Книжковий дворф

«Нарік»✍🏻 Вільям С.БерроузНа відміну від інших книг про залежність, які я читала, в цій автор показує все настільки спокійно і буденно, що реально моторошноЦе майже автобіографічна історія, і саме тому, певно, все має дуже переконливий вигляд. Берроуз не намагається виглядати кращим, ніж був насправді. Він не описує все так, щоб викликати співчуття і не виправдовує все, що відбувалось. Просто розповідає про своє життя, про наркотики, про людей навколо, про постійну метушню у пошуку чергової дози та нескінченне коло, з якого неможливо вибратися (майже неможливо)Мені дуже сподобався стиль автора. Він дууууже сухий, стриманий і дещо відсторонений. Немає надриву чи штучно емоційних сцен. Але є відчуття, ніби читаєш чийсь щоденник або звіт про життя людини, яка вже давно звикла до всього, що з нею відбувається. І, як я писала вище, певно саме ця «документальність» робить книгу такою переконливоюНе можу не відзначити атмосферу. Ця книга схожа для мене на капсулу часу. Післявоєнна Америка, дешеві квартири, бари, дрібні злочинці, лікарі, дилери та люди, які живуть від однієї ін’єкції до іншої. Берроуз показує цей світ без романтизації, але і без бажання штучно шокуватиЗалежність виглядає дуже звичайною у його описах. Не як трагедія, а радше просто рутина. Як робота, яка забирає весь час, усі думки та поступово підпорядковує собі життя. І в цьому, для мене, полягає певний вплив книги на читачаНе можу назвати «Наріка» шедевром чи книгою, яка перевернула мої уявлення про літературу. Та це дуже якісна, чесна і, певною мірою, важлива робота. Вона дозволяє зазирнути в досвід людини, яка пройшла через залежність, і робить це без моралізаторства. Хороший примірник на мою полицю «наркоманської» літератури. Однозначно перечитуватиму щеВидавництво КСД 🌟

«Походження видів»✍🏻 Чон ЮджонЦей твір дивує тим, наскільки близько ти опиняєшся до чужої свідомостіЮджін прокидається від запаху крові. Він не пам’ятає, що сталося вночі, а на першому поверсі лежить мертва мати. Згодом повстає питання — «хто така людина, від імені якої я зараз читаю?»Найсильніша сторона книги — оповідач. Юджін ненадійний, суперечливий, місцями лякає, а інколи викликає дивне співчуття. Авторка буквально «зачиняє» читача в його голові, де змішуються спогади, прогалини в пам’яті, фантазії та реальність. І чим далі, тим важче зрозуміти, де закінчується одне й починається іншеМені дуже сподобалося, що авторка не грається в нескінченну інтригу. Деякі важливі відповіді вона дає досить рано, але від цього стає тільки моторошніше. Бо книга, таки, не про загадку злочину. Вона про те, як формується особистість, що таке зло і чи можна все життя любити людину, не знаючи, ким вона є насправдіАтмосфера тут неймовірна. Всім, кому властива коаустрофобія — приготуватися. Більшість подій відбувається в межах дому, та не покидає відчуття, ніби стіни поступово стискаються. І ця напруга не відпускає до самого фіналуЧон Ючжон називають однією з найкращих авторок психологічних трилерів Південної Кореї. З однієї прочитаної книги стає очевидно чому саме. Вона так моторошно і влучно показує слабкості людської природи, що після останньої сторінки ще довго зависаєш над роздумами про те, як вдавалося персонажу тебе обдуритиОднозначно рекомендую поціновувачам жанру саме психологічних трилерів, це дуже хороший примірникВидавництво Анетти Антоненко 🌟

