про те, що це далеко не весь перелік крутих лекторів, тож зазирайте на сайт Litosvita, дізнавайтеся більше про реєстрацію на курс і поповнюйте нашу скарбницю важливих текстів, перекладених українською.#грибна_інтеграція

👾 Відносно нещодавно ми з вами пригадували комп’ютерні ігри, створені за мотивами наших улюблених творів. Серед них я назвала гру I Have No Mouth, and I Must Scream, засновану на однойменному оповіданні Гарлана Еллісона про надпотужний комп’ютер, який утримує в рабстві п’ятьох останніх людей на цій планеті й піддає їх нескінченним тортурам.Гра якраз-таки й тримає свою оптику на людських героях, виділивши на кожного з них окремий сюжетний наратив. Так ми й отримуємо дуже атмосферний, психологічно страшний та напружений пойнт-енд-клік, де певні недоліки персонажів постають метафоричним лабіринтом сюжету, яким ми маємо просуватися, поки за нами тягнуться такі теми, як фізичне та психологічне насильство, геноцид та божевілля.📍 I Have No Mouth, and I Must Scream в 1995 році випустили видавці ігор Cyberdreams та The Dreamers Build. Над її створенням працював також сам Еллісон, зокрема озвучив суперкомп'ютер та написав сценарій на 130 сторінок. Цікаво, що до гри також була випущена офіційна книжка-стратегія, яка мала б полегшити гравцям проходження. Звичайно ж, передмову до неї написав Еллісон, тож сьогодні дізнаємося трошки більше про створення цієї культової гри з його вуст.Ось як він згадує початок своєї співпраці з Cyberdreams:«Вони завітали до мене посеред глупої ночі, ці людожаби в шовкових костюмах з гігантської організації-мегаполісу, що називається Cyberdreams, і запропонували купу грошей […], а тоді пошепки закумкотіли своїми демонічними голосами: «Дозволь нам збагатити тебе! Просто продай нам право використовувати твоє ім'я та назву твоєї найвідомішої історії, і ми зробимо тебе настільки багатим, що жодному смертному такого не снилося, — навіть Аарону Спеллінґу, нашому жабобрату за багатством».Про кінцевий результат же Еллісон давав такі цікаві коментарі:«Мені б хотілося, аби вона вийшла страшнішою й дещо лиховіснішою, та гірка правда все ж полягає в тому, що я просто хотів перевірити, чи це насправді вийшло б зробити. Створити комп’ютерну гру, яка буде кращою за всі, що вже були створені до того».«Я не хотів створювати ще одну тупу аркадну стрілялку […]. Для мене було надзвичайно важливо розробити гру, яка б підкреслювала етику, відвагу і доброту як найкращі інтелектуальні інструменти для перемоги в ній. Чим благородніше ти себе повівся, тим краще будуть твої справи […]. Я просто хотів, аби вона була крутою. Розумієте, що я маю на увазі?».«Якщо ця гра збентежила й засмутила вас — тому що на кожному її розгалужені є щось, що має вас засмутити — і не завдяки прибульцям, що вискакують з ваших грудей, а усвідомленням, припустимо, жахів Голокосту чи постійних особистісних переживань від зґвалтування, або ж тому, як ми даємо минулому диктувати наше майбутнє — то я спатиму спокійно й в затишку, запхавши цієї ночі великого пальця собі до рота».«Я хотів зробити гру, в якій неможливо перемогти».😅 Ліричний відступ, але мене з грою десь так і вийшло: я далі одного з персонажів так і не просунулась, тож безжально закинула її, хоч і мрію нарешті пройти повністю 🌚 А якщо ви все ж пройшли її, то обов’язково діліться враженнями!

