Telegram statistics channel - @culture_war_ukraine

Наступного четверга стартує збір Виставка «Наша ціль» Сашка Комʼяхова на протез побратиму, що втратив ногу в боях на Сумщині. Поранення було серйозне, отже протез потрібен складний й дорогий, особливо враховуючи, що Анатолій планує продовжити воювати в складі своєї бойової групи. Саша Ком'яхов – ілюстратор і коміксмейкер із київської родини художників. Чимало часу присвятив праці у галузях ілюстрації книжок, підручників та періодичних видань, анімації, настільних ігор, ігрової індустрії та кіно.Співпрацював з: НХМУ, Мистецьким Арсеналом, «Лікбез історичний фронт», із фондом «Повернись живим», Музеєм Революції Гідності як художник та куратор культурно-освітніх проєктів. Співзасновник освітніх спільнот «Ілюстрактор» та «Comicsoda». Більшість робіт зібраних на виставці створені до мобілізації автора у військо. Це серія історично-мілітарних принтів «Слава української зброї» для авторського проєкту Україніка розпочатого у 2015 року, робота над яким наразі призупинена.Серед експозиції можна буде побачити принт «Двіж» — оригінал поліхромної ліногравюри на тему добровольчого руху створений автором під час служби.Всі виручені кошти з продажу принтів та мерчу будуть надіслані Анатолію для придбання мікропроцесорного колінного вузла genium x4, щоб повернутись до служби.Дякуємо проєкту Україніка, які надали речі для експозиції зі 100% вартістю на збір.Принти, які ви можете придбати на цій виставці, були надіслані автору на позиції для особистих підписів, що робить їх ще трошки особливішими.

- Дякую, що купили партнерський допис, я натомість купив собі за ці гроші тактичні рукавиці!- Наступного місяця спробуємо купити ще більше таких дописів! Дякую вам!Приблизно такі діалоги в мене останнім часом з тими, хто купує рекламні та партнерські дописи. До того, як долучитись до ЗСУ, я всі 100% відправляв на донати, а коли вже сам військовий - то потрохи докуповую те, без чого ніяк не обійтись. Тому дві подяки:🤝 Дякую, що ви тут, і дякую, що розумієте суть, потребу і принцип партнерських дописів, які я інколи публікую в себе у блозі. Завжди беру на рекламу лише нормальні бренди/продукти, за які не соромно, і завжди маркую такі дописи відповідним хештегом. Це база.🤝 І дякую тим, хто замовляє партнерські дописи і підтримує таким чином як мене, так і функціонал самого блогу. Причому я завжди наголошую, коли пишуть щодо дописів, що я в ЗСУ і часу на блог суттєво менше (це я мовчу про психологічний фактор ведення книжкового блогу, коли ти всередині військової структури, і орієнтири зовсім не такі, як в цивільному житті), тому охоплення можуть бути менші. Просто маю час і вирішив проговорити цей момент. Я банок на свої потреби не відкриваю і не планую, тому найкраще, що можете зробити для підтримки - це не відписатись, прочитати партнерський допис, або ж замовити його 😉а якщо раптом є непереборне бажання просто так закинути мені на апгрейд спорядження, то ловіть картку моно 4441111039344639 💪

вони зустрічалися з померлими близькими, проходили крізь тунель зі світла, опинялися за межами власного тіла та наповнювалися любовʼю і блаженством. Одне з найяскравіших і найутішніших видінь, коли за мить перед очима постає все життя. У такому видінні ви почуваєте, що ваші знання всеосяжні й одночасно можете перепрожити своє життя. «Коли повернувся у власне тіло, я був скрізь, я був усім одразу,— пригадував один із досліджуваних. — Я був небесами, я був землею, я був деревами й відчував, як моїм листям грається вітер, я був морем, я був моїми батьками, моїми друзями, людьми, яких бачив уперше і яких знав у той момент як частинку себе».Вражає схожість із численними релігійними переживаннями. Відомий йог Парамаганса Йогананда з Індії описує, як іще студентом відчув просвітлення: «Душа і розум умить втратили фізичний звʼязок і полинули назовні, мов рідина... плоть здавалася мертвою; але я чітко усвідомлював, що вперше почуваюся живим. Моя самосвідомість спліталася в обіймах з довколишніми атомами, більше не обмежена тілом. Здавалося, що люди на далеких вулицях мʼяко пересуваються по краю мого єства. Крізь тьмяну прозорість ґрунту проступало коріння рослин і дерев; я міг розрізнити, як усередині них течуть соки... Велич, що розросталася в мені, почала огортати міста, континенти, землю, Сонячну та Зоряну системи, тендітні туманності та мандрівні Всесвіти». — Себастян Юнґер Коли я помирав

