Telegram statistics channel - @eatabook

Прочитане в січні дуже коротко (ніколи не пізно) 1. «Полюбовниця Вітґенштайна» Девід Марксон, 8/10Це постмодерністський роман, форму якого побудовано на «Логіко-філософському трактаті» Людвіґа Вітґенштайна.Головна героїня — остання жива істота на Землі, але не факт, що вона надійна оповідачка. Вона пише щоденник і дістає з голови всі свої спогади про культуру, мистецтво, а ще про своє особисте життя. Попри те, що ця книга дещо мудрьона, вона класно працює і просто на рівні почуттів, адже для того, щоб відчути самотність героїні, зовсім не обов’язково бути великим поціновувачем Рогіра ван дер Вейдена чи Брамса, про яких у тексті доволі багато.Прекрасна книга, часто повертаюся до неї думками! 2. «Грона гніву» Джон Стейнбек, 9/10Однозначно великий американський роман. Про простих людей у складному світі.Америка, Велика депресія. Роботи ні в кого немає, тож сімейство Джоудів змушене покинути рідну Оклахому та вирушити до Каліфорнії, де начебто є хоч якась надія на життя. Але з кожною милею, проходячи через неабиякі труднощі, герої усвідомлюють, що їхні очікування на майбутнє — наївні.Як писав автор, у тексті можуть бути різні рівні розуміння — від сімейної історії до філософських і релігійних підтекстів 3. «Американський психопат» Берт Істон Елліс, 7/10Книга, про яку багато хто думає, що вона про насильство заради насильства. Але з цим можна сперечатися.Головний герой — заможний япі. І так, він маніяк, який має креативно-жорстокий підхід до взаємодії зі своїми жертвами. Проте, по-перше, не факт, що герой є надійним оповідачем, а по-друге, всі ці злочини — це радше метафори на різні теми: від протистояння соціальних верств до питання надмірного споживання 4. «Всьо ясно» Джонатан Сафран Фоєр, 7,5/10Про що міг бути дебютний роман автора, як не про самого себе?Головний герой тут — американець єврейського походження, Джонатан Сафран Фоєр, який вирушає в Україну на пошуки свого коріння. На шляху до цілі на нього та його супутників чекає чимало пригод і відкриттів. Зокрема, він і читач дізнаються, як колоритне єврейське містечко Трахімброд перетворилося на поле.Суб’єктивно, автор трошки перемудрив із формою (забагааато там прийомів), а ще, відверто, думати зараз про цю книгу набагато приємніше, ніж її читати. Енівей — річ непогана#зк_списки

Щоб не плакати — ми сміялися. Або як говорити про Голокост і не зійти з розуму«Всьо ясно»Джонатан Сафран ФоєрДжонатан — молодий американець єврейського походження. Він вирушає до України, щоб знайти жінку, яка під час Другої світової війни врятувала його діда від нацистів. Його провідники — дивакуватий перекладач Алекс, його «сліпий» дід і хтивий пес. У пошуках правди герої переживають різні пригоди, і зрештою кожному щось стає ясноЗа невипадковим збігом повне ім’я головного героя — Джонатан Сафран Фоєр, і він, як і автор роману, пише книгу про пошуки власного коріння. І на цьому перелік химерностей книги лише починається. У романі існує три реальності: 1. Текст роману, що пише головний герой про свої пригоди. 2. Історія єврейського містечка Трахимброд, починаючи з XVIII століття (тут майже секс-синагога-рок-н-рол). 3. Листи, які Алекс пише Джонатанові, коментуючи й доповнюючи його роман.У фіналі три сюжетні лінії зливаються воєдино, і текст напрочуд гармонійно набуває об’ємуЗвісно, в основі твору абсолютно неприкрито лежать автобіографічні факти автора. Але про що ще міг бути дебютний роман письменника, як не про самого себе?Повернімося до тексту.Поки читач насолоджується душероздираючими, магічно-реалістичними пристрастями мешканців Трахимброда XVIII століття, Алекс, Джонатан, дід та пес вирушають на пошуки цього єврейського містечка й символічно знаходять на його місці пустир. Автор, хоча й плавно, але безжально, розпочавши історію комедійно, завершує її абсолютно трагічноЦікаво, що в реальному Трахимброді у 1941 році було створене нацистське гетто. Усі євреї там були жорстоко вбиті німцями за сприяння української поліції. Цей факт, до речі, також висвітлено в романіОкрім порожнього поля, у книзі багато красивих, іноді смішних символічних моментів. Наприклад:• «сліпий» дід, звісно ж, не сліпий фізично — його осліплює небажання дивитися в очі власним скелетам у шафі;• пра…прабабуся Джонатана ледь не потонула в озері немовлям. Сцена її порятунку з води — як символ народження роду;• тут є 613 печалей героїні — як альтернатива 613 заповідям Тори;• назва роману також звісно має подвійне значенняПро що цей роман?Про пам’ять. Про Голокост. Про пошук коріння як пошук себеСуб’єктивно.З очевидних мінусів — автор усе ж таки перемудрив. Ломана мова (Алекс кумедно розмовляє англійською) змушує постійно спотикатися, а ігри з формою подекуди відчуваються як передозування, від якого хочеться відпочити.З плюсів. Комедія — це, мабуть, ідеальний жанр, щоб говорити про найстрашніші трагедії людства (звісно, через часову дистанцію). І треба мати великий талант, щоб утримувати тонкі грані складних тем. Фоєр однозначно впоравсяІ знаєте, що ще цікаво з цією книгою? Прямо зараз, коли я думаю про неї, вона подобається мені значно більше, ніж під час читання. Тож, я радше рекомендую її до читання, але будьте готові до випробувань, 7,5/10#зк_відгук