⭐ У 2024 році канал PBS презентував мінідокументальний фільм Judy-Lynn del Rey: The Galaxy Gal, присвячений Джуді-Лінн дель Рей, редакторці, одній зі співласниць видавництва Del Rey Books та четвертій дружині письменника Лестера дель Рея. Життя Джуді-Лінн — чудова ілюстрація-відповідь усім, хто продовжує торочити, що фантастика тих часів була суто чоловічим жанром, в якому також фігурували виключно чоловіки. Однак, як це часто буває, попри свої здобутки про неї знає не так вже й багато людей, тож сьогодні виправляємо це 👇⭐ Джуді-Лінн розпочала свою кар’єру з журналу Galaxy, певний час будучи його головною редакторкою. Співпрацю з жінкою високо відзначали як Артур Ч. Кларк, так і Філіп К. Дік, який взагалі прирівняв її до Максвелла Перкінса, відомого літературного редактора, відомого своєю співпрацею з Ернестом Гемінґвеєм та Френсісом Скоттом Фітцджеральдом.Талант Джуді-Лінн не обмежився журналами, тож у 1973 році вона перейшла до Ballantine Books, що незабаром після того був викуплений Random House. Джуді-Лінн вирішила по-максимуму вкладатися в фантастичну серію видавництва, що на той час вже припорошувалася пилом. Серед її великих та успішних проєктів — серія Star Trek Log та придбання прав на новелізацію Star Wars, що озолотило Ballantine на роки не тільки завдяки книжкам, а й різним супутніми приблудам, типу артбуків, скетчбуків тощо. А ще саме вона стояла у штурвалу ідеї перевидати Fahrenheit 451 з усіма hell і damn після висловленого Реєм Бредбері невдоволення, що до того роман цензурували.✍ У 1977 році, коли Random House дав своїм видавничим підрозділам творчу автономію, подружжя створило видавництво Del Rey Books. Перелік виданих у ньому книжок за всю історію існування надзвичайно строкатий: від Айзека Азімова до… Кассандри Клер. Видання та автори Del Rey Books вигравали безліч престижних премій: August Derleth Fantasy Award, World Fantasy Award, Locus тощо.Якось в одному з інтерв’ю в Джуді-Лінн спитали, які ж книжки вона шукає до публікації. Вона скромно зазначила:«Я шукаю історії з… початками, серединами й кінцями».Часом жінка натрапляла на критику, що вона занадто зосереджена на комерції й продажах, однак історії, які Джуді відбирала, неодмінно спрацьовували. Маємо тому безліч прикладів.«Якщо письменник пише, він це, в основному, робить, аби комунікувати. Якщо немає нікого, хто читав би, що він пише, чи того, хто б переймався за те, що він пише, він це робить для самого себе. А це, в певному сенсі, літературна мастурбація. Кого це займає?».⭐ Джуді-Лінн померла у віці 43 років, переживши за кілька місяців до того крововилив у мозок. У 1986 році їй присудили премію Hugo як найкращій професійній редакторці, однак її чоловік відмовився від нагороди, пояснивши це тим, що сама дель Рей була б проти отримати її тільки за те, що жінки нещодавно не стало.Зазначену вище документалку можна переглянути тут. А на світлині у нас сама Джуді-Лінн, Фріц Лайбер та Лайон Спрег де Камп.

Хто тут ж серед поціновувачів горору не любить The Shining? 🌝 Сором’язливо визнаю, що я значно більш прихильна до Кубрикової версії (як би це богохульно не звучало), однак першоджерело, звичайно ж, також має свої переваги, які не здатна передати ніяка екранізація.📍 У своєму нонфіку Dance Macabre Стівен Кінґ зізнався, що писав роман з «The Sundial на думці», перенісши ці два твори в одну площину настільки потужної дивакуватості й відчуженості героїв, що їхнє оточення аж «мімікрувало» під їхній стан. А The Sundial у нас — роман Ширлі Джексон, котра добре відома своїми недомовками й психологічним натиском, що нерідко змушують задаватися читача питаннями: те, що відбувається, це варіанта норми в очах її нестабільних героїв чи щось, чому не знайдеться пояснення навіть у них?🕛 Сюжет The Sundial крутиться навколо дивної сімейки, що живе в розкішному великому домі й переживає смерть свого «патріарха». Після цього право власності на будинок переходить іншій людині, що призводить до своєрідної катастрофи серед членів родини й мешканців дому. Але, як уже підкреслював вище Кінґ, фізичний світ тут відображає стан героїв, тож родина дізнається, що ось-ось станеться якийсь руйнівний катаклізм, який понищить все живе. Так ця химерна групка людей і лишається під одним дахом в очікуванні неминучого, однак... всі ми знаємо Джексон. Її історії, попри свій обсяг, завжди багатошарові й гарантовано химерні, тож суть цієї так званої «катастрофи» все ж покладається на плечі читача, який сам буде вимушений шукати відповіді на свої питання.І, звичайно ж, перетини з твором Кінґа тут абсолютно очевидні.📍 Стівен також «зашифрував» у The Shining ще один своєрідний триб’ют The Sundial: прізвище цієї сімейки — Голлорани. Так що тепер персонаж Дік Голлоран Кінґа матиме для вас кілька додаткових підтекстів:)На світлині: ілюстрація до The Sundial від Майлза Гаймена. Хоча, визнаймо, вона цілком підійшла б і до The Shining!

