Книжковий дворф

📖 «Серця в Атлантиді»✍🏻 Стівен КінгЦе, мабуть, один із найменш «кінгівських» Кінгів. Особливо, якщо читач звик до моторошних готелів, демонів, клоунів чи чудовиськ із темряви, то тут усе зовсім інакше. Найстрашніше чудовисько цієї книги — час. А ще війна. І людська пам’ять, яка не дозволяє остаточно залишити минуле позаду.«Серця в Атлантиді» складаються з п’яти історій, але назвати їх просто збіркою важко. Це роман, розділений на окремі частини. Кожне оповідання живе власним життям, але водночас є частиною значно більшої картини. Герої переходять із однієї історії в іншу, хтось повертається лише на кілька сторінок, хтось стає центральною постаттю вже в наступному творі. Кінг настільки природно переплітає людські долі, що навіть не помічаєш, як окремі шматочки починають складатися в єдине полотноІ те та, інша сторона Кінга, яку я полюбила ще раніше, читаючи «Розу Меддер», «Долорес Клейборн» чи «Казку»Бо життя ж саме так і працює. Ми випадково зустрічаємо людей, прощаємося з ними, губимо їх на десятиліття, а потім раптом розуміємо, що вони все одно залишили слід у нашій історії. А ще цікавіше, коли вони знову зʼявляються в, подумати б, геть іншій сторінці твого життя. У мене, доречі, таке було в рамках книжкового блогу. Коли я випадково(?), повторно «познайомилась» з людиною, у якої, як і у мене, геть вже інше життя, далеке від періоду нашого «першого знайомства», от прям кардинально. (Рома привіт)у книзі Кінг особо не акцентує увагу на цих перетинах. Він ніяк не тикає читача носом у пояснення «а памʼятаєш це ж та, що була дівчиною ось того з першої оповідки?». Він просто дозволяє життю текти так, як воно тече насправді. І саме тому всі ці зв’язки здаються такими природнимиОкремо хочеться сказати про тему війни.Хоча безпосередньо бойових дій у книзі майже немає, війна присутня буквально всюди. Вона живе у страху молодих хлопців отримати повістку до В’єтнаму. У студентських протестах. У втраченій юності. У людях, які повернулися додому вже зовсім іншими. У тих, хто вижив, але так і не зміг залишити пережите позаду.Кінг не намагається пояснювати, хто мав рацію. Він показує значно важливішу річ: війна майже ніколи не закінчується тоді, коли закінчуються постріли. Вона продовжує жити всередині людей. У їхніх страхах, мовчанні, почутті провини, випадкових рішеннях і навіть у долях тих, хто ніколи не був на фронті.Для мене це один із найемоційніших романів Кінга. Тут майже немає потреби когось лякати. Автор б’є по пам’яті, ностальгії, дорослішанню, втратам і тому болючому усвідомленню, що назад уже нічого не повернешПри цьому книга зовсім не здається похмурою. Вона дивовижно тепла. Особливо перша історія, де дитинство показане саме таким, яким воно запам’ятовується через багато років: із довгими літніми днями, першими дружбами, маленькими відкриттями й тим особливим відчуттям, коли здається, що попереду ціле життя. І на правду трохи боляче бачити, як час повільно забирає цю безтурботність.Мені ще дуже сподобалося, що навіть містика тут прописана дуже обережно, залишаючи на першому плані людей. Їхні вибори, помилки, любов, страх і спогадиТак, Кінг, безумовно, король жахів.Але.Він насамперед неймовірний автор людських історійПро те, як ми впливаємо одне на одного, навіть якщо давно розійшлися різними дорогами.Про те, що дитинство ніколи не повертається, але ніколи й не зникає остаточно з памʼяті Про те, що найміцніші нитки між людьми часто залишаються невидимими, навіть коли здавалися б розірваними І про те, що серце завжди пам’ятає те, що розум давно намагався забути) Видавництво КСД 🌟