📖 «Викрадач дітей»✍🏻 Бром Для мене, це одна з тих історій, які захоплюють увагу швидко і одразу глибокоНа перший погляд це звичайний ретелінг історії про Пітера Пена, але дуже швидко стає зрозуміло, що Бром написав його значно масштабніше й похмуріше. Так, тут є знайомий нам образ хлопчика, який не хоче дорослішати, і автор показує, наскільки моторошною може бути ця ідея, якщо подивитися на неї без казкових декораційНайбільше мене вразила атмосфера. Стародавні ліси, кельтська міфологія, фейрі, кров, магія та постійне відчуття небезпеки створюють світ, котрий, якби це не звучало, мені сподобався. Він красивий і жорстокий одночасно. Ілюстрації Брома красиво доповнюють текст, і допомагають ще сильніше зануритися в цей темний казковий жахЯ люблю тему дитинства і дитячих травм у художці, і Бром працює з цим дуже переконливо, і, місцями, занадто реалістично, як для казки. У книзі багато покинутих, зламаних і травмованих дітей, які шукають місце, де їх приймуть. І важливо те, що тут не романтизується їхній біль. Навпаки, він постійно підсвічує незручні запитання про свободу, відповідальність, дорослішанняНаступне, що я теж обожнюю в художній літературі — моральна неоднозначність. Тут майже немає персонажів, яких можна було б назвати абсолютно добрими або абсолютно поганими. Плюс-мінус кожен персонаж діє зі своїх причин, і тому конфлікти виглядають живими та вельми переконливимиБром не боїться темних тем. Книга говорить про насильство, жорстокість, втрату невинності та людську жадібність, але робить це не заради вау ефекту, а радше тому, що саме через ці речі розкриваються персонажі та основні ідеї роману.Це приклад хорошого ретелінгу: не звичайний переказ знайомої історії, а, радше, повністю новий твір, за мотивами того, що ми знаємо з дитинства. Похмурий, атмосферний, жорстокий і дуже мерзенно-людяний роман. Він познайомив мене з Бромом. І віднині я читатиму все, що пише автор. І дуже ДУЖЕ раджу тим, хто любить максимально темне фентезі Видавництво Небо 🌟

«Донька диму і кісток»✍🏻 Лейні ТейлорЛейні Тейлор, знову, створила дивний, красивий і трохи моторошний світ, де химері, янголи та люди переплітаються у стародавній війні. Найбільше мені сподобалась атмосфера: празькі вулички, загадкові двері між світами, колекції зубів і відчуттям таємниць.Не знаю, чи варто знову писати про стиль авторки, який мені сподобався ще з дилогії про Стренджа. Та проза Тейлор красива, майже казкова та дуже образна Кара мені, в цілому, сподобалася. Вона дотепна, вперта, творча і достатньо самостійна, щоб не чекати порятунку від когось іншого. Та варто пам’ятати одну важливу річ: це все-таки YA. Герої молоді, емоції в них гучні, рішення іноді імпульсивні, а романтична лінія часом працює на максимальних обертах, точно як у мене в 9-11 класах. Якщо заходити в книгу з цим розумінням, то це сприймається значно легше. Бо так, персонажі поводяться саме так, як типові підліткиМені також сподобалося, що за всією романтикою ховається значно масштабніша історія про війну, втрати, пам’ять і пошук власної ідентичності. У авторки унікальність світу та незвичний погляд на протистояння янголів і химер, який виходить далеко за межі старого доброго «добро проти зла». А все, що не банальне, потенційно добре, якщо це не рагу з коріння отруйних рослин.Зазначу,що було дещо відштовхуючи. Коли книга захоплюється власною красою. Бувають моменти, коли хочеться трохи менше поетичних описів і трохи більше руху сюжету. При всій моїй любові до деталей, тут вони були для кількості знаків, місцямиДля мене це було дуже атмосферне фентезі з красивою мовою, харизматичною героїнею і світом, який хочеться пізнавати. Повторюсь, не без YA-драми, не без жанрових умовностей, але з тією рідкісною здатністю залишати після себе дивний присмак магії, пилу старих вулиць і зубів у кишені😁 Видавництво Vivat 🌟

