#ФРОНТМЕНИ | Знаєте що можу сказати - якщо Артур Дронь продовжить писати прозу (а о...

Знаєте що можу сказати - якщо Артур Дронь продовжить писати прозу (а особливо - якщо це буде художка) - за кілька років матимемо ще одного провідного українського письменника. Бо це дуже талановито! Несподівано вже й дочитала його книжку, яка тільки вчора приїхала. Планувала подивитися перший розділ і відкласти до психологічно легших часів, але це неможливо було відкласти. "Гемінґвей нічого не знає" - це збірка есеїв й коротких нарисів, здебільшого про бойовий досвід Артура. Він добровільно мобілізувався в 21, пройшов важкі бої на передовій, втрачав побратимів, багато разів дивом лишався живим (про все це є в книжці). І ось лише нещодавно, після трьох+ років у війську, після важкого поранення демобілізувався. Тобто призовного віку ще не досягнув, а вже має інвалідність через бої ( Лейтмотивом цих 160 сторінок стала загибель його побратима. Бойовий медик, Док, який відчувався майже батьком, наставником: історія його гибелі кілька разів повторюється і повторюється в книжці, іншими словами та з іншими деталями. Бо очевидно досі стоїть перед очима у автора і постійно прокручується в пам'яті. Це можна було б назвати вдалим художнім прийомом, якби рука підіймалася це взагалі називати художнім прийомом. Тут є дуже ніжні стосунки з мамою і оце відчуття ще юного, але вже дорослого, більш того - вже втомленого сина, якому треба їхати в саме пекло. Тут є кохана, до якої понад усе хочеться повернутися. І дуже багато роздумів про смерть, бо вона кілька разів була дуже близько. У грудні 2022-го на бойовому чергуванні в Серебрянському лісі я сам обрав, де стоятиму на посту. І сказав, що мене не потрібно міняти до вечора. Але Слава прийшов через дві години і відправив мене зробити чай, а він тим часом підмінить. Через сорок хвилин руский снаряд прилетів під дерево в чотирьох метрах від бліндажа, осколки влучили просто в місце, де мав стояти на посту я, а стояв Батум. Заступив на мій пост, прийняв мої осколки, ліг в мою яму. В книжці багато роздумів про віру й бога, бо для Артура це важлива частина життя. Я максимально не релігійна і здебільшого не люблю цю тему, але тут читалося добре. Бо це роздуми людини, яка (хоч і вірить), але дивиться на це критично. І шукає відповідь на відоме питання: як бог мій оце все допустити, якщо він існує? Бог створив нас і демобілізувався, залишивши самих без підготовки і бойового досвіду. або ось: Мабуть, Ромчику Бог уже все пояснив. Може, вибачився. Може, просто обійняв. Або таке, що відгукнулося: Ми, християни, також віримо, що сам Бог одного дня втілився. Воплотився. Щоб пережити біль від порізу пальця, ситість після вечері, напад нестримного сміху, сльози скорботи, нудоту, потребу сходити в туалет, тепло від сліду маминого поцілунку на чолі. Але також: бути зрадженим, відчували на обличчі чужу слину після плювка, терпіти побої, стікати кров'ю, померти. Щоб ми у своїх клопотах і випробовуваннях не могли дорікнути Богові, ніби він не знає, як нам важко. Бог взяв і все це пережив також. Він точно знає, як нам. Пунктиром і пошепки: я би прибрала з цієї книжки буквально три есея, які стилістично з неї випадають, і які були написані для інших цілей та інших проєктів. В них трохи очевидні й трохи наївні роздуми про суспільство, схожі на Фейсбучні пости. Без цього книжка б тільки виграла. Але загалом у мене не підіймається рука щось тут ще критикувати, бо це прекрасна й щемка книжка - причому, потужна не лише через тему, а й добре написана на художньому рівні. Максимально не хочеться порівнювати з "Грою в перевдягання" Чеха, але таки дозволю собі це сказати: якщо імпонує Чех, купіть і цю книжку. Хочеться, щоб її сприйняли так само гучно, вона того варта. #непозбувний_відгук