📖 «Спіраль»✍🏻🎨 Джюнджі ІтоНі для кого з тих, хто підписаний на цей канал вже певний час, не секрет, що я обожнюю творчість Джюнджі Іто. І сьогодні відгук на одну з його найвідоміших робіт — «Спіраль»Події відбуваються у маленькому містечку Куроудзу, яке поступово опиняється під впливом загадкового прокляття, пов’язаного зі спіралями. І якщо спочатку все здається просто дивним, то з кожною наступною главою ситуація летить кудись у таку безодню абсурду й жаху, що полишаєш спроби передбачити, що буде далі, і куди приведеВласне, за це я обожнюю Іто. У нього майже неможливо вгадати якісь сюжетні повороти, і що б ти не придумав, у підсумку буде значно дивніше, значно моторошніше і логічне саме для фантазії і манери самого Іто. Він змушує сумніватися у найбуденніших речах. Після цієї манґи я кілька разів ловила себе на тому, що автоматично звертаю увагу на спіралі навколо. Дякую, Джюнджі. Дуже допоміг моїй буденній тривожності відволіктись на щось свіже😁 І, на правду, це одна з причин, за що я люблю горори, трилери і містику)Малюнок. Він просто неймовірний. Це той випадок, коли хочеться не перегортати сторінки швидше, а навпаки зависати над кожною панеллю, роздивляючись усі деталі. Іто фантастично працює з композицією, контрастом і дрібницями. Його боді-горор водночас викликає огиду, захоплення і моє щире здивування щоразу. Причому він майже ніколи не спирається лише на шок. Страх народжується через неприродність того, що бачишДуже подобається й те, що автор не намагається розкласти все по поличках. Він залишає місце для невідомого, а невідомість у горорі часто страшніша за будь-яке пояснення. Це не та історія, де наприкінці розкажуть, чому сталося кожне явище. І, на правду, мені це подобається, бо атмосфера не розсипається навіть після закінчення тайтлуВарто зауважити ще одну особливість. Тут багато розділів працюють майже як окремі історії, але поступово складаються у дедалі масштабнішу картину занепаду міста. Тому манґа постійно підкидає нові ситуації. Коли здається, що гірше вже не стане… стає. Причому щоразу якимось абсолютно новим способом. Чи не дивовижно?)Без перебільшення — одна з найсильніших горор-манґ, які я читала. Абсолютно заслужена вже класика. І ще один доказ того, що Джюнджі Іто — людина, яка здатна зробити кошмар буквально з будь-чого. Чекатиму наступних видань в не перестану захоплюватися талантом цього митцяВидавництво Mal’opus 🌟

📖 «Ти знаєш що ти накоїла?»✍🏻 К.Т.НгуєнЦе психологічний трилер, котрий більше лякає не подіями, а тим, що відбувається в голові героїніРазом з Енні (головною героїнею) я дещо сумнівалась буквально в усьому: у власних спогадах героїні, у людях поруч і навіть у тому, що є реальністю. Тому напруга у творі майже не спадала, при тому, що якихось супер-різких екшен поворотів сюжету не булоВарто зазначити, що багато уваги приділено обсесивно-компульсивному розладу, міжпоколінній травмі, досвіду родини в’єтнамських біженців та складним стосункам між матір’ю і донькою. Важливо те, що це прописано досить правдоподібно, і дає змогу так чи інакше розуміти персонажів Темп на правду досить повільний, також повторюваність нав’язливих думок героїні місцями може виснажувати. Для мене це виглядало виправданим, адже це, як я зрозуміла, спосіб авторки передати психічний стан. Та розумію, що частині читачів може бути затягнуто.Що до фіналу. Його є «пережовувала» якийсь час є, кидаючись від думки про те, що «все логічно ж», до думки «занадто передбачувано». Зупинилась на тому, що передбачуваність тут таки ліпше, ніж якщо в кінці був геть висмоктаний з пальця твіст. Але із задоволенням почитаю якось думки інших читачів що до цьогоУ підсумку. Це психологічний трилер (Кеп на місці🫡), радше конкретно про людську психіку, аніж спроба шокувати нескінченними сюжетними поворотами. Якщо вам подобаються ненадійні оповідачі, сімейні драми, теми психічного здоров’я та історії — читайте. Оце воноВидавництво КСД 🌟