Приїхали новинки від Yakaboo Publishing 🌟«Монстри і суперкомпʼютери» — наукова фантастика з елементами горору й комедії від Барбари Трулав.Розповідає книга про Деметру, штучний інтелект космічного корабля. Її завдання — безпечно перевозити пасажирів. Але одного дня всі люди на борту гинуть. Медична система запевняє, що це технічна несправність. Проте Деметра знає — на кораблі діяв давній вампір. Аби уникнути знищення, вона збирає незвичну команду, щоб виступити проти могутнього Дракули. Тут прекрасно все, і обкладинка, і анотація і палітра обіцяних жанрів)І «Прокляття “Вентедж Поінт”» Сари Сліґар.Готичний детективний трилер Сари Сліґар розповідає про заможних Віландів, які мають усе. Проте у їхній родині ходить легенда про прокляття, через яке члени сім’ї гинуть вже кілька поколінь. Тедді планує політичну кар’єру, але все ускладнюється, коли в мережі з’являються скандальні відео його сестри Клари, які вона не знімала. З часом все стає тільки гірше, і дівчина вже не знає, чи це чийсь злий задум, чи прокляття справді існує. Геть інший вайб у порівнянні з першою, і за описом має бути «моє».💭 на яку книгу хотіли б відгук першим? Питаю чисто з цікавості, обидві не відкладатиму в довгу шухляду👀

📖 «Чорне сонце»✍🏻 Ребекка РоангорсЯк я казала раніше, ця книга, наразі, одна з найтемніших і найатмосферніших фентезійних історій, які мені попадались останнім часом. І темрява тут не лише про кров,жорстокість etc. Вона всюди: у релігії, фанатичній вірі, пророцтвах і людях, яких з дитинства ламають і ліплять наново, під чужі очікування.Історія крутиться навколо кількох персонажів, але найбільше мене зачепив Серапіо. Хлопчик, якого з самого дитинства готують до чогось дуже моторошного й сакрального. Його буквально ростять як інструмент для бога-ворона. Сцени з його дитинства важкі, а місцями прям дуже тривожні. Особливо те, наскільки спокійно дорослі навколо ставляться до насильства в ім’я віри. Не сказати що це щось нове, як в реальності так і в купі художніх книг з подібною тематикою. Та кожного разу я дивуюсь, рівню всіх цих…дійств.Паралельно є лінія Ш’яли — капітанки корабля з магічним голосом, яка пливе морем до святого міста Това, де має статися Сонячне затемнення. І весь роман тримається на цьому відчутті неминучості. Усі персонажі вже повільно йдуть до катастрофи, просто ще не до кінця це розуміютьДуже сподобалось, наскільки створений Роангорс світ не схожий на класичне європейське фентезі. Тут культура й атмосфера натхненні цивілізаціями доколумбової Америки, і це реально освіжає жанр. Міфологія, ритуали, жерці, культи, політичні інтриги — усе відчувається чужим, древнім і не вторинним.Не новина, що я люблю деталі і побудову лору, та в цій книзі авторка не дає цієї інформації забагато. Трохи заводить в хаос богів, кланів і вірувань а там, потроху сам складаєш картинку. Атмосфера тут просто брудно прекрасна. Морок, спека, кров, море, пір’я, обсидіан, ритуали і постійне відчуття, що сонце скоро згасне, і нехай воно все летить то бісаВидавництво Богдан 🌟

📖 «Сталевий алхімік» 1-4 томи✍🏻🎨 Хірому АракаваНе знаю, чи можна вже «Сталевий алхімік» назвати класикою, та я певна, що кожен другий або чув, або читав, або дивився аніме. Ну, мені б так хотілось. Це той тип тайтлу, який спочатку подається як пригодницька історія про двох братів, потім surpriseeer, тема втрати, провини й того, на що персонажі здатні заради «неможливого»Перші чотири томи прочитала під ряд. І мені страшенно сподобалось, як Хірому Аракава балансує між гумором, місцями абсурдною мальовкою Еда і абсолютно моторошними сюжетними моментами. Причому це виглядає дуже органічно, бо просто світ тут такий. У ньому люди можуть сперечатись через зріст Едварда, а через кілька сторінок ти вже читаєш про людську трансмутацію, війну або експерименти над дітьми. Ну хіба ж не життєво? Я не про експерименти) а про життя, де вночі ховаєшся від ракет-щахедів а вдень ідеш робити роботу і говорити на різні теми.