Кожен носив на собі тягарі. Більшість були очевидні: паски з противагами, торбинки зі шротом, старі пічні решітки, які зменшували фізичні можливості сильних. Але було серед Редвайнових прихожан і кілька вірян, які обрали не такі очевидні й ефектніші тягарі.Серед них жінки, яким сліпа удача залишила страшний слід — красу. Цю несправедливість вони врівноважували старомодним одягом, поганою поставою, жуйкою й надмірною косметикою.Один дід, чиєю єдиною перевагою був чудовий зір, зіпсував його, носячи жінчині окуляри.Смаглявий молодик, чию вроджену хижацьку сексуальність, привабливість та ґраційність не могли приховати ані безглуздий одяг, ані погані манери, вибрав собі за тягар дружину, яку нудило від сексу.Дружина смаглявого молодика мала причини для марнославства через значок товариства Фі Бета Каппа, що його давали за визначні академічні заслуги, обрала собі за тягар чоловіка, який читав лише комікси і нічого крім них.Редвайнова парафія не була унікальною. Навіть не була аж надто фанатичною. Насправді мільярди щасливих людей на Землі радо обирали собі тягарі.Курт Воннеґут «Сирени Титана»

Артур Дронь:Ця історія мала багато нагод закінчитися раніше й трагічніше. Але все ж закінчується ось так, тож я просто вдячний Богові.Свіжий запис у військовому квитку говорить, що від 4 липня 2025 року я більше не військовослужбовець. Звільнений у запас за підпунктом “б” пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України “Про військовий обов’язок і військову службу”. Простіше кажучи, за наявності інвалідності внаслідок минулорічного поранення. Позаду - 7 місяців лікування, реабілітації та оперативних втручань. Попереду - цивільне життя, продовження занять з реабілітологом і ще одна операція. А під кінець року навіть досягну призовного віку:)Дуже вдячний Лікарні святого Пантелеймона і реабілітаційному центру Unbroken за все, що для мене зробили і роблять. А ще - кожному, хто за мене переживав, молився і по-різному підтримував цих 3 роки і 4 місяці служби. Це завжди було мені міцною опорою, дякую кожному з вас!Бажаю всім побратимам і посестрам військовим дожити до щасливого повернення додому. Хай ваші рідні відчують таке ж полегшення, як у ці дні відчувають мої. А рідним наших загиблих висловлюю свої співчуття і найбільшу вдячність за жертву ваших близьких. Всім, що в нас є, ми завдячуємо тим, хто захищав нас чи захищає просто зараз…Можливо, колись у цьому військовому квитку з’явиться ще якийсь запис. Я тверезо дивлюсь на наші обставини і розумію, що це може бути не закінченням історії, а тільки перервою. Але наразі я скористаюся можливістю, яку пропонує Закон, і відпочину. Тепер я остаточно вдома. Хочу пожити.Найкращий спосіб привітати із поверненням - замовити мою нову книжку “Гемінґвей нічого не знає”. Вона супроводжувала мене довгий час і тепер з неї почнеться нове життя. Ось вам лінк на її передпродаж - https://starylev.com.ua/knyga-gemingvey-nicogo-ne-znayeНіби й маю на руках всі документи й записи у військовому, а все одно ще до кінця не віриться. І якось так складно підбирати слова, не знаєш як про все це говорити. І така якась втома навалилась разом з цими документами.Не знаю, чи то пасує говорити ці слова, коли ти вже цивільний, але на правах ветерана - інваліда війни певне можу собі дозволити. Мав за велику честь знаходитись поруч із найкращими людьми цієї країни і говорити:Служу українському народові.

