Telegram statistics channel - @fungifromyuggoth

🙌 Як ви знаєте, у мене є кілька перекладацьких проєктів, зокрема збірка Генрі Каттнера й ще кілька штук, які поки я не можу анонсувати. В університеті ремесло перекладу ми оглядали дуже побічно, тож коли я закінчила свій перший текст, то однозначно вирішила, що хочу поглибити свої знання й загалом дізнатися, над чим мені ще варто працювати. Тоді у квітні проходив курс «Літературний переклад» від Litosvita, на який я й подалася.Лектори там неймовірні, лекції цікаві й охоплюють не тільки суто переклад, а й такі подальші етапи роботи з ним, як редагування й роботу з видавництвом. Практичні ж невеликі, однак цікаві й нерідко каверзні, що дає змогу краще закріпити отримані знання.✍ Я мріяла перекладати Генрі Каттнера кілька років, а дрібка ініціативності й навичок дала мені змогу це реалізувати. Упевнена, що серед вас також є ті, хто хоче перекладати книжки, однак не знає, з чого почати й як організувати цей процес.❗15 вересня цей курс проходитиме знову. Серед лекторів зокрема будуть Стасюк і Пітики, а це означає, що якщо ви цікавитеся якимись особливостями перекладу жанрової прози, то вам буде до кого звернутися. Мовчу вже про те, що це далеко не весь перелік крутих лекторів, тож зазирайте на сайт Litosvita, дізнавайтеся більше про реєстрацію на курс і поповнюйте нашу скарбницю важливих текстів, перекладених українською.#грибна_інтеграція

👾 Відносно нещодавно ми з вами пригадували комп’ютерні ігри, створені за мотивами наших улюблених творів. Серед них я назвала гру I Have No Mouth, and I Must Scream, засновану на однойменному оповіданні Гарлана Еллісона про надпотужний комп’ютер, який утримує в рабстві п’ятьох останніх людей на цій планеті й піддає їх нескінченним тортурам.Гра якраз-таки й тримає свою оптику на людських героях, виділивши на кожного з них окремий сюжетний наратив. Так ми й отримуємо дуже атмосферний, психологічно страшний та напружений пойнт-енд-клік, де певні недоліки персонажів постають метафоричним лабіринтом сюжету, яким ми маємо просуватися, поки за нами тягнуться такі теми, як фізичне та психологічне насильство, геноцид та божевілля.📍 I Have No Mouth, and I Must Scream в 1995 році випустили видавці ігор Cyberdreams та The Dreamers Build. Над її створенням працював також сам Еллісон, зокрема озвучив суперкомп'ютер та написав сценарій на 130 сторінок. Цікаво, що до гри також була випущена офіційна книжка-стратегія, яка мала б полегшити гравцям проходження. Звичайно ж, передмову до неї написав Еллісон, тож сьогодні дізнаємося трошки більше про створення цієї культової гри з його вуст.Ось як він згадує початок своєї співпраці з Cyberdreams:«Вони завітали до мене посеред глупої ночі, ці людожаби в шовкових костюмах з гігантської організації-мегаполісу, що називається Cyberdreams, і запропонували купу грошей […], а тоді пошепки закумкотіли своїми демонічними голосами: «Дозволь нам збагатити тебе! Просто продай нам право використовувати твоє ім'я та назву твоєї найвідомішої історії, і ми зробимо тебе настільки багатим, що жодному смертному такого не снилося, — навіть Аарону Спеллінґу, нашому жабобрату за багатством».Про кінцевий результат же Еллісон давав такі цікаві коментарі:«Мені б хотілося, аби вона вийшла страшнішою й дещо лиховіснішою, та гірка правда все ж полягає в тому, що я просто хотів перевірити, чи це насправді вийшло б зробити. Створити комп’ютерну гру, яка буде кращою за всі, що вже були створені до того».«Я не хотів створювати ще одну тупу аркадну стрілялку […]. Для мене було надзвичайно важливо розробити гру, яка б підкреслювала етику, відвагу і доброту як найкращі інтелектуальні інструменти для перемоги в ній. Чим благородніше ти себе повівся, тим краще будуть твої справи […]. Я просто хотів, аби вона була крутою. Розумієте, що я маю на увазі?».«Якщо ця гра збентежила й засмутила вас — тому що на кожному її розгалужені є щось, що має вас засмутити — і не завдяки прибульцям, що вискакують з ваших грудей, а усвідомленням, припустимо, жахів Голокосту чи постійних особистісних переживань від зґвалтування, або ж тому, як ми даємо минулому диктувати наше майбутнє — то я спатиму спокійно й в затишку, запхавши цієї ночі великого пальця собі до рота».«Я хотів зробити гру, в якій неможливо перемогти».😅 Ліричний відступ, але мене з грою десь так і вийшло: я далі одного з персонажів так і не просунулась, тож безжально закинула її, хоч і мрію нарешті пройти повністю 🌚 А якщо ви все ж пройшли її, то обов’язково діліться враженнями!

⭐ У 2024 році канал PBS презентував мінідокументальний фільм Judy-Lynn del Rey: The Galaxy Gal, присвячений Джуді-Лінн дель Рей, редакторці, одній зі співласниць видавництва Del Rey Books та четвертій дружині письменника Лестера дель Рея. Життя Джуді-Лінн — чудова ілюстрація-відповідь усім, хто продовжує торочити, що фантастика тих часів була суто чоловічим жанром, в якому також фігурували виключно чоловіки. Однак, як це часто буває, попри свої здобутки про неї знає не так вже й багато людей, тож сьогодні виправляємо це 👇⭐ Джуді-Лінн розпочала свою кар’єру з журналу Galaxy, певний час будучи його головною редакторкою. Співпрацю з жінкою високо відзначали як Артур Ч. Кларк, так і Філіп К. Дік, який взагалі прирівняв її до Максвелла Перкінса, відомого літературного редактора, відомого своєю співпрацею з Ернестом Гемінґвеєм та Френсісом Скоттом Фітцджеральдом.Талант Джуді-Лінн не обмежився журналами, тож у 1973 році вона перейшла до Ballantine Books, що незабаром після того був викуплений Random House. Джуді-Лінн вирішила по-максимуму вкладатися в фантастичну серію видавництва, що на той час вже припорошувалася пилом. Серед її великих та успішних проєктів — серія Star Trek Log та придбання прав на новелізацію Star Wars, що озолотило Ballantine на роки не тільки завдяки книжкам, а й різним супутніми приблудам, типу артбуків, скетчбуків тощо. А ще саме вона стояла у штурвалу ідеї перевидати Fahrenheit 451 з усіма hell і damn після висловленого Реєм Бредбері невдоволення, що до того роман цензурували.✍ У 1977 році, коли Random House дав своїм видавничим підрозділам творчу автономію, подружжя створило видавництво Del Rey Books. Перелік виданих у ньому книжок за всю історію існування надзвичайно строкатий: від Айзека Азімова до… Кассандри Клер. Видання та автори Del Rey Books вигравали безліч престижних премій: August Derleth Fantasy Award, World Fantasy Award, Locus тощо.Якось в одному з інтерв’ю в Джуді-Лінн спитали, які ж книжки вона шукає до публікації. Вона скромно зазначила:«Я шукаю історії з… початками, серединами й кінцями».Часом жінка натрапляла на критику, що вона занадто зосереджена на комерції й продажах, однак історії, які Джуді відбирала, неодмінно спрацьовували. Маємо тому безліч прикладів.«Якщо письменник пише, він це, в основному, робить, аби комунікувати. Якщо немає нікого, хто читав би, що він пише, чи того, хто б переймався за те, що він пише, він це робить для самого себе. А це, в певному сенсі, літературна мастурбація. Кого це займає?».⭐ Джуді-Лінн померла у віці 43 років, переживши за кілька місяців до того крововилив у мозок. У 1986 році їй присудили премію Hugo як найкращій професійній редакторці, однак її чоловік відмовився від нагороди, пояснивши це тим, що сама дель Рей була б проти отримати її тільки за те, що жінки нещодавно не стало.Зазначену вище документалку можна переглянути тут. А на світлині у нас сама Джуді-Лінн, Фріц Лайбер та Лайон Спрег де Камп.

Хто тут ж серед поціновувачів горору не любить The Shining? 🌝 Сором’язливо визнаю, що я значно більш прихильна до Кубрикової версії (як би це богохульно не звучало), однак першоджерело, звичайно ж, також має свої переваги, які не здатна передати ніяка екранізація.📍 У своєму нонфіку Dance Macabre Стівен Кінґ зізнався, що писав роман з «The Sundial на думці», перенісши ці два твори в одну площину настільки потужної дивакуватості й відчуженості героїв, що їхнє оточення аж «мімікрувало» під їхній стан. А The Sundial у нас — роман Ширлі Джексон, котра добре відома своїми недомовками й психологічним натиском, що нерідко змушують задаватися читача питаннями: те, що відбувається, це варіанта норми в очах її нестабільних героїв чи щось, чому не знайдеться пояснення навіть у них?🕛 Сюжет The Sundial крутиться навколо дивної сімейки, що живе в розкішному великому домі й переживає смерть свого «патріарха». Після цього право власності на будинок переходить іншій людині, що призводить до своєрідної катастрофи серед членів родини й мешканців дому. Але, як уже підкреслював вище Кінґ, фізичний світ тут відображає стан героїв, тож родина дізнається, що ось-ось станеться якийсь руйнівний катаклізм, який понищить все живе. Так ця химерна групка людей і лишається під одним дахом в очікуванні неминучого, однак... всі ми знаємо Джексон. Її історії, попри свій обсяг, завжди багатошарові й гарантовано химерні, тож суть цієї так званої «катастрофи» все ж покладається на плечі читача, який сам буде вимушений шукати відповіді на свої питання.І, звичайно ж, перетини з твором Кінґа тут абсолютно очевидні.📍 Стівен також «зашифрував» у The Shining ще один своєрідний триб’ют The Sundial: прізвище цієї сімейки — Голлорани. Так що тепер персонаж Дік Голлоран Кінґа матиме для вас кілька додаткових підтекстів:)На світлині: ілюстрація до The Sundial від Майлза Гаймена. Хоча, визнаймо, вона цілком підійшла б і до The Shining!

🌌 The Challenge from Beyond — оповідання, вперше опубліковане у вересні 1935 року в журналі Fantasy Magazine, над якими працювали Кетрін Люсіль Мур, Говард Філіпс Лавкрафт, Роберт І. Говард, Френк Белнап Лонґ та Абрагам Мерріт. До проєкту також планувалося залучити Едмонда Гамільтона та Кларка Ештона Сміта, однак ті відмовились.Автори писали його «ланцюгом», по черзі. Ідея прийшла в голову Джуліусу Шварцу, який і попросив Кетрін Люсіль Мур писати для оповідання першою. Та згодом написала про це листа Лавкрафту, в якому розповідала, як особисто їй далася робота над своїм уривком:«Це точно аж ніяк не геніальна річ — дуже складно бути "геніальним" на трьох сторінках, особливо, якщо вони присвячені сценічній підготовці, хоч це й найкраще, на що мене тоді вистачило».Другу частину писав Лонґ — от тут проблеми й почалися 🌚 Мерріт, до якого дійшов рукопис, вперся, що Френк геть відійшов від початкового курсу оповідання, тож він не писатиме нічого, якщо тільки йому не дадуть переписати Лонґову частину. Шварц, який не бажав втрачати таку зірку, як Мерріт, поступився. Лонґ, розлютившись, покинув проєкт, хоч і ненадовго: Лавкрафт вмовив його повернутися й написати останню частину твору.Після Лавкрафта за роботу взявся Говард.🌌 Так на світ і з’явилася історія про Джорджа Кемпбелла, який під час ночівлі в канадському лісі знаходить шматок кварцу, який володіє таємними силами. Мерріт додав від себе трошки жахастику, а Лавкрафт почав навіювати стандарту «лавкрафтіщину», адже саме він вводить у твір химерну планету Єкуб з її мешканцями — велетенськими багатоніжками. У Говарда Кемпбелл у дусі Конана показує багатоніжкам, де зимують раки, а от Лонґ закінчує оповідання на досить-таки сумній ноті (дізнаємося на якій, коли оповідання вийде в п’ятому перекладному томі Лавкрафта).🤔 Чи можна назвати твір безумовним шедевром? Навряд. Цікавим експериментом? Це вже точно! Тут важко не погодитись з Кетрін, яка сама про цю літературну пригоду відгукувалась так:«Якщо зважати на обставини, хіба ж The Challenge from Beyond не вийшов цілком непоганим? […] І хіба ж не було цікаво побачити, як особистість кожного з письменників відображалася на його частині?».

🌟 22 серпня 1920 року на світ з’явився Рей Дуґлас Бредбері.Рей стверджував, що пам’ятав власне народження: мати виношувала його десять місяців, що, на думку письменника, й посприяло тому, що в утробі його чуття встигли загостритись:«Якщо ти перебуваєш в утробі десять місяців, то розвиваєш свої зір та слух. Саме тому, коли я народився, я про це пам’ятав».А на другий день свого існування він уперше пізнав, що таке страх, адже саме тоді батько загорнув його в ковдру й відніс до лікаря у центрі міста.🤔 Між іншим, з самого початку хлопця звали не Ray, а Rae, на честь кузена по батьковій лінії, однак за рекомендаціями вчителя, коли Рей був у першому класі, ім’я змінили на «менш жіночне», аби з нього «не сміялись однокласники». А друге ім’я мати дала своєму синові на честь Дуґласа Фербенкса.📍 Якось, до народження своєї четвертої доньки, Бредбері згадував, що його дружина стомилася «глядіти чотирьох дітей», справедливо назвавши на одну більше, зарахувавши до дітлашні ще й себе. Адже таким Рей і був: великою дитиною, яка любила вигадувати, бешкетувати, досліджувати, мала часом по-дитячому упереджені погляди на життя (навідріз відмовлявся водити машину; боявся літати настільки, що коли здійнявся на борт літака вперше, нализався, як чорт; старався не вживати ліки тощо), які, на мою думку, й зробили його настільки неповторним. Це й видніється у його щирій поведінці й позитивній далекоглядності на все, що простягалося перед ним:«Якщо ви почнете день зі слів "Я програю", то що ж то за день такий буде?», — казав він.🤲 Воно й не дивно, що людина з такими непересічними поглядами на життя провела його насичено й яскраво. На мою думку, одна з найпоказовіших ситуацій того, що Бредбері любив світ, а світ — його, сталася тоді, коли йому виповнилося 83 роки. Тоді Марс наблизився до Землі на 34,6 мільйона миль — це найближче, коли Червона планета наближалася до нас за останні майже 60 000 років.Сем Веллер казав, що Бредбері «передбачав минуле й пам’ятав майбутнє» — ідеальний опис творчості Рея, що так майстерно пронизана як щемкою ностальгією, так і найсміливішими передбаченнями про буремне й далеке майбутнє. На щастя, після себе він залишив строкатий спадок, що припаде до душі будь-кому. Діліться на честь свята, які історії Бредбері у вас найулюбленіші! Адже за рахунок цього він і продовжує жити вічно.

🧟‍♀️ «Як Голлівуд створює монстрів?», — стаття в першому випуску журналу Famous Monsters of Filmland, в якій йдеться про подружжя Блейсделлів, Пола та Джекі, що починається з багатообіцяючих слів:«Відкрилася піч і господиня витягла звідти запечену голову.Ніхто й оком не зморгнув».📍 Пол був майстром реквізиту, скульптором та художником, який працював над такими стрічками, як Cat Girl, Attack of the Puppet People, The She-Creature, The Amazing Colossal Man та багатьма іншими. Джекі познайомилася з ним у Школі мистецтв та дизайну Нової Англії й впродовж усієї кар’єри чоловіка допомагала йому створювати костюми, маски, реквізити й спецефекти для жахастиків та науково-фантастичних стрічок. Стаття розповідає й покроково відслідковує, як Блейсделли працювали над своїми «дітками»:- «Спочатку з’являється візуальна концепція самого монстра. Блейсделл — першокласний художник, чиї обкладинки були опубліковані в провідних науково-фантастичних журналах Америки, а також за кордоном, у Німеччині та Швеції. Спочатку він робить безліч ескізів ручкою та чорнилом, а тоді робить цілу купу замальовок, що зображають монстра спереду, ззаду, збоку, його лице тощо. Після того, як один з його численних роботодавців схвалює цю художню роботу, важка праця й розпочинається».- «Тоді з глини виліплюють голову чи тіло.Тоді ж глиняної форми роблять гіпсову.З гіпсової — гумову.Додаються також пластикові очі та зуби».Однак у самому журналі ви знайдете більше подробиць того, як створити монстра (ще й з картинками!).📍 А на питання редакторів журналу, що найдорожче йому обходиться у цьому процесі, Блейсделл поділився, що олія, адже він працює безперестанку й не покладаючи рук, аби «істоти виходили з конвеєра цілодобово».📍 Кар’єра його, між іншим, розпочалася саме завдяки Форресту Акерману, (редактору Famous Monsters of Filmland) й фільму The Beast with a Million Eyes, на постері якого було зображено страхітливу істоту, що… так і не з’явилася у фінальному варіанті. Коли режисерам почали прилітати за це скарги від глядачів, вони зрозуміли — їм треба додати у фільм бодай якесь чудовисько, аби він відповідав своїй назві. Вони звернулися до Акермана, аби той допоміг їм відшукати людину, яка змогла б зайнятися цією справою. Форрест їм і запропонував кілька варіантів, серед яких і був Блейсделл, котрий все ж взявся за цю роботу.💔 Та, як це часто буває, після смерті Пола його спадок був забутий фактично усіма в індустрії. Чоловік помер у віці п’ятдесяти п’яти років від раку. Джекі ж після смерті Пола почала вести відлюдькуватий спосіб життя, більше не займаючись роботою над реквізитами. Вона померла у 2006 році.На світлині: Джекі та Пол Блейсделли 👇

Є у мене один незакритий гештальт: я дуже люблю комп’ютерні ігри, але, на жаль, дуже рідко дозволяю собі в них грати 🌚 Звичайно ж, як і в літературі, тут я віддаю перевагу чомусь химерному чи фантастичному, але є особливий ряд ігор, до яких я хочу приступити першочергово — це ті, що засновані на моїх улюблених творах, або ж частково ними надихалися.Збираю для вас невеличку добірочку на випадок, якщо вам теж таке цікаво 👇📍I Have No Mouth, and I Must ScreamКультова гра дев’яносто шостого року, яка, думаю, не потребує зайвих представлень. Заснована на однойменному оповіданні Гарлана Еллісона, яке здобуло премію «Г’юґо», гра знайомить нас з п’ятьма людьми, котрі вижили під час Третьої світової війни, в ході якої головні оборонні комп’ютери, злившись воєдино, почали нищити людство.Цей сюжет розробники перетворили у цікаву пойнт-енд-клік головоломку, в якій головного злодія, розумний суперкомп’ютер, озвучує… сам Гарлан Еллісон!Гра в Steam.📍The Vanishing of Ethan CarterГра, яка має не багато спільного з джерелом свого натхнення, однак її автор стверджує, що саме оповідання Амброуза Бірса «Випадок на мості через Совиний струмок» допомогло йому остаточно сформувати концепцію свого дітища.Сюжет розгортається навколо дослідника паранормальних явищ Пола Просперо, який має розв’язати загадкову справу родини малолітнього Ітана Картера, котрий написав Полу лист напередодні свого зникнення. У творі Бірса ж ми знайомимося з історією власника плантації Пейтона Фаркуара, якого мають стратити через повішення. Перед своєю загибеллю Пейтон згадує події, що передували страті.Гра в Steam.📍The InvincibleГра є адаптацією однойменного роману Станіслава Лема про космічний корабель «Непереможний», що приземляється на планету Регіс-III, аби дізнатися причини зникнення їхнього попередника «Кондора».Саме це гравцям і потрібно робити: досліджуючи незвідану планету, ви повинні будете розгадувати різноманітні таємниці й зіштовхуватись з численними небезпеками.Гра в Steam.📍Stygian: Reign of the Old OnesТактична рольова гра… заснована на лавкрафтівських творах, до сюжету якої автори ще й додають щось з особистого життя Говарда: одну з героїнь, до прикладу, звати Соня Ґрін Картер.Колись я починала грати: якщо втягнутися й розібратися, то можна надовго залипнути. Тут є культи, традиційна лавкрафтівська хтонь, непоганий сюжет і загальна атмосфера божевілля. О, а ще мені подобається мальовка, хоч місцями вона й достатньо кострубата.Гра в Steam.📍The Dark EyeГра дев’яносто п’ятого року, що поєднує в собі 3D-графіку й покадрову анімацію, до вінця нашпигована посиланнями на такі твори Едґара Аллана По, як «Барильце Амонтильядо», «Серце виказало», «Береніка» та багато інших.До озвучення гри, між іншим, приклався й Вільям С. Берроуз, автор «Голого ланчу» й «Наркоти».Де знайти й пограти, якщо чесно, не відшукала сама, але кадри з гри приємно відгонять мені творчістю Генрі Селіка, тож сподіваюсь, що колись її можна буде придбати.📍Dragonriders of PernГра, заснована на серії книг Енн Маккефрі про вершників драконів з Перну, яка має свою «першу» версію вісімдесят третього року.Гра отримала розгромні відгуки (судячи зі скрінів, які гуляють в Інтернеті, є за що 🌚), але спробувати все одно цікаво, хоч і не надто зрозуміло, де ж цю гру брати.А ви маєте ігри, в які хочеться спробувати пограти, але все ніяк не доходять руки?На світлині: скрін з гри The Dark Eye 👇

🤖 У нещодавньому дописі про цикл оповідань Генрі Каттнера про професора Ґеллегера я згадувала кількох цікавих персонажів звідти: маленьких лібблів, які зовнішньо нагадують заледве не іграшкових зайченят із чарівними рожевими носиками, що також полюбляють їсти печивко й запивати його молочком. Ліббли прибули на Землю з Марса через експеримент Ґеллегера з машиною часу, який привів їх до нас із майбутнього. Та попри свій чарівний вигляд, ліббли далеко не такі невинні, як може здатися на перший погляд: уже з першої взаємодії з нашим головним героєм вони сміливо заявляють, що цей світ належить їм. А якщо, з якихось причин, цього ще не трапилося, вони вже прочитали достатньо книжок, аби знати, як його завоювати.На підґрунті цього Каттнер вибудовує низку комічних ситуацій: на словах ліббли абсолютно безжальні, однак, коли один з них випадково розливає склянку молока, то плаче, а інший давиться шматком печива, коли оголошує свою кровожерливу промову.🐇 Працюючи над перекладом цього оповіданням, ці малі іншопланетні «кроленята» нагадали мені про іншого схожого прибульця з оповідань колеги та подруги Каттнера, Лі Брекетт.В її історії під назвою Tweener змальована нею істота не має людських рис, на відмінну від балакучих і кмітливих лібблів. Це також подібна до кролика істота з дивного кольору хутром і вухами химерної форми, якого зі своєї експедиції на Марс дядько привозить своїм малим племінникам, аби той став їхнім домашнім улюбленцем. Це — представник колись домінантної форми життя на Марсі, якого через відсутність ґрунтовної класифікації називають tweener, адже він нагадує як кролика, так і бабака, мавпу чи ж білку.👽 Діти називають істоту Джоном Картером і на деякий час дійсно сприймають її як кумедного домашнього улюбленця, однак зовсім скоро голова їхньої родини починає відчувати дивні симптоми: його мучать страшні головні болі й не дають спокою дивні сни про Марс. А тим часом його діти починають ставитися до Джона з якоюсь непритаманною їм шанобливістю. Чи є причиною всім цим пошестям маленьке чарівне створіння, яке, на перший погляд, не здатне нікому нашкодити? Цілком можливо…Тут у нас, між іншим, доволі «брекеттська» гілка розвитку сюжету: письменниця має фактично аналогічну (правда значно більш криваву) історію про прибулицю, яку з її рідного дому насильницьки забирають жити на Землю.🤷‍♀️ Саме тому важко сказати, чи посилалась Брекетт на лібблів як на джерело свого натхнення, але, на мою думку, це дуже цікава паралель, хоч я й певна, що у фантастиці є й значно більше маленьких і пухнастик створіннячок, які геть не такі хороші, як може здаватися на перший погляд!До речі, Tweener також має адаптацію у вигляді коміксу. От, яким його зобразив Джон П’єрард:

💔 18 березня 1978 року померла Лі Брекетт.У зв’язку з цим у її одного з найліпших друзів, Рея Бредбері, є навіть цілий окремий вірш, присвячений їхній останній телефонній розмові. На жаль, опубліковано його було тільки в лімітованому випуску книжки Lorelei of the Red Mist: Planetary Romances, але Рей і без того залишив численні спогади про те, як їм вдалося востаннє поговорити, наприклад у своєму есе Leigh Brackett/Edmond Hamilton: My Great Loves, My Great Teachers, My Great Friends:«[…] А тоді, здавалося, отак зненацька, роки пройшли собі, а з ними пішов й Ед. Лі прийшла заночувати у нас із Меґґі [дружина Рея] […] і це була грандіозна остання ніч. Кількома місяцями пізніше вона зателефонувала мені з лікарні […], а доктор, мудрий чолов'яга, накачував її наркотиками. Вона була вже на пів дорозі, аби зустрітися з Едом, а ми з нею, аби не плакати, сміялись. Я досі пам’ятаю її сміх і дякую тому доктору за любляче рішення накачати її різними ін’єкціями, аби вона не відчувала болю й сміялася, бо на наступний ж день вона померла».📍У своїй передмові до книжки No Good from a Corpse він зазначає, що тією «грандіозною останньою ніччю» було святкування Нового року, під час якого він «відчув, що це її останній рік».«Я пам’ятаю їхнє весілля 1 січня й скорботу від того, що вони пішли. Друзі й вчителі не мають цього робити. Однак це сталося.Ед і Лі, Лі та Ед, мої любі дорогі друзі, я й досі за вами сумую. Це ніколи не закінчиться».📍У тій же самій сувенірній книзі, в якій було опубліковано есе Leigh Brackett/Edmond Hamilton: My Great Loves, My Great Teachers, My Great Friends, також є спогади про її смерть і від Майкла Муркока:«[…] А наступним ділом мені прийшов лист від Лі про те, що Ед помер. А наступні новини ж я цілковито передчував. Я не міг уявити, аби один з них зміг довго прожити без іншого. Вони були чудовими, щедрими, старомодними американськими серцями, і світ дещо зменшився, коли вони покинули його».⭐ На каналі, звичайно ж, також виходили різні дописи-ремінісценції про Брекетт, яку я щиро люблю всім серцем. Ось кілька з моїх улюблених, про які б мені дуже хотілося нагадати в цей день:- як Лі та Рей разом писали повість Lorelei of the Red Mist;- уривки з її автобіографічних нотаток;- робота Брекетт над The Empire Strikes Back;- історія про те, як один жарт ліг в основу цілого її оповідання;- спогади Лі про те, як Едмонд робив їй пропозицію.