Мені сподобалось те, що алхімія не романтизована. Вона не має вигляд звичайної красивої магії . Навпаки. Чим більше дізнаєшся про державних алхіміків, філософський камінь і військову систему Аместріса, тим більше вся ця система смердить кров’юАрка в Ліорі, у першому томі, мені сподобалась, і достатньо зачепила, щоб зʼявилось бажання читати далі, і пізнати цей світ. Розе бісяча, та її можна зрозуміти, як на мене. Людина просто хватається за шанс повернути близьку людину, надто дорогими, фанатичними цінами. І це ж, на правду, перегукується з самими братами Елріками, які теж полізли в заборонене через втрату рідної людини. Взагалі трагедія Еда й Ала працює прекрасно саме тому, що вона постійно присутня десь фономДалі Аракава не жене сюжет, вона дозволяє цим сценам оживати. І через це моменти із химерами вже не виглядає дешевим екшном. Це просто огида. Чиста. Людська. І таким чином легко стикаються рамки між вигаданим і реальністюОдин з моїх улюблених типажів персонажів — Шрам. Це той самий чувак, який хоче «ламати» владу. І класно, що на ранньому етапі видно, що за ним стоїть величезна ненависть до системи після винищення ішваланців. І чим далі, тим сильніше починаєш розуміти, що в цьому світі майже немає абсолютно чистих людей. Що теж круто, бо показує різні боки особистостей.Далі все активніше авторка розкручує тему філософського каменя. І оце відкриття, те, з чого саме він створюється, дещо змінює весь тон історії. Бо тепер мета братів більше не виглядає героїчною пригодою. Радше купа психологічно-людських дилем, які відбуваються на тлі змінних пригод і нових персонажів.Мені дуже зайшла атмосфера. Місцями вона майже горорна. Душі, прикріплені до броні, експерименти на людях, дивні охоронці, і це все приводить до думки, що справа не в самих алхіміках, а, все ж в державі яка дозволяє відбуватися страшним речамЩо до братів. Ал, на відміну від Еда, часто здається “спокійнішим”, але саме його криза ідентичності в цих томах чіпляє чи не найбільше. Момент, де він починає сумніватись у власних спогадах і навіть у тому, чи він узагалі справжній — це дуже болюча штука.«Сталевий алхімік» — це історія про провину, людську жадібність, втрату і спробу будь-якою ціною повернути те, що вже втрачено. І мені дуже подобається, що манґа тримає напругу і має кілька шарів інтриги. Тут майже кожен персонаж щось тягне за собою: війну, травми, амбіції, помилки або фанатичну віру у “вище благо”.Звісно що я продовжу читати. Колись, можливо, і подивлюсь аніме. Та наразі цей тайтл в моєму серці займає одну з топ-5 позицій «скла» у манзіВидавництво Наша ідея 🌟

📖 «Молоді леви»✍🏻 Ірвін ШоуОтже. Друга світова. Шоу будує роман навколо трьох персонажів: німця Крістіана, єврейського американця Ноа та американця Майкла. І самий «сік» в тому, що всі вони підпадають під мій улюблений типаж персонажів — у всіх сіра мораль.Крістіан.На початку він не є чудовиськом. Він звичайний австрійський лижний інструктор, який хоче стабільності, сили, майбутнього для своєї країни. І з цим персонажем Шоу дуже детально показує, як людина поступово звикає до дегуманізації. Не за один день, а маленькими кроками. Спочатку компроміс. Потім байдужість. Потім виправдання. Потім вже немає межі між виживанням і жорстокістю. І оце моральне гниття Крістіана прописане дуже красиво і правдоподібно. Читати його арку одночасно цікаво й гидко. Особливо коли бачиш, як війна буквально з’їдає в ньому все людське. Знайомо, чи не так?На противагу йому — Ноа Акерман. Його історія мене зачепила найбільше. Бо Шоу дуже боляче показує антисемітизм навіть серед американців. Ноа іде воювати проти нацизму, але стикається з приниженням навіть у власній армії. І, знову ж, максимум правдоподібності в тому, що автор показує лицемірство «правильної сторони». Той випадок, коли Америка в книзі не ідеалізована взагалі. Багаті відмазуються від фронту, потрібні зв’язки вирішують усе, дискримінація нікуди не зникає. Просто одна система зла страшніша за іншу. Знову ж, знайомо)Це сміливо, і не має вигляд пропаганди «своїх». Шоу показує людей, перемелених/перепрошитих/мутованих війною.