​Я забрав нову книгу Артема Чеха «Гра в перевдягання» на Новій пошті близько восьмої вечора — буквально за хвилину перед початком повітряної тривоги, котра триватиме всеньку ніч, доки «шахеди», «герані», «кинджали», «іскандери» та інші огидні слова розвалюватимуть чиїсь домівки та підприємства, пошкодять пожежну частину разом з рятувальною технікою і розтрощать склад видавництва «Наш Формат». Я намагався читати книгу в укритті, яке поступово, але досить швидко наповнилося розгубленими людьми, сонними дітьми і переляканими домашніми тваринам. Триногий дворовий пес весь час крутився під ногами прямо у проході, але ніхто його не сварив і не відштовхував. Не зважаючи на ґрунтовно важкі металеві двері — одні, другі, треті — з отакенними великими рулями на них, в підвалі було чути всі звуки «єбєйшого апокаліпсису», кожен довбаний приліт, яких в цю ніч було десятки, якшо не більше сотні — це зовсім не сприяло сконцентрованому читанню. Але я встиг зрозуміти найважливіше: краще б ніхто і ніколи (ні Артем Чех, ні я, ані будь-хто з вас) не був змушений пізнати досвід війни. Я свідомий того, що інша людина ніколи не розповість і не напише точно так, як міг би це зробити я, бо як немає двох однаковісіньких людей, так і не може бути тотожних думок і переживань. Просто Артем Чех вміє так відчути, пропустити крізь себе, осмислити, а потім і сформулювати словами, як ніхто. А хтось такий, як ото я, потім читає і заздрить. Але не цьому досвіду, звісно, а такому вмінню. Вистачить мені власного досвіду цивільного, який ніколи не збирався воювати, але в стані афекту опинився 24 лютого 2022 року в черзі у центрі комплектування. Досвіду цивільного, який отримав в руки зброю та набої, але не отримав інструкцій, як з ними правильно поводитися і як користуватися. Брати гранати я тоді відмовився і добре зробив, адже мені показали, як її кидати аж через два місяці. Досвіду цивільного, який виявив, що в його автоматі немає шомпола лише тоді, коли виявилося, що зброю треба чистити. В той час, коли Артем Чех окопувався біля телевежі, мені і таким, як я, командир-піджак казав, що ми повинні будемо спинити танкову колону, якщо така буде прориватися по Борщагівській або проспектом. По залізничному вокзалу прилітали ракети, ми майже не спали, а помився я вперше десь на дев'ятий день, форма була на мене замала, а черевики такі важкі, що я заледве піднімав в них ноги. А ще було жахливо, мерзенно, дико холодно чергувати на посту вночі. Дякувати всім богам, яких не існує зараз, та і раніше ніколи не було, я якось дотягнув живим до літа 2025 року і отримав не лише довічне почуття провини перед тими, хто не дожив, але й змогу прочитати і ту книгу, яку автор боявся не дописати, і навіть «Гру в перевдягання». Це дуже гірка, болісна та гостра розповідь про той досвід, який нікому не був би потрібен, якби ми народилися в нормальному світі. Книга написана так, як треба накладати турнікет, щоб аж хотілося закричати, вона наче розкрита рана із кровотечею, яку потрібно негайно і вправно затампонувати, це голос з війни, який ми не хотіли б чути, але мусимо. Це справді офігенно сильна і крута книга, але краще б її ніколи не було.