Друзі, запрошую вас разом відзначити День закоханих та послухати лекцію Макса Нестелєєва!Як кохали(ся) класики: що література розповідає про любовЯк відомо, давні греки придумали любов. Принаймні у них для неї було щонайменше 6 слів, а також "Мистецтво кохання" і навіть "Ліки" від неї. У добу Середньовіччя любити можна було тільки Бога, але класиків це аж ніяк не зупиняло, що і призвело до появи "Трістана та Ізольди" як центральної легенди про любов-пристрасть, езотеричну і мистічну. Згодом Шекспір оспівував закоханість в "Ромео і Джуєльєтті", а Стендаль розповів про кристалізацію кохання. І вже у ХХ столітті Пруст створив свою неповторну "Любов Свана", а Зюскінд довів, що кохання прагнуть усі, хоч і здогадуються про смертельні наслідки. І, зрештою, новітня література сформулювала головне питання, відповідь на яке ви почуєте на лекції: чому нікому більше не потрібні любовні романі, а треба лише їбліт?• 19 лютого (четвер), 19:00• Google meet• 120 хв лекції + 15 хв на наші запитання • участь: 550 грн (та 350 для учасників книжкового клубу)• буде відеозапис лекціїКвитки на лекцію тут @krilistva #зк_лекторій

Що не потрапило в роман "Полюбовниця Вітґенштайна" та що на цю тему говорив автор роману — Девід Марксон. Інсайдерська цікавинка від Макса Нестелєєва з нашої закритої групи книжкового клубу:"Полюбовниця Вітґенштайна" починається без пояснення про те, що сталося з головною героїнею, яка її передісторія і навіть як її звуть.Втім, у першій версії роману все це було. І ще більше було в оповіданні Марксона "Здорова Кейт", яке вийшло в 1986 році в журналі "Confrontations". Ось що каже сам автор: Назва «Здорова Кейт» - звісно, іронічна. Кейт була середнього віку, хороша художниця, але страждала через невизнання і від спогадів про давно померлу дитину, а ще перебувала в класичних стосунках із одруженим чоловіком, які, очевидно, нікуди не вели. Оповідання непогане, але залишило в мене відчуття, що тут є щось більше. Зрештою, я почав розвивати цю центральну концепцію, ідею самотності, і вигадав для неї якомога екстремальнішу метафору — буквально перетворивши її на єдину людину на землі" З цього пізніше виросла перша частина роману, в якій: спочатку жінка прокидалася й опинялася в ситуації, коли весь світ спорожнів... далі була її пряма мова від першої особи про наступні вісім чи десять місяців життя, всю паніку, природну недовіру, жах перед тим, хто ще може бути у світі, якщо хтось ще там є і поступове звикання до всього цього + нескінченні сумніви в реальності. І/або божевілля. Тож, коли я довів історію до її першої повністю самотньої, засніженої зими, вона ледве не збожеволіла. Вона була певна, що бачила Модільяні, який прогулювався сніговими заметами в бермудах, знайшла Брамса, який грав на піаніно в ресторані... а потім одного прекрасного дня - о диво, весна. Далі я збирався перенестися на десять років уперед. Та сама жінка, але тепер, коли більшість цих страхів минули, вона просто жила з ситуацією, ладнала з нею, психологічно підживлювалася всім, щоб підтримувати рівновагу" Зрештою, Девід Марксон просто викинув цю першу частину і почав з того, що одразу "перенісся на десять років уперед" — і, власне, саме з цього і починається "Полюбовниця Вітґенштайна"(на фото Марксон та його краш Джек Керуак — про цього та інших літ крашей ми також дізнались з цікавинок в клубі)