Майкл з самого початку мені був бісячим — успішно успішний, самозакоханий чоловік із комфортного життя, який намагається уникати небезпеки. Та навіть його Шоу, на щастя, не залишає пласким персонажем. Майкл поступово стикається з власним нутром і вперше починає бачити світ поза межами свого его. А от тут вже не особо знайомо, бо «наша еліта» тисне свою лінію до кінця)Книга велика, детальна і дуже вʼязка. Тут купа побуту, випадкових розмов, бруду, переміщень, дрібних страхів. І, головне, що автор не романтизує війну ні на секунду. Навіть бойові сцени часто відчуваються не як «епік екшон», а радше як штучний хаос, де люди помирають без сенсу. Це для мене важливо, так як при всій моїй любові до романтизації будь-якого життєвого пиз… неочікуваностей, війна не та тема, яку варто романтизувати.Назва книги, спочатку, здалась мені дещо іронічною, і навіювала до модного нині слова «рекси», яке використовують по відношенню до молодих воїнів. Та «левів» тут перемололи ідеології, війна, страх і чужі амбіції. І, у підсумку, майже ніхто не виходить із цього морально цілим. Я думала про це, дивлячись крізь призму реалій. І мої думки і спогади про історії з нашої війни затопили мене своєю темнотою і… страхом майбутнього. Та це я лишу у себе в голові, для нічних тривожних думок.Не дивлячись на складність теми, у Шоу дуже жива манера письма. Є сцени настільки напружені або емоційно важкі, що аж фізично неприємно читати. Особливо моменти, пов’язані з концентраційними таборами й остаточним руйнуванням ілюзій персонажів. Знову ж, враховуючи обʼєм книги, цінно, коли автор не дає знудитися чи розслабитися.Отже, ця книга про повільне руйнування людяності. Про те, як ідеологія перетворює людей на механізми. І про те, наскільки крихкою виявляється мораль. Знову ж, життєво. Знову ж, боляче.Рекомендую дуже обережно, враховуючи стан кожного з нас, і готовність/не готовність рефлексувати на тему, яка нині болить.Видавництво КСД 🌟

📖 «Мрійник Стрендж», «Муза жахіть»✍🏻 Лейні ТейлорЛазло Стрейндж — сирота, бібліотекар, людина, яка буквально виросла на легендах про місто Плач. І те, як він чіпляється за ці історії, як збирає уривки міфів, вивчає кожну деталь і живе цією одержимістю — це один із найкраще прописаних образів «мрійника» в YA-фентезі, які я читала. Він дивний, тихий, добрий, місцями аж болісно ніжний, через що мені дуже сильно хотілось його труханути за плечі. Людина, яка роками тримається за казку, поки всі навколо кажуть йому, що це дурниці.І коли історія нарешті приводить його до Плачу — починається найцікавіше.Саме місто вийшло неймовірним. Величезна частина атмосфери тримається на тому, що місто буквально «заражене» минулим. Колись ним правили боги-месарті — істоти, які тероризували людей, забирали дітей, катували та перетворювали мешканців на живі об’єкти страху. І навіть після їхньої смерті ніхто не став «вільним». Усе місто живе в наслідках того жаху.У поколіннях людей, які успадкували чужий біль.Мене ця дилогія підкупила тим, що авторка не намагається зробити конфлікт спрощеним чи банальним.Так діти богів, яких ненавидить місто, самі виросли у жаху. Сараї, Сперроу,Рубі та Мінья не є монстрами, але й невинними їх не назвеш. Вони буквально народжені всередині насильства. Особливо Мінья. Дитина, яка застрягла у власному моменті жаху назавжди. І чим більше про неї дізнаєтесь, тим сумніше стає. Взагалі Лейні Тейлор дуже добре показує, як травма «вивертає» людей і як ненависть передається далі, коли початкові винуватці вже мертві. І, на правду, я багато про це думала з призми бажання передати ненависть до русні наступним поколінням.