Раді оголосити Довгий список конкурсу воєнної поезії пам'яті Гліба Бабіча.На конкурс було подано 2602 вірші від 470 учасників! Це неймовірні цифри, що свідчать про те, наскільки важлива зараз поезія для кожного з нас. Тим складніше проводити відбір, адже доводиться обирати між справді сильними творами. Тож цьогоріч ми збільшимо кількість фіналістів (короткий список конкурсу) до 50 замість 30.Довгий список конкурсу воєнної поезії пам'яті Гліба Бабіча:(творчі псевдоніми авторів збережено)911Ellen CraftMаrineАввіяАда ЄлагінаАліна Стаменова Анастасія Денисенко Анастасія Тітарчук Анатолій Марущак Андрій Кириченко Андрій Федоришин Анна Добронравіна Антон КозловАня КосіноваБогдан Боденчук Богдан РудківськийВалентина Турчин Валерій Пузік Василь Похильченко Вахіоп Вікторія КовальВікторія Мазур Вікторія Плахотнюк Віталій Медвідь Влад ПетрашВладислав Дерда Володимир Бузейчук Володимир Скоростецький Галина Шкарупа Георгій Пачкорія Гуцул Ян Дарина Коробка Дмитро ГарманЄвген Спірін Євгенія МосквінаЄлена Дорофієвська Єлизавета Кірізій Зося КарпатськаІван Бережний Іванна ГрицівІванна ФранківськаІгор Мітров ІнґіґердаІрина Дубейко Ірина НоваІрина ШевченкоІрця КошлатаІя КіваКатерина АндрощукКатерина ЄгорушкінаКоробчук Павло ПетровичКсенія НестеренкоЛілія Бомко Максим Чурков Марина Горбатюк Марина Краснобока Марина ПономаренкоМарія СьохМарко ТеренМар'яна Пильник Матвій Смірнов Микита Калембет Мирослава Кирильчук Михайло ЖайворонМіла Гегельська-Шудра Міра Малька Надія Самчук Наталія ДьомоваНаталія Партоліна Наталія П'єх Наталія Шевченко Наталка ЯнушнвичОксана Приходченко Оксана Рубаняк Оксана СтомінаОлег Андрос Олександр Гоменюк Олександр Лисак Олександр ЛитвиненкоОлександр ШевченкоОлексій РусічОлена Галунець Олена Голубцова Олена КоломієцьОлена Олійник Олена Павленко Олеся Репа Ольга Знова Ольга Могильда Ольга Науменко Ольга Рибальченко Ольга Рубнікович Ольга СаліпаОльга Тельна Ольга Удод Оля ДубрівукОстап КудлатийПозивний КадетПозивний ШугаПолковник КуртцПоляРаїса Плотникова Роберт ВозриєкРоман Онищенко Роніка Пожарська СанчоСвітлана Вертола Світлана Фіялка Сергій Демчук Сергій Ребус Сергій Сіваченко Сергій Слабоспицький Соломія Мардарович СоромахаСтаніслав Новицький Теплий СнігТет Федоренко Тетяна Граб Тетяна Затолюк Тетяна Шептицька Уляна ДудокЮлія Вротна Юлія Муржак Юрій Соломко Ярка ЧаськаЯрослав КорнєвЩе раз дякуємо усім за участь та ваші тексти 🧡

Артур Дронь: Знайомтесь, моя нова книжка. Її назва - «Гемінґвей нічого не знає». Це збірка короткої прози або - як я сам її означую - книга свідчень. Про буття солдатом на великій війні. Про віру та стосунок з Богом на фронті. Про тугу за рідними. Про людей великої Любові, на яких все тримається. Їхні болі, випробування і радощі. Те, що в них всередині.А ще - це книжка про літературу. Ту, яку ми називали великою і яка зараз нічого нам не говорить. Нічого не знає про нас у війні за існування. І ту, яка через століття знову й знову повертається, стає актуальною і сучасною. Стає за нас.Сьогодні ми починаємо передпродаж - якщо замовите книжку вже зараз, то отримаєте її першими, щойно вона приїде з друкарні. І одразу з моїм підписом! Тож щиро запрошую на сайт видавництва - замовляйте і чекайте посилочки з 11 серпня. Ось лінк - https://starylev.com.ua/promotion/peredprodaz-knygy-artura-dronya-gemingvey-nicogo-ne-znaye-z-avtografomМаю ще багато розповісти, але сьогодні ділюся основним - книжка вже в друці й ви можете її замовити. Розпочинаємо сьогодні нову історію. Буду вдячним якщо вона стане нашою спільною.

