Книжковий дворф

Мольфари відкрили передзамовлення на «Пороховий Маг 01. Кривава Обітниця»Анотація обіцяє:Кривава то справа — скидати короля…Здійснивши переворот у королівстві Адро, фельдмаршал Тамас відправив на гільйотину корумповану аристократію та нарешті роздав хліб доведеному до голоду народу. Однак водночас це спровокувало війну на землях Дев’яти Держав, повстання фанатиків-роялістів і чвари за гроші та владу між, здавалося б, союзниками Тамаса: Церквою, профспілкою та найманцями.Обмежений у ресурсах, Тамас може покластися лише на своїх порохових магів, серед яких і його син, талановитий стрілець Таніель, а також на Адамата — поліційного детектива у відставці, відданість якого буде випробувано шантажем.Запроторені у вир війни та революції люди починають перешіптуватися про знамення смерті й руйнації та переповідати легенди про богів, що ходять серед смертних. Ніхто не хоче вірити подібним балачкам. А дарма… Зараз 520грнПо виходу 610грнА ще, заодно нагадаю, що у Мольфарів на сайті сьогодні останній день, коли можна придбати книги по всесвіту Warhammer, тож, не зволікайте 😍

«Магічний корабель»✍🏻 Робін ГоббЦе було перечитування, яке відчувалось майже як уперше. Я пам’ятала сюжет, знала, хто куди припливе і чиї життя потерплять змін. Та цього разу я собі «смакувала» деталями сильніше, ніж раніше, не тримаючись тіки за основу сюжету і не боячись наплутали імен тому всі вони є у мене виписані, щоб орієнтуватись хто є хто не повертаючись половиною книги назад 🙂Те, чим мене підкупила Гобб давно — уважність до світу: торгівля, родинні зв’язки, фінанси, соціальні ролі — усе працює логічно і продумано. І важливим показником є те, що воно б працювало б самостійно, без магії доданої в книгу.Алтея все ще трохи дратувала своєю впертістю, та зараз я хочаб знаю, що вона є виправданою. Її реально позбавили права на власне життя просто тому, що вона «не підходить».Вінтроу дуже болючий персонаж — його розвиток повільний, важкий, і йому дуже легко співчувати насправді.Кайл — стабільно мудак, і мені подобається, що Гобб не прикрашає його якоюсь «зламаністю», котра викликала б жалість.Мальта при перечитуванні сприймається менш бісяче. При першому читанні, я хотіла її придушити. Та знову ж, цього разу грає роль те, що я знаю як буде далі)Кенніт — харизматичний і страшний саме тим, що люди за ним ідуть добровільно. Типовий «фанатик» своїх ідей і кодексу))І, нарешті, Живі кораблі котрих я досі вважаю однією з найсильніших ідей у фентезі. Ну от вдумайтесь, це наче ж і предмети, великий такі, які «служить» людиськам, та все ж, тут це повноцінні персонажі, з власною історії, з пам’яттю і характером. Особливо Вівасія, яка являється одним з моїх улюблених персонажів🫂У підсумку я нічого нового не скажу, на правду. Як і раніше, всім раджу читати Гобб. А для себе переконалась, що навіть при повторному читанні, книга не стає слабшою і не втрачає емоційної сили. І не перестає дивувати в деяких сюжетних поворотах.Читайте Гобб. Читайте і окремо підцикл про Королівського вбивцю, і про Живі кораблі, і разом по порядку. І приєднуйтесь до мене, в очікуванні нових книг Робін)Видавництво КСД