Сарай для мене стала окремою сильною частиною історії. Її здібності, для мене, красиві і моторошні водночас. Завдяки цьому гарно піднята тема близькості, страху й чужого внутрішнього світу. Сарай бачить людей такими, якими вони є всередині. І те, як через сни поступово формується її зв’язок із Лазло — одна з найатмосферніших романтичних ліній у YA, які мені траплялись. Для мене це дуже важливо, бо не люблю банальне «ми бачились три хвилини і тепер помремо одне за одного». Якщо перша книга ще тримається на загадці міста, магії та відчутті казки, то друга, радше, про наслідки. В ній значно більше болю, жорстокості і думок про те, чи можна взагалі вирватися з циклу насильства. Деякі сцени з Міньєю та історією месарті реально пробирають холодом.Окремо хочу сказати про стиль Лейні Тейлор. Їй вдається писати так, що кожне речення перетворюється на щось між красивим і хворобливим. Також багато описів місячного світла, синіх привидів і золотого пилу. І це одна з причин, чому перша частина дилогії сподобалась мені ще при знайомстві з нею кілька років назад.Традиційно, якби мене спитали «про що ця історія?»: про дітей, які успадкували чужі гріхи. Про пам’ять, яка не дає рухатись далі. І про мрійників, які все одно вперто шукають красу серед усього потворного і небезпечного Дуже красива, сумна й місцями моторошна історія. Хороший зразок YA для мене. Щиро рекомендую.Видавництво Vivat 🌟

📖 «Семіозис»✍🏻 Сью БеркСпочатку здається, що це історія про колоністів, які втекли із Землі, виснаженої війнами, хворобами та людською жадібністю, аби побудувати мирне суспільство на новій планеті. Але дуже швидко стає зрозуміло, що люди тут не головний вид. І навіть не найрозумніший.Мені страшенно сподобалось, як роман показує ціле століття життя колонії через різні покоління. Перше покоління — це ще люди Землі, які живуть спогадами про старий світ і намагаються контролювати все навколо через правила, страх і дисципліну. Вони буквально прилетіли на нову планету, котру назвали Пакс, із мрією про мир, але дуже швидко виявляється, що навіть на іншій планеті люди тягнуть за собою старі конфлікти, боротьбу за владу і недовіру. І це одна з найсильніших тем книги: війна не закінчується просто тому, що ти змінив локацію.Далі покоління змінюються, і це дуже цікаво. Народжені вже на новій планеті діти починають бачити світ зовсім інакше. Для них ця планета — дім, а не «нова колонія». Вони менше бояться чужого й більше хочуть зрозуміти його. Через це в книзі постійно виникає конфлікт між старими уявленнями про виживання і новими способами співіснування. Тут є революції, вбивства, внутрішні конфлікти, війна з іншими видами, боротьба поколінь і дуже багато тем про те, як формується суспільство буквально з нуля.І окремо — Стівленд. Господи, який же він шикарний персонаж. Розумний бамбук, на хвилиночку. Причому не як милий «інопланетний друг», радше як істота з чужою, сіруватою логікою. Він допомагає людям, рятує їх, вчиться з ними співіснувати — і одночасно маніпулює ними, експериментує, використовує їх як інструменти екосистеми. У нього сіра мораль у найкращому сенсі цього слова. Ти ніколи до кінця не впевнений: він справді турбується про людей чи просто вирощує собі корисний вид. І саме це робить його живим. Мені дуже сподобалось, що книга не ділить усе на добро і зло. Війна як природний наслідок страху, території, нерозуміння і боротьби за виживання. Екосистема не має людської моралі. Вона просто існує. І або ти навчишся бути її частиною, або вона тебе пережує і виплюне, майже буквально)У цієї книги є специфічна структура — кожне покоління отримує свого героя, і через це не всі персонажі встигають розкритися повністю. Мені дуже зайшло це відчуття історії, яке викликало відчуття, ніби читаєш хроніку виживання цілого виду. Хоча, чому «ніби», так воно і є, власне Якби попросили розповісти коротко, про що «Семіозис», я б відповіла, що він про співіснування. Про те, що колонізація ніколи не буває і не буде доброю справою. І про те, що найцікавішим персонаж у книзі може бути маніпулятивний бамбук із комплексом бога.Чекаю на продовження. І, впевнена, що перечитуватиму цю історію ще не раз. Видавництво Lobster 🦞