У Чернівцях проведуть одноденний літературний фестиваль: як потрапити та що очікує на відвідувачів11 липня у Чернівцях відбудеться фестиваль “Лабораторія літератури”, створений у партнерстві книжкового клубу "Пере(ПРО)читання" та ГО "Лабораторія культурних досліджень".Фестивальні заходи проходитимуть на двох локаціях. Перший блок (11:00–16:30) – в Чернівецькій обласній бібліотеці імені Михайла Івасюка (вул. О. Кобилянської, 47):◾️11:00. Креативне письмо з Мариною Горбатюк. ◾️13:00. Минуле в майбутньому. Як ми зберігаємо традиції, самі того не знаючи: розмова та презентація книжки “Діло діточе” // Катерина Дудка, Остап Українець.◾️14:15. Презентація артбуку «Чекання» // Софія Сіренко, Ольга Деркачова, Христина Кухарук, модерує Олеся Дибовська.◾️15:30 – Нове небо і нова земля: презентація пригодницького роману «Українець Джонатан і 27 мерців» // Віктор Шепелєв, модерує Павло Коробчук.Другий блок (17:00–20:00) – у фоє кінотеатру «Чернівці» (вул. Університетська, 10):◾️17:00 – Віднайдення голосів: літературна децентралізація. Дискусія// Ростислав Семків, Світлана Вардеванян.◾️18:45 – Розмова про сучасне українське фентезі та презентація книжок “Лазарус. Змій”, “Батьковбивця” // Світлана Тараторіна, Олена Кузьміна, модерує Анастасія Ревега.Вхід на усі події вільний за попередьою реєстацією: https://forms.gle/AhURHCgd97buGoc88#реклама

«Історії українських митців. Михайло Бойчук»✍🏻 Ірина МаглишВся серія про наших митців — це можливість подивитися на них не лише як на творчі одиниці, а в більшій мірі як на живих людей зі своїми амбіціями, життєвими ситуаціями котрі привели їх до того, ким вони сталиМені сподобалося, що авторка не створює з Бойчука недосяжного генія. Радше навпаки, тут ми бачимо харизматичного лідера, який умів об’єднувати людей навколо своїх ідей і вперто рухався до мети навіть тоді, коли обставини ставали дедалі небезпечнішими. Тому постать Бойчука виходить об’ємною та живоюКнига, на правду, читається легко, хоча розповідає про важливі й подекуди трагічні сторінки української культури. Особливо цінним для мене стало те, що тут увага приділена як творчості митця, так і його особистості, стосункам із людьми та ролі в мистецькому середовищі свого часуЯ б не назвала цю книгу біографією одного художника. Це історія людини, яка прагнула створити власний український мистецький шлях і залишила помітний слід у культурі, попри нищівний тиск сраної радянської системиРекомендую цю книгу тим, хто хоче більше дізнатися про українське мистецтво, бойчукізм та особистостей, які формували культурну історію УкраїниВ цілому раджу всю серію книг, які можна замовити за посиланнямВидавництво Projector publishing

📖 «Сталевий алхімік» (5-8 томи)✍🏻 Хіросуму АракаваОтже. Продовження з кожною сторінкою стає гнітючішим. Ед дізнається жахливу правду про філософський камінь — його створюють із людських життів. І оцей момент, наразі, кульмінаційний, бо перед героями постає вибір: отримати бажане ціною чужих життів чи шукати інший шлях. Особливо боляче спостерігати за Алом, який починає сумніватися у власних спогадах і навіть у тому, чи справді він колись мав людське тіло. Його криза виглядає дуже правдоподібно. Наразі йому співпереживаю найбільшеЩе ми трохи більше дізнаємось про Вінрі. Про її батьків і про те, що вони загинули під час Ішвальської війни. І тут Аракава вкотре показує, що війна в її світі не є якоюсь далекою історією. Вона продовжує жити в людях, у їхніх травмах, у почутті провини і ненависті. Нам, українцям, це близько і зрозуміло. Також тут починають глибше розкривати лікаря Тіма Марко та поступово показувати, наскільки страшні речі відбувалися в Ішвалі. А ще дуже сподобалось, як у цих томах поступово збираються докупи маленькі деталі, які потім, я більше ніж певна, будуть важливі для кінцевої «картини»Нова арка — нові харизмати антагоністи. З’являється Ґрід, наразі мій краш. Він егоїстичний, нахабний, жадібний, але водночас чесний щодо власних бажань. Через нього ми дізнаємося більше про гомункулів і починаємо розуміти, що вони набагато складніші, ніж здавалися раніше. Ще зустрічаємо притрушеного Баррі-Різника. Шрама. Ну і куди без Хіті…Також починають серйозно розкривати історію Ішвальської війни. Ми бачимо, що державні алхіміки, яких раніше могли сприймати як героїв, брали участь у жорстокій військовій кампанії. Особливо сильно вражає історія Мустанґа і лікаря, який вбив батьків Вінрі. Морально нас гойдають на небаченої амплітуди емоційних гіркахМені страшенно подобається, що Аракава робить буквально всіх персонажів з сірою мораллю. Мустанг має амбіції, але його мучить минуле. Скар прагне помсти, але за цим стоїть страшна особиста трагедія. Ед упертий і часто егоїстичний, і протягом всієї історії внутрішньо бореться, щоб зберегти якусь людяність Варто зазначити, що з кожним томом манґа стає похмурішою. У перших томах було багато пригод і гумору, а нині відчувається постійна тривога. Багато, дуууууже багато, страшних таємниць. І чим далі, тим сильніше розумію, що надруся ще «скла». Ця історія підіймає великий пласт соціальних тем. Вона про те, як жити після трагедій, як не втратити себе через ненависть і чи можна взагалі спокутувати гріхи, якщо їхня ціна вимірюється людськими життямиАракава дуже красиво все це поєднує. Тут є гумор, екшен, купа харизматичних персонажів, на нутрі яких нема живого місця від ран минулогоВидавництво Наша ідея 🌟