🌌 The Challenge from Beyond — оповідання, вперше опубліковане у вересні 1935 року в журналі Fantasy Magazine, над якими працювали Кетрін Люсіль Мур, Говард Філіпс Лавкрафт, Роберт І. Говард, Френк Белнап Лонґ та Абрагам Мерріт. До проєкту також планувалося залучити Едмонда Гамільтона та Кларка Ештона Сміта, однак ті відмовились.Автори писали його «ланцюгом», по черзі. Ідея прийшла в голову Джуліусу Шварцу, який і попросив Кетрін Люсіль Мур писати для оповідання першою. Та згодом написала про це листа Лавкрафту, в якому розповідала, як особисто їй далася робота над своїм уривком:«Це точно аж ніяк не геніальна річ — дуже складно бути "геніальним" на трьох сторінках, особливо, якщо вони присвячені сценічній підготовці, хоч це й найкраще, на що мене тоді вистачило».Другу частину писав Лонґ — от тут проблеми й почалися 🌚 Мерріт, до якого дійшов рукопис, вперся, що Френк геть відійшов від початкового курсу оповідання, тож він не писатиме нічого, якщо тільки йому не дадуть переписати Лонґову частину. Шварц, який не бажав втрачати таку зірку, як Мерріт, поступився. Лонґ, розлютившись, покинув проєкт, хоч і ненадовго: Лавкрафт вмовив його повернутися й написати останню частину твору.Після Лавкрафта за роботу взявся Говард.🌌 Так на світ і з’явилася історія про Джорджа Кемпбелла, який під час ночівлі в канадському лісі знаходить шматок кварцу, який володіє таємними силами. Мерріт додав від себе трошки жахастику, а Лавкрафт почав навіювати стандарту «лавкрафтіщину», адже саме він вводить у твір химерну планету Єкуб з її мешканцями — велетенськими багатоніжками. У Говарда Кемпбелл у дусі Конана показує багатоніжкам, де зимують раки, а от Лонґ закінчує оповідання на досить-таки сумній ноті (дізнаємося на якій, коли оповідання вийде в п’ятому перекладному томі Лавкрафта).🤔 Чи можна назвати твір безумовним шедевром? Навряд. Цікавим експериментом? Це вже точно! Тут важко не погодитись з Кетрін, яка сама про цю літературну пригоду відгукувалась так:«Якщо зважати на обставини, хіба ж The Challenge from Beyond не вийшов цілком непоганим? […] І хіба ж не було цікаво побачити, як особистість кожного з письменників відображалася на його частині?».