«Мій друг Ґустав з кладовища Святого Паулі»✍🏻 Марія ШевцоваЦе спокійна, повільна історія, яка прекрасно «лягла» на мій настрій під кінець року. Тут нема динаміки чи різких поворотів сюжету. В той самий час є те, що я ціную в книгах чи не найбільше — атмосфера і «справжні» персонажі, в яких можна розгледіти знайомих чи себе . Вони живі, місцями зламані, точно неідеальні. Кілька паралельних історій читаються як окремі фрагменти людських життів, які об’єднані спільним відчуттям чи то сумнівів чи то жалю. Власне, тому я і вірила їм, бо почуваюсь приблизно так само.Ще одним плюсом тут є мова авторки. Вона проста, стримана, без купи модних понять, які зазвичай юзають для філософського фарсуТакож, спіймала себе на думці, що це хороша книга для читацьких клубів і обговорення. Як самого Густава, і його символічності, так і людських почуттів: втрати, сенсу життя, сумнівів, помилок.В процесі читання, роблячи нотатки, я раз написала, що «книжка читається легко», потім, пізніше, що вона потребує навпаки повільного, уважного читання. Та це залежить від того, чий сюжет відгукується, і ЯК саме. Сильною стороною, для мене, є те, що мене не підганяло бажання прочитати от прям за раз, і не тому що книга не цікава,а тому, що в кінці року хочеться якраз заземлення. Все. Ні дедлайнів, ні «встигнути до», а просто я, неспішна історія і чай. Може здаватися банально і заїжджено, розумію, та для мене це цінно і важливо, тож я рада, що взяла її саме в той момент.Для тих, хто хоче чіткої дії, напруги чи то якогось яскравого конфлікту — ця історія буде не на часі. Та для тих, хто хоче тепла, дрібку філософії і свого «Ґустава » — сідайте поруч.Видавництво Віхола 🌟

Сьогодні день інтроверта. Можна, звісно, накидати купу жартів про «аби ще один привід для свята» і меми в стилі «це той, що сидить вдома з котом і не бере слухавку коли дзвонять». Та я для себе заглибилась в тему, адже вважаю себе інтровертом, і мене злегка (дуже) бісить, коли це слово кидають як ярликВ цілому інтроверсія — про пізнання. Про внутрішню роботу, яка ніколи не зупиняється. Про вміння довго дивитися всередину себе й не тікати від того, що там не завжди приємно. Інтроверт не мовчить — він слухає. Не ховається — він обирає, з ким і куди пускати свій ресурс. І так, ресурс у нас не безкінечний, якби це не було вже висміяно в мемах.Світ дуже любить гучних, швидких і впевнених. В той час, коли інтроверти часто ростуть у тиші, повільно, з сумнівами, з купою внутрішніх діалогів, які, власне, прекрасно нівелюють контакт з соціумом.Поняття «інтроверт» про прийняття того, що замкнутість теж форма сили. Що пізнання себе — це робота, яка так само потребує сил, як і робота в команді.Інтроверт не дорівнює здичавілий/сноб/чсв/нарцис/одинак. Це про власний комфорт як особистий вибір.З днем інтроверта. Діставайте книгу, кутайтесь в коцик і го насолоджуватись тишею 🖤P.S. Екстраверти, ви теж норм чуваки, навіть коли намагаєтесь нас затягти у вашу тусу, хоч це і бісить 😁

З прийдешнім Новим роком, люди 🎄Роком, який починається без світла, але з надією.Дякую кожному і кожній, хто був тут увесь цей час. Хто читав, писав, мовчки дивився, лишав реакції, ділився думками. Для цього і існує цей канал, який тримає в купі мою зозульку.Я хочу, щоб у новому році всі дочекалися своїх. Щоб повернулися живими. Цілими. Щоб обійми знову були не через екран, не «колись», а в будь-який момент. От вже.Дякую тим, хто тримає цю країну. Дякую тим, хто не здається, навіть коли дуже хочеться. Я знаю, що багатьом болить, знаю що багатьом важко, і знаю, що багато про це мовчить, бож особисте «не на часі». На часі. Завжди. Ви важливі і ваші особисті теми також важливі. Діліться, підтримуйте плачте і радійте разом. Дякую тим, хто дозволяє собі жити, читати, сміятися і не засуджувати інших. У кожного з вас є хтось, заради кого хочеться вставати з ліжка, триматися і жити. І цей «хтось» — це ви.Я дуже вдячна, що ви тут.І дуже хочу, щоб наступний Новий рік ми зустрічали зі світлом і зі своїми сімʼями.Обіймаю думками. Бережіть себе і одне одного. 🕯️💫