«Нарік»✍🏻 Вільям С.БерроузНа відміну від інших книг про залежність, які я читала, в цій автор показує все настільки спокійно і буденно, що реально моторошноЦе майже автобіографічна історія, і саме тому, певно, все має дуже переконливий вигляд. Берроуз не намагається виглядати кращим, ніж був насправді. Він не описує все так, щоб викликати співчуття і не виправдовує все, що відбувалось. Просто розповідає про своє життя, про наркотики, про людей навколо, про постійну метушню у пошуку чергової дози та нескінченне коло, з якого неможливо вибратися (майже неможливо)Мені дуже сподобався стиль автора. Він дууууже сухий, стриманий і дещо відсторонений. Немає надриву чи штучно емоційних сцен. Але є відчуття, ніби читаєш чийсь щоденник або звіт про життя людини, яка вже давно звикла до всього, що з нею відбувається. І, як я писала вище, певно саме ця «документальність» робить книгу такою переконливоюНе можу не відзначити атмосферу. Ця книга схожа для мене на капсулу часу. Післявоєнна Америка, дешеві квартири, бари, дрібні злочинці, лікарі, дилери та люди, які живуть від однієї ін’єкції до іншої. Берроуз показує цей світ без романтизації, але і без бажання штучно шокуватиЗалежність виглядає дуже звичайною у його описах. Не як трагедія, а радше просто рутина. Як робота, яка забирає весь час, усі думки та поступово підпорядковує собі життя. І в цьому, для мене, полягає певний вплив книги на читачаНе можу назвати «Наріка» шедевром чи книгою, яка перевернула мої уявлення про літературу. Та це дуже якісна, чесна і, певною мірою, важлива робота. Вона дозволяє зазирнути в досвід людини, яка пройшла через залежність, і робить це без моралізаторства. Хороший примірник на мою полицю «наркоманської» літератури. Однозначно перечитуватиму щеВидавництво КСД 🌟

«Походження видів»✍🏻 Чон ЮджонЦей твір дивує тим, наскільки близько ти опиняєшся до чужої свідомостіЮджін прокидається від запаху крові. Він не пам’ятає, що сталося вночі, а на першому поверсі лежить мертва мати. Згодом повстає питання — «хто така людина, від імені якої я зараз читаю?»Найсильніша сторона книги — оповідач. Юджін ненадійний, суперечливий, місцями лякає, а інколи викликає дивне співчуття. Авторка буквально «зачиняє» читача в його голові, де змішуються спогади, прогалини в пам’яті, фантазії та реальність. І чим далі, тим важче зрозуміти, де закінчується одне й починається іншеМені дуже сподобалося, що авторка не грається в нескінченну інтригу. Деякі важливі відповіді вона дає досить рано, але від цього стає тільки моторошніше. Бо книга, таки, не про загадку злочину. Вона про те, як формується особистість, що таке зло і чи можна все життя любити людину, не знаючи, ким вона є насправдіАтмосфера тут неймовірна. Всім, кому властива коаустрофобія — приготуватися. Більшість подій відбувається в межах дому, та не покидає відчуття, ніби стіни поступово стискаються. І ця напруга не відпускає до самого фіналуЧон Ючжон називають однією з найкращих авторок психологічних трилерів Південної Кореї. З однієї прочитаної книги стає очевидно чому саме. Вона так моторошно і влучно показує слабкості людської природи, що після останньої сторінки ще довго зависаєш над роздумами про те, як вдавалося персонажу тебе обдуритиОднозначно рекомендую поціновувачам жанру саме психологічних трилерів, це дуже хороший примірникВидавництво Анетти Антоненко 🌟