Що цікаво знати перед початком читання книги Ґабріеля Ґарсії Маркеса «Сто років самотності» • попри те, що автор — колумбієць, роман уперше було опубліковано у 1967 році саме в Аргентині• книга вважається одним із найвизначніших творів іспаномовної літератури (та й світової загалом) і перекладена більш ніж на 40 мов• під час роботи над романом Маркес перебував у вкрай скрутному фінансовому становищі. Щоб утримувати сім’ю, Ґабріель разом із дружиною розпродав майже всі цінні речі — зокрема автомобіль і прикраси дружини — та заклав у ломбард холодильник, радіо й навіть друкарську машинку• «Сто років самотності» — найвідоміший і канонічний представник жанру магічного реалізму• роман розповідає історію кількох поколінь родини Буендіа у вигаданому місті Макондо, заснованому самими ж героями. Це тісно переплетений шлях міста й сім’ї, де особисті трагедії відбиваються на загальному світосприйнятті. Від самого початку Макондо постає землею див і магії: тут особлива погода, власні порядки, магічні здібності у людей і вони навіть не вмирають власною смертю. Однак, згодом утопічна ідилія руйнується, коли до міста починає проникати зовнішній світ• Макондо має реальний прототип — рідне містечко Маркеса Аракатака в Колумбії. Там він провів дитинство з дідусем і бабусею, які розповідали йому історії — як правдиві, так і вигадані. Саме вони значною мірою сформували поетику магічного реалізму в романі• твір порушує безліч тем: самотність, пошук ідентичності, плин і циклічність історії, критику імперіалізму тощо. Роман насичений біблійними алюзіями (і не лише ними) й загалом нагадує роман-притчу• цікаво, що попри шалену популярність, Маркес за життя категорично відмовлявся від екранізацій, вважаючи, що магічний світ роману неможливо передати на екрані. Проте його сини разом із Netflix вирішили інакше — і у 2024 році вийшла серіальна адаптація «Ста років самотності»Сьогодні починаємо читати цю книгу в книжковому клубі «Зʼїж книгу»! Приєднуйся!💚#зк_букклаб

Друзі, запрошую провести лютий з книжковим клубом «Зʼїж книгу»🔥 В програмі:1. Читаємо «Сто років самотності» Ґабрієля Ґарсії Маркеса2. Слухаємо лекцію літературознавця Макса Нестелєєва про «Сто років самотності» та Маркеса3. Дивимось та обговорюємо фільм «Маяк» разом з Костею Жученко4. Святкуємо День закоханих та слухаємо лекцію Макса Нестелєєва про те, як кохали(ся) класики (550 350 грн для учасників клубу) Про що книга:Це сага про кілька поколінь родини Буендіа, які живуть у вигаданому містечку Макондо. Засновники роду, Хосе Аркадіо Буендіа та Урсула, намагаються створити новий світ, але їхніх нащадків переслідують повторювані помилки, самотність і приреченість. У романі реальна історія Латинської Америки переплітається з магічними подіями, а час рухається по колу, підкреслюючи неможливість вирватися з родинного й історичного фатуму🏆а ще:• автор — лауреат Нобелівської премії з літератури• роман — база, ґтунт та класика магічного реалізму• в 2025 на Netflix вийшла екранізація легендарної книгиУчасть• читаємо з 3.02 по 26.02• лекція та обговорення: 26.02 о 19:30, Google meet• буде тг-група для цікавинок від літературознавця, обговорення книги, та просто спілкування• вартість участі:400 грн (тариф «активний читач»: тг-група + стрім засідання) 550 грн (тариф «активний учасник»: тг-група + участь в засіданні)• буде відеозапис лекції та обговорення Приєднуйтесь!💚Кількість місць обмежена. Для запису пишіть в особисті @krilistva та отримайте посилання на групу спільноти!#зк_букклаб

