Книжковий дворф

Приїхали новинки від Yakaboo Publishing 🌟«Монстри і суперкомпʼютери» — наукова фантастика з елементами горору й комедії від Барбари Трулав.Розповідає книга про Деметру, штучний інтелект космічного корабля. Її завдання — безпечно перевозити пасажирів. Але одного дня всі люди на борту гинуть. Медична система запевняє, що це технічна несправність. Проте Деметра знає — на кораблі діяв давній вампір. Аби уникнути знищення, вона збирає незвичну команду, щоб виступити проти могутнього Дракули. Тут прекрасно все, і обкладинка, і анотація і палітра обіцяних жанрів)І «Прокляття “Вентедж Поінт”» Сари Сліґар.Готичний детективний трилер Сари Сліґар розповідає про заможних Віландів, які мають усе. Проте у їхній родині ходить легенда про прокляття, через яке члени сім’ї гинуть вже кілька поколінь. Тедді планує політичну кар’єру, але все ускладнюється, коли в мережі з’являються скандальні відео його сестри Клари, які вона не знімала. З часом все стає тільки гірше, і дівчина вже не знає, чи це чийсь злий задум, чи прокляття справді існує. Геть інший вайб у порівнянні з першою, і за описом має бути «моє».💭 на яку книгу хотіли б відгук першим? Питаю чисто з цікавості, обидві не відкладатиму в довгу шухляду👀

📖 «Чорне сонце»✍🏻 Ребекка РоангорсЯк я казала раніше, ця книга, наразі, одна з найтемніших і найатмосферніших фентезійних історій, які мені попадались останнім часом. І темрява тут не лише про кров,жорстокість etc. Вона всюди: у релігії, фанатичній вірі, пророцтвах і людях, яких з дитинства ламають і ліплять наново, під чужі очікування.Історія крутиться навколо кількох персонажів, але найбільше мене зачепив Серапіо. Хлопчик, якого з самого дитинства готують до чогось дуже моторошного й сакрального. Його буквально ростять як інструмент для бога-ворона. Сцени з його дитинства важкі, а місцями прям дуже тривожні. Особливо те, наскільки спокійно дорослі навколо ставляться до насильства в ім’я віри. Не сказати що це щось нове, як в реальності так і в купі художніх книг з подібною тематикою. Та кожного разу я дивуюсь, рівню всіх цих…дійств.Паралельно є лінія Ш’яли — капітанки корабля з магічним голосом, яка пливе морем до святого міста Това, де має статися Сонячне затемнення. І весь роман тримається на цьому відчутті неминучості. Усі персонажі вже повільно йдуть до катастрофи, просто ще не до кінця це розуміютьДуже сподобалось, наскільки створений Роангорс світ не схожий на класичне європейське фентезі. Тут культура й атмосфера натхненні цивілізаціями доколумбової Америки, і це реально освіжає жанр. Міфологія, ритуали, жерці, культи, політичні інтриги — усе відчувається чужим, древнім і не вторинним.Не новина, що я люблю деталі і побудову лору, та в цій книзі авторка не дає цієї інформації забагато. Трохи заводить в хаос богів, кланів і вірувань а там, потроху сам складаєш картинку. Атмосфера тут просто брудно прекрасна. Морок, спека, кров, море, пір’я, обсидіан, ритуали і постійне відчуття, що сонце скоро згасне, і нехай воно все летить то бісаВидавництво Богдан 🌟

📖 «Сталевий алхімік» 1-4 томи✍🏻🎨 Хірому АракаваНе знаю, чи можна вже «Сталевий алхімік» назвати класикою, та я певна, що кожен другий або чув, або читав, або дивився аніме. Ну, мені б так хотілось. Це той тип тайтлу, який спочатку подається як пригодницька історія про двох братів, потім surpriseeer, тема втрати, провини й того, на що персонажі здатні заради «неможливого»Перші чотири томи прочитала під ряд. І мені страшенно сподобалось, як Хірому Аракава балансує між гумором, місцями абсурдною мальовкою Еда і абсолютно моторошними сюжетними моментами. Причому це виглядає дуже органічно, бо просто світ тут такий. У ньому люди можуть сперечатись через зріст Едварда, а через кілька сторінок ти вже читаєш про людську трансмутацію, війну або експерименти над дітьми. Ну хіба ж не життєво? Я не про експерименти) а про життя, де вночі ховаєшся від ракет-щахедів а вдень ідеш робити роботу і говорити на різні теми.