📖 «Викрадач дітей»✍🏻 Бром Для мене, це одна з тих історій, які захоплюють увагу швидко і одразу глибокоНа перший погляд це звичайний ретелінг історії про Пітера Пена, але дуже швидко стає зрозуміло, що Бром написав його значно масштабніше й похмуріше. Так, тут є знайомий нам образ хлопчика, який не хоче дорослішати, і автор показує, наскільки моторошною може бути ця ідея, якщо подивитися на неї без казкових декораційНайбільше мене вразила атмосфера. Стародавні ліси, кельтська міфологія, фейрі, кров, магія та постійне відчуття небезпеки створюють світ, котрий, якби це не звучало, мені сподобався. Він красивий і жорстокий одночасно. Ілюстрації Брома красиво доповнюють текст, і допомагають ще сильніше зануритися в цей темний казковий жахЯ люблю тему дитинства і дитячих травм у художці, і Бром працює з цим дуже переконливо, і, місцями, занадто реалістично, як для казки. У книзі багато покинутих, зламаних і травмованих дітей, які шукають місце, де їх приймуть. І важливо те, що тут не романтизується їхній біль. Навпаки, він постійно підсвічує незручні запитання про свободу, відповідальність, дорослішанняНаступне, що я теж обожнюю в художній літературі — моральна неоднозначність. Тут майже немає персонажів, яких можна було б назвати абсолютно добрими або абсолютно поганими. Плюс-мінус кожен персонаж діє зі своїх причин, і тому конфлікти виглядають живими та вельми переконливимиБром не боїться темних тем. Книга говорить про насильство, жорстокість, втрату невинності та людську жадібність, але робить це не заради вау ефекту, а радше тому, що саме через ці речі розкриваються персонажі та основні ідеї роману.Це приклад хорошого ретелінгу: не звичайний переказ знайомої історії, а, радше, повністю новий твір, за мотивами того, що ми знаємо з дитинства. Похмурий, атмосферний, жорстокий і дуже мерзенно-людяний роман. Він познайомив мене з Бромом. І віднині я читатиму все, що пише автор. І дуже ДУЖЕ раджу тим, хто любить максимально темне фентезі Видавництво Небо 🌟

«Донька диму і кісток»✍🏻 Лейні ТейлорЛейні Тейлор, знову, створила дивний, красивий і трохи моторошний світ, де химері, янголи та люди переплітаються у стародавній війні. Найбільше мені сподобалась атмосфера: празькі вулички, загадкові двері між світами, колекції зубів і відчуттям таємниць.Не знаю, чи варто знову писати про стиль авторки, який мені сподобався ще з дилогії про Стренджа. Та проза Тейлор красива, майже казкова та дуже образна Кара мені, в цілому, сподобалася. Вона дотепна, вперта, творча і достатньо самостійна, щоб не чекати порятунку від когось іншого. Та варто пам’ятати одну важливу річ: це все-таки YA. Герої молоді, емоції в них гучні, рішення іноді імпульсивні, а романтична лінія часом працює на максимальних обертах, точно як у мене в 9-11 класах. Якщо заходити в книгу з цим розумінням, то це сприймається значно легше. Бо так, персонажі поводяться саме так, як типові підліткиМені також сподобалося, що за всією романтикою ховається значно масштабніша історія про війну, втрати, пам’ять і пошук власної ідентичності. У авторки унікальність світу та незвичний погляд на протистояння янголів і химер, який виходить далеко за межі старого доброго «добро проти зла». А все, що не банальне, потенційно добре, якщо це не рагу з коріння отруйних рослин.Зазначу,що було дещо відштовхуючи. Коли книга захоплюється власною красою. Бувають моменти, коли хочеться трохи менше поетичних описів і трохи більше руху сюжету. При всій моїй любові до деталей, тут вони були для кількості знаків, місцямиДля мене це було дуже атмосферне фентезі з красивою мовою, харизматичною героїнею і світом, який хочеться пізнавати. Повторюсь, не без YA-драми, не без жанрових умовностей, але з тією рідкісною здатністю залишати після себе дивний присмак магії, пилу старих вулиць і зубів у кишені😁 Видавництво Vivat 🌟