📖 “Елантріс»✍🏻 Брендон СандерсонЯ була налаштована дещо скептично, бо це дебют Сандерсона.Та не дивлячись на це, він в першій своїй книзі вже створює прекрасний продуманий всесвіт : зламане місто, зламана магія, політика, релігія — всі складові хорошого фентезі, якщо вміти гарно про це писати. І Брендон вже умів Сюжет будується навколо Елантрісу — міста, яке колись було символом божественної сили, а тепер перетворилось на гнилу пастку. Ті, кого “обирає” шаод (тутешня магія), не вмирають, але й жити нормально не можуть, бо зазнають змін, яких нині гидують. Шаод торкається принца Раодена, спадкоємця престолу, і він, як і всі, попадає в Елантріс. Та замість того, щоб тихо з’їхати з глузду, як всі тут, він починає розбиратись, як в Елантрісі усе працює, хто виживає, хто ламається, як люди тримаються купи і що можна змінити хоча б на базовому рівні.Паралельно йде лінія Сарін. Вона приїжджає в столицю держави, де щойно “помер” Раоден, її наречений, і замість трауру отримує купу політичного болота: сумнівний король, двір, який живе інтригами, і постійний тиск з боку сусідньої імперії. Вона влізає в політику, ламає придворні правила, вчиться читати людей і поступово стає впливовою фігурою.Третій важливий шар — релігійний. Жрець Фйордена — класичний фанатик. Він виглядає як людина, яка впевнена, що знає, як усім буде краще. Через нього в сюжет заходить тема віри як важіль впливу: навернення, погрози, “правильний шлях”, який чомусь завжди веде до повної втрати вибору. Наче нічого нового, та прописано це якісно.Політичні ігри тут є тлом всіх бід. Союзи, тиск, релігія та страх перед війною. От на цьому і розвиваються персонажі, а ми дізнаємось хто є хто, завдяки їхнім рішенням і діям. Елантріс дуже продуманий, хоч Сандерсон іноді пояснює очевидне і не завжди економить текст, але вже чітко видно його стиль — логіка світу, причинно-наслідкові зв’язки і персонажі наділені характерами які між собою важко сплутати. А якщо враховувати, що це все помістилось в одну книгу, то взагалі шикарно, як на мене.У підсумку — у Сандерсона все вийшло. «Елантріс» не ідеальна книга, але працює тому, що добре зібрана.Персонажі відчуваються живими, хоч і банальними в деяких діях. Фінал був дещо очікуваний, але дуже красивий. І, на правду, було декілька сюжетних поворотів, котрі змусили серденько битись швидше.Рекомендую щиро, і завіряю, що вас затягне.Видавництво Небо 🌟

📖 «Семирічна ніч»✍🏻 Чон ЮджонЦе повільний психологічний трилер, в якому авторка свідомо знижує темп і робить акцент на напругу, мовчання й наслідки давнього злочину, а не на сам злочин.Юджон Чон працює з темою колективної провини. Тут важлива ціла спільнота: маленьке село, сім’ї, соціальні ролі, страх зіпсувати репутацію й бажання “перетерпіти”. Трагедія нікуди не зникає — її просто відкладають, і з часом вона починає тиснути на всіх. Абсолютно життєво і по-людськиПерсонажі не діляться на хороших і поганих, що для мене є великим плюсом, адже в моєму розумінні, градація «хороший-поганий» не може бути чіткою. Майже кожен у якийсь момент обирає мовчання, зручність або самозахист. І, власне, з таких рішень складається ця історія.Роман має нелінійну структуру: часові зсуви змушують уважно стежити за деталями і постійно переглядати власні припущення. Дрібні епізоди, які спочатку здаються фоном, з часом набувають реальної ваги. І це причина того, чому я не читала залпом, а розтягувала і роздумувала, повертаючись до попередніх розділів.Насильство в книзі показане з різних сторін.Воно існує через наслідки — психологічні, соціальні, родинні. Саме це формує основну напругу тексту.У цьому добре відчувається специфіка корейської прози: увага до соціального тиску, родинних зв’язків і мовчазних домовленостей усередині спільноти. Провина тут поступово змінює форму й впливає на наступні покоління. Текст стриманий, емоції не проговорюються прямо, як часто буває у західних авторів.Цей трилер не з «одноразових». Він не підійде на випадок щоб «прочитаю щось легеньке», як я доволі часто і беру трилери. Має бути внутрішня готовність для занурення в неприємні теми. Вона залишає після себе важке, але осмислене відчуття, і змушує довго повертатися думками до прочитаного.Маю ще одну книгу авторки, але читатиму тільки через деякий час, коли буду готова.Видавництво Анетти Антоненко 🌟

📖 «Обитель помаранчевого дерева»✍🏻 Саманта ШеннонБуде лонгрід. Отже, це — велике, повільне, дуже ґрунтовне фентезі, яке навряд сподобається прям з перших сторінок, адже вводить нас у сюжет повільно. І мені це страшенно сподобалось. Та і не новина, що я обожнюю деталі і довге «розгойдування». Це книжка, що вимагає уваги, терпіння і готовності зануритись в її світі, просто пробігтися сюжетом теж, напевно, можна, але навряд щось тоді буде зрозуміло.Сюжет тут багатошаровий і розкиданий між кількома персонажами та культурами. Західний світ боїться драконів і вважає їх злом, Східний — шанує як божественних істот. У центрі — давня загроза, що колись вже майже знищила світ і тепер починає прокидатися знову. І вся історія повільно, але впевнено рухається до моменту, коли старі міфи перестають бути казками. Ну і традиційно, де мова про народи і культура, там і брудна політика.Мені дуже зайшло, як авторка працює з персонажами. Сабран — королева, на яку тисне не тільки влада, а й необхідність народити спадкоємицю заради виживання держави. Вона не ідеалізована, абсолютно жива людина з тривогами, страхами і відповідальністю, що давить на неї. Ід Дарʼян — жінка, яка приховує свою справжню роль, балансує між обов’язком і почуттями, між вірою і сумнівами. Тані — молода дівчина зі Сходу, яка мріє про драконів і поступово вчиться, що мрія може мати ціну, яку не завжди хочеться платити. Жоден з цих персонажів не виглядає картонним — у кожного є свій внутрішній конфлікт, ну і зовнішні перепони.Окремо хочу сказати про світ. Він величезний і дуже добре продуманий: релігії, легенди, історичні травми, ставлення до магії й драконів — усе це основа конфлікту. Тут видно, як минуле формує теперішнє, як страх і віра передаються поколіннями і стають причиною ворожнечі. Дракони тут , я думаю, радше символ того, як різні культури можуть дивитися на одне й те саме абсолютно протилежно. Тобто не фентезійні створіння, які вплетені в сюжет заради фентезійного складової. В якийсь момент я провела паралелі з сучасними релігіями. Є щось схоже.Книга велика і читається повільно. Тут багато імен, подій, політичних моментів. Та саме ця повільність дає відчуття реального світу. Коли історія починає сходитися, стає зрозуміло, навіщо потрібні були всі ці деталі. От це важливий момент. Щоб всі «фішки» зібрались в одну картину, і Шеннон це вдалось.Для мене «Обитель помаранчевого дерева» — це епічне фентезі з сильним акцентом на жіночих персонажах, на виборі, відповідальності й ціні влади. Це книга про те, як міфи керують людьми, як страх може бути спадковим, і як складно, але необхідно дивитися на світ ширше, ніж дозволяє власна культура.Я дуже рада, що прочитала цю книжку. Дуже-дуже сподобалась за масштаб, за продуманість, за персонажів і за відчуття, що ти справді побував у іншому світі.Фанати Гобб,Мартіна — налітайте. Це-воно.Видавництво Vivat 🌟

«Впусти того, хто потрібен»✍🏻 Йон Айвіде ЛіндквістЯкщо мене запитали б : «Про що ця книга?», я б відповіла, що це історія про дітей, яким ніхто не дав дитинства, і про дорослих, які його відбирають, бо і самі були позбавлені. Про внутрішній і зовнішній холод. Про ті «дірки» в людях, які живуть намагаючись чимось їх затикати: алкоголем, саморуйнуванням, жорстокістю, дещо дивним коханням, клеєм і вирізками з тру крайм газет.Оскар звичайний хлопчик-невдаха. Переживає булінг, самотність з думками на кшталт «терпи, виростеш — пройде». Але не проходить. Він збирає газетні вирізки про вбивства, бо вбивство, в його розумінні — це межа, там де слабкий раптом стає сильним.Оскар зустрічає Елі, котра давно вже не дитина, але змушена бути нею. Вічний «підліток» без права дорослішати. Вона так само самотня, як Оскар, і це їх обʼєднує, власне.Книга чудово описує тему меж, і тілесних, і моральних, і вікових. Що таке «правильний» партнер, коли душа стара, а тіло маленьке? Де закінчується любов і починається використання? Чи має право монстр на ніжність? А жертва — на лють? Тут купа тригерів. Просто неймовірна кількість. Та вся книга суцільний тригер.Історія неквапна і жорстока. Показує насилля без романтизації , брудне, липке, без красивих «а потім він став кращим». Ніхто в ній не стає кращим. Всі просто виживають. Хтост тілом, хтось кров’ю, хтось залежністю.Мені в цій книзі бісило оце «хочу бути поряд хоча б так». Типова ситуація, коли ти бачиш чудовисько й не тікаєш. Бо без нього самотність повертається з більшою силою . Та, благо, Ліндквіст це написав не романтично, а радше брудно. Звязок між двома непристосованими до життя істотами.По закінченні читання сюжет на довго залишається в голові.Стиль Ліндквіста дуже нагадав мені Поланіка, і місцями Кінга, у висновках, що найбільші хижаки у цьому світі — не завжди ті, хто п’ють кров. Часто це ті, хто посміхається і хоче бути «як всі».Перечитую вже написаний текст відгуку, і розумію, що він більше про відчуття. Саме це я і хочу передати. Не спойлери сюжету, а саме те, як себе почуваєш і що відчуваєш читаючи такі твори.З першої книги Ліндквіст поселився в тій темній частині моїх літературних смаків, корті дуже «людські», жорстокі і десь іронічні.Дуже раджу всім, кому подобається Поланік. От вам сто відсотків зайде. А сама чекатиму на інші книги Ліндквіста з нетерпінням.Видавництво Богдан 🌟

📖 «Щоденник порнографа»✍🏻 Денні Кінг«Щоденник порнографа» з тих книг, які або вражають, або викликають бажання викинути у вікно. У мене — перший варіант. Ця історія грає на межі емоційної оголеності . Так, саме емоційної.Це щоденник чоловіка, який працює в індустрії, де любов продається, де тіло — ресурс, і де близькість настільки знецінена, що стає лише механікою. От типу як ми нарізаємо салат, і автоматично скидаємо у миску інгредієнти один за іншим. Та це і є причиною того, що цей текст болючо-глибокий, бо він показує, що всі люди насправді відчайдушно шукають те, що не можна купити. Через саморуйнування, залежність від власних травм, бажання заповнити порожнечу сексом, який нічого не лікує, лише маскує за швидким ендорфіном. В цьому творі чітко розкривається самотність , і Кінг робить це так, як би тобі показали щось жахливе, але ти не можеш відірвати погляду від цього.Цікаві були моменти, де буденність і побут змішується з його професією, яка чітко показує темнішу сторону цієї ж людини. Фактично він не герой і не антигерой. Він середньостатистичний живий чоловік, який сам себе руйнує. Його внутрішні монологи про сексуальність, приниження, страх старіння, відчуття, що він перестає бути людиною написані пречудово, і змушують задуматись.Ця книга для тих, хто хоч раз у житті стояв на межі самознищення, відчуття тут до болю знайомі) хибно вважати, що ця книга про секс. Радше про самотність і її форми. Про те, як людина може бути зовні успішною, сексуальною, бажаною — і все одно внутрішньо пустою.«Щоденник порнографа» огидний у своїй правді й прекрасний у своїй чесності. Тут багато бруду, болю, сорому і прірвищ між людьми, які торкаються одне одного, але не відчувають.Рекомендую, знову ж, фанатам Поланіка та Елліса.Видавництво КСД🌟