♠️🗡⚡️Продовжуємо на цьому каналі рубрику #на_марші про вершки світової воєнної літератури, аби ви не забували про факт існування європейської текстової традиції, яка за кількістю знаків трошки вивершує твітовий стандарт.♟️🔥🗝ПОКОРА ОЗНАЧАЄ СМЕРТЬ!Стиль Щепана Твардоха є незвичним, часом складним для розуміння, але тим не менш цікавим. Його роман «Покора» розповідає історію Алоїза Покори або Лойзика, якщо на польський манір.Сюжет починається за декілька тижнів до закінчення Першої Світової війни та Листопадової революції у Німеччині. У черговому штурмі на Західному фронті Покора отримує поранення та потрапляє до берлінського шпиталю. Приходить до тями вже у розпал революції. А далі бої у Берліні, політичні перепитії, повернення додому і продовження боротьби там. Поміж цим розповідається історія Покори із самого народження.Алоїз Покора походить із бідної шахтарської польської онімеченої родини із Верхньої Шлезії.Проте дана історія є глибшою, аніж здається.У романі «Покора» це не просто прізвище. Радше, центральна ідея. Покора до закостенілих сімейних традицій; до режиму, що вимиває саме нутро; до пасії, що у гріш не ставить залицяльника, а лише використовує для втіхи власного его; до самого себе, коли ти не просто не знаєш якого сам роду, але й не хочеш знати. Покора перед власним майбуттям, що переростає у злочинну байдужість.Раптово для себе Алоїз стикнувся із незвичними проблемами. Війна скінчилась. Декілька років тому вона вирвала Покору зі звичного життя, а зараз взяла, переварила і виплюнула назад. Але залишила на Алоїзі свій невидимий слід, немов мітку. З одного боку він вцілив, наскільки це можливо, проте війна довший час була його життям. Замість зрозумілого фронту, Алоїз опинився на вулицях революційного Берліну, де фронт був усюди, а ворог – буквально будь-хто. До такого жодні офіцерські курси не могли підготувати.Життя від Алоїза вимагало визначеності. Хто він? Що він? І з ким? До Польщі його не тягнуло. Німцем себе не відчував. Хіба якимось неповноцінним. Жодних ідеологій не сповідував. Тому Алоїз покорився нестримному потоку життя, що несло його куди хотіло.Покора виявився не вибагливим. Він міг щиро боротись з комуністами, а тоді так само щиро перейти на їхній бік і вбивати вчорашніх побратимів. У Верхній Шлезії він міг боротись за німців проти поляків і навпаки. Лише антантівські миротворці зовсім не ятрили йому душу.Покірність Алоїза впливала і на особисті справи. Маючи дружину, дитину Алоїз не міг противитись покірності перед своєю згубою, що тільки знущалась над ним.Історія Алоїза Покори наочно нам показує, що неможливо вічно десь відсиджуватись. Якщо Історія вимагає вибору, значить ти маєш його зробити і йти із власним вибором до кінця. Інакше життя зробить вибір за тебе. Але чи це буде твоє життя? Можливо, лише генератор випадковостей, де від тебе залежитиме аж нічого? У такій системі координат легко цілком втратити себе, як морально, так і фізично.Епоха від нас вимагає, щоб «Покора» було лише прізвищем. Історія закликає до однозначності, звитяги та чину. Тільки там знайдемо своє властиве «Я».Усім раджу до прочитання. Кожен там знайде щось своє.Автор рубрики — Олександр Акуленко.