Мені сподобалось те, що алхімія не романтизована. Вона не має вигляд звичайної красивої магії . Навпаки. Чим більше дізнаєшся про державних алхіміків, філософський камінь і військову систему Аместріса, тим більше вся ця система смердить кров’юАрка в Ліорі, у першому томі, мені сподобалась, і достатньо зачепила, щоб зʼявилось бажання читати далі, і пізнати цей світ. Розе бісяча, та її можна зрозуміти, як на мене. Людина просто хватається за шанс повернути близьку людину, надто дорогими, фанатичними цінами. І це ж, на правду, перегукується з самими братами Елріками, які теж полізли в заборонене через втрату рідної людини. Взагалі трагедія Еда й Ала працює прекрасно саме тому, що вона постійно присутня десь фономДалі Аракава не жене сюжет, вона дозволяє цим сценам оживати. І через це моменти із химерами вже не виглядає дешевим екшном. Це просто огида. Чиста. Людська. І таким чином легко стикаються рамки між вигаданим і реальністюОдин з моїх улюблених типажів персонажів — Шрам. Це той самий чувак, який хоче «ламати» владу. І класно, що на ранньому етапі видно, що за ним стоїть величезна ненависть до системи після винищення ішваланців. І чим далі, тим сильніше починаєш розуміти, що в цьому світі майже немає абсолютно чистих людей. Що теж круто, бо показує різні боки особистостей.Далі все активніше авторка розкручує тему філософського каменя. І оце відкриття, те, з чого саме він створюється, дещо змінює весь тон історії. Бо тепер мета братів більше не виглядає героїчною пригодою. Радше купа психологічно-людських дилем, які відбуваються на тлі змінних пригод і нових персонажів.Мені дуже зайшла атмосфера. Місцями вона майже горорна. Душі, прикріплені до броні, експерименти на людях, дивні охоронці, і це все приводить до думки, що справа не в самих алхіміках, а, все ж в державі яка дозволяє відбуватися страшним речамЩо до братів. Ал, на відміну від Еда, часто здається “спокійнішим”, але саме його криза ідентичності в цих томах чіпляє чи не найбільше. Момент, де він починає сумніватись у власних спогадах і навіть у тому, чи він узагалі справжній — це дуже болюча штука.«Сталевий алхімік» — це історія про провину, людську жадібність, втрату і спробу будь-якою ціною повернути те, що вже втрачено. І мені дуже подобається, що манґа тримає напругу і має кілька шарів інтриги. Тут майже кожен персонаж щось тягне за собою: війну, травми, амбіції, помилки або фанатичну віру у “вище благо”.Звісно що я продовжу читати. Колись, можливо, і подивлюсь аніме. Та наразі цей тайтл в моєму серці займає одну з топ-5 позицій «скла» у манзіВидавництво Наша ідея 🌟

📖 «Молоді леви»✍🏻 Ірвін ШоуОтже. Друга світова. Шоу будує роман навколо трьох персонажів: німця Крістіана, єврейського американця Ноа та американця Майкла. І самий «сік» в тому, що всі вони підпадають під мій улюблений типаж персонажів — у всіх сіра мораль.Крістіан.На початку він не є чудовиськом. Він звичайний австрійський лижний інструктор, який хоче стабільності, сили, майбутнього для своєї країни. І з цим персонажем Шоу дуже детально показує, як людина поступово звикає до дегуманізації. Не за один день, а маленькими кроками. Спочатку компроміс. Потім байдужість. Потім виправдання. Потім вже немає межі між виживанням і жорстокістю. І оце моральне гниття Крістіана прописане дуже красиво і правдоподібно. Читати його арку одночасно цікаво й гидко. Особливо коли бачиш, як війна буквально з’їдає в ньому все людське. Знайомо, чи не так?На противагу йому — Ноа Акерман. Його історія мене зачепила найбільше. Бо Шоу дуже боляче показує антисемітизм навіть серед американців. Ноа іде воювати проти нацизму, але стикається з приниженням навіть у власній армії. І, знову ж, максимум правдоподібності в тому, що автор показує лицемірство «правильної сторони». Той випадок, коли Америка в книзі не ідеалізована взагалі. Багаті відмазуються від фронту, потрібні зв’язки вирішують усе, дискримінація нікуди не зникає. Просто одна система зла страшніша за іншу. Знову ж, знайомо)Це сміливо, і не має вигляд пропаганди «своїх». Шоу показує людей, перемелених/перепрошитих/мутованих війною.