🌟 22 серпня 1920 року на світ з’явився Рей Дуґлас Бредбері.Рей стверджував, що пам’ятав власне народження: мати виношувала його десять місяців, що, на думку письменника, й посприяло тому, що в утробі його чуття встигли загостритись:«Якщо ти перебуваєш в утробі десять місяців, то розвиваєш свої зір та слух. Саме тому, коли я народився, я про це пам’ятав».А на другий день свого існування він уперше пізнав, що таке страх, адже саме тоді батько загорнув його в ковдру й відніс до лікаря у центрі міста.🤔 Між іншим, з самого початку хлопця звали не Ray, а Rae, на честь кузена по батьковій лінії, однак за рекомендаціями вчителя, коли Рей був у першому класі, ім’я змінили на «менш жіночне», аби з нього «не сміялись однокласники». А друге ім’я мати дала своєму синові на честь Дуґласа Фербенкса.📍 Якось, до народження своєї четвертої доньки, Бредбері згадував, що його дружина стомилася «глядіти чотирьох дітей», справедливо назвавши на одну більше, зарахувавши до дітлашні ще й себе. Адже таким Рей і був: великою дитиною, яка любила вигадувати, бешкетувати, досліджувати, мала часом по-дитячому упереджені погляди на життя (навідріз відмовлявся водити машину; боявся літати настільки, що коли здійнявся на борт літака вперше, нализався, як чорт; старався не вживати ліки тощо), які, на мою думку, й зробили його настільки неповторним. Це й видніється у його щирій поведінці й позитивній далекоглядності на все, що простягалося перед ним:«Якщо ви почнете день зі слів "Я програю", то що ж то за день такий буде?», — казав він.🤲 Воно й не дивно, що людина з такими непересічними поглядами на життя провела його насичено й яскраво. На мою думку, одна з найпоказовіших ситуацій того, що Бредбері любив світ, а світ — його, сталася тоді, коли йому виповнилося 83 роки. Тоді Марс наблизився до Землі на 34,6 мільйона миль — це найближче, коли Червона планета наближалася до нас за останні майже 60 000 років.Сем Веллер казав, що Бредбері «передбачав минуле й пам’ятав майбутнє» — ідеальний опис творчості Рея, що так майстерно пронизана як щемкою ностальгією, так і найсміливішими передбаченнями про буремне й далеке майбутнє. На щастя, після себе він залишив строкатий спадок, що припаде до душі будь-кому. Діліться на честь свята, які історії Бредбері у вас найулюбленіші! Адже за рахунок цього він і продовжує жити вічно.

🧟‍♀️ «Як Голлівуд створює монстрів?», — стаття в першому випуску журналу Famous Monsters of Filmland, в якій йдеться про подружжя Блейсделлів, Пола та Джекі, що починається з багатообіцяючих слів:«Відкрилася піч і господиня витягла звідти запечену голову.Ніхто й оком не зморгнув».📍 Пол був майстром реквізиту, скульптором та художником, який працював над такими стрічками, як Cat Girl, Attack of the Puppet People, The She-Creature, The Amazing Colossal Man та багатьма іншими. Джекі познайомилася з ним у Школі мистецтв та дизайну Нової Англії й впродовж усієї кар’єри чоловіка допомагала йому створювати костюми, маски, реквізити й спецефекти для жахастиків та науково-фантастичних стрічок. Стаття розповідає й покроково відслідковує, як Блейсделли працювали над своїми «дітками»:- «Спочатку з’являється візуальна концепція самого монстра. Блейсделл — першокласний художник, чиї обкладинки були опубліковані в провідних науково-фантастичних журналах Америки, а також за кордоном, у Німеччині та Швеції. Спочатку він робить безліч ескізів ручкою та чорнилом, а тоді робить цілу купу замальовок, що зображають монстра спереду, ззаду, збоку, його лице тощо. Після того, як один з його численних роботодавців схвалює цю художню роботу, важка праця й розпочинається».- «Тоді з глини виліплюють голову чи тіло.Тоді ж глиняної форми роблять гіпсову.З гіпсової — гумову.Додаються також пластикові очі та зуби».Однак у самому журналі ви знайдете більше подробиць того, як створити монстра (ще й з картинками!).📍 А на питання редакторів журналу, що найдорожче йому обходиться у цьому процесі, Блейсделл поділився, що олія, адже він працює безперестанку й не покладаючи рук, аби «істоти виходили з конвеєра цілодобово».📍 Кар’єра його, між іншим, розпочалася саме завдяки Форресту Акерману, (редактору Famous Monsters of Filmland) й фільму The Beast with a Million Eyes, на постері якого було зображено страхітливу істоту, що… так і не з’явилася у фінальному варіанті. Коли режисерам почали прилітати за це скарги від глядачів, вони зрозуміли — їм треба додати у фільм бодай якесь чудовисько, аби він відповідав своїй назві. Вони звернулися до Акермана, аби той допоміг їм відшукати людину, яка змогла б зайнятися цією справою. Форрест їм і запропонував кілька варіантів, серед яких і був Блейсделл, котрий все ж взявся за цю роботу.💔 Та, як це часто буває, після смерті Пола його спадок був забутий фактично усіма в індустрії. Чоловік помер у віці п’ятдесяти п’яти років від раку. Джекі ж після смерті Пола почала вести відлюдькуватий спосіб життя, більше не займаючись роботою над реквізитами. Вона померла у 2006 році.На світлині: Джекі та Пол Блейсделли 👇