В моєму романі "Пташники" головний герой переживає трагедію - під час війни у нього розвалилася сім'я. Цю історію частково я побачив на власні очі, частково почув з розповідей. У перші дні вторгнення дружина головного героя разом з дитиною виїхала в Європу. Якийсь час все було спокійно, вони переписувалися. Та згодом дружина дала зрозуміти що до України повертатися вона не бажає і тому чекає коли чоловік приєднається до неї у Європі. А головний герой - зовнішній пілот БПЛА у ЗСУ, він воює і не може покинути свою Батьківщину і товаришів. Його країна б'ється за існування. Його товариші боронять Україну. покинути їх - це суперечить всьому його світогляду. Стосунки між героєм і його дружиною псуються. Вони перестають спілкуватися. А потім дружина надсилає повідомлення про те що хоче розлучення, в Європі у неї зав'язалися нові стосунки. Головний герой на фронті лишається сам. Коли я вперше це описав, в коментах мені відповіли кілька невдоволених жінок. Їх скривдила моя розповідь, вони вирішили ніби я звинувачую дружину головного героя в тому що сталося. Вони розповіли мені історії протилежного змісту - коли чоловіки на фронті сходилися з іншими жінками і кидали сім'ї. Розповіли як поверталися з Європи до України, аби побачити як чоловік несумно проводить час з іншою. Про фронтові інтрижки і як похідне - розлучення, інформації повен інтернет. І все це - правда. Таке існує. Власне, це я й хотів показати - що війна не просто ранить і калічить безпосередньо зброєю. Війна ламає звичний ритм життя. Війна відриває людей одне від одного. А людині важко самій - особливо біля смерті. Людина хоче тепла - і тягнеться до нього. Я описав те що сам побачив. Побачив і жахнувся тоді від думки, наскільки то моторошно - на фронті раптом відчути себе цілковито самотнім, коли за плечима в тебе - нікого. Лише пуста квартира. А можливо і її вже нема. На фронті важко. На фронті страшно. Рідні вдома, часто це той стрижень який тримає і примушує бути обережним та не чинити дурощів. Тож коли цей стрижень зникає... Та хіба легше жінці, яка раптом дізнається що чоловік якого вона чекає - живий, але не повернеться? Просто тому що... І нічого вже не зробиш. Хіба легше берегині, яка так само раптом лишається сама, ще й з дітьми на руках? І можна довго шукати винних і правих. Назад - вже не склеїш. У цьому - істинне жахіття війни. Війна ламає душі. Війна руйнує сім'ї. Війна множить нещастя. Проте. У книзі мій герой знаходить у собі сили взяти себе в руки, зібратися з думками і усвідомити - в тому що сталося, винна не його дружина. Винна війна. Точніше - винна Москва яка принесла війну. Дружина пішла від нього не тому що хотіла пригод - вона боялася повернутися до України. Вона побачили потворне обличчя війни і страх ущент випалив їй душу. Цього ніколи б не сталося, якби Москва не прийшла захоплювати. Москва принесла горе і страждання. Москва налякала дружину головного героя так, що та ладна зламати сім'ю, аби ніколи не повернутися туди де війна. Аби врятувати дитину. Мій герой розуміє це. І це усвідомлення його зміцнює. Помститися Москві він має чимало можливостей. Він - бойовий пілот БПЛА. Війна зламала сім'ю мого головного героя. Але життя не закінчилося. Він лишився сам, але розуміє що десь поруч обов'язково є жінка, чиє життя так само зламала війна. І яка так само хоче тепла. Бажає тепла. Він знаходить її. Вона виявляється набагато ближче ніж можна було подумати. Дмитро КАЛИНЧУКПТАШНИКИРоман про сучасну війну і про пілотів БПЛА. Роман про те що й на війні життя не припиняється.