Майкл з самого початку мені був бісячим — успішно успішний, самозакоханий чоловік із комфортного життя, який намагається уникати небезпеки. Та навіть його Шоу, на щастя, не залишає пласким персонажем. Майкл поступово стикається з власним нутром і вперше починає бачити світ поза межами свого его. А от тут вже не особо знайомо, бо «наша еліта» тисне свою лінію до кінця)Книга велика, детальна і дуже вʼязка. Тут купа побуту, випадкових розмов, бруду, переміщень, дрібних страхів. І, головне, що автор не романтизує війну ні на секунду. Навіть бойові сцени часто відчуваються не як «епік екшон», а радше як штучний хаос, де люди помирають без сенсу. Це для мене важливо, так як при всій моїй любові до романтизації будь-якого життєвого пиз… неочікуваностей, війна не та тема, яку варто романтизувати.Назва книги, спочатку, здалась мені дещо іронічною, і навіювала до модного нині слова «рекси», яке використовують по відношенню до молодих воїнів. Та «левів» тут перемололи ідеології, війна, страх і чужі амбіції. І, у підсумку, майже ніхто не виходить із цього морально цілим. Я думала про це, дивлячись крізь призму реалій. І мої думки і спогади про історії з нашої війни затопили мене своєю темнотою і… страхом майбутнього. Та це я лишу у себе в голові, для нічних тривожних думок.Не дивлячись на складність теми, у Шоу дуже жива манера письма. Є сцени настільки напружені або емоційно важкі, що аж фізично неприємно читати. Особливо моменти, пов’язані з концентраційними таборами й остаточним руйнуванням ілюзій персонажів. Знову ж, враховуючи обʼєм книги, цінно, коли автор не дає знудитися чи розслабитися.Отже, ця книга про повільне руйнування людяності. Про те, як ідеологія перетворює людей на механізми. І про те, наскільки крихкою виявляється мораль. Знову ж, життєво. Знову ж, боляче.Рекомендую дуже обережно, враховуючи стан кожного з нас, і готовність/не готовність рефлексувати на тему, яка нині болить.Видавництво КСД 🌟

📖 «Мрійник Стрендж», «Муза жахіть»✍🏻 Лейні ТейлорЛазло Стрейндж — сирота, бібліотекар, людина, яка буквально виросла на легендах про місто Плач. І те, як він чіпляється за ці історії, як збирає уривки міфів, вивчає кожну деталь і живе цією одержимістю — це один із найкраще прописаних образів «мрійника» в YA-фентезі, які я читала. Він дивний, тихий, добрий, місцями аж болісно ніжний, через що мені дуже сильно хотілось його труханути за плечі. Людина, яка роками тримається за казку, поки всі навколо кажуть йому, що це дурниці.І коли історія нарешті приводить його до Плачу — починається найцікавіше.Саме місто вийшло неймовірним. Величезна частина атмосфери тримається на тому, що місто буквально «заражене» минулим. Колись ним правили боги-месарті — істоти, які тероризували людей, забирали дітей, катували та перетворювали мешканців на живі об’єкти страху. І навіть після їхньої смерті ніхто не став «вільним». Усе місто живе в наслідках того жаху.У поколіннях людей, які успадкували чужий біль.Мене ця дилогія підкупила тим, що авторка не намагається зробити конфлікт спрощеним чи банальним.Так діти богів, яких ненавидить місто, самі виросли у жаху. Сараї, Сперроу,Рубі та Мінья не є монстрами, але й невинними їх не назвеш. Вони буквально народжені всередині насильства. Особливо Мінья. Дитина, яка застрягла у власному моменті жаху назавжди. І чим більше про неї дізнаєтесь, тим сумніше стає. Взагалі Лейні Тейлор дуже добре показує, як травма «вивертає» людей і як ненависть передається далі, коли початкові винуватці вже мертві. І, на правду, я багато про це думала з призми бажання передати ненависть до русні наступним поколінням.Сарай для мене стала окремою сильною частиною історії. Її здібності, для мене, красиві і моторошні водночас. Завдяки цьому гарно піднята тема близькості, страху й чужого внутрішнього світу. Сарай бачить людей такими, якими вони є всередині. І те, як через сни поступово формується її зв’язок із Лазло — одна з найатмосферніших романтичних ліній у YA, які мені траплялись. Для мене це дуже важливо, бо не люблю банальне «ми бачились три хвилини і тепер помремо одне за одного». Якщо перша книга ще тримається на загадці міста, магії та відчутті казки, то друга, радше, про наслідки. В ній значно більше болю, жорстокості і думок про те, чи можна взагалі вирватися з циклу насильства. Деякі сцени з Міньєю та історією месарті реально пробирають холодом.