Минулого року мені випала можливість подивитись у кінотеатрі історичну драму «Нюрнберг». Багато глядачів, не передчуваючи лиха, прийшли на сеанс із колою та попкорном, однак завмерли в заціпенінні, коли на екрані протягом кількох хвилин поспіль демонстрували документальні кадри звільнення концентраційних таборів. Цікаво, що під час реального Нюрнберзького процесу також показували численні плівки, і тоді, усвідомлюючи масштаб катастрофи, в заціпенінні сиділи журналістиУперше в житті відеоматеріал із тим, як бульдозер згрібає людські скелети, обтягнуті шкірою, я побачила в музеї Яд Вашем (музей на фото) у Єрусалимі. Мені було 20 років, і це було моє особисте перше заціпеніння, тоді я ще не знала, що деякі члени моєї єврейської родини, включно з дітьми, були вбиті нацистамиСьогодні — Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту. Але оскільки людська пам’ять — річ украй ненадійна, ось нам один фільм і одна книга на тему Шоа, які тримають у заціпенінні: 1. Досить свіжий фільм (2023) Джонатана Ґлейзера «Зона інтересу». Історія щасливого життя Рудольфа Гьосса по той бік стіни Аушвіца. Субʼєктивно, на сьогодні це найкращий художній фільм за темою 2. Тонке літературне явище «Сховище» Анни Франк не потребує представлення. Скажу лише, що особисто для мене це одна з найважливіших книжок у житті. Це книга, яка по-справжньому вселяє любов до життя. Обов’язково прочитайте її колись

Принесла нам 7 рандомних цікавинок з лекції про британський постмодернізм🔥:• понад 60 письменників зараховують до британських постмодерністів, але з цим можна сперечатися — усе залежить від того, як визначати це поняття. Макс, наприклад, не вважає Салмана Рушді постмодерністом• постмодернізм у британців більше схожий на пізній або зрілий модернізм. У цих книжках часто грають із переписуванням історії та використовують як прийом потік свідомості. Крім того, у текстах може бути фемінізм, квір-тематика, іронія, інтертекстуальність• класна історія: у передмові до книжки «Ice» Анни Каван один критик написав, що «крига» в тексті — це метафора героїну, а сама книга — про наркотичну залежність авторки. Анна Каван справді мала залежність, проте книжка зовсім не про це. І це типовий приклад того, як у ті часи не розуміли експериментальні тексти• жінки в британському постмодернізмі — сміливіші, ніж чоловіки• у своїй книжці «Розенкранц і Ґільденстерн мертві» Том Стоппард пропонує подивитися на Гамлета очима другорядних персонажів пʼєси Шекспіра (які бачать його ідіотом). Макс радить не тільки прочитати цю книгу, а й подивитися класну екранізацію😏• а ось нам у скарбничку ще одне цікаве переосмислення «Франкенштайна»: книжка Джанет Вінтерсон Frankissstein з квір-тематикою• запитання до Макса:— Чи є якась центральна тема, яку обігрують британські постмодерністи?Відповідь:— Маргарет Тетчер. Усі ненавидять Маргарет ТетчерТа прикріпляю коротенький фрагмент про те, що ж не так з Ішіґуро#зк_лекторій

Коли я читала «Грона гніву», періодично ставила собі запитання: звідки у Стейнбека позитивне ставлення до комунізму. Під час невеличкого розслідування знайшла кілька цікавих моментівЗ 1937 по 1963 рік Стейнбек тричі відвідував СРСР. Найцікавішим був візит 1947 року. Тоді він разом із фотографом Капою відвідав Ленінград, Москву, Київ, Сталінград і Грузію, а згодом опублікував тексти зі своїми враженнями в книжці «Російський щоденник»Почитавши про цей візит, скажу відверто: він дуже нагадав мені те, як сьогодні виглядають поїздки до Північної Кореї — тобто оглядати можна лише заздалегідь ретельно підготовлені декорації з розкішними горами червоної ікри та пишними застіллями в містах і колгоспах, а гостей, звісно, будуть супроводжувати чекісти під прикриттямДе Стейнбек був в Україні:у Києво-Печерській лаврі, Софійському соборі, на партизанській виставці, на базарі, на хлібозаводі, у двох колгоспах і не тількиЩо цікавого є в раніше засекречених документах про цей візит у 1947:звісно, Стейнбека підозрювали у шпигунстві й вважали, що його прислали до СРСР, аби згодом у США поширювати проамериканську пропаганду.От, наприклад, що пишуть про переконання письменника:Народ, за твердженням Стейнбека, миролюбний, радянський уряд — агресивний Опааааа. З огляду на червонопозитивні наративи «Грон гніву» (які були видані у 1939 та які точно читали в СРСР) це було, ймовірно, не зовсім те, чого очікували від письменника. В «Гронах гніву» відкрито критикується американська влада та те, як вона кинула фермерів на призволяще під час Великої депресії. Проте у документах 1947 зазначено, як Стейнбек розхвалює американську владу та її допомогу фермерам.Такий ось поворот для совєтів, ну точно ЦРУшникЧи був Стейнбек агентом ЦРУ, як вважали в СРСР, — невідомо. Принаймні такої інформації в розсекречених американських документах немає. Однак існує листування Стейнбека з Волтером Смітом — головою ЦРУ у 1952 році, — де письменник говорить про свою готовність, грубо кажучи, трохи пошпигувати під час тривалої робочої поїздки Європою. Також цікавий факт: Стейнбек раніше зустрічався зі Смітом саме під час своєї поїздки до СРСР у 1947, коли Сміт працював послом США в МосквіУ 1963 році Стейнбек знову побував у Києві, і за ним також пильно стежили. Документів цього періоду у відкритому доступі немає, однак Олесь Гончар пізніше розповідав про візит Стейнбека до нього в гості й про те, як водночас його квартиру окупували сексотиТак що там із червоним настроєм у «Гронах гніву».Текст був опублікований у 1939 році, і на той момент Стейнбек лише один раз і досить швиденько побував у СРСР. Особисто мені здається, що позитивні червоні наративи в автора того часу(!) — це радше про співчуття до народу на тлі голоду й безробіття. Що ж робити, коли живемо у хиткому світіРозслідування закрито — через відсутність звинувачень до автора🙂🤍

Щойно закрила «Грона гніву» Стейнбека, а перед очима все ще мерехтить остання сцена (увага, буде спгс та жорсткі спойлери!), яка наче цитує сюжет давньоримської легенди про доньку, яка таємно годувала грудьми свого батька, засудженого на смерть від голоду. Прикріпляю нам прекрасну версію Рубенса, під назвою «Римське милосердя»#зк_мистецтво_в_сюжеті Тільки у Стейнбека Ружа Саронська проявляє милосердя навіть не до свого батька, а до чужого батька чужого хлопчикаІз хвилину Ружа Саронська нерухомо сиділа в сараї, де чувся шелест дощу. Потім вона ледь звела своє зморене тіло і загорнулась у шматяну ковдру. Повільно рушила до кутка і зупинилася, дивлячись на змучене обличчя, у перелякані очі. Потім повільно лягла поряд із хворим. Він повільно похитав головою. Ружа Саронська відгорнула один ріжок ковдри і оголила груди.— Ви мусите, сказала вона.— Жінка підповзла ближче і притулила голову поряд.— Ось! — мовила Ружа. — Ось.Її рука охопила йому голову і лагідно притримала. Її пальці ніжно пестили йому волосся. Вона звела очі, оглянула сарай, і її вуста зімкнулися та загадково всміхнулися Цікаво, що і в сюжеті легенди і у Стейнбека страшний голод — це результат дії владиВсе ще під враженням від книги. Хочеться аплодувати автору стоячи. Це було потужно, відгуку бути