Окремо хочу сказати про стиль Лейні Тейлор. Їй вдається писати так, що кожне речення перетворюється на щось між красивим і хворобливим. Також багато описів місячного світла, синіх привидів і золотого пилу. І це одна з причин, чому перша частина дилогії сподобалась мені ще при знайомстві з нею кілька років назад.Традиційно, якби мене спитали «про що ця історія?»: про дітей, які успадкували чужі гріхи. Про пам’ять, яка не дає рухатись далі. І про мрійників, які все одно вперто шукають красу серед усього потворного і небезпечного Дуже красива, сумна й місцями моторошна історія. Хороший зразок YA для мене. Щиро рекомендую.Видавництво Vivat 🌟

📖 «Семіозис»✍🏻 Сью БеркСпочатку здається, що це історія про колоністів, які втекли із Землі, виснаженої війнами, хворобами та людською жадібністю, аби побудувати мирне суспільство на новій планеті. Але дуже швидко стає зрозуміло, що люди тут не головний вид. І навіть не найрозумніший.Мені страшенно сподобалось, як роман показує ціле століття життя колонії через різні покоління. Перше покоління — це ще люди Землі, які живуть спогадами про старий світ і намагаються контролювати все навколо через правила, страх і дисципліну. Вони буквально прилетіли на нову планету, котру назвали Пакс, із мрією про мир, але дуже швидко виявляється, що навіть на іншій планеті люди тягнуть за собою старі конфлікти, боротьбу за владу і недовіру. І це одна з найсильніших тем книги: війна не закінчується просто тому, що ти змінив локацію.Далі покоління змінюються, і це дуже цікаво. Народжені вже на новій планеті діти починають бачити світ зовсім інакше. Для них ця планета — дім, а не «нова колонія». Вони менше бояться чужого й більше хочуть зрозуміти його. Через це в книзі постійно виникає конфлікт між старими уявленнями про виживання і новими способами співіснування. Тут є революції, вбивства, внутрішні конфлікти, війна з іншими видами, боротьба поколінь і дуже багато тем про те, як формується суспільство буквально з нуля.І окремо — Стівленд. Господи, який же він шикарний персонаж. Розумний бамбук, на хвилиночку. Причому не як милий «інопланетний друг», радше як істота з чужою, сіруватою логікою. Він допомагає людям, рятує їх, вчиться з ними співіснувати — і одночасно маніпулює ними, експериментує, використовує їх як інструменти екосистеми. У нього сіра мораль у найкращому сенсі цього слова. Ти ніколи до кінця не впевнений: він справді турбується про людей чи просто вирощує собі корисний вид. І саме це робить його живим. Мені дуже сподобалось, що книга не ділить усе на добро і зло. Війна як природний наслідок страху, території, нерозуміння і боротьби за виживання. Екосистема не має людської моралі. Вона просто існує. І або ти навчишся бути її частиною, або вона тебе пережує і виплюне, майже буквально)У цієї книги є специфічна структура — кожне покоління отримує свого героя, і через це не всі персонажі встигають розкритися повністю. Мені дуже зайшло це відчуття історії, яке викликало відчуття, ніби читаєш хроніку виживання цілого виду. Хоча, чому «ніби», так воно і є, власне Якби попросили розповісти коротко, про що «Семіозис», я б відповіла, що він про співіснування. Про те, що колонізація ніколи не буває і не буде доброю справою. І про те, що найцікавішим персонаж у книзі може бути маніпулятивний бамбук із комплексом бога.Чекаю на продовження. І, впевнена, що перечитуватиму цю історію ще не раз. Видавництво Lobster 🦞

Ще вчора принесла додому перші, в моїй бібліотеці, книги від видавництва Лобстер🦞 Тут у мене «Кволітіленд»«Кволітіленд» — це сатиричний антиутопічний роман, який безжально й дотепно висміює світ гіперспоживання, тотальної цифровізації та алгоритмічного контролю. У найближчому майбутньому, у країні на ім’я Кволітіленд, все працює «ідеально» — завдяки штучному інтелекту, який знає, що тобі потрібно… навіть раніше, ніж ти сам. Та «Семіозис» «Семіозис» — це незвична науково-фантастична сага про співіснування, конфлікт і взаєморозуміння між людьми та розумною формою життя, що походить із царства рослин. Сью Берк створює глибоку алегорію про колонізацію, екологію, мову і владу, розгортаючи події на далекій планеті, де кожне життя — частина великої системи знаків, впливів і адаптацій.На новій планеті Пакс група землян засновує колонію, сподіваючись побудувати гармонійне суспільство з нуля. Але вони виявляють, що головна сила на планеті — це не тварини чи стихії, а розумні рослини, здатні не лише до комунікації, а й до контролю, маніпуляцій і стратегічного мислення. Зіткнення біологічних світів перетворюється на багатопоколіннєвий діалог, у якому мова — не обов’язково слова, а дії, вплив і наслідки. Його я почала читати вчора одразу. Нині вже половину прочитала. Виною тому є моя любов до теми володарювання і паразитування людей. Тут це дуже влучно змальовується. І ще подобається, що книга ділиться на розділи, кожен з яких це нове покоління людей на цій планеті. Дуже чітко виявлена проблематика і те, як люди (не)вбачають причинно-наслідкові звʼязки. Ну а описи нової планети з оригінальною флорою і фауною — то мед для моєї уяви. Подобається.

📖 «Самотній ангел висить у лісі»✍🏻 Самюель БйоркНавіть якби я не знала, що автор норвежець, я б це зрозуміла в процесі читання. І справа не в локації, де відбуваються події, а в незвичній подачі доволі банального сюжету і його темпі.Початок дуже кіношний, і майстерно хапає читача «на гачок». Все починається з максимально моторошної сцени: маленька дівчинка в лісі.І от далі вже нас вводять в курс справ і знайомлять з персонажами.Мія Крюгер поламана детектив в минулому, яка нині усамітнилась далеко від людей, і планує самогубство. Я переймалась, що в процесі її дивовижно «зцілять» події, вона всіх врятує і піде в захід сонця. Але, на щастя, ні. Вона зламана, нестабільна, дещо відштовхуюча у своїх рішеннях. Я не завжди з нею була згодна, але приймала її поведінку, як людини якій на стільки хріново.Мунк. Колишній колега, який повертає її «в сідло», у звʼязку з дивною справою, де потрібна саме її чуйка (отут трохи накрутив автор, майже не пояснивши чого так. От просто вона вміє відчувати і бачити те, що інші оперативники не вміють). Поруч із нею Мунк виглядає більш «заземленим», але і в ньому немає цієї надмірної впевненості. Він теж людина, яка втомилась, яка тягне на собі більше, ніж може.І от тут, фанати і знавці Кінга, і детектива Годжеса з його протеже Голлі Гібні, мали б учуяти схожість) я вам кажу, якби не локація і не особливість подачі Бйорка, я б цілком повірила, що це ще одна книга з серії про Годжеса)І от на тлі цього всього — справа.З викраденням і вбивством маленьких дівчаток, на нігтях яких вбивця царапає іх номери, в порядку черги убивств.Автор дуже добре грає з напругою. Тут нема постійних твістів, є накручування багато деталей і персонажів, звʼязки між якими радила б одразу малювати схематично, бо «вистрілять» всі.Фінал дає завершеність. І може трохи спустошення. Так як лінії деяких піднятих тем обриваються дуже різко, і може навіть виникнути питання «а нашо було це додавати?», та, повторюсь, розкриється там абсолютно все.Хороший трилер, з гарним сетингом і «живими» персонажами. Тож, сміливо рекомендую ☺️Видавництво Небо 🌟

📖 «За зачиненими дверима»✍🏻 Бернадет ПерісПід час читання цієї книги, я отримала палітру емоцій. Від періодичного бажанням жбурнути її в стіну, до відчуття катарсису, єі боЗ самого початку авторка малює тобі красиву, майже глянцеву картинку: ідеальний чоловік, правильні слова, правильні жести, життя, яке виглядає занадто рівним, щоб бути правдою. І от на цьому моменті вже можна запідозрити натяки систематичності і контролю. А, як віщують нам купа історій тру краму і художні трилерів, десь буде зарите щось гниле. І от з кожною сторінкою цей запах стає більш явним і їдким.Я вангую, що у декого під час читання будуть думки «ну зроби щось», чи «сама винна», тож випереджаючи горіння моєї дупи, я не читатиму відгуків, від гріха подалі. Тож, ця книга — це дуже повільне, дуже точне зображення того, як людину можна загнати в стан, де навіть думка про спротив здається небезпечною. І мова не про «золоту клітку», мова про контроль, страх і постійне спостереження.Мене найбільше вибісив не сам факт жорстокості, бо ж є сюжети і ще жорсткіше в сенсі наявності аспектів горору. Та в цій книзі описана абсолютна реальність, без додуманих чудовиськ. Це продумана, стерильна система, де кожен крок розрахований, кожна реакція передбачена, і навіть там, де здавалося б промайнула надія, це виявляється частиною гри сраного психопата. І від цього я просто ледь не рвала на собі волосся, і це при тому, що маю не малий досвід в читанні трилерів.Авторка дуже вміло тисне саме туди, де найболючіше — у відчуття безсилля. Під час читання, знаєш більше, ніж інші персонажі, але ж нічого не можеш зробити. Сидиш, читаєш і буквально злишся на всіх, а найбільше на цього сюжетного недоїдка в обличчі людини. І це, мабуть, найсильніший ефект книги, вона не дає дистанції Що до висновків. Без високих думок і моралей: на останніх сторінках просто відчуття, що хоч раз усе склалось так, як мало. І чесно, жодної краплі жалю. Навпаки, якесь дуже базове, майже тваринне задоволення від того, що баланс хоча б трохи повернувся на місце.Це хороший трилер. І я не згадаю, коли востаннє мене книга так виводила на емоції. Дуже рекомендую поціновувачам жанру. А таким нервово нестабільним як я — тримайте поруч корвалол. Подякуєте. Видавництво Небо 🌟

📖 «Рій»✍🏻 Франк ШетцінґЗважаючи на величину і велич цього твору, я брала його читати даючи собі безліміт по часу на саме читання, сприйняття, і формулювання відгуку. Однозначно можу вас завірити, що ця книга або стане одною з топів прочитаного, або просто буде дратувати, і ви закинете її десь на 1/3.Це історія про те, як океан буквально показує людству свою силу . По всьому світу починаються дивні й лячні події: зникають люди, кити атакують кораблі, морські істоти поводяться так, ніби хтось ними керує. Поступово різні науковці — зокрема біолог Сігур Йохансон і дослідник китів Леон Анауак — приходять до висновку, що за цим стоїть невідома форма розумного життя в океані, яка реагує на діяльність людей Неперевершена атмосфера тривоги, масштаб катастроф, відчуття, що природа виходить з-під контролю. Без перебільшення вражаюче.Описи катаклізмів і поведінки океану реально напружують і відчуваються ледь не фізично. Однозначно автор провів за дослідженнями цієї царини немало часу. Наукова частина виглядає переконливою і детальною, правда не завжди зрозумілою з першого разу, і з другого)Тепер про персонажів. Тут вони мені були пласкими, функціональними і більше схожими на рейки, які потрібні щоб потяг рухався.От часто ж буває, що в творах прописують описи природи, для збільшення обсягу/тла для персонажів. А тут як раз навпаки. Тобто персонажі є, вони рухають історію, але емоційного зв’язку з ними не виникає. І це дещо іронічно, але і страшнувато для книги, де мова про виживання людства. Хоча, можливо, тут зіграли мої погляди на людей як вид в принципі. Хочу зазначити,що після сильного початку темп історії трохи просідає, було відчуття перевантаження інформацією. І ось тут я була вдячна сама собі, що не ставила ніяких часових рамок, бо прочитати це за раз усвідомлено, з розумінням (хочаб частковим), неможливо. Субʼєктивно, особисто для мене.Що до фіналу. От знаєте, ідея цікава, але виконання дивне. Тобто він виглядає як суміш знайомих тропів і від цього впадаєш в ступор, бо ну ніяк по напрузі воно не вяжеться після такого розгону сюжету. У підсумку, якби треба було описати «Рій» коротко, я б сказала, що це шалено захоплюючий твір на старті, місцями перевантажений і нерівний далі, і з чудовою ідеєю, яка тримається до кінця. Ну і після його прочитання, мене потягнуло подивитися кілька випусків «Помсти природи», чим, власне, я думаю зайнятися